ВСТУП

Ця книжка – це реєстр актів гуманітарної допомоги, якої, з боку деяких українців, зазнало польське населення Східних кресів, піддане винищенню українськими націоналістами в сорокових роках XX століття. Хронологічні рамки – це 1939–1945 роки, тобто період з вересневої поразки та радянської окупації по примусову експатріацію польського населення на Західні землі та в центральну Польщу.

Перед тим, як пройдемо до обговорення змісту роботи, ми наведемо, в найбільшому скороченні та неминучому спрощенні, хід і трагічний баланс польсько-українського конфлікту.[1]

Потрібно, ясна річ, навести загальний контекст, постійно присутній у 1939–1945 роках: не досить нагадувати про обох загарбників та окупантів, німецького й радянського, які, несучи знищення й неволю підкореним народам, зруйнували дотеперішній порядок (нестійкий, але, однак, цивілізований) та створили умови, щоб інцидентна – з точки зору їхніх справ та стратегій – місцева суперечка перетворилася в криваві вбивства, тобто рішення, згідне з варварськими правилами «сучасної» війни.

Прояви наростання напруги спостерігалися вже раніше, однак домінувало відчуття, що співжиття поляків і українців вляглося правильно:

«Дійсно, з русинами, бо так ми їх називали, – засвідчує o. професор Мечислав-Альберт Кромпець, що походить з-під Збаража в Тернопільському воєводстві, – ми мешкали, як у родині. Ми визнавали їхні свята та відвідували їх удома так само, як і вони нас. До сьогодні я знаю руські колядки, думки; вони співали також наші. Ніхто не дивувався, коли вони інколи приходили на богослужіння до нашого римо-католицького костелу, а ми до їхньої церкви. До вимог місцевої культури належало також те, що до русина, тобто українця, ми не відзивалися польською, тільки по-руськи, отже, українською мовою. Близькість була настільки велика, що коли вже почалися вбивства, в деяких польських селах люди, всупереч фактам, до кінця не вірили, що їм щось погане може загрожувати з боку сусідів.»[2]

У вересні 1939 року члени Організації Українських Націоналістів, відомої з численних актів антипольського терору в II Речі Посполитій у тридцятих роках, здійснювали поодинокі напади на військових і цивільних біженців з центральної Польщі, а також на місцевих землевласників, лісників, чиновників. Цього роду атаки знов мали місце наприкінці червня й в липні 1941 року – разом зі вступом німецьких військ.

Лідери націоналістичного руху, розчаровані нездійсненим союзом з Німеччиною, вирішили перейняти ініціативу методом здійснених фактів: запанувати на спірній території, переборюючи загарбників та «чужих», які стояли на перешкоді до створення самостійної української держави, запроектованої згідно радикально націоналістичному зразку. У 1941–1942 роках німці, за допомогою української поліції, провели тотальну загибель єврейського населення.[3]

Українські радикали визнали, що врешті надійшла нагода, щоб розправитися з другим, «одвічним», але тепер зручним для усунення, супротивником, тобто поляками, які на цій території становили рішучу меншість.

Під німецькою окупацією українські емансипаційні спрямування зіткнулися з польською стійкою позицією, що потрібно захищати не лише національне буття, яке знаходиться під загрозою, але й довоєнні кордони. Українців не задовольняла обіцянка більшої автономії після війни – вони хотіли власної держави. Коли знайдення провідною елітою компромісного політичного рішення виявилося неможливим, було вирішено змусити польське населення покинути Східні креси. ОУН та її збройне плече, Українська Повстанська Армія, почали «антипольську акцію», яка прийняла характер геноциду, тобто організованого, масового винищення всіх осіб польської національності, здебільшого, цивільного населення: у 1943 – у Волинському воєводстві,[4] а у 1944 році – у Східній Галичині, тобто Тернопільському, Львівському й Станіславівському воєводствах.[5]

Польське підпілля, з Армією Крайовою на чолі, розпочало боротьбу проти УПА щойно після найбільшої хвилі вбивств, до яких дійшло в липні 1943 року у понад сотні місцевостях Волині. Збройні сутички, превентивні й запобіжні акції розгорілися у 1944 році на території Тернопільського, Львівського, Станіславівського й Люблінського воєводств. Після закінчення війни, знищення бандерівської партизанки в Ряшівському й Люблінському воєводствах продовжували підрозділи Польського війська та Корпусу внутрішньої безпеки. Останній етап конфлікту в 1947 році завершило виселення з південно-східних повітів близько 150 тис. українців у рамках операції «Вісла».[6]

Кінцевий баланс смертельних жертв (безповоротних втрат) у цей найбільш трагічний період взаємовідносин, ще не завершився (обминаємо питання вигнання або примусового виселення сотень тисяч осіб, багато з яких втратили близьких, віднесли рани, втратили здоров’я і неодноразово також доробок усього життя). Згідно з дотеперішньою документацією, головним чином спертій на спогадах свідків та опублікованою в роботах Владислава й Єви Сємашків, Генріка Команського, Щепана Сєкерки та Кшиштофа Бульзацького, Здзислава Конєчного,[7] а також понад 90 номерах журналу «На рубежі»,[8] українські націоналісти винищили поляків у близько 3700 місцевостях. Польські втрати винесли, згідно з цією же неповною документацією, близько 100 тис.[9] Щепан Сєкерка оцінює („Na Rubie?y” 2005, № 80, с. 6), що дійсні втрати могли бути значно вищі.[10]

По українській стороні загалом втрати від польських рук (головне, на території Польщі у повоєнних кордонах) можуть сягнути кільканадцяти тисяч.[11]

* * *

Питання, яке стало темою нашої книжки, у складній матерії польсько-українських взаємин під час війни і зразу же після неї, займає другорядне місце. Є ледве одним з аспектів часткового, хоча й першопланового, питання втрат, які потягнув за собою конфлікт. Не піддається натомість сумніву, що для потенційних жертв має – крім пізнавального – істотний моральний вимір. Постулат про те, щоб увіковічити, часто анонімних, «справедливих» українців і, хоч таким чином, висловити їм вдячність за порятунок, формулювався у Польщі здавна. Заявляли його самі врятовані та інші учасники подій, які вижили. Для врятованих було зрозуміло, що на рівні фіксації пам’яті про загиблих, відтворення обставин їхньої смерті та можливого показання винуватців, потрібно увічнити героїчний жест рятівників.[12]

Так було від початку досліджень над геєною кресового населення, що велися протягом довгих років виключно громадськими силами, всупереч службовому табу, накинутому державними інституціями, які уникали того, щоб піднімати таку дражливу проблематику. Коли у 1985 році середовище солдатів 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової звернулося до ветеранів та їхніх родин із закликом надсилати спогади про цей період, у розісланій анкеті фігурував пункт, що стосувався допомоги з боку українців. Тоді було зібрано 350 свідчень, які в більшості походили від наочних свідків та вносили нові знання з багатьма подробицями подій на Волині. Юзеф Туровський та Владислав Сємашко використали їх, опрацьовуючи перший список злочинів українських націоналістів проти польського населення Волині (Варшава 1990).

Завдяки послідовно поширюваній колекції доказів (сьогодні це напевно 5 тис. позицій), збираній деякими архівами (в т.ч. Східним архівом у Варшаві), і особливо завдяки громадським організаціям, що утворилися на початку дев’яностих років: вроцлавське Товариство увіковічення жертв злочинів українських націоналістів та замойське Товариство увіковічення поляків, убитих на Волині, після років могли з’явитися фундаментальні розробки авторства В. і Є. Сємашків та Г. Команського і Щ. Сєкерки, К. Бульзацького. У кожному з них вміщена також вибірка джерельних текстів (57 свідоцтв з Волині та кількасот з Тернопільського й Львівського воєводств).

Перекази, які стосуються Волині, було видано в декількох окремих збірках.[13] Крім того, з’явилися антології, спеціально присвячені українцям, які допомагали полякам,[14] та цінний витяг з матеріалів на цю тему, що вміщаються в журналі «На рубежі».[15] Особливо потрібно тут підкреслити виняткові дослідні й видавничі заслуги Леона Карловича, колишнього солдата 27 ВДАК, який брав участь в акціях відплат проти УПА як «ястшембяк» (член партизанського загону АК, яким командував пор. Владислав Чермінський «Яструб»).

Пізнавальна вартість кресових індивідуальних свідоцтв та їхня придатність для дослідників іноді буває оспорювана.[16] Відносно більшості подій на Кресах, вони є, однак, незамінним, практично єдиним, джерелом інформації, отже належало б – зберігаючи необхідний критицизм під час їхнього використання – надалі збирати свідчення (письмові та усні) у ще більшому, ніж досі, масштабі.

Крім того, поміж джерел, визначених як «свідчення», поруч заплутаних розповідей, повних суперечок і безпорадних за мовою або також виразно тенденційних (відтворюючих події менше або більш свідомо через призму пізніших досліджень), ми зустрічаємо трактування, які відзначаються неповсякденною проникливістю, навідні, й, водночас, вірогідні. Є серед них комплексні розробки, які описують випадки вичерпно й впорядковано, із зазначенням істотних обставин, які створюють люди, що звикли до аналітичного та методичного трактування дійсності: діячі військового й політичного підпілля, довоєнні інтелігенти, вчителі, священики, чиновники. Їхні тексти водночас мають достоїнство свідоцтва одиниці та об’єктивного звіту.[17]

Разом з тим, серед переказів, авторами яких є так звані прості люди, трапляються пронизливі, суворі й лапідарні оповідання, але влучні й точні.[18] Особливу вагу мають збірні свідчення, перевірені десятками свідків у ході чисельних консультацій, які інколи велися протягом років. Результатом збірного зусилля мешканців даної місцевості буває детальна реконструкція події, відтворення повного іменного списку мешканців і переліку жертв, ідентифікація принаймні деяких винуватців, складання планів місцевостей з нанесеними на них будинками, карт сіл і околиць із зазначенням напрямку атак, місць колективних убивств, дійсного або гіпотетичного місцезнаходження місць поховань.[19]

* * *

У процесі проведеного опитування[20] виявилося, що про осіб, які надавали допомогу, ми знаємо набагато менше, ніж про жертв, свідків чи, навіть, про винуватців злочину; в основному відповідні герої цієї книжки залишаються безіменними. З цього приводу вона не могла стати біографічним словником на кшталт Книги справедливих Міхала Ґринберґа. Замість біографічних гасел, документацію допомоги ми навели у вигляді нот, що описують випадки в окремих місцевостях, які подається в алфавітному порядку у кордонах повітів, що належали до семи воєводств.

Героями книжки є, перш за все, «цивільні» українці – допомогу з їхньої сторони по відношенню до польського населення зазначено в понад 500 місцевостях (з числа кількох тисяч, в яких гинули поляки).

Для прозорості картини, ми відокремили лише випадки допомоги в процесі безпосередньої конфронтації обох сторін. Ми залишили представників інших національностей – німців, росіян, чехів чи євреїв, які брали участь в окремих подіях, поруч поляків і українців.[21]

Пояснення вимагає також використане в заголовку визначення «справедливий». У своєму специфічному значенні це слово у громадській свідомості функціонує з початку п’ятдесятих років XX століття, коли єрусалимський Інститут Яд Вашем почав признавати медалі і почесні звання Праведників народів світу. Його отримують не-євреї, які під час Другої світової війни, під загрозою своєму й своїх родин життю, рятували від загибелі євреїв (серед близько 21 тис. «справедливих», опинилося, як досі, близько 6 тис. поляків і понад 2 тис. українців). Ми тут не зважуватимемо аналогії між Голокостом і стражданням польського населення на Кресах. Це запозичення трактємо як зручний, чіткий сигнал: на ужиток цієї книжки назва «справедливі» означатиме осіб, які рятували «чужих», яких «свої» визнали ворогами, засудили до смерті або переслідували. Первинний сенс був, отже, розширений, у тому числі про такі випадки, коли самі нападаючі, вбиваючи інших, милосердилися над вибраними жертвами, з різних причин дарували їм життя, а також про ситуації, в яких той, хто надавав допомогу ближньому, не був сам безпосередньо під загрозою.

Слід зазначити, що до установки в роботі ми кваліфікували події, які стосувалися не лише співчуття, коли те, щоб не взяти участі в насильстві і злочині, було пасивне або виражалося в надаванні духовної підтримки, дискретній симпатії та солідарності з потерпілими (хоч і такі прояви альтруїзму, маючи на увазі обставини, в яких вони виявлялися, заслуговують на почесну похвалу). Передовсім, нас цікавила активна допомога, яка давала шанс на фізичне врятування, а також активний виступ проти винуватців злочину. Ми теж врахували публічно декларований спротив проти вбивств інших людей, особливо тоді, коли протестуючий був покараний на смерть.

Здійснивши відбір інформації, ми брали до уваги, з одного боку, достовірність джерельного переказу, а з другого боку, високоякісну вагу конкретних випадків; ми пропускали свідчення, які стосувалися дрібних жестів, або такі, які звучали просто неймовірно і щодо яких не вдалося знайти переказів, які підтверджували б дану версію.

Серед збережених у пам’яті свідків і зафіксованих у свідченнях прикладів різноманітної допомоги, починаючи з проявів звичайної людської доброзичливості до потерпілих, і, закінчуючи актами найвищого героїзму, можна виділити ось такі форми:

1) остереження про напад, запланований на конкретний момент або без чітко визначеного часу;

2) вказівка дороги втечі під час нападу;

3) переховування тих, які знаходилися під загрозою очікуваного нападу, надавання їм заховання під час або після нападу;

4) введення нападаючих в оману, наприклад, запевняючи в тому, що особа, яку шукають, є українцем – членом родини або знайомим, а не поляком; затаювання місця переховування осіб, яких розшукують; відволікання нападаючих (починання з ними розмови, пригощання) тому, щоб переслідувані встигли сховатися або втекти; направлення погоні в інший бік;

5) перевезення з криївки в безпечніше місце (напр., до міста) або приділення коня чи підводи;

6) перша допомога пораненим, їхній транспорт до лікаря або лікарні;

7) забезпечення тих, що врятувалися, харчами, а для полегшення втечі – українським одягом;

8) інформування близьких про обставини смерті членів їхніх родин (особливо єдиними свідками злочину), вказівка, де знаходяться останки;

9) посередництво в контактах між особами, які приховуються, та членами їхніх родин, що їх розшукують;

10) охоплення опікою сиріт або дітей, загублених після нападу;

11) допомога в похороні вбитих, особливо, якщо за участь у похованні загрожував розстріл; опіка над могилами, встановлення хрестів і т.п.;

12) невиконання наказу вбити члена своєї родини (дружину/чоловіка/батьків/дітей); відмова від виконання, спільна втеча, переховування особи, засудженої на смерть;

13) відмова брати участь у нападі, пацифікації або іншій репресивній акції;

14) публічний протест (на сільських зібраннях, під час богослужінь) проти злочину та застосування примусу;

15) дарування життя жертвам нападу, засудженим на смерть або особам, вистеженим у результаті погоні (напр., вдаючи проведення екзекуції, умисне «проґавлення» особи або криївки);

16) звільнення заарештованих.

При встановленні обставини події, ми нерідко натрапляємо на незрозумілі ситуації, часом дуже заплутані. Це стосується, особливо, мотивів надавання допомоги та контексту дій, які піднімалися. Звідси принаймні деякі зі згаданих ситуацій і поведінки вимагають коментарів.

Стосовно найчисельнішої групи, яка охоплює попередження поляків про плановані УПА напади на окремих осіб або цілі польські села, або схиляння їх до того, щоб заздалегідь покинули село перш, ніж дійде до трагедії, певні труднощі при відборі матеріалу являло те, щоб відрізнити випадки, коли про існуючу загрозу осіб, яких стосувалася небезпека, попереджали з добрими намірами, від випадків свідомого введення в оману, наприклад, заохочення поляків до виїзду для того, щоб позбутися їх з села. Не завжди можна було розпізнати дійсні наміри, тому й ситуації, коли попереджені втікачі потрапляли в руки УПА, ми, про всяк випадок, пропустили.[22] Зафіксовано, натомість, доволі часті випадки, коли поляки гинули, бо зігнорували остереження.

Траплялися випадки застосування вишуканого підступу, наприклад, гарантування безпеки з метою приспати пильність потенційних жертв та полегшити завдання нападаючим.[23] Для ілюстрації ми наведемо один із показових прикладів симульованого порозуміння.

Весною 1943 року польське село Гута Майданська в Здолбунівському повіті від бандерівців отримало гарантію безпеки, за умови, що мешканці села не виїдуть до міста та допомагатимуть УПА (навіть було складено письмову угоду). Протягом декількох місяців члени УПА отримували харчі, користувалися кіньми, підводами, дошками для будови криївок, а також робочою силою, неодноразово підтверджуючи, що домовленість буде дотримана. 12 липня 1943 року вони несподівано зробили напад та вбили 184 мешканців села, більшість спалюючи в стодолі.[24]

З інформуванням про наміри нападаючих пов’язане питання розмежування між систематичною агентурно-розвідницькою співпрацею на користь протилежної сторони або також доносами, головне, з матеріальних мотивів (напр., за винагороду) та повідомленням про загрозу з чисто гуманітарних міркувань, з внутрішнього переконання про потребу та слушність ділитися такими обтяжливими, трагічними наслідками, вістями.

Суперечки можуть стосуватися, наприклад, співпраці українців з польським підпіллям, підрозділами самооборони, а за їхнім посередництвом – також з підпорядкованими командуванню та радянським інтересам польськими партизанськими відділами.[25] До книжки увійшло кілька подій, важких для однозначної оцінки з цієї точки зору (див., зокрема, Пшебраже (сьогодні Гайове) в Луцькому повіті, с. 95, та Засмики в Ковельському повіті на Волині, с. 60–61, чи Малиниська у Бродському повіті Тернопільського воєводства, с. 127–128).

Щоправда, з перспективи жертв убивств (реальних і потенційних) та рішучих супротивників вбивства цивільного населення в ім’я будь-яких ідеологічних чи політичних принципів, можна виправдати всілякі дії не на користь винуватців, а також поведінку, що заслуговує в інших, не так нелюдських обставинах, на однозначне засудження, навіть – що трактується як крайнє зло і єдиний вихід – союз з іншими катами.

Ми наведемо приклад з с. Пшебраже (у книжці, мабуть, неправильно, опущений), тому що він зображає сплетення декількох взаємно суперечливих мотивів або вимірів, зокрема, амбівалентність постатей «героїв і зрадників» та спроб врятувати від деструкції сімейні (тут у змішаній родині) зв’язки, але, всупереч виникаючій з походження родинно-політично-національній солідарності:

«Наша розвідка на чолі з Зигмунтом Джевецьким, який з 30-річним сином був у Пшебраже, а його дружина-українка залишилася з молодшими дітьми в селі Тараж неподалік села Колки на господарстві, орієнтувався в ситуації. Було відомо, які умови УПА ставила змішаним польсько-українським подружжям. Щоб уникнути найгіршого, тобто смерті від рук бульбівців, він домовився з дружиною, що начебто втік з сином до „ляхів”. Дружина Джевецького не піддалася бандерівським вимогам, щоб чоловіка-поляка вбити. Вони домовилися, що зустрічатимуться в домовлених місцях і за допомогою узгоджених світлових сигналів у вікнах, щоб не потрапити в засідку. З села Пшебраже до села Колки було 25 кілометрів. Уночі Джевецький ішов відомими йому лісовими дорогами й стежками, зустрічався зі своєю дружиною в домовленому місці і отримував від неї новини зі штабу УПА. Брати дружини Джевецького були високопоставленими провідниками УПА і працювали в штабі. Таким чином новини, які передавала Джевецькому його дружина, були вірогідні. Після повернення з села Колки, Джевецький передавав найновіші інформації командуванню».[26]

Подібні поділи й дилеми потрібно бачити в ширшому, але не завжди взятому до уваги, контексті. Отже, майже всі прояви позитивної постави, на яку здобувалися українці по відношенню до поляків,[27] становили, з точки зору політики ОУН-УПА, акти колабораціонізму з ворогом і зраду національних ідеалів, що заслуговувало на правильну й безпощадну помсту. Тим не менше, відносно часто потрапляючи на інформацію про вбивства УПА українців за «сприяння» або «допомогу» полякам, їх «підтримку» чи навіть «утримування контактів» з ними (без уточнювання яких-небудь додаткових обставин), може скластися враження, що польські свідки й автори праць піддаються певному автоматизму, піднесено мотивуючи майже кожен злочин. Записи у такій фрагментарній формі ми залишили, якщо з аналізу контексту події виникало, що вказаний привід є правдоподібним. Слід їх трактувати швидше як сигнал справи, щоб не «загубити» самого факту, ніж як вирішальні підсумки.

* * *

До книжки ми додаємо невеликий за об’ємом додаток, присвячений актам допомоги й доброзичливості, яку українцям пред’явили поляки. Він стосується, перш за все, територій Польщі у повоєнних межах та періоду, коли українське населення підлягало виселенню до СРСР (1944–1946 рр.) та на Західні землі (1947). Ситуація обох народів – сторін конфлікту – була настільки різною, що включення цього додатку у вигляді рівноправного розділу книжки (що спочатку планувалося), могло б сприйнятися як спроба релятивізувати українські злочини проти поляків і поставити знак рівності між винищенням народу та примусовим виселенням. Ми лише сигналізуємо про проблему, яку варто ретельно вивчити.[28]

Як пише Станіслав Стемпєнь, тоді зафіксовано «приклади солідарності, співчуття і допомоги переселенцям. Це було характерне особливо на територіях, де сусідські відносини складалися добре, де не мали місця взаємні антагонізми й сутички. Такі постави, значною мірою, виникали з родинних стосунків між поляками й українцями (для Східної Галичини характерними були змішані шлюби). [...] Локальні зв’язки, хороші сусідські та сімейні взаємини призводили до того, що дехто пробував захистити українців від виселення. По суті, це було можливе лише після документального доведення польської національності, що робилося, в основному, шляхом подачі римо-католицьких свідоцтв про народження, а також свідчень сусідів або солтиса, що дані особи не є українцями і не мають нічого спільного з українським підпіллям. Тоді ж намагалися здобути документи, які підтверджували службу в повоєнному Польському війську або „залагоджували” в чиновника з операції „Вісла”, щоб він не вносив даної родини у список призначених на виселення. [...] заміна свідоцтв про народження відбувалася добровільно самими українцями, які прагнули уникнути виселення, а не під тиском римо-католицького духовенства. [...] у джерелах ми знаходимо також інформацію про видачу фіктивних свідоцтв про народження. Не можна, отже, говорити про використання скрутної ситуації греко-католиків для збільшення стану володіння Римо-Католицького костелу. Такі документи в жодному разі не означали зміни приналежності за віровизнанням, ані не зобов’язували до релігійної практики в Римо-Католицькому костелі. [...] Випадки солідарності з українцями підтверджують також звіти українського підпілля, в яких інколи можна знайти інформацію, що навіть солдати, які брали участь у переселеннях, рекомендували українському населенню спробувати перечекати акцію, переховуючись разом з майном в лісах. [...] з огляду на репресії органів безпеки, які трактували допомогу українському населенню як злочин співпраці з УПА, а також з приводу сильної пропаганди, антипольських виступів зі сторони українського підпілля, а особливо до подій на Волині, допомога з боку поляків українським переселенцям не могла набрати ширшого характеру».[29]

* * *

Відомості, які описують випадки допомоги, ми намагалися уніфікувати згідно такої схеми:

1) Місцевість з її адміністративною приналежністю і орієнтовними статистичними даними на тему кількості і національного складу мешканців. Структура національного складу подана для ілюстрування пропорції між польським і українським населенням, наприклад, польське село; польсько-українське село; українське село, в якому проживало декілька польських родин; село з перевагою польського населення над українським; село зі значною перевагою українського населення над польським.

2) Подія – зазвичай напад на цивільне населення: елементарна реконструкція його перебігу та обставини, у формі короткого опису з наведенням дати й кількості жертв (хоча й оминаючи жахливі описи злочинів винуватців). Ми тут використали інформацію з існуючих опрацювань, зводячи її до необхідного мінімуму.

3) Акт допомоги, з наведенням обставин, у вигляді короткого запису, складеного на підставі свідчень очевидців, або більш детального опису з використанням цитат зі свідчень, інколи доволі обширних. Ішлося про те, щоб віддати голос самим учасникам, представити події очима свідків, крізь призму їхнього уявлення, спосіб бачення та інтерпретації реальності (пор., напр., загальновживані визначення винуватців: «бандерівці», «бульбівці»,[30] «різуни», «бандити», «банди УПА»). Подекуди ми зберігаємо також мовні особливості (напр., слово «піп» на визначення духовної особи східного обряду, тоді, мабуть, нейтральне, хоч сьогодні вважається недоречним чи навіть образливим), що має додаткову цінність автентичності. У випадку розбіжності в інформації, наявності помилок і неточностей, ми додаємо необхідний коментар. Імена й прізвища українців подаємо, як правило, в такому звучанні, в якому вони виступають у джерелах (отже, найчастіше, у спольщеній формі, зрештою, відповідно до прийнятої урядової та побутової практики II РП). Важко в цьому істотному питанні (ідентифікація приналежності особи) бути цілком послідовним, адже на Кресах ми не завжди маємо справу з чітким розмежуванням прізвищ та імен, «чисто» польських і «чисто» українських; зокрема, досить розповсюджена практика змішаних шлюбів значно ускладнила називання осіб.

4) Джерело: під відомістю про подію ми наводимо використані джерельні матеріали. У випадку свідчень кількох різних свідків, наводимо їх у відповідній черговості, для того, щоб полегшити однозначну пов’язаність фрагменту відомості з автором.

* * *

На підставі зібраного матеріалу важко надати стислу статистику або сформулювати правильність чи хоча б тенденцію, які для дослідження польсько-українських взаємин у воєнні та ранні післявоєнні роки, мали б істотну вагу. Надавання допомоги не було очевидним і масовим явищем. У численних польських свідченнях підкреслюється цілковита відсутність будь-якої підтримки зі сторони українських сусідів. На неї наважувалися одиниці, більшість поводилася пасивно. Також і українці, які намагалися зберегти нейтралітет, підлягали сильному тиску, адже у вбивствах нерідко брали участь їхні знайомі з сусідніх місцевостей, а навіть найближчі сусіди чи родичі, не лише збройні формування націоналістів та озброєні загони селянської самооборони. Оскільки страх серед поляків, яких піддавали винищенню, бував настільки великий, що змушував інстинктивно вдаватися до відчайдушної втечі, неодноразово, навіть без огляду на найближчих, яких вбивали поблизу, то й українців, які спостерігали зблизька за «геєною», страх мусив паралізувати, тим більше, що за спробу надати допомогу самому можна було втратити життя. Ким були люди, які, незважаючи на це, зуміли спромогтися на жест людської солідарності, а нерідко також і на героїчні вчинки? У світлі зібраних тут даних, здається, що ідейна мотивація, наприклад, інші, ніж націоналістичні політичні (демократичні або комуністичні) погляди чи загальнолюдське бачення, відігравали другорядну роль. Серед рятівників переважали особи, які були найближчими до тих, кого рятували, найсильніше пов’язані з ними емоційно, а отже – члени змішаних родин та родичі. Далі за списком – сусіди-приятелі, частіше українці старшого покоління, часто ті, хто рятував своїх ближніх з релігійних переконань, ставлячи принципи віри вище, ніж національна чи групова солідарність. Варто задуматися над фактом, що більш «помітними» є тут баптисти, штундисти[!Штундисти (або штундобаптисти) – секта, яка походить з німецького протестантизму, сформована в XIX ст. серед німецьких поселенців на півдні Росії. Популярна в середовищі російських i українських відступників від православ’я не лише в Росії, але також на Волині. Вона проголошувала засади пацифізму, майнової спільноти і духовної незалежності від влади. Її радикальна течія (т.зв. Духовна штунда) відкидала будь-які обряди та зовнішні прояви релігійних почуттів, а також таїнства й духовне лідерство. Молодоштундисти жили в ґмінах, якими управляло загальне зібрання віруючих. Пор. J. Tomasiewicz, Anarchizm ?wi?tej Rusi, „Inny ?wiat” 2002, № 2.!] чи свідки Ієгови, ніж, не до порівняння численніша, група православних (на Волині) і греко-католиків (у Галичині). Масштаб допомоги, яку надавали полякам, важко підрахувати. Сємашки зафіксували на Волині 242 випадки допомоги, яку надали полякам близько 350 українців (225 вказано по прізвищах), з яких 313 були вбиті.[!W. i E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 2, с. 1062–1063.!] В опрацьованому Євгеном Ружанським (передусім, на підставі матеріалів Товариства увіковічення жертв українських націоналістів та книжки Леона Карловича Людиновбивці й люди) списку українців, які допомагали полякам на Волині і в Східній Галичині, фігурує понад 700 осіб, у цьому близько 430 з ідентифікованими прізвищами.[!E. R??a?ski, Nie ka?dy Ukrainiec... Автор у своєму зіставленні відзначив усі, навіть найдрібніші, згадки про випадки допомоги.!]

Інформацію на тему допомоги, зібрану в цій книжці, ми наводимо нижче у вигляді таблиці. Вона має оглядовий характер та дає приблизне поняття про масштаб і характер явища.

Таблиця. Статистика допомоги, яку українці надавали полякам

* * *

Кресова книга справедливих 1939–1945 є спробою в одному місці зібрати досі розкидану інформацію у цій сфері і, очевидно, не вичерпує питання. Було вирішено опублікувати цей попередній підсумок, значною мірою, робочого характеру, щоб усі зацікавлені цією темою могли віднестися до наведених матеріалів і приєднатися до роботи над створенням виправленого, повнішого переліку. Автор дякує д-р. Ґжеґожу Мотиці за критичне прочитання машинопису, а також проф. Роману Дроздові і ред. Марії Паньків за допомогу при зібранні матеріалів для додатку. Він звертається до читачів з проханням надсилати зауваження, спростування і уточнення, а також нові свідчення подібних випадків. Це звернення стосується також дослідників польсько-українського питання. Могло трапитися, що випадки, варті увіковічення, він мимоволі пропустив.

До книжки не увійшла певна партія переказів, цікавих, але без достатньої локалізації події. Тому проситься вказувати у свідченнях остаточні дані: місцевість, її адміністративна приналежність (найкраще – ґміна й повіт), а також дата.

Адреса:

Romuald Niedzielko

Instytut Pami?ci Narodowej

00-839 Warszawa, ul. Towarowa 28

e-mail: romuald.niedzielko@ipn.gov.pl