БІБРСЬКИЙ ПОВІТ

Бібрка, ґміна Бібрка – повітове місто, населене поляками, українцями і євреями, яке налічувало понад 5400 мешканців.

У червні 1944 року, перебуваючи під загрозою нападу бандерівців, польське населення з довколишніх сіл на ніч подавалося до Бібрки. Деякі українські родини приймали знайомих або родичів поляків. Тоді місцеве керівництво ОУН-УПА видало заборону приймати на ніч поляків під загрозою смертної кари. Використовувалися також методи залякування – вночі з 19 на 20 червня 1944 року кілька разів стріляли у вікна хати українця на прізвище Чабан.

Джерело: H. Koma?ski, Powiat B?brka, „Na Rubie?y” 1997, № 23, с. 12.

Кнісело, ґміна Стріличі Нові – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1100 мешканців.

Як згадує Владислав Лаб’як, у 1942–1944 роках солтисом у Кніселі був українець Василь Березовський. «Це він моїй мамі сказав „як довго я є солтисом, сиди спокійно, бо я ніколи не підпишу, що можна вбивати поляків. Однак знай про те, що українські націоналісти силою мене викинуть з посади». Так і сталося на початку 1944 року».

В результаті нападу бандерівців 8 березня 1944 року загинуло сім осіб, у цьому чотири з родини Лаб’яків, а також українець на прізвисько «Халявка», в якого була дружина-полька і він проживав у зятя-поляка. Під час нападу він сховав зятя на горищі, а сам назвався господарем.

Після чергового нападу і пограбування господарства, «моя мати вирішила виїхати з Кнісела. Сусід-українець на прізвище Чмир взявся вивозити нашу родину до Ходорова. Мати з моїми сестрами й братом завантажили на віз рештки скромного вцілілого майна та виїхали. Коли проїжджали через село Лішин, на дорогу вибігло 12 озброєних бандерівців і затримали віз. Тоді моя мати з сестрами і братом почали голосно плакати й молитися. Коли бандерівці дійшли до возу, серед них мати впізнала знайомого українця, коменданта української поліції з Нових Стріличів, який був у нашій хаті кілька разів. Він, мабуть, також упізнав мою матір, бо почав її розпитувати про різні справи. Вочевидь, заговорило в ньому сумління, бо сказав бандерівцям, які оточили віз: „ не робіть їм нічого поганого”. А матері сказав: „їдьте у Ходорів”. [...] Сусідові-українцеві Чмирові ми щиро подякували за те, що привіз нашу матір з родиною і як слід його винагородили».

У 1944 році, після переходу фронту, від рук УПА загинуло наступних кільканадцять осіб. Серед жертв була українка Ящишин з двійкою дітей. Переконана, що після приходу совєтів не буде подальшого вбивання поляків, вона публічно висловила таку думку: «Тепер уже закінчиться ваше бандитське панування». Наступної ночі бандерівці її вбили.

Джерело: W. ?abiak, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1999, № 37, с. 19–20.

Лопушна, ґміна Глібовичі Великі – польсько-українське село, яке налічувало близько 1000 мешканців.

27 березня 1944 року від рук бандерівців загинув Петро Стопира, який поїхав до млина в Милятині, незважаючи на остереження з боку приязних до нього українців у Лопушній. Дружина Емілія, яка вирушила на пошуки чоловіка, також була вбита. 6-річною донькою Стопирів Яніною та її майже 3-річним братом попіклувалися в Лопушній українські сусіди, Труші.

Декілька польських родин покинули село, а в перевезенні майна допоміг їм українець Василь Беґа, приділяючи підводу з кіньми. У квітні старшими особами, які залишилися в Лопушній, попіклувалася українка Марина Лобас.

Джерело: S.N., Kolonia ?opuszna Nowa na Wschodzie (fragmenty wspomnie?), „Na Rubie?y” 2003, № 66, с. 31–32; Karczowani, „Karta” 1992, № 8, с. 60–64 (свідчення Яніни Стопири-Ґавронської). Див. також: J. Stopyra-Gawro?ska, Bez dzieci?stwa, Warszawa 1997; wyd. rozsz.: Grajewo 2003.

Новосільці, ґміна Бортники – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1400 мешканців.

Священик Роман Даца пережив напад УПА на свою садибу в ніч з 28 на 29 вересня 1943 року. Загинули його мати й господиня. «Інші мої домочадці, – пише у спогадах, – яких на той час було багато, а серед них українець Федь Костишин, були побиті до непритомності, лише за те, що не зрадили моєї криївки та мене не видали.

Федь Костишин, зі своєю нерозлучною сокирою, як тільки настав світанок 29 вересня 1943 року, опухлий і поранений нападаючими, розпочав пошуки, щоб відшукати „його милість – свого ксьондза”... в опустілому приходстві, всьому в розвалинах, страшенно знищеному і повністю ограбованому, де лежали останки вбитих жінок. Побачивши їх, усі налякані домочадці розбіглися в різні боки. Залишився тільки він один, Федь Костишин, мій слуга. Він почав мене шукати серед розвалин і руїн, прагнув врятувати мене навіть ціною власного життя, бо хоч він українець, але якби про те взнали бандерівці, не оминула б його смерть від їхніх рук. Цей добрий і вірний, героїчний слуга, з яким під час роботи я мав також і клопіт, цього разу після тієї трагічної ночі рано-вранці, зі своєю нерозлучною сокирою, віднайшов мене, захованого в сховищі під підлогою. За допомогою своєї сокири він підважив накриття і застав мене там напівживого, нездатного до жодного руху, закляклого, вимазаного слизькою пліснявою і смердючим болотом».

Священик Даца згадує також попередні моменти зі свого життя, коли зазнав доброзичливості з боку українців:

«У перші дні війни, після 17 вересня 1939 року, коли мені загрожувала небезпека від рук українських націоналістів, дуже мені допоміг, і навіть урятував життя д-р Стефан Сенігіновський – українець з Ходорова, при тому наражаючи власне життя. У 1940 році цей лікар-українець в надзвичайно тяжких і примітивних операційних умовах врятував життя моєї матері, провівши трансфузію крові, донором якої був я. [...]

Бог у своїй незрозумілій всемогутності і милосерді [...] вкотре врятував мені життя також руками й вчинками благородної людини, яким був Березовський, руський церковник, дяк греко-католицького обряду в Новосільцях, українець. Саме він мене зберіг у своїй хаті, між перинами й подушками, коли мені загрожувала смерть від рук українських фашистів. Це було влітку 1942 року.

Подібно я був врятований взимку наприкінці 1942 року, коли вночі я проїжджав через українське село Вербицю. Раптом я був затриманий на дорозі посеред села озброєним відділом українців. Це, імовірно, був місцевий загін УПА, який проводив нічні вправи. [...] на моєму возі було знайдено мішок жита [...] Тоді це була дія на шкоду німецької держави, перевезення збіжжя загрожувало смертю, командир цього відділу оголосив мені смертний вирок від імені німецької влади.

Мене мали розстріляти. [...] аж тут раптом навколо мене зібрався численний натовп жінок, дітей, мабуть, з усього села. Вони почали голосно кричати, плакати й викликати з рядів по імені своїх чоловіків і синів, і всіх „стрільців”, які там стояли. Вони почали кричати: не вбивайте його як собаки, відпустіть на волю, це польський ксьондз з Новосільців, який лікував та рятував здоров’я і життя наших дітей і наші також.

У загоні настала метушня. Виконання вироку скасували. Мене відпустили на волю. І, о диво, ті, хто мали мене розстріляти, для моєї особистої безпеки провели мене майже до самої садиби священика. Під час прощання сказали, що мені пощастило і щоб наступного разу я був більш обережний і не показувався в їхніх сторонах».

Джерело: ks. R. Daca, By?em ?wiadkiem (fragmenty wspomnie? z 1985 r.), „Na Rubie?y” 2001, № 52, с. 35–36.