ДУБЕНСЬКИЙ ПОВІТ

Боремель, ґміна Боремель – містечко й село, в яких проживали 2 тис. євреїв (до 1942 р., коли вони були винищені німцями), кілька сотень українців та близько сорока поляків.

Наприкінці лютого 1943 року керівника лісопилки, інженера Миколу Масловського та керівника млина в Боремелі, Станіслава Яблонського викрали українці, що подавалися за поліціантів з Дубна. Через кілька тижнів тіла обох чоловіків, зв’язані колючим дротом, були виловлені з річки Стир. Вдовою Геленою Масловською попіклувався працівник лісопилки, українець Голод. «А його дружина, – згадує Масловська, – була „сотничкою” в їхній банді. Голод утішав мене та сказав, що можу бути спокійною, а якщо він довідається від дружини, що прийшла моя черга, дасть мені знати. І справді, попередив мене, я встигла вчасно виїхати [...], у квітні, перед Великоднем, до Луцька».

9 квітня 1943 року члени УПА вбили десятьох поляків. Врятувалися, між іншим: Франциск Мармуцький і його невістка Марія з малою дитиною, яких заховав українець, диякон Хомицький, та вивіз під Сергіївку (ґміна Чаруків Луцького повіту), а також родина Вернерів, яка в останню мить була попереджена сусідом-українцем Імбіровським, та встигла виїхати.

Із доброзичливістю з боку українців багаторазово зустрілася родина лікаря Михайла Кєша. Його сина Вадія двократно остерегли шкільні колеги, Славко Вознюк та брати Мирон і Михайло Вовки. Після виїзду Михайла й Вадія Кєшів у червні 1943 року до Луцька, вчитель-українець Остальський остеріг дружину лікаря, яка залишилася в Боремелі, що вся родина в небезпеці. Олександра Кєш вирішила приєднатися до чоловіка. Вона звернулася за допомогою до Матвія Токаря, який організував партизанський загін, з часом включений до УПА. «Він порадив мамі, – пише Вадій Кєш, – щоб ще до світанку виїхала іншою, менш їждженою дорогою, яка частково проходила через його територію, щоб, таким чином, оминути село Золочівку. [...] він дав мамі перепустку – майстерно згорнутий цигарковий папір, припечатаний червоним сургучем та відбитий знизу набоєм від пістолету. Сказав: Це не зашкодить, а в Луцьку прошу це знищити та нікому нічого не говорити».

Крім Хомицького та Імбіровського, про плановані напади попереджали поляків, рятуючи їм життя, також інші українці: Олександр Мельничук, Мирон Вовк та Адам Вознюк з родиною.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VIII/16, Свідчення Гелени Масловської, арк. 31зв.–32зв.; W. Kiesz, Od Boremla do Chicago, Starachowice 1999, с. 106–113; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 53–55 (на основі свідчення Вадія Кєша).

Дранча Польська, ґміна Радивилів – польсько-українське село.

31 травня 1943 року члени УПА вбили близько п’ятдесяти поляків. Ті, що лишилися живими, врятувалися, втікаючи до Радивилова, а також до Підкаменя (Бродський повіт, Тернопільське воєводство). Місцевий православний священик Пилип Борецький був повішений за підтримку польського населення.

«Українка з сусідньої Копані, – пише Болеслав Лукасевич, – мала там [у Дранчі] заміжню доньку й увечері попередила її про напад, тому ті, хто повірив у попередження, врятували собі життя, вчасно втікаючи з села. Ті, що залишилися, були винищені. Загинула також ця жінка з Копані, оскільки бандерівці не давали поблажок тим, хто зраджував їхні наміри». Цей факт підтвердив також один з уцілілих мешканців Дранчі, Антоні Вальчак.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 97; AW, II/2089, B. ?ukasiewicz, Wspomnienia ze Stryj?wki, арк. 60; C. ?wi?toja?ski, A. Wi?niewski, Mo?emy wszystko przebaczy?, nie wolno nam niczego zapomnie?. Dzieje Podkamienia i okolic od maja 1943 r. do maja 1944 r., Wo??w–Jawor, с. 20 (свідчення Антоні Вальчака).

Дубно – повітове місто, яке налічувало 15,5 тис. мешканців.

Українська родина Савків, три покоління якої проживали на краю міста поблизу аеродрому, підтримувала контакти з сусідами-поляками та допомагала польським мешканцям навколишніх сіл, які втікали від УПА. Вночі з 27 на 28 вересня 1943 року родина Савків була вбита – за надавання допомоги полякам було вбито сім осіб. Вижили лише три поранені сини Савки, які під час нападу членів УПА вдавали з себе вбитих.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 115 (на основі спогадів Кароля Косека).

Залав’я, ґміна Ярославичі – українське село, в якому проживало кільканадцять польських та, до 1942 року, єврейських родин.

Згідно спогадів Казимира Вонсека, у травні 1943 року бандерівці, вдаючи радянських партизанів, застрілили його брата Болеслава та важко поранили батька: «Думаючи, що він помер, залишили його в лісі. Коли батько опритомнів, добрався до свого села. Українці боялися надати йому допомогу з огляду на помсту УПА, щойно третій сусід на прізвище Корчук змилувався над ним, переночував його і на другий день позичив коней з возом другому синові, Яну Вонсекові, який відвіз батька до лікарні в Луцьку».

Джерело: K. W?sek, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1998, № 30, с. 30.

Золочівка, ґміна Боремель – село й фільварок, населені, передусім, українцями. Поляків було близько 150.

У результаті нападів, в середині травня і 12 липня 1943 року, від рук УПА загинуло понад п’ятдесят польських мешканців обох місцевостей. Декілька жертв врятувалося завдяки українським сусідам, які завчасно попередили про небезпеку.

Органіст місцевого костелу, Леопольд Дирда на зламі квітня й травня 1943 року був попереджений Іваном Бондаруком (за іншою версією – Антоном Дідухом), після чого із четвіркою дітей виїхав до Берестечка Горохівського повіту, залишаючи на місці дружину з однією дочкою. Під час нападу була спалена тільки їхня хата.

Подібно, майже 70-річний настоятель місцевої парафії, священик Болеслав Стасевич, попереджений українцем, з трьома своїми сестрами виїхав до Луцька і пережив війну.

Джерело: D. Chiniewicz z d. Dyrda, By?am mieszkank? wsi Z?ocz?wka, „Na Rubie?y” 2000, № 43, с. 45; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 58–59 (згідно свідчення, м.ін., Леопольда Дирди та Данути Хіневич, дівоче Дирда); A. Zawilski, Zn?w o?ywaj? kurhany..., с. 16 (на основі свідчення Ольги Дирди).

Нова Носовиця, ґміна Судобичі – село зі значною перевагою українського населення над польським.

Перед Великоднем 1943 року коваль Едвард Спалек був попереджений сусідом-українцем, щоб не ночував дома, бо готується напад на поляків. Спалки повідомили навколишніх мешканців, проте тільки частина з них у це повірила та врятувалася. Інші залишилися в хатах, думаючи, що це провокація з боку українців, які задумують пограбувати польські господарства.

Уночі, 25 квітня, від рук УПА загинуло 25 поляків, які не сховалися в лісі або не втекли до іншого села. Серед жертв була також українка Женя, яка проживала в родині Адамців. Вона стала в обороні господарів, коли їх вбивали, та була застрелена.

Джерело: Свідчення Збігнева Войцешака, [у:] Okrutna przestroga..., с. 16.

Повча, ґміна Верба – українське село, в якому проживало кільканадцять польських родин.

У 1943 році члени УПА вбили православного священика за те, що попередив настоятеля місцевої римо-католицької парафії, священика Болеслава Муравського, про небезпеку, яка йому загрожувала з їхнього боку, завдяки чому він виїхав перед нападом.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 111 (на основі свідчення Вадія Кєша).

Птича, ґміна Верба – українське село, в якому проживало близько сорок польських родин.

Влітку 1943 року настоятель католицької парафії, священик Вінценти Ях, на якого два роки раніше вже здійснювався український замах, був попереджений місцевими українцями про те, що планується його вбивство. Священик переїхав на залізничну станцію Верба, яку пильнував відділ угорців. Завдяки цьому він врятувався, оскільки першої ночі після його від’їзду, члени УПА напали на садибу священика, а не заставши його, вбили дві, пов’язані з парафією, польсько-українські родини, які проживали неподалік.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 112 (за свідченням священиків Вінценти й Владислава Яхів).

Радивилів, ґміна Радивилів – місто, населене євреями (до ліквідації гетто в 1942 р.), а також українцями й поляками, та польське військове поселення, яке налічувало п’ятдесят господарств.

У травні 1943 року, як згадує Станіслава Розтропович-Шкубель, її родина переїхала з поселення до міста. Коли в липні вони повернулися на обійстя за харчами, були попереджені сусідками-українками. «Жодна з жінок не пояснила, чому вони такі схвильовані, жодна не сказала, що це була спроба врятувати наші життя. За декілька годин після нашого від’їзду, наше колишнє обійстя було оточене загоном УПА і почалося вичікування нашого наступного приїзду». На базарі в Радивилові «мама дізналася, що наша хата була спалена. Маму також попередили, без докладних пояснень, щоб ніхто з нас не приїжджав на господарство, поки все не закінчиться. Це попередження мамі передала українка, яка проживала за півкілометра від нашого спаленого обійстя. У ході симульованого торгу щодо ціни за товар, вона сказала, що приїжджатиме на базар два рази на тиждень у визначені години та місце, і буде минатися з мамою: вона, їдучи підводою, а мама, йдучи з протилежного боку тротуаром, не затримуючись, побачивши маму, кивне або похитає головою – на підтвердження або заперечення. Якщо похитає головою – це означатиме, що нам ще не можна приїжджати на господарство, а якщо кивне – можна. Протягом, приблизно двох тижнів, вона передавала сигнал, який означав заборону приїжджати. Аж врешті одного дня спокійно кивнула головою на підтвердження. Наступного дня батько поїхав на обійстя сам, молодь залишилася в місті. Подивився спалену хату і чотири витоптані „гнізда” у високому збіжжі навколо оселі. Вдень і вночі кочували там члени УПА, чекаючи нашого приїзду. Таким чином невідома українка врятувала нас від кровопролитної трагедії».

Джерело: S. Roztropowicz-Szkubel, Ostrze?enie, [у:] Bracia zza Buga..., с. 106–110.

Сатиїв, ґміна Варковичі – українське село, а також маєток, в яких проживало кільканадцять польських родин.

Після невдалого нападу бандерівців на початку 1943 року, родина Леона Салецького, за порадою сусіда-українця, виїхала до Берестечка (Горохівський повіт).

Джерело: A. Zawilski, Zn?w o?ywaj? kurhany..., с. 130 (свідчення Леона Салецького).

Свищів, ґміна Ярославичі – польська колонія.

Наприкінці червня 1943 року на колонію напали члени УПА з сусіднього українського села з такою самою назвою та застрілили кільканадцятьох поляків. Врятувалися, між іншим, сестри Томицькі. «Я і сестра, – пише Ядвіга Ґрабарчик, дівоче Томицька, – оглянувшись, бачили в руках нападаючих нашу маму, і тоді вже не було можливості її врятувати. [...] Втікаючи від націоналістів УПА, ми бігли через українські хутори й села, зустрічали українців, зокрема, старшого віку, які показували нам безпечні шляхи і таким чином допомагали нам втекти від бандерівців».

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VIII/12, Свідчення Ядвіги Ґрабарчик, арк. 24–24зв.

Стовпець, ґміна Верба – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

У липні 1943 року українець Дем’ян Коблюк попередив польську родину Мацюків, кажучи, що вони мусять тікати, оскільки зараз за ними прийде УПА, члени якої чекають в його стодолі. Частина родини встигла втекти до Верби, проте 70-річного Каєтана Мацюка схопили й вбили, разом з іншою польською родиною Шаповалів. Коблюк та його мати, Палажка, опікувалися Броніславою, дочкою вбитого, яка залишилася в селі, переховували її та годували.

Джерело: A. Biedrzycka z d. Maciuk, By?am ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2001, № 57, с. 14.

Ярославичі, ґміна Ярославичі – село зі значною перевагою українського населення над польським.

18 червня (за іншою версією 22 травня) 1943 року група озброєних членів УПА влаштувала масове вбивство понад 50 поляків. За твердженням свідків, загинули також, за надавання допомоги полякам, чотири особи з української родини Жердицьких: Андрій Жердицький (48 років), який до війни був війтом; його дружина Марія (45 років); їхній син Сергій Жердицький (24 роки), та їхня 19-річна дочка Надя.

Джерело: H. Koma?ski, Powiat Dubno, „Na Rubie?y” 1998, № 30, с. 26–27 (м.ін., згідно свідчення Ядвіги Стефаницької, дівоче Янковська).