ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ПОВІТ

Байківці, ґміна Лозова – польсько-українське село, яке налічувало близько 1000 мешканців.

У 1944 році більшість поляків, побоюючись нападів, не спали в хатах, ночували в криївках та в сусідів-українців. «Одної ночі було зауважено, – пише Генрік Команський, – що до місцевого українця, Гилька Шкули зайшла група бандерівців. Про це було повідомлено українського священика Бачинського, який негайно пішов до цього дому і після розмови бандерівці покинули село. Імовірно цієї ночі вони мали зробити вбивство поляків». Юліан Бачинський, греко-католицький настоятель, від бандерівців домігся запевнення, що на території його парафії ніхто з поляків не загине. Вони дотримали слова – в Байківцях і сусідній Русанівці нападу не було.

Джерело: H. Koma?ski, Powiat Tarnopol, cz. 3, „Na Rubie?y” 1998, № 26, с. 32; J. Kanas, Podolskie..., s. 150.

Великий Ходачків, ґміна Великий Ходачків – село з перевагою польського населення над українським, яке налічувало понад 3 тис. мешканців.

У квітні 1944 року солдати з української дивізії СС «Галичина» під командуванням німців вбили близько 860 осіб. Відомий випадок наданої полякам допомоги місцевою українкою, яка сиділа у своєму підвалі разом з польською родиною, що там приховувалася. Коли прийшов один із солдатів, вона з ним поговорила і дала йому харчі і той занехаяв кинути гранату до підвалу.

Джерело: A. Korman, Kilka uwag do pracy Jerzego W?gierskiego „Armia Krajowa w Okr?gu Stanis?aw?w i Tarnopol”, „Na Rubie?y” 1999, № 40, с. 5.

Великі Гаї, ґміна Великі Бірки – польсько-українське село.

27 березня 1945 року за остереження польки, Шпильської, була вбита дівчинка-українка.

Джерело: Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., s. 142.

Застав’є, ґміна Баворів – польсько-українське село, яке налічувало близько 780 мешканців.

За свідченням Владислава Косовського, після вступу німців у червні 1941 року, поліція його викликала на допит. Він продовжувався до 8 серпня. «Коли мене відводили до туалету, я, завдяки поліціантові-українцеві Новосадові, який шепнув мені: тікай, утік. Він у мене стріляв, але не прицілювався. Він був добрим приятелем моїх батьків. Втеча вдалася. Дмитро Новосад, український поліціант, пустив повідомлення, що я був важко підстрелений і в лісі розірвали мене вовки й дикі собаки. Йому повірили».

Автор був пізніше членом місцевого «винищувального батальйону», у 1945 році переселився до Польщі.

Джерело: AW, II/2103, Свідчення Владислава Косовського, арк. 22.

Ігровиця, ґміна Ігровиця – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало 2800 мешканців.

24 грудня 1944 року члени УПА вбили понад 80 поляків. Казимира Біловус, тоді 17-річна, згадує, як разом з сусідками задумувалися, куди втікати. «Ми побігли до сусідки-українки [на прізвище Котунь, як подано в інших свідченнях], яка хотіла нас сховати. Однак дев’яти осіб не спосіб було заховати в одній хаті. Ми почали ховатися по різних кутах. Деякі з нас втекли в поле. Разом з Юзею ми попросили наших матерів, щоб утікали разом з нами. Вони категорично відмовилися і залишилися в цій українській хаті. [...] Ми вирішили, що підемо до Обручівки, до українки Тютюнник. У неї ми зустріли вже поляків, з якими перечекали до ранку. [...] ми повернулися до своїх хат, яких вже не було. [...] В сусідки на подвір’ї лежали застрелені: моя мама, мама Юзі і старенька Марія Наконечна. [...] Разом з Ядзею [сестра авторки] ми рушили до Тернополя. Коли ми дійшли до Івачева, було вже темно. Ми зайшли до знайомої українки. Вона нас пригостила молоком і хлібом, та запропонувала нічліг. Однак ми не могли спати і всю ніч проплакали. Зранку пані Марія дала нам сніданок і побажала, щоб ми щасливо добралися до Тернополя».

Батьки Яна Біловуса, на прізвисько «Кус», під час нападу приховувалися в сусіда-українця, Миколи Голика. 10 січня 1945 року вони виїхали до Тернополя.

Галина Конопка-Біловус з вдячністю згадує цю саму українську родину. «Протягом довгого часу, може двох років, ми не спали вдома, але в різних криївках, в основному, на горищі українця, Миколи Голика. У 1944 році в нас була якась родина з Волині. У Святвечір ми сподівалися, що може трапитися щось погане. До нас на Святвечір прийшла сусідка, Ганна Голик. Коли ми сіли за стіл, раптом почули постріли та побачили заграву пожеж. Я забрала скатертину разом з їжею, після чого ми втекли до сусідів».

У січні 1945 року Стефанія Сирока та її сусідка Юзефа Барильська повернулися до Ігровиці у пошуках їжі. По дорозі, ще з однією полькою, ночували в сусідів-українців. «Вночі прийшли бандерівці, – пише Ян Біловус, родич Сироки. – Повитягали їх з-під ліжок і командир банди видав вирок – смертельний вирок за те, що вони насмілилися сюди прийти. [...] Господарі просили про помилування для своїх сусідок, вираховуючи їхні добросусідські якості. Тітка з двома польками стояли навколішки перед катами та просили подарувати їм життя. [...] Раптом у хату зайшов бандерівець, який досі стояв у сінях. Він сказав, що пом’якшувальною обставиною для тітки є надання нею допомоги, декілька місяців тому, двом українцям з Дивізії СС „Галичина”. Утікаючи від радянських військ, вони прийшли до її хати і попросили про допомогу. Тітка їх нагодувала і дала два цивільні вбрання свого чоловіка. Виконуючи їх вимоги, вона врятувала життя собі й донькам. Іншого виходу в неї не було. Цей факт спричив пом’якшуючий вирок. Вивели та вбили лише пані Бураковську Марцелю [...]. Тітці та Юзі Барильській подарували життя, наказуючи з самого ранку виїхати і більше сюди не повертатися».

Джерело: Свідчення Казимири Біловус з Канади, [у:] J. Bia?ow?s, Wspomnienia z Ihrowicy na Podolu. Banderowska rze? ludno?ci polskiej w Wigili? 1944 roku, б.м.в. 1997, с. 130; Свідчення Галини Конопки-Біловус з Варшави, там само, с. 139; J. Bia?ow?s, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1998, № 26, с. 26–27.

Козівка, ґміна Баворів – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1950 мешканців.

У жовтні 1944 року бандерівцями була вбита українка Варвара Бондарчук, яка публічно засуджувала злочини націоналістів над поляками.

Джерело: H. Koma?ski, Powiat Tarnopol, ч. 3, „Na Rubie?y” 1998, № 26, с. 35.

Козлів, ґміна Козлів – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 4600 мешканців.

12 лютого 1945 року члени УПА вбили 10 осіб, у тому українця Дмитра Кушніра, одруженого з полькою. Він загинув за надавання полякам допомоги.

Джерело: H. Koma?ski, Powiat Tarnopol, ч. 3, „Na Rubie?y” 1998, № 26, с. 35.

Курники (Шляхтинецькі), ґміна Лозова – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 550 мешканців.

Ізидор Шпилюр згадує, як уночі з 28 на 29 грудня 1944 року, під час нападу бандерівців на сусіднє село Лозова, його родину до своєї хати прийняв сусід-українець Іван Гримак. У лютому 1945 року, за остереження і надавання допомоги полякам, членами УПА був вбитий українець Петро Хомицький з дружиною і двома дочками. Загинули також дві доньки поляка Павла Лаґіша, які в Хомицьких пекли хліб на виїзд до Польщі.

У селі діяв, – пише Шпилюр, – тимчасовий суд ОУН або УПА, який виносив смертні вироки полякам і так званим нелояльним українцям. Такий вирок, у листопаді 1944 року, був виконаний над українцем Олексою Майоловським за допомогу полякам; вбито також його кузена, коли той не погодився вбити, за їхнім дорученням, Майоловського.

Джерело: I. Szpilur, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2002, № 58, с. 47–48; H. Koma?ski, S. Siekierka, Ludob?jstwo..., с. 374.

Лозова, ґміна Лозова – село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 800 мешканців.

Уночі з 28 на 29 грудня 1944 року бандерівці вбили понад 100 осіб.

Ян Канас описує декілька випадків наданої полякам допомоги: українець Володимир Маркович врятував життя своєї тітки, Анни Дубель, та її невістки, в останню мить стримуючи нападаючих від вторгнення до її хати.

Стефан Плакса став на захист своєї дружини-польки, за якою прийшли члени УПА. «Він відкрив двері, став на порозі. – Якщо ви хочете пройти, то через мій труп. – Вони вистрелили йому в чоло. Невідомо, чи до хати вони вже не увійшли, чи дружина сховалася, в кожному разі вона вижила».

Джерело: J. Kanas, Podolskie..., с. 146.

Романівка, ґміна Великі Бірки – польсько-українське село, яке налічувало понад 1000 мешканців.

Під кінець 1944 року місцеві бандерівці вбили українського вчителя Тетюка за відмову співробітництва з УПА у вбивстві поляків.

Джерело: H. Koma?ski, Powiat Tarnopol, ч. 3, „Na Rubie?y” 1998, № 26, с. 37.

Стегниківці, ґміна Лозова – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало понад 1200 мешканців.

«У селі Стегниківці, – ми читаємо у свідченні Анни Деркач, – один з українців мав дружину польку і з нею дві дочки. Під кінець 1943 року він одержав лист від бандерівців з УПА, в якому йому було наказано невідкладно вбити свою дружину і обох дочок за те, що вони польки. Чоловік і батько, українець, цього наказу не виконав. Тоді він отримав черговий лист з наказом і погрозами, але вдруге також не виконав наказу. За якийсь час одержав третій лист схожого змісту, а в ньому попередження, що якщо він сам цього не зробить, тоді це інші виконають. Після цього третього листа, він вже зрозумів, що вбивці прийдуть. Нагострив тоді сокиру, але не для того, щоб виконати наказ, а для оборони. Через декілька днів уночі хтось почав сильно добиватися до дверей, він схопив за сокиру і став у сінях за дверима. Коли двері вибили, зайшов перший вбивця, господар-захисник щосили вдарив його вістрям сокири. Нападаючий впав, за ним упав другий. Його зустріло те саме. Більше нападаючих не було. Тоді господар запалив лампу, щоб подивитися бандерівців. І побачив тіла свого батька й брата».

Схожий випадок описує Мечислав Братковський, тодішній управляючий маєтком у селі Стегниківці. Восени 1943 року до нього за порадою зголосився українець Данило Гемій, одружений з полькою. В нього було двоє дітей, син і дочка. Бандерівці наказали йому вбити дружину й доньку (син, згідно з традицією, був охрещений у церкві, тому його вважали українцем). Братковський порадив йому, щоб негайно вивіз дружину й дочку до родини в Тернополі. Завдяки цьому обидві врятувалися.

Джерело: Свідчення Анни Деркач та Мечислава Братковського, „Na Rubie?y” 1998, № 29, с. 38.

Тернопіль – воєводське місто, яке в 1939 році налічувало близько 40 тис. мешканців, у більшості, євреїв (до 1943 р. німці винищили їх 15 тис.), а також поляків і українців.

У лютому 1944 року, перед приходом радянських військ, український лікар Лук’ян Карачко повідомив поляків про запланований бандерівцями напад на польські будинки (позначені ялиновими гілками на дверях, вікнах або стінах хати). «Імовірно завдяки цьому вдалося уникнути вбивства на декількох вулицях міста Тернополя».

Джерело: H. Koma?ski, Powiat Tarnopol, ч. 3, „Na Rubie?y” 1998, № 26, с. 39.

Чернелів Мазовецький, ґміна Великі Бірки – село з перевагою польського населення над українським, яке налічувало понад 1300 мешканців.

У грудні 1943 року бандерівці планували напад на поляків. За свідченнями декількох осіб, цьому запобігли два українці, греко-католицький священик на прізвище Кравчик, та лікар Лук’ян Карачко.

Джерело: H. Koma?ski, S. Siekierka, Ludob?jstwo..., с. 364.

Чернихів, ґміна Іванківці – українське село, яке налічувало близько 1000 мешканців, в якому проживало кільканадцять поляків.

Під час проповіді греко-католицький священик засудив УПА за злочини, скоєні на поляках. Наступного дня його знайшли мертвим.

Джерело: Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., с. 142.