КАМІНЬ-КАШИРСЬКИЙ ПОВІТ

Каливиця, ґміна Велика Глуша – українське село з п’ятьма польськими родинами.

Антоні Юневич згадує, як влітку 1943 року під час жнив він і його батько були остережені сусідом-українцем, щоб негайно поверталися з поля додому. «Він твердив, що в нього було кількох членів УПА, які довідались, що поруч на полі є два поляки, мали намір нас убити. Цей господар мав їх випросити, щоб вони цього не робили, бо, мабуть, хтось захоче помститися за це вбивство. Ми не мали підстав, щоб йому не вірити. Негайно, не докінчивши збору жита, ми повернулися додому. Цей приклад, так як десятки і сотні подібних, підтверджує очевидну тезу, що не всі українці на Волині й Поліссі були вбивцями або хоч би тільки симпатизували злочинним діям УПА. Декілька місяців пізніше – взимку 1943/1944 років – ми переховувалися в стодолах, на горищах чи навіть у хатах наших сусідів-українців».

Джерело: A. Juniewicz, Przyczynek do los?w ludno?ci polskiej w powiecie Kamie? Koszyrski na Kresach Wschodnich w latach 1939–1944, „Na Rubie?y” 2003, № 67, с. 36.

Любешів, ґміна Любешів – єврейсько-українське містечко; поляки становили 10 відсотків.

9 листопада 1943 року члени УПА вбили близько 200 поляків. Про декілька врятованих осіб пише Антоні Малищицький: «У ті страшні години місцева українка Софія Відмук пригорнула нашу матір і сестру, переховуючи їх на горищі. Потім вона вийшла перед хату і відповідала бандитам, які надходили й питали, чи нема в неї поляків, що нема нікого. Вона ризикувала життям. [...] наш сусід-українець Андрій, під час палення поляків у Любешові, сховав у бочці матір нашого друга, Владислава Книша, пізнішого підполковника ВП. Таким чином вона уникнула страшної смерті. А той чоловік ризикував не лише своїм життям, але й всієї своєї родини. [...] З палаючої хати, в якій націоналісти закрили близько двохсот поляків, удалося вискочити й вціліти тільки одній особі – Пшасткові. З вогнепальною раною в живіт він дійшов до віддаленого на кілька кілометрів села Проходи, де йому допоміг українець – Пугач. Дочекавшись ночі, він перевіз пораненого декілька десятків кілометрів до відділу польських партизанів, які розташовувалися біля Королівського Каналу». Ян Пшастек, начальник залізничної станції, після війни осів у Щецині.

Джерело: A. Ma?yszczycki, Odpowiadam na apel, [у:] Bracia zza Buga..., с. 86–87.