ЧОРТКІВСЬКИЙ ПОВІТ

Вавринів, ґміна Чортків – українське село, в якому проживало декілька польсько-українських родин.

У квітні 1945 року українець Гевко, разом з родиною, були вбиті УПА, тому що він відмовив брати участь в акції проти поляків, а потім не виконав наказу бандерівців вбити свою дружину-польку.

Джерело: Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., с. 94.

Залісся, ґміна Колиндяни – село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало понад 2200 мешканців.

У липні 1941 року від рук націоналістів зазнав смерті українець Коростіль, разом з родиною. Він засуджував переслідування поляків як совєтами, так і бандерівцями.

Джерело: S. Rakowski, H. Koma?ski, Powiat Czortk?w, ч. 1, „Na Rubie?y” 1996, № 15, с. 25; Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., с. 94.

Косів, ґміна Косів – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 2400 мешканців.

Українці Федорків та Биндура загинули від рук УПА за те, що відмовилися брати участь у вбивствах поляків.

Джерело: Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., с. 93.

Переходи, ґміна Чортків – українське село, в якому мешкало декілька польсько-українських родин.

6 січня 1945 року члени УПА вбили подружжя Дражньовських з дочкою. «Мій батько, – пише син, який уцілів, – був українцем, мати – полькою. [...] батько був греко-католицького визнання і почувався русином [...] Щодо поглядів, то був противником бандерівської ідеології і тому відмовився від будь-якої співпраці з бандерівцями. Як виявилося пізніше, за це поплатився своїм життям».

Джерело: E. Dra?niowski, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1996, № 15, с. 16.

Полівці, ґміна Паушівка – село з перевагою українського населення над польським, та колонія, в якій проживало 600 поляків і 20 євреїв; разом близько 2200 мешканців.

6 липня 1941 року від рук українських націоналістів загинуло 16 євреїв і 9 поляків. За свідченнями Яна Янковського, нападаючі атакували, між іншим, хату Миколи Павловського, кидаючи всередину дві гранати. Родина рятувалася втечею. «Марія (мати з дітьми) швидко перебігла через дорогу до сусіда-українця, Нестора Корчинського (його дружина була полькою). Він, як виявилося, спостерігав за цією подією крізь вікно і коли побачив утікачів, швидко відкрив двері ґанку від сторони саду і їх впустив. Останньою була дівчинка Люся. Нестор Корчинський зауважив, як один з бандерівців за втікачкою кидає гранату. В останню мить він її схопив за руки і затягнув до хати, але граната вибухнула прямо перед дверима і поранила дівчинку в спину. На щастя, поранення було легке, після двох тижнів перебування в лікарні, дівчинка видужала».

Джерело: J. Jankowski, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1996, № 15, с. 19.

Скородинці, ґміна Бичківці – село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало понад 1400 мешканців.

7 липня 1941 року бандерівці схопили 9 поляків і влаштували над ними суд. Вісьмох з них вбили. Врятувався Стефан Бандура, якого під зброєю вели два бандерівці. «Один з них біля мосту зупинився, – згадує Антоніна Ситко, – і спробував запалити цигарку. Другий стояв трохи далі від них. Стефан Бандура пробував йому підпалити цигарку, тоді той сказав: Утікай, Стефане, в кукурудзу, бо ми тебе ведемо на смерть. Я стрілятиму в тебе, але ти цього не бійся. [...] Він скористався цією радою і врятував своє життя».

Про спробу врятувати іншого з арештованих, Томаша Хмелюка, пише його дочка Стефанія. «Батько одягнувся, а що почувався невинним, пішов на цей допит. У той самий час до нашої хати, але іншими дверима, увійшов сусід-українець Людовик Щепанський, який прийшов попередити батька, щоб він не йшов на допит, бо йому загрожує смерть. На жаль, було вже кілька хвилин запізно. [...] Вирок був виконаний цієї ж ночі. [...] Один з українців з Білої закопав останки, і дав нам тільки знати про те, коли до нашої хати приніс взуття батька».

Євгенія Сухорольська описує декілька випадків надавання допомоги її родині українцями. Остережені про планований напад, ночували разом з матір’ю в українця Кобасюка. «Я пам’ятаю, як однієї ночі до його хати постукали бандерівці з вигуком: Відкривай! Сусідка нас з мамою швидко сховала під ткацьким верстатом і накрила мішками. До хати зайшов бандерівець, питаючи, чи нема тут полячків? Вона на те: Ой, паночку, в нас таких нема! Її дочка Ганка вийшла з іншої хати та забрала їх до себе. І так удалося, що нас не шукав бандерівець, обидві ми врятувалися». Авторка згадує також про свого батька, який був схоплений нападаючими під час спроби втечі. «Тато йшов пішки, високий, худий. У той час ішла похоронна процесія, яку вів український піп. Той, коли це побачив, зупинився і сказав: чого ви його ведете, як Ісуса Христа? Соромтеся! Ви бачите, діти його плачуть. Тоді бандерівці сказали батькові: Йди до свого дому, і відпустили його. Піддалися авторитету свого священика. Мабуть, він мав ще жити». Сухорольська розказує також свою подорож до сусіднього села на похорон дядька. «Одна українка, разом з чоловіком, їхали до Білого Потоку і погодилися мене з собою забрати. Коли ми в’їхали до лісу, помітили, що до нас мчали два озброєні бандерівці на конях. Вони затримали сани і поцікавилися, кого везуть і куди їдуть? Українка до одного з них звернулася по імені і відповіла, що ця дівчина – це дочка її сестри. Вони запитали, чи я вмію молитися українською. Я знала декілька слів цієї молитви, але йшло мені не дуже добре. Тоді та українка сказала: „замерзла мені ця дівчина і не може говорити”. Вони їй повірили та дали нам спокій, від’їхали».

Греко-католицький священик, згаданий у декількох свідченнях свідків подій у Скородинцях (згідно Стефанії Курасевич, звався Переволодзький), публічно засуджував акції, спрямовані проти польського населення, він говорив, що самостійну Україну потрібно будувати з Богом. Під кінець 1944 року він став об’єктом нападу УПА і мусив тікати до іншої місцевості.

8 жовтня 1944 року відбувся напад бандерівців. Броніслава Бандура згадує втечу своєї родини і пошуки притулку в українських сусідів, між іншим, у Чорнинських. «Вони нас прийняли і помістили на горищі своєї хати, хоч зробили це з великим небажанням чи страхом. [...] Мій чоловік, тим часом, ночував в української родини Сушків. Коли, однак, бандерівці неподалік стали вбивати поляків, він вискочив крізь вікно і босоніж побіг через поля в напрямку річки. [...] ми повернулися на руїни нашого господарства, позабирали те, що ще врятувалося, і подалися до Чорткова».

Віктор Шатковський згадує, як у березні 1945 року разом з батьком приховувалися в сусіда-українця. Його мати і брат, які залишилися вдома, загинули від рук бандерівців. Врятувався тільки дідусь. «Вони, імовірно, думали, що він вже не живе, бо стягнули з нього черевики. Після їхнього виходу, дідусь опритомнів і побачив трупи моїх мами й брата. Тоді він швидко покинув хату, переховуючись у хаті знайомого сусіда-українця. Той, у свою чергу, побачивши пораненого дідуся, відвіз його до лікарні у Чорткові».

Також у березні 1945 року Томаш Бандура з сестрою та її донечкою готувалися покинути село. «Нічлігу в хаті кількох сусідів-українців нам відмовили через страх за своє життя. Їм за те загрожувала смерть від рук бандерівців. Ми вирішили сховатися в стайні або стодолі в сусіда-українця, але без його відома. Ми ще не закінчили підготовки до виходу, як прийшли до нас знайомі українки: Катерина з «Камінців» з 11-річним сином (її старший син був в УПА) і зі своєю сестрою, щоб їх переночувати, тому що совєти можуть повернутися і вивезти їх на Сибір. Ми їм не відмовили. Моя сестра підготувала для них послання в другій кімнаті». О півночі прийшли бандерівці, «один з них сказав: „Хто тут чужий, нехай одягається і виходить”, а другий у нашу сторону направив автомат. Одна з українок, що в нас ночували, підійшла до мене і сказала: „Івасю (моє ім’я Томаш), одягайся, підемо до дому”. Я весь онімів від страху. Не пам’ятаю, як швидко я зібрався і з нею вийшов. [...] Катерина відвела мене до своєї хати, наказала зняти черевики і сховатися за піччю. Сама сіла на краю тієї печі, заступаючи мене своїм тілом. У той час в другій кімнаті її хати бандерівці влаштували пияцький бенкет, веселилися й співали до самого ранку.

Вночі прийшов Володимир, син Катерини, і посвітивши ліхтарем, запитав свою матір: „Де Томко?”. Його мати відповіла – тут його нема, добавила також, що тоді, як з ним вийшла на подвір’я, він утік десь у село. Було видно, що він їй повірив, бо вийшов з хати».

Джерело: A. Sitko, By?am ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2002, № 62, с. 45; S. Kurasiewicz z d. Chmieluk, By?am ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2000, № 45, с. 28; E. Suchorolska, By?am ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2002, № 62, с. 47; B. Bandura, By?am ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2000, № 45, с. 26; W. Szatkowski, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2000, № 45, с. 33; T. Bandura, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2000, № 45, с. 26–27.

Черкавщина, ґміна Ягольниця Стара – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало понад 400 мешканців.

Вероніка Ястшембська, дівоче Скикевич, розповіла історію заприязненої польсько-української родини. Ковальчик, одружений з українкою на ім’я Олеся, був остережений, що бандерівці вночі вбиватимуть поляків. «Тому вже давно він вважав, разом з дружиною наглядали за змінами, щоб у разі нападу мали шанс втекти. Так і сталося. Однієї ночі в березні 1944 року прийшли вбивці. Після півночі вибили двері й запитали Олеську, дружину Ковальчика, де її чоловік. А він тим часом сидів схований на горищі хати і втягнув за собою драбину. Олеська відповіла, що не знає, де є чоловік. Тоді бандити з УПА почали її бути, а коли це не допомогло, вони здійснили груповий ґвалт, потім її задушили та повісили на гаку в хаті. [...] Поки, однак, вони дісталися на горище, Ковальчик встиг втекти [...] До нашої хати пан Ковальчик підповз, виглядав мов живий труп, весь був сивенький».

Джерело: Свідчення Вероніки Ястшембської, дівоче Скикевич, „Na Rubie?y” 2002, № 62, с. 35–36.