ЛЮБОМЛЬСЬКИЙ ПОВІТ

Бірки, ґміна Любомль – українсько-польське село.

10 січня 1944 року члени УПА вбили 55 поляків. Українець Каленик від місцевого командування УПА отримав наказ вбити свою дружину-польку та двох малих дочок. Він таємно виїхав до Любомля, рятуючи своє і своєї родини життя.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 522; H. Koma?ski, Borki, „Na Rubie?y” 2000, № 44, с. 49.

Воля Островецька, ґміна Гуща – польське село, яке налічувало понад 800 мешканців (сьогодні не існує).

30 серпня 1943 року в результаті нападу значних сил УПА, за підтримки навколишнього українського населення, понесло смерть близько 600 поляків. У сусідніх Острівках цього самого дня загинуло близько 500 осіб.

Свідки подій відмітили нечисленні випадки надавання допомоги жертвам вбивства українцями з Перекурки (див. с. 99–100) і Сокола (див. с. 101–102).

Броніслав Єсьонек з родиною приховувалися поза хатою, отримуючи допомогу з боку двох українських родин із Сокола. Впевнившись, що небезпека минула, вони повернулися до Волі Островецької, на них напали члени УПА під командуванням знайомого українця Махонька. «Кинули пропозицію, – згадує Марія Пендель, дівоче Єсьонек, – щоб нас закрити в хаті, а її підпалити. Ми всі почали кричати й лементувати. Суперечку вирішив Махонько, який сказав, що сьогодні нам нічого не зроблять, але завтра повернуться і нас вб’ють. [...] До нас прийшли дві українські родини, які опікувалися нами протягом попередніх десяти днів. Вони нам принесли їсти та води. Одна з українок радила втікати до Старого Ягодина [...] Через певний час, нас виселили за Буг, до місцевості Окопи».

Джерело: Wo?y?ski testament..., с. 39; там само, с. 116 (свідчення Марії Пендель, дівоче Єсьонек); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 513–521.

Замлиння, ґміна Бережці – село зі значною перевагою українського населення над польським.

Після бандерівського нападу 30 серпня 1943 року, мешканці села сховалися в Римачах. 22 вересня 1943 року декількох членів УПА з Вишнева напали на братів Матчуків, які повернулися до села за харчами. Костянтин Матчук був убитий, Стефанові Матчуку вдалося втекти до лісу, а потім заховатися в українця Петра Мельничука, який його відвів на територію, що знаходилася під контролем поляків.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 501.

Лани, ґміна Любомль – польсько-українська колонія.

29 серпня 1943 року дійшло до нападу УПА на колонію. Родина коваля Яна Томича була попереджена українцем на ім’я Санько, та в останній момент втекла до Перевал (ґміна Олеськ), де знайшла тимчасове сховище в українця Скока. Зразу після втечі, Томич повернувся до Ланів за найбільш потрібними речами та інвентарем. Коли він гнав до Перевал худобу, був знов попереджений українцем Саньком, щоб все залишити та втікати.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 523.

Острівки, ґміна Гуща – польське село, яке налічувало понад 600 мешканців (сьогодні не існує).

5 липня 1943 року члени УПА скоїли провокаційний замах на проїжджаючих німців, щоб на село накликати пацифікацію. Вони декількох з них вбили. Свідком події була Софія Улевич: «Певного моменту постріли затихли, а біля нас з’явилися: моя мама з братом Болеком, сусідка Гелена Кувалек з чотирма своїми дітьми та свекрухою. Раптово з-за дому вийшов німецький солдат з готовим до пострілу автоматом. Біля нього стояв український поліціант з Опалина. Німець крикнув „Хальт” і наказав нам лягати лицем до землі. Українець нас упізнав. Він колись моєму дядькові Єсьончаку приносив взуття для ремонту. Поліціант пояснив німцеві, що ми невинні. Солдат наказав нам встати і кожному подав руку. [...] За хвилину після того, як вони відійшли, німці обстріляли наше господарство, яке повністю згоріло. Тоді загинула моя сестра». На щастя, до пацифікації всього села не дійшло.

30 серпня 1943 року значні сили УПА, за підтримки українського населення з навколишніх місцевостей, напали на Острівки і вбили близько 500 поляків. У сусідній Волі Островецькій цього самого дня загинуло близько 600 осіб.

Свідки подій зазначили нечисленні випадки надавання допомоги жертвам масового вбивства українцями з Перекурки (див. с. 99–100) та Сокола (див. с. 101–102).

Після вбивства в Острівках уціліли, між іншим, Юзеф Єж та Антон Улевич, який так згадував момент, коли, разом з кількома десятками жертв, знаходився в ямі. «Над нами стояло трьох українців, решта кружляла навколо. Серед них я побачив знайомого. Почав його просити, щоб мене вбили пострілом з гвинтівки, а не сокирою чи іншим знаряддям. [...] знайомий українець підійшов до рову, подав мені руку, кажучи, щоб я встав. Коли я вийшов з ями, він дав мені шапку, піджак і наказав іти з ним. [...] Показав мені вузький бетонний місток. Сказав, щоб я в ньому заховався. Я з трудом туди втиснувся. Відходячи, він мені наказав тихо сидіти, бо якщо мене знайдуть, то вб’ють, а село спалять. Через деякий час я почув, що хтось хоче дістатися до моєї криївки. [...] По голосу я впізнав керівника школи Єжа. Потім виявилося, що і його до містка провів той самий українець. Нас щойно німці знайшли [...] До нас підійшов українець Яків Роговський, який служив у поліції в німців. Я знав його віддавна. Я запитав, що вони з нами зроблять. Він сказав, що розстріляють. Я відповів, щоб убив нас він, а не німці. Подумавши, він почав розмовляти з німцем, який стояв поруч. Переконав його в тому, що ми не бандити, а його сусіди. Німець наказав нам тікати до Ягодина [...]».

Джерело: Wo?y?ski testament..., с. 39; там само, с. 71 (свідчення Софії Бородзей, дівоче Улевич); там само, с. 156 (свідчення Антоні Улевича); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 502–511.

Перекурка, ґміна Гуща – українське село (сьогодні не існує).

Після нападу УПА 30 серпня 1943 року на сусідню Волю Островецьку, під час якого було вбито близько 600 поляків, деяким з уцілілих місцеві мешканці надавали допомогу. Гелену Приступу та її дітей протягом п’яти днів приховував в лісі українець з Перекурки (згідно репортажу, вміщеного в 2004 р. в газеті «Жечпосполіта», він звався Сергій Зелінський), син якого належав до УПА. На шостий день до них прибув її чоловік Болеслав, який на той час працював в українця біля Любомля. Довідавшись від нього про вбивства поляків, він вирішив тікати з родиною за річку Буг.

Олександр Любчинський вискочив з палаючої школи у Волі Островецькій, де було скоєне масове вбивство кількадесяти осіб, і вдавав мертвого. «Наляканий тим, що побачив, я втік у довколишні кущі. Пересидів у них три дні, без їжі й пиття. Увесь час я спав. Четвертого дня, коли я ослаб, пішов до українського села Перекурки. Зустрів українців, які дали мені хліба й молока. Вони говорили, щоб я втікав до Дорогуська. Я вирішив іти до поляків, які проживали поблизу села Перекурки. Я з ними жив два тижні. Під час мого перебування в цієї родини, прийшло 11 озброєних українців. Вони запитували: „Це вся родина?”. Коли дізналися, що я врятувався з Волі Островецької, сказали: „Якщо врятувався, то нехай живе, його щастя”. Увечері прийшли поляки, які проживали поблизу. Разом з ними я втік до Ягодина».

Родину Болеслава Кувалека з Острівок, подружені з нею українські родини, Макари та «Миколюси», протягом трьох днів переховували в селі Перекурки, після чого відвели її до переправи через річку Буг.

Едвардові Сороці та пораненому Янові Пальцю допомогла українка, дружина гайового з лісу Борек. Пізніше її чоловік безпечно провів їх до Ягодина.

Восени 1943 року підрозділ сотні Машлюка вбив родину Петрука (прізвисько Приступа): дідусів, батьків із сином Петром та двома дочками. Деякий час три особи з цієї родини переховувалися в українки Пелагії Санурики в Перекурці.

Джерело: M. Narbutt, Wo?y?: pami?? i zapomnienie, „Rzeczpospolita”, 7–8 VIII 2004; Wo?y?ski testament..., с. 93 (свідчення Чеслава Кувалека); там само, с. 96 (свідчення Олександра Любчинського); там само, с. 155 (свідчення Гелени Тваруґ, дівоче Приступа); там само, с. 133 (свідчення Едварда Сороки); L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 162–163; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 512.

Полапи, ґміна Згорани – українське село.

На початку жовтня 1943 року поляк, який самотньо приховувався в лісі після знищення його родини під час нападу 30 серпня на сусідні села Острівки та Волю Островецьку, потрапив у руки членів УПА. Вони хотіли його повісити, однак цього не допустили місцеві українці – його давні сусіди. «Схопили в руки кілки, люшні з возів, хто що мав, – пише Леон Карлович, – і грізним тоном сказали, що не дозволять ще одного вбивства.

– Це все через вас! – грізно кричали бандерівцям. – Нащо було вбивати поляків? Це через вас ми зараз без даху над головою! Це така має бути Україна? Ми розіб’ємо голови всім, якщо зараз же ви звідси не від’їдете!

Кричали жінки, чоловіки, а через те, що бандерівців було небагато, вони відступились. Один з українських господарів відвів поляка в бік і показав йому чагарники, які виднілися вдалині.

– Туди пішли ваші. Може ти ще їх доженеш. Іди, тобі нічого не загрожує. Ми з ними дамо собі раду. Втомлений, голодний до крайності, поляк вижив».

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 160–161.

Рівне, ґміна Гуща – велике українське село, в якому проживало 30 польських родин.

Наприкінці серпня 1943 року місцеві українці від УПА отримали доручення вбивати польських сусідів. Вони мали бути скликані на зібрання до поляка Баранського і там знищені. Однак місцевий православний священик був рішуче проти того і поляки були остережені українцями, які до них приязно відносились, завдяки чому встигли втекти на територію Холмського повіту на Люблінщині. Таким чином вони уникнули долі близько 1100 вбитих УПА осіб 30 серпня в навколишніх селах Острівки та Воля Островецька.

Анна Ришкевич (дівоче Вавжиняк) згадує, як врятувалася частина її родини. 29 серпня до них прийшов молодий українець, «звичайно, п’яний, він сильно плакав і цілував мого двоюрідного брата Станіслава Вавжиняка, відверто кажучи, що йому наказали йти і бити у своєму селі поляків. Так він говорить: „Що то буде, як він вб’є Сташека Вавжиняка, якщо це друг, разом до школи ходили, як він вб’є мого тата Олександра Вавжиняка та його батьків, дружину й дітей, якщо це близькі сусіди...”. Він плакав і нарікав, що не може такого зробити». На світанку наступного дня, якраз перед тим, як бандерівці оточили село, Олександр Вавжиняк вирішив тікати з родиною на захід, у сторону річки Буг. Він зустрів українця, який їхав на коні, і той квапив його якнайскоріше втікати. «Тато запряг до возу коней і ми виїхали за село, до пана Бондаренка. Він був українцем. Там ми пробули два дні, але там були теж українці, які нам сказали: „Їдьте туди, куди всі поїхали. Ми не хочемо дивитися на вашу смерть, бо бандерівці сказали: зустрінемо поляка, то голова на пеньок”».

У вересні 1943 року члени УПА вбили близько 30 поляків з Рівного, які повернулися до села. Українець Ягелло, одружений з полькою, не видав свою дружину, за що був важко побитий і через кілька днів помер.

Джерело: Свідчення Анни Ришкевич, дівоче Вавжиняк, [у:] ?ladami ludob?jstwa na Wo?yniu..., с. 225; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 513.

Сокіл, ґміна Згорани – українське село, в якому проживало декількох поляків.

30 серпня 1943 року майже всі мешканці села брали участь у вбивстві в Острівках та Волі Островецькій, однак знайшлися й такі, які, ризикуючи життям, надали полякам допомогу. Дві польки з Волі Островецької знайшли тимчасове сховище в української родини, де їх нагодували й порадили тікати до Ягодина (ґміна Бережці).

Родина українців Кусничів врятувала двох дочок, 10 і 6 років, Яна та Маріанни Поґожельців, убитих у Волі Островецькій, та перевезла їх до Любомля, де дівчаток передала польським залізничникам.

Солтис Сокола врятував та відвіз до Любомля польку з двома дітьми віком 3 і півроку, заміжню за українцем з Сокола Альошею Басюком – багатьма свідками розпізнаним учасником вбивства, який хотів винищити свою родину.

З-посеред близько 300 жінок і дітей з Острівок, убитих під лісом неподалік Сокола, вижили, між іншим, Чеслав Крук та його мати – свекруха Катерини Крук, дівоче Єсьонек. «Також мою свекруху українці погнали під Сокіл. Вона врятувалася дивом. Один з українців, які вбивали, через страх чи милосердя, оминув її та її сина Чеслава. Українці, побачивши, що той стріляє невлучно, загрожували йому, що його застрелять, якщо він не виправиться. Коли настала тиша, вона підняла голову й побачила, що з поля встають поранені та тікають в навколишні чагарники».

Врятувався також малий хлопець з Волі Островецької, Чеслав Любчинський, якого взяли на виховання місцеві українці. За спогадами Єви Палець, його батько, Ян Любчинський, коли дізнався про долю сина, після закінчення війни поїхав за річку Буг і забрав хлопця до Польщі.

Джерело: Wo?y?ski testament..., с. 39; там само, с. 88 (свідчення Катерини Крук, дівоче Єсьонек); там само, с. 111 (свідчення Єви Палець); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 529.

Штунь, ґміна Бережці – українське село, в якому проживало кільканадцять польських родин.

30 серпня 1943 року члени УПА вбили невизначену кількість поляків. Завдяки остереженню доброзичливих українців, родині Улевичів вночі з 29 на 30 серпня полями вдалося втекти до Любомля.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 499–500.