ГОРОХІВСЬКИЙ ПОВІТ

Августів, ґміна Кисилин – польсько-німецька колонія (після виїзду німців у 1940 р. до Рейху, їхнє місце зайняли українці).

29 серпня 1943 року члени УПА вбили шість осіб з родини Маліновських. Владислав Маліновський з дружиною та трійкою дітей сховалися в лісі. Його колега, українець Йосип Павлюк, протягом трьох днів опікувався ними, приносив їсти та остерігав, щоб не поверталися додому. «Українці вбивають усіх поляків поголовно в нашій околиці, – цитує його слова врятований, – їхній провідник сказав, що таке масове вбивство водночас проводиться по всій Україні, що є наказ вибити всіх „ляхів”, так, щоб ніхто не залишився – комуністів і євреїв також». Павлюк розповів Маліновському про винищення 40 родин у сусідній Владиславівці, свідком якого він був: «Він сказав, що ніколи в житті не бачив та не чув про таке вбивство, і ніхто, хто цього не побачив, ніколи в те не повірить, що його побратими це зробили [...] Говорив, що ми мусимо втікати, оскільки він не може наражатися на небезпеку – українці напоготові і за це можуть вбити і його, і всю родину. Ми його послухали і всю ніч ішли до Володимира – через ліс та болота».

Джерело: AIPN, 27 WDAK, IV/81, Свідчення Владислава Маліновського, арк. 212зв.–213.

Берестечко, ґміна Берестечко – місто, населене в 60 відсотках українцями та євреями (до ліквідації гетто в 1942 р.), а також кількадесятьма польськими родинами.

30 грудня 1943 року розпочався напад УПА, який тривав дві доби, але був відбитий самообороною. Загинуло тільки декілька поляків. Чеслава Бублінська з двійкою дітей врятувалася, ховаючись в акушерки-українки.

У січні 1944 року, разом з німцями, що евакуювалися, виїхало польське населення, в Берестечку залишилося п’ять осіб. Члени УПА захопили містечко та шукали поляків, які приховувалися. За інформацією, зібраною А. Завільським, четверо з них врятувалися завдяки допомозі з боку українців. Гонорату Анджеєвську та її небогу знайомі українці вночі провели до Радехова (Тернопільське воєводство). Працівником магістратури Савицьким та його хворою дружиною деякий час опікувався колега з роботи, українець Маудак, після чого відвів їх до православного священика, Івана Микольського. Той «організував виїзд зі Святим Причастям до помираючого. Савицький був фірманом, а його дружина лежала схована в санях. Так вони доїхали до Радехова».

Український священик, який ще до війни втримував зразкові відносини з католицьким настоятелем, священиком Єжи Зволінським, не допустив також до підпалу бандерівцями історичної пам’ятки, костелу святого Валентина. «Він переконував, що святий Валентин допомагає хворим епілепсією, і не відрізняє ні руських, ні поляків, чи католиків і православних».

Джерело: Свідчення Галини Вільчек, дівоче Салецька, [у:] ?ladami ludob?jstwa na Wo?yniu, oprac. L. Kar?owicz, L. Popek, Lublin 1998, с. 41; A. Zawilski, Zn?w o?ywaj? kurhany, Wroc?aw 1997, с. 261.

Борочиче, ґміна Брани – українсько-польське село.

16 липня 1943 року в результаті нападу бандерівців було вбито близько 10 поляків.

Один з українських мешканців села попередив поляків про плановане вбивство і завдяки цьому більшість врятувалася. Українець на прізвище Федьо був убитий бандерівцями за переховування поляків.

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 153–154 (свідчення Франциска Морозовського).

Бубнів, ґміна Свинюхи (сьогодні Привітне) – село, населене, в більшості, українцями (православними й баптистами, т.зв. штундистами), а також поляками (католиками й баптистами).

У липні 1943 року члени УПА двічі нападали на польських мешканців. В обох випадках поляки-баптисти були попереджені українцями цього ж віросповідання. За першим разом було спалено тільки господарства поляків-католиків, отже баптисти через два тижні повернулися до своїх хат, проте після другого нападу залишили Бубнів і, вдаючи українців, переїхали до села Скірче.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 188–189.

Бужани, ґміна Брани – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

У липні 1943 року під час нападу українців, Грицько Бабій опікувався Ґеновефою Савицькою та її батьками й братом. Протягом двох тижнів він їх переховував у збіжжі, по ночах годував, а потім допоміг дістатися до Горохова, де в своїх знайомих знайшов їм притулок. Сусідку Ґеновефи Савицької, Олександру Марковську, врятував від смерті з рук нападників інший українець, Пилип Ковальчук; забрав її з місця, де над нею глумилися, та турбувався про неї.

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 150–151 (свідчення Ґеновефи Савицької).

Бунява, ґміна Хорів – польсько-українська колонія.

У липні 1943 року члени УПА вбили кільканадцять поляків.

Важко побитим членам родини Ґоздзиковських надав допомогу місцевий українець – завіз їх до лікарні у Володимирі-Волинському.

Українець, одружений з полькою Ґоздзиковською, був жорстоко побитий членами УПА, оскільки не виконав наказу вбити, в 7-денний термін, свою дружину й дворічну доньку. Невідомо, чи пережив побиття. Проте його дружині й дитині один з нападаючих дозволив втекти.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 138.

Ватинець, ґміна Свинюхи (сьогодні Привітне) – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

У вересні 1943 року члени УПА вбили дві родини: Ґриновецьких та Тарасевичів. Тіла вкинули до криниці. За свідченням Зигмунта Ґриновецького, найстарша дочка Тарасевичів «мала тоді 12 років і з розрубаною головою була вкинута до криниці наверх всіх убитих і, мабуть, лише тому й врятувалася. З цієї криниці витягнув її українець, прізвища якого я не знаю, знаю тільки, що він був баптистом і тому, мабуть, не хотів бути бандитом. Цей українець переховував цю поранену польську дитину і, так-сяк вилікувавши, відправив її до тітки в Луцьк».

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VII/13, Свідчення Зигмунта Ґриновецького, арк. 21.

Ведмежі Ями, ґміна Кисилин – колонія, населена трьома польськими й двома українськими родинами.

Українська родина Скоропадів взяла на виховання трьох польських дітей-напівсиріт: Юлію, Ґеновефу й Владислава Шишків, матір яких вбили члени УПА в костелі в Кисилині 11 липня 1943 року.

10-річним Генріком Шишко заопікувався українець Родіон, син якого був в УПА. У 1944 році радянська влада засудила всю родину на заслання й вивезла до Сибіру разом з хлопцем, якому сім’я дала притулок.

Джерело: W.S. D?bski, W kr?gu ko?cio?a kisieli?skiego, czyli Wo?yniacy z parafii Kisielin, Lublin 1994, с. 214 (за усним свідченням Марії Зінкевич).

Ворончин, ґміна Кисилин – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

15 липня 1943 року у Ворончині, поселенні Келецькому та інших прилеглих місцевостях, від рук бандерівців загинуло понад 60 поляків.

Врятувалося подружжя на прізвище Шимуля. Утікаючи з колонії Забара, вони опинилися в Ворончині, де їх попередив знайомий українець. УПА пограбувала все їхнє майно з возом, але вони самі вціліли.

Станіслава Здзиміра, яка зі своїм дідусем приховувалися в збіжжі, а пізніше два тижні також з матір’ю і молодшими братами й сестрами, згадує про допомогу, яку їм надав їхній сусід, українець Шоп’як: «Коли він мене побачив, то перехрестився і сказав: „Ти жива! Тебе не вбили?!”. Він мені наказав хвилину почекати. Сам пішов додому та повернувся зі шматком хліба й лопатою. [...] показав мені, де закопав Тата. [...] Він нам порадив, щоб ми й надалі залишилися в криївці. [...] Цим маленьким окрайцем хліба, якого мені дав п. Шоп’як, ми жили вже стільки днів. Мама кожного ранку давала нам по кришці. [...] він нас остеріг, що в селі чути плач дитини. Сказав, що якщо хтось чужий буде в селі, тоді він почне клепати косу. І тоді потрібно подавити плач. Ми тоді на личко сестри клали вовняну хустину. Коли так сиділи в полі, ми з братом мріяли. Брат хотів перед смертю виспатися в ліжку, а я хотіла напитися води».

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 172; Wspomnienia Stanis?awy J?drzejczak z domu Zdzymira, „Biuletyn Informacyjny. 27 Wo?y?ska Dywizja AK” 2000, № 1, с. 67–71.

Горохівка, ґміна Хорів – польсько-українська колонія.

12–14 липня 1943 року, в результаті українського нападу й облави на втікачів, загинуло близько сорока поляків.

Врятувалися, між іншим, Юзефа Ґоліш з дочками Геленою й Марією. З місця страти їх двічі врятував член УПА, якому вдалося переконати нападників, щоб ті їх не вбивали. Родина залишилася в селі єдиною, аж до експатріації в 1946 році.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 140; L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 25–26.

Дружкопіль, ґміна Брани – єврейське (до 1942 р.) містечко і українське село, населені також кількадесятьма польськими родинами.

Уночі з 12 на 13 липня 1943 року родину Юзефа Маєвського забрав до своєї стодоли сусід-українець, Андрій Сосовець, та заховав її у сховищі. Цієї ж ночі під хату Маєвських підводою під’їхали бандерівці і, не заставши нікого, від’їхали.

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 154 (за свідченням Юзефа-Казимира Маєвського).

Дунай, ґміна Кисилин – польська колонія.

8 серпня 1943 року, в результаті нападу УПА, загинуло вісімнадцять осіб.

За спогадами Збігнева Якубовського з Адамівки (ґміна Купичів Ковельського повіту), який у той час перебував з родиною в Дунаї, його мати та сестра Мирослава під час втечі потрапили в хату українки, що була заміжня за поляком Ольшанським, котра сховала їх на горищі обори. «Бандерівці увірвалися до цієї хати в пошуках утікачів. Сильно побили цю українку, щоб сказала, де сховалися дві польки. Та, однак, не зрадила місця переховування моєї мами, й завдяки цьому мама з Міркою уціліли».

Джерело: Z. Jakubowski, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2001, № 51, с. 40.

Журавець, ґміна Кисилин – німецька колонія, після виїзду німців у 1940 році до Рейху, заселена кількадесятьма польськими й кількома українськими родинами.

Ян Лопушинський згадує, як в липні 1943 року його сусід-українець Гап’як, під час нападу УПА позичив воза й коня Томашу Ґуракові з родиною, що допомогло їм у втечі до Затурців. Гап’яка з цього приводу викликали на допит до штабу УПА в Мочулках (ґміна Купичів Ковельського повіту).

Яна і Реґіну Лопушинських про антипольську акцію (яка відбулася 8 серпня 1943 р. в сусідніх місцевостях) попередила доброзичлива українка, Ольга Василевська, завдяки чому вони встигли втекти до Затурців, а звідти до Володимира-Волинського.

У серпні 1943 року, коли до свого господарства прибув Болеслав Зінкевич, до нього прийшов українець Коля Мужичук і сказав, щоб той негайно втікав, тому що він отримав наказ його вбити.

Джерело: W.S. D?bski, W kr?gu ko?cio?a kisieli?skiego..., с. 160, 162 (свідчення Яна Лопушинського); L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 109 (свідчення Реґіни Лопушинської).

Забара, ґміна Кисилин – німецька колонія, після виїзду німців у 1940 році до Рейху, заселена поляками й українцями.

18 липня 1943 року члени УПА вбили понад двадцять поляків.

З родини Стемпєнів врятувалася донечка Дануся. Поранена в голову, вона вибралася з-під тіл своїх рідних, пішла до знайомого українця, а він відвіз її до маєтку Затурці.

Владислава Ґньота врятувала шкільна подруга, дочка солтиса Дениса Романюка, який брав участь у вбивствах. Матір Ґньота, яка втекла від масового вбивства, сімнадцять днів приховував українець Микола Осипчук з села Студині, а опісля його дружина провела її, в українському одязі, до маєтку Затурці.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 174.

Замличі, ґміна Хорів – село й маєток, у більшості, населені українцями.

11 липня 1943 року велика група членів УПА в обох місцевостях вбила близько 100 поляків.

Деякі з місцевих українців надавали допомогу тим, що вціліли після погрому. Дівчатка Христина-Ірина Лепко та Яніна Ґалка знайшли притулок в українок Параски й Мацючки. Пізніше Лепко весь місяць приховувалася українцем Михайлом Ґідзуном.

Українець Степан Столярчук врятував 3-річну доньку вбитих Баранських і виховав як свою дитину, хоча й мав трьох власних дітей.

Наприкінці серпня 1943 року дійшло до нападу на поляків, які повернулися до села на жнива. Кільком особам: Крисяковій з дочкою Богуславою, Адаму Шелестовському та Юзефові Ґрушецькому вдалося дістатись до Локачів – завдяки прихильності українців, які їх вночі переводили та перевозили, сховавши в сіні. «Вже були майже сутінки, – згадує Богуслава Новицька, дівоче Крисяк, – прийшла українка за картоплею і нас побачила. Вона впізнала маму і подала рукою знак, щоб лежати. Вночі прийшла за нами, принесла великий горщик молока, хліб, хустини на голову та мені сорочку. Вона сказала, що ми мусимо втікати, бо бандерівці готують акцію проти поляків, які переховуються. Крім того, коли вбитих закопували в стодолі, дорахувалися, що серед них не було саме моєї мами й мене. Якщо б вони нас знайшли на її полі, то, відомо, що вбили б всю її родину. [...] До нас прийшли чоловік українки і Адам Шелестовський, син польки, яка в липні врятувалася з палаючої обори. [...] Українець вів нас підмоклими луками. Це був найбезпечніший шлях. Його лише освітлювали заграви підпалених польських сіл».

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 23–25 (свідчення Богуслави Новицької, дівоче Крисяк); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 148.

Запуст Кисилинський, ґміна Кисилин – польсько-німецька (до виїзду німців у 1940 р. до Рейху) колонія.

У липні 1943 року мешканці колонії, після попередження про напад українцем з Кисилина, Петром Парфенюком, подалися до Затурців.

У колонії залишилася, зокрема, врятована під час нападу на кисилинський костел, Тереза Свідерська. Вона аж до жовтня приховувалася в українця Сиротюка. «Кілька разів, – пригадувала багато років після того, – бандерівці обшукували господарство Сиротюків, але нічого підозрілого не виявили. Били також старого Сиротюка і його сина Михайла. Але жоден мене не видав. Щоб далі їх не наражати [...], я вирішила покинути криївку й податися до Затурців. [...] До села я боялася заходити, сиділа й плакала. Раптом я побачила жінку, яка йшла в мою сторону. Я її впізнала. Це була Шкуропатка – українка з Ведмежих Ям. Я злякалася ще більше, бо знала, що вона не сприяє полякам. Вона також мене впізнала і поцікавилася, що я тут роблю. Я збрехала, що йду до свого села, але заблукала. Хочу повернутися до Затурців, але не знаю дороги. Тоді вона вигукнула: „Та ж їх тут повно! Як ти дійшла, що вони тебе не побачили?!” [...]

Вона закинула мені на голову свою хустку, завела до хати, налила червоного борщу та наказала швидко їсти. Я не доторкнулася до їжі, дивилася на двері, з-за яких було чути голосні співи й сміх п’яних бандерівців. „Вони сюди не зайдуть, не бійся, їж, зараз я тебе виведу” [...] вона дала мені велику квітчасту хустку, таку, яку носили українки, вивела в поле і показала напрямок на Затурці. Я не могла повірити, що вона мене не видала».

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 21–23 (свідчення Терези Седлицької, дівоче Свідерська).

Яніна (Іванівка), ґміна Скобелка – колонія й поселення, населені кільканадцятьма польськими й українськими родинами.

У середині липня 1943 року члени УПА вбили декількох поляків і спалили колонію. Особи, які залишилися, змогли втекти завдяки попередженню про напад місцевим українцем, який за це був УПА вбитий.

Джерело: AAN, Komenda Obszaru Lw?w, 203/XV-42, Rzezie wo?y?skie, арк. 83.

Кисилин, ґміна Кисилин – містечко, в якому проживали 61 єврейська (до ліквідації гетто в 1942 р.), 57 польських і щонайменше 48 українських родин.

11 липня 1943 року велика група членів УПА напала на поляків, які зібралися на недільне богослужіння. Загинуло понад дев’яносто осіб.

Врятованими від масового вбивства в костелі, членами родини Зюлковських, зокрема пораненим Антоні Зюлковським, опікувався українець Никон Дацюк. Допомогу полякам надавали також українці: Сава Ковтунюк, який протягом декількох тижнів у своєму господарстві приховував та годував три родини Славінських і по одній Романовських, Мацяшків та Окульських, а потім групами виводив їх до лісу; Віктор Падлевський, який допомагав Филипкам, Романовським та двом сестрам Славінським – Юзефі й Вероніці; Володимир Палачук, що опікувався Павловськими й Багнецькими; Петро Парфенюк, який захистив Червінків та родину Петра Славінського, а також Остап Коханський і 60-річна Параска Падлевська, яка кіньми завезла до лікарні в Локачах пораненого Володимира-Славоша Дембського.

Дембський також отримав допомогу від Люби Парфенюк. «Після вбивства в костелі і оборони, під час якої я був поранений, мене перевезли до її господарства. Я лежав у стодолі до четверга, доки мене не відвезли до лікарні. Тут приховувався також мій батько і лежали наші особисті речі та деякі цінні предмети. Через два тижні члени УПА викрали й вбили батьків, коли пробували добратися до своєї хати. УПА багато разів приставала до Люби, щоб видала наші речі, але вона їх не віддала».

Джерело: W.S. D?bski, W kr?gu ko?cio?a kisieli?skiego..., с. 219–224; його ж, Siedmiu sprawiedliwych z Kisielina, [у:] Bracia zza Buga. Wspomnienia z czasu wojny, zebra? J. Turnau, Lublin 1999, с. 25–29.

Кисилівка, ґміна Кисилин – польсько-німецька (до виїзду німців у 1940 р. до Рейху) колонія.

21 серпня 1943 року члени УПА винищили щонайменше 93 особи. Нападу уникнула родина Леона й Владислави Процайлів, яка послухала остереження знайомої українки й бічними дорогами пішки втекла до Володимира-Волинського.

Джерело: Свідчення Петра Процайла, [у:] Okrutna przestroga, oprac. J. D?bski i L. Popek, Lublin 1997, с. 46.

Козятин, ґміна Підбереззя – українське село, в якому проживало сім польських родин.

11 липня 1943 року члени УПА захопили село та вбили шістнадцять осіб. Врятувався, між іншим, Войцех Матуля, якому допомагали українці, Зенон Дубровський з Козятина та Бабій з сусіднього села Стрільче.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 180.

Куповальці, ґміна Брани – село, в більшості, населене поляками.

16 липня 1943 року на село й сусідні колонії, Широку й Люлівку, вдарили значні сили УПА, вбиваючи близько 150 осіб. Врятувалася, між іншим, Галина Ґілевич, яку в копиці сіна сховав українець Ткачук. Родині Лащевських у перші дні після нападу допомагала харчами українська сім’я Чеп’юків, що проживала в поселенні Нове Ґнєзно.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 128–130.

Линів, ґміна Свинюхи (сьогодні Привітне) – польсько-українське село.

У перші дні червня 1943 року члени УПА вбили чотири польські родини.

Пораненому Домініку Тарнавському допомагав місцевий українець, який завіз його в лікарню в Локачах, а інший українець повідомив про злочин родину Тарнавських у Кошові (ґміна Торчин Луцького повіту).

11 липня 1943 року від рук бандерівців загинуло близько сімдесят поляків. Ґеновефа Моджеєвська, дівоче Собчинська, на той час 5-річна, згадує, як мати, йдучи на смерть, наказала їй разом з сестрою сховатися в собачій буді. «У буді Кручека було тісно й темно, страшно. Я не пам’ятаю, як довго ми в ній сиділи. Напевно зі страху, я заснула. Емілька також. Ці переховування навчили нас бути тихо, така була вимога часу. [...] З буди нас забрали українки. У той час за переховування польських дітей загрожувала смерть. Але вони зовсім не боялися. Передали нас до іншої хати – до бабусі Юлії та дідуся Павла Собчинських у село Ковбань».

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 190–191; AW, II/2232/p, G. Modrzejewska, Niczyja, арк. 4–5.

Люлівка-Венгерщина, ґміна Брани – польська колонія.

Після нападу українців 16 липня 1943 року, під час якого загинуло понад вісімдесят осіб, українець Грицько Бабій упродовж двох тижнів у збіжжі переховував родину Лаґошів.

З родини Марковських врятувалася важкопораненою 7-річна Олександра, яку пригорнула українська родина Войтовичів. «Мені обмили й помастили йодом рани та поклали в комірчині. Доглядав за мною переважно чоловік. Змінював пов’язки, годував, навчав по-українськи молитися й хреститися. Оскільки я часто чула українську мову (українці приходили до батька), я швидко забувала польську мову та говорила українською. Моїх опікунів я називала: „мамо” й „тату”. [...] Коли я видужала і почала виходити, мої опікуни говорили знайомим, що я їхня родичка. Через деякий час „тато” знайшов у лісі 17–18-річну дівчинку, яка не могла ходити. [...] Приносячи їй їсти чи пити, я зверталася до неї українською, але вона дуже нервувала й кричала. Її звали Вацка. Вона знала моїх батьків [...] Українська „мама” переважно забирала мене з собою до церкви. [...] З її дочкою Настунею я пасла корови». Під тиском земляків (Войтовичам почали погрожувати), дружина Войтовича відвезла дівчинку в сусідні Бужани до польської родини Струтинських, яка дружила з Марковськими. «Вона сама, плачучи, швидко сіла на віз й погнала коней батогом. [...] Я почала страшно плакати й кричати: „Мамо, не покидай мене”. Жінки ніяк не могли мене заспокоїти». Після повернення виявилося, що чоловіка Войтовичевої було вбито.

У 1977 році Олександра відшукала дружину Войтовича й зустрілася з нею в Люлівці.

14-річна Іоланта Савицька, поранена під час втечі, декілька днів непритомна лежала в збіжжі, після чого змогла дістатися до знайомої української родини Юрія Павлюка, подібно як її дві молодші сестри, Аліна й Христина – після двох днів приховування в полі. «У цей момент, – згадує Іоланта Дудковська, дівоче Савицька, – вийшла дружина Павлюка та почала лементувати й просити в них не залишатися. Говорила, що вони також загинуть, якщо допомагатимуть полякам. Дала мені шматок хліба й кислого молока, перев’язала рани [...] Ми ховалися в збіжжі, спали в кущах малини. Ми знали, що якщо б нас тут знайшли, тоді загинули б усі, разом з Павлюком». Павлюки допомогли 21 полякові. Завдяки ним ця група протягом трьох тижнів приховувалася в Люлівці. Звістка про поляків, які зберігаються в Павлюків, дісталася, за посередництвом українців, до родини Савицьких у Горохові, які організували перевезення вцілілих до міста.

Восени 1943 року була вбита багатодітна сім’я Юзефа Скавінського. Пережила лише поранена 12-річна донька Вацлава, яку врятувала українка, та відвезла – приховуючи під соломою – до Горохова.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 131–132; AW, II/2506, Свідчення Іоланти Дудковської, дівоче Савицька, арк. 5–6; AW, II/2789, Свідчення Олександри Ґловінської, дівоче Марковська, арк. 3–6.

Марковичі, ґміна Хорів – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

У липні 1943 року український солтис Маркович, – як подає Владислав Ковальчик, – отримав смертельний вирок за те, що допомагав полякам, і мусив рятуватися втечею до Локачів. Проти вбивств УПА поляків був також місцевий православний священик – він говорив, що православна релігія забороняє нападати на беззахисних людей.

У 1943 році українцеві на прізвище Каштелян члени УПА спалили господарство за те, що разом зі своїми двома братами він допомагав полякам.

Джерело: A. Peretiatkowicz, Polska samoobrona w okolicach ?ucka, Katowice 1995, с. 202 (свідчення Владислава Ковальчика); A. Zawilski, Zn?w o?ywaj? kurhany..., с. 246.

Михайлівка, ґміна Хорів – польська колонія, в якій проживало декілька українських родин.

10 липня 1943 року поляки, попереджені українцем, якого члени УПА намовляли брати участь в облаві на поляків, що втікали з довколишніх сіл під час масового вбивства, поспішно виїхали до Локачів. Завдяки цьому вони й врятувалися.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 143.

Новий Загорів, ґміна Хорів – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

Уночі з 11 на 12 липня 1943 року члени УПА вбили близько тридцяти поляків.

Врятувалися Станіслава Слюсарська та її дочка Броніслава – завдяки українці, яка під час виловлювання поляків сховала їх у збіжжі, де вони перебували тиждень, харчуючись зерном, а потім завдяки українцеві Храбчевському, який привів їх до Юзефи Ґоліш у Горохівці, врятованої під час вбивства 12 липня іншим українцем.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 146 (за свідченням Гелени Влосовської).

Озютичі, ґміна Кисилин – містечко й село, заселені до 1942 року, в основному, євреями.

За день до нападу УПА в липні 1943 року, один з місцевих українців таємно вивіз возом, запряженим кіньми, родину Нечипоровських.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 167.

Пильгани, ґміна Брани – село зі значною перевагою українського населення над польським.

15 і 16 липня група членів УПА з кількадесяти осіб вбила 97 поляків. В останню мить перед нападом, українець Павло Зарицький (Зажицький) остеріг Антоніну Сусь, щоб вона не поверталася до хати.

Притулок і допомогу полякам надавала українська родина Крисюків.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 132.

Підбереззя, ґміна Підбереззя – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

Після вступу радянських військ у вересні 1939 року, місцеві українці загрожували смертю секретареві ґміни Владиславові Салецькому. Православний священик Концевич надав його родині притулок та допоміг їй втекти до Берестечка.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 181; Свідчення Галини Вільчек, дівоче Салецька, [у:] ?ladami ludob?jstwa na Wo?yniu..., с. 36–37.

Полюхне, ґміна Підбереззя – польська колонія.

12 липня 1943 року члени УПА вбили більшість мешканців, близько сорока осіб.

Врятувалися, між іншим, дві найстарші дочки Омелянських. Вони, поранені, добрели до знайомої українки, яка, після перев’язування ран, таємно відвела їх до Горохова.

Дочку вбитої Казимири Келлер, 8-річну Ірину, протягом трьох тижнів на хуторі Дубинки приховував українець Петро Стасюк (до нападу він кілька разів остерігав родину Келлерів, щоб утікали, проте вони не поставилися до цього серйозно). Його дружина відвела дівчинку до Горохова й віддала батькові, який врятувався.

Джерело: Свідчення Ірини Козлицької, [у:] ?ladami ludob?jstwa na Wo?yniu..., с. 30–32; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 181.

Роговичі, ґміна Хорів – польсько-українське село.

У липні 1943 року, – як свідчить Владислав Ковальчик, – за допомогу полякам члени УПА вбили українця, солтиса села.

Джерело: A. Peretiatkowicz, Polska samoobrona w okolicach ?ucka..., с. 202.

Твердині, ґміна Кисилин – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

У липні й серпні 1943 року від рук українських мешканців села, організованих у підпорядкований УПА збройний загін самооборони, загинуло близько 50 поляків. З родини Людовика Папужинського врятувалися його донька Станіслава та друга його дочка (або внучка) Фелікса, сховавшись у печі в українця Івана Назарука. На наступний день він їх обох вивів за село, а далі вони вже самостійно добралися до осередку самооборони в Затурцях.

Юзеф Дзиковський, який у вересні 1943 року повернувся з примусових робіт у Німеччині, а пізніше був солдатом 27 Волинської дивізії АК, був остережений знайомим українцем, щоб не з’являвся у Твердинях, бо його вб’ють – так, як вбили його батьків, двох братів і сестру.

Джерело: W.S. D?bski, W kr?gu ko?cio?a kisieli?skiego..., с. 144; AIPN, 27 WDAK, VII/21, Свідчення Юзефа Дзиковського, арк. 37зв.–38; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 170–171; т. 2, с. 1120.

Холопичі, ґміна Кисилин – українське село, в якому проживало декілька польських і чеських родин.

Влітку 1943 року українські націоналісти вбили кільканадцять чехів і декількох поляків.

З липня по жовтень 1943 року українець-баптист Микита Вігиринський (Вігоринський?) у погребі своєї садиби переховував фельдшера з сусідньої Яхимівки, Орловського з дружиною. У цей час вечорами на його обійсті збиралися члени УПА з Холопич та розповідали про те, як вони розправляються з поляками. Син Вігиринського перевіз Орловських до Війниці, звідки вони переїхали у Володимир-Волинський.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 151 (на основі свідчення Полідора Орловського).

Цегів, ґміна Брани – українське село, в якому проживало кільканадцять польських родин.

17 липня 1943 року, дружелюбно настроєний щодо поляків українець, Сергій Крачук попередив, що в найближчу ніч українські націоналісти задумують винищити польське населення. Поляки заховалися в лісі і збіжжі, а потім переїхали до Горохова. Всі врятувалися. Господарства, які вони залишили, українці спалили.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 127–128.

Шельвів, ґміна Хорів – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

12 липня 1943 року вночі члени УПА вбили сімнадцять поляків. За свідченням Владислава Ковальчика, був застрелений, між іншим, конспіративний діяч Казимир Колек, псевдонім «Соха». «Він на матриці відбивав повідомлення, підслухані з радіо, які розсилалися по всьому воєводству». Його дружина з двома дітьми та батьком втекли, «бо член УПА, який стояв біля вікна, повернувся спиною і вдавав, що їх не бачить.

Про це мені розповідала дружина Колека. Місцеве українське населення співчувало полякам, але було безпорадне й байдуже, мені відомі випадки приховування поляків».

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VII/6, Свідчення Владислава Ковальчика, арк. 8.

Широке, ґміна Брани – польсько-українська колонія.

16 липня 1943 року, незадовго до знищення близько тридцяти поляків, яке зробили озброєні кулеметами члени УПА в німецьких мундирах, 16-річна українка Марія Щуцька, сестра члена УПА, врятувала життя своїй польській приятельці, Розалії Мрозовській, забираючи її до своєї родини.

Потім, увесь місяць Розалію приховував українець Канчук. Коли сотник Ґіль, який подружив з батьком Розалії, дізнався, що дівчина врятувалася, через Марію Щуцьку передав, що він хотів би нею опікуватися, щоб винагородити її за завдану кривду. Канчук отримав інформацію, що планується підступне вбивство Мрозовської, після чого він її вивіз, сховавши під соломою на возі, до Дружкополя, де в неї була родина.

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 154 (свідчення Юзефа-Казимира Маєвського); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 134–135.

Янів (Іванів), ґміна Кисилин – польсько-німецька (до виїзду німців до Рейху в 1940 р.) колонія.

У липні й серпні 1943 року члени УПА вбили кільканадцятьох мешканців.

У колонії знайшла притулок родина Шулякевичів, поляків, врятованих після погрому в сусідньому Ясинці. Опікувалися нею три українські родини: Родь, Лагівські та Демківські. Переховували їх, а потім безпечно перевели – разом з полькою Анелею Родь, дружиною українця – до шосе Володимир–Луцьк, звідки втікачі забралися з німцями до Володимира-Волинського. У Янові залишився Вітольд Шулякевич, воєнний інвалід. Він приховувався ще півроку, однак у січні 1944 року членами УПА був убитий.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VII/15, Свідчення Станіслава Шулякевича, арк. 25–26; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 157.

Яновець, ґміна Кисилин – колонія, населена поляками, німцями (до 1940 р.) та українцями.

У серпні 1943 року до Яновця прибула група поляків (які після нападу на костел у сусідньому Кисилині в липні, втекли до Луцька) на жнива. Коли вони звезли збіжжя до стодоли, отримали від українця Лисецького вістку, що готується напад УПА. Вони негайно покинули збіжжя і рятувалися втечею.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 157 (за свідченням Генріка Кіташевського).

Ясинець, ґміна Кисилин – колонія, населена поляками, німцями (до їхнього виїзду в 1940 р. до Рейху) та українцями.

31 серпня 1943 року від рук УПА загинуло 26 поляків. Врятувалися, між іншим, три особи, які переховувалися у Вароновичів [Вавриновичів?] у сховищі під стодолою. Це була змішана родина, поляк Варонович сам мусив приховуватися. Юзефа Кіцяк, яка провела в криївці два тижні разом з господарем та своїм зятем Марцелі Радецьким, згадувала, як дружина Вароновича, українка, ходила по селу й лементувала, що її чоловіка також убили, оскільки він був поляком.

Джерело: W.S. D?bski, W kr?gu ko?cio?a kisieli?skiego..., с. 204–205 (свідчення Альфреди Маґдзяк, дівоче Кіцяк); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 157–158.