КОВЕЛЬСЬКИЙ ПОВІТ

Александрівка, ґміна Купичів – колонія, яка налічувала 25 польських і вісім українських господарств.

У 1943 році колонію тричі – в ніч з 15 на 16 липня, 29 серпня і 4 вересня – атакувала УПА. Разом з місцевими українцями було вбито вісімдесят поляків.

Серед уцілілих були, між іншим, Стефанія Брудзинська з чоловіком. Їм надали притулок українські родини Атабашів та Левчуків. В українця Пахоми приховувалися Каміла та Вітольд Зюлковські.

Завдяки допомозі українця Гарасима Лукайчука врятувалися Леокадія Новакович, яка під час нападу 15 липня була поранена в ногу і приховувалася в полі, а також її брат. «Вони йшли збіжжям, а коли натрапляли на трупи, закопували їх на місці. [...] у цей момент над собою я почула голос українця Гарасима, якого мої батьки добре знали. [...] „Не рухайся з місця, може тебе не побачать, увечері я прийду за тобою. Твій брат є в мене”. [...] Він сказав, що не можна чекати, потрібно їхати до лікарні в Ковель. Обв’язав мені хустиною обличчя і поклав до ясел, з яких годувалося коні. Притрусив мене січкою і завантажив на віз. Брата посадив біля себе і ми рушили в дорогу. Коли доїхали до лісу, вискочили люди з банди і почали його розпитувати, куди він їде і за чим? Він їм роз’яснив, що везе до лікаря дуже хворого сина, і показав на брата. Нам дали спокій та відпустили. Гарасим завіз нас у Ковель до лікарні. Там нас прийняли і зробили мені операцію».

Після липневого нападу, родину Адамовичів переховували українці Павло Киць і Микола Корінь, а пізніше родина Прокопів. «Прийшов якось до нас Киць, – згадує Тереза Радзишевська, дівоче Адамович, – сказав нам, щоб ми не ночували вдома, бо нічого не відомо, а найкраще було б, якби матуся з дітьми пішла до них на ніч. [...] Заледве ми добралися до їхнього обійстя, як в іншому кінці Александрівки почулися стріли. Киць швидко відвів нас до Кореня, поруч, і там сховали нас у коморі, закривши двері на ключ. [...] Ми завмерли з жаху, коли бандити зайшли до хати і почали розпитувати про поляків, але тоді, як почули відповідь, що нема таких, вийшли. У цій коморі було нас четверо малих дітей, мені було 8 років, братові 5, сестрі 3 і братику 1,5 року. Ми всі сиділи нерухомо, намагаючись навіть не дихати. Коли постріли стихли, а банда відійшла, Корінь відвів нас до стодоли, де була зроблена криївка. Під підлогою лежало сіно, через середину зробили перехід до стіни, а там доволі велика прогалина, в якій можна було вільно сидіти».

Під час чергового нападу, Тереза Адамович разом з братом сховалися в копі збіжжя. «Коли вже зовсім стемніло, українка Прокіп ходила по полю та нас шукала, бо бачила, як ми втікали. Прокіп була вдовою, її дочка Женя була моєю подругою, в неї вже нас чекали мої батьки з рештою братів і сестер та бабуся. Тут було вирішено, що ми з бабусею підемо до шурина Прокопової, а батьки з рештою родини сховаються в іншому місці [...] Три або чотири тижні нас приховував Прокіп у стодолі, високо на соломі. [...] Нашого дідуся переховував Киць Павло аж до моменту визволення і зайняття території радянськими військами, потім, у свою чергу, дідусь рятував життя їм [...] Родина, яка нас зберігала, страшенно ризикувала. Було відомо, що за приховування поляків всій родині загрожувала смерть».

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 29–30 (свідчення Леокадії Сковронської, дівоче Новакович); там само, с. 111 (свідчення Стефанії Брудзинської); J. Brudzi?ska, By?am ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2001, № 51, с. 43; AW, II/1914, T. Adamowicz-Radziszewska, Kiedy przyszli nas zabija?, арк. 4–7.

Битень, ґміна Голоби – українсько-польське село та польська колонія.

18 березня 1943 року українські поліціанти під командуванням німців здійснили пацифікацію колонії, вбиваючи кілька польських родин (щонайменше 20 осіб) під приводом пошуку комуністів. Українець Косяк сховав та надав допомогу хлопцеві з родини Яґлінських.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/28, Свідчення Юзефа Скиби, арк. 51.

Буди Оссовські, ґміна Турійськ – польське село.

У липні й серпні 1943 року понад 280 мешканців стали жертвами нападів УПА. Семен Шевчук надав сховище полькам, Теофілі Леманській та Анні Курай. У лютому 1944 року передав їх партизанському загонові АК пор. Владислава Чермінського «Яструба».

За спогадами Казимира Добровольського, полякам надавали допомогу український комуніст Сарабко, який вчасно попередив багато осіб, та Петро Стельмашук, голова сільської ради. Він публічно засвідчив на зібранні, що боронив мешканців так, як міг, і хотів би, щоб усі люди жили в мирі, але тепер вони звільняють його з посади.

Анна Ремішевська, піймана двома членами УПА, врятувалася завдяки тому, що один з них не дозволив іншому стріляти вдруге, коли той за першим разом промахнувся.

Полякам, які приховувалися в лісі, постачав сіль українець на ім’я Юстин; він радив, щоб утікали вночі до Купичева, де діяла польська самооборона.

Едварда Кузьминського з дочкою та Теклю Венґжинську, які, втікаючи до Купичева, заховалися в збіжжі на полі під Чорнієвом, знайшов українець з карабіном і наказав виходити. Він їм дозволив помолитися, а потім наказав знов сховатися, а ввечері далі втікати. На запитання, чи він їх не видасть, відповів: «Якби я вас видав, то було б те саме, якби я вас убив». Втікачі щасливо дісталися Купичева.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 379; AIPN, 27 WDAK, II/7, Свідчення Казимира Добровольського, арк. 12–12зв.

Вербичне, ґміна Турійськ – українське село, в якому проживало кільканадцять польських родин, та польський маєток.

У 1943 році члени УПА схопили та закрили в підвалі власника маєтку Едварда Цешковського. Місцеві українці звільнили його, таким чином рятуючи життя.

На початку вересня 1943 року в селі від рук УПА загинуло дев’ять поляків. Українка Євдокія Боць намагалася стримати злочинців. Її чоловік застеріг перед небезпекою родину Ґловінських, завдяки ньому врятувався, між іншим, розпізнаний і вистежений бандерівцями Геронім Ґловінський, член АК. Той же українець урятував також Олександру Вуйцик, яка прийшла до нього з проханням сховати її родину та натрапила на членів УПА. Він зміг переконати нападаючих, що це його родичка. Протягом тижня у Боців ночувала також родина Потоцьких.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 391; L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 121–123; ?ladami ludob?jstwa na Wo?yniu..., с. 177–178 (свідчення Олександри Вуйцик та Альфреди Кравець, дівоче Ґловінська).

Вілька Порська, ґміна Велицьк – українське село та польська колонія.

У колонії внаслідок нападу УПА 3 липня 1943 року загинув 21 поляк. Українці з села Вілька Порська остерігали поляків перед атакою та допомагали їм, зокрема, вирвали з рук УПА вчителя Бороня з колонії Вілька Порська.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 398.

Гай, ґміна Велицьк – польська колонія, яка налічувала понад сто господарств.

30 серпня 1943 року відділи УПА під командою «Вовка», разом з українцями з навколишніх місцевостей, вчинили масове вбивство близько 600 мешканців колонії.

Деякі вцілілі поляки зберігалися українцями в селі Арсоновичі, а потім були таємно вивезені до Маневич та Ковеля.

Ян Фершт розповів Леонові Карловичу про свою втечу від бандерівців: «я зауважив, що на полі, де стояли наші неукладені копи збіжжя, бо ми боялися підпалу стодол, стоять хури і українці вантажать вже на них снопи. Одні оточили село та вбивали людей, інші зайнялися грабуванням майна, починаючи зі збіжжя. Я попрямував прямо на них. Побачивши, що я біжу прямо на тих, які вантажили, на хвилину перестали стріляти. [...] я несподівано почув приглушений голос знайомого українця: „Янек, тікай на кладку і на другу сторону!”. Бо недалеко від цього місця протікала річка Стохід. [...] Я помітив, що й там повно озброєних членів УПА. [...] Я ще довго сидів в хащах. Лише через два дні до Гаю приїхала партизанка чи, може, самооборона з Рожищ, і я подався до свого господарства».

Фершт згадує також про українців, які загинули від рук УПА: «Була в селі така одна українська родина, дуже патріотична. Вони мріяли про свою вільну країну. [...] Тим часом, коли одного разу прийшли до них ті від Бандери, господар-українець, запитав їх: чому ви вбиваєте поляків? Коли прийде час, то і так ми будемо вільні! Потрібно до цього приготуватися по-іншому! Адже діти в колисці зовсім нам не шкодять, ані ті, хто ледве з палицею рухається. Борімося за свободу чистими руками, з нашим справжнім ворогом, якого ми добре знаємо! [...] Через два дні прийшли вночі та вбили всіх! Ніхто з усієї, доволі великої, родини не врятувався!».

Серед православних священиків, які, – як всі думають, – у більшості підтримували антипольську акцію УПА, в Гаю знайшовся такий, що «не погодився з їхньою програмою вбивств усіх поляків і відмовився освячувати ножі, багнети, гвинтівки і благословляти бандитські експедиції. Ще він їм сказав, що так поводячись, вони нічого не досягнуть, а тільки збурять проти себе і народу інші держави. Та й їхні власні співвітчизники цього не схвалять. І сталося з ним те саме, що й з тією ж родиною: його, попадю та двох дітей уночі вбили. Бо мав відвагу сказати їм правду у вічі!».

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 393–396; L. Kar?owicz, Zag?ada Gaju, „Biuletyn Informacyjny. 27 Wo?y?ska Dywizja AK” 1997, № 1, с. 48–50.

Доротище, ґміна Несухоїже – українське село з одною польською родиною.

5 лютого 1944 року члени УПА вбили керівника школи Яна Куклінського. В той час його дружина була на роботах у Німеччині. 8-річним сином опікувалася українська вчителька Кваснецька. У 1946 році вона його вислала експатріаційним транспортом до Польщі.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 366.

Дошне, ґміна Датинь – польське село, яке налічувало близько шістдесяти господарств.

28 серпня 1943 року група членів УПА, прибулих із сусіднього Датиня, скоїла вбивство понад п’ятдесяти осіб.

Деяким мешканцям удалося втекти. Велику допомогу надали їм українці з села Велімче, про яке перед війною говорилися, що там проживає українська шляхта. Багато з них були баптистами, тому з етично-релігійних міркувань вони були проти насильства. Вони годували й переховували тих, хто вижив, переводили їх лісами в безпечні місця, ховали вбитих. Василь Бурко, ризикуючи власним життям, рятував поляків, євреїв та циган.

Троє вцілілих дітей Казимира й Марії Єдиновичів сховалися в сусіда-українця, який їх нагодував і вказав дорогу до села Велімче.

Серед поляків, яким вдалося врятуватись, була Франциска Косинська з дворічною донькою Мирославою. «Ми ввійшли до хати українця. [...] перед хату заїхала банда на конях – може 30, може 40 чоловік. [...] зайшов один, і з порогу запитав: „де тут полячка Франя?” [...] Я відповіла українською: А що буде, якщо це я полячка Франя, то мені не можна жити? Дитина в мене на шиї шепотіла: „не говори польською, не говори польською”. Я молилася, дивлячись йому в очі, які я ніколи не забуду. [...] Тим часом мій господар переконував українця, що тут нема ніякої полячки Франі, а ця – то „несповна розуму”. „А де вона брала шлюб?” – той допитувався. „Ну, як де? В церкві, а де могла брати?” [...] бандити почали від’їжджати [...] Раптом я почула за собою якийсь гуркіт. То господар, намагаючись сісти в крісло, впав на підлогу. В мене був якийсь напад, зуб на зуб не попадав. [...] Решта домочадців стояли як загіпнотизовані. [...]

Піклувалися про нас українці з Велімча, які принесли молоко для дитини та їжу.

Протягом близько десяти днів ми приховувалися в лісі. [...] Спочатку українець Савлук взяв мою матір і Юзю, та провів їх до Ратного, а кількома днями пізніше, інший українець, прізвища якого я не знаю, тільки прізвисько, „Гримучий Романко”, провів мене з дитиною, чоловіка і його двоюрідного брата також до Ратного. [...] Його дочка Марія принесла буханку хліба і шматок сиру на дорогу, прощалася з нами з плачем. У Ратному всіма втікачами з Дошного займалися і дуже допомагали українець Козел та його дружина».

У 1990 році, в 47. роковини трагедії, в Дошні відкрили п’ять мармурових таблиць з прізвищами повбиваних поляків. Франциска Косинська, запрошена українською владою, разом з дочкою Мирославою, взяли участь в урочистостях.

Джерело: M. Bac?awska z d. Kosi?ska, Dlaczego?, [у:] ?wiadkowie m?wi?, oprac. S. Biskupski, Warszawa 1996, с. 34–36; AW, II/2638, Свідчення Мирослави Бацлавської, арк. 10–19; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 329.

Дубровиця, ґміна Маневичі – польський хутір.

Хутір, в якому проживало сімнадцять польських родин, до грудня 1943 року не був атакований. Мешканці, попереджені доброзичливими українцями Якимом Мельником з Дучина, Степаном Реминським з Карасина та Олексієм Дудаєм з Серхова (ґміна Більська Воля, Сарненський повіт), вчасно залишили село та переїхали до Маневич.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/67, Свідчення Альфонса Соболевського та Юзефа Островського, арк. 139зв.

Засмики, ґміна Любитів – польська колонія, яка налічувала близько ста господарств.

У липні 1943 року до колонії масово впливали поляки з навколишніх сіл, загрожених УПА. Організований у Засмиках осередок самооборони від УПА отримав ультиматум, яке закликало до 1 вересня скласти зброю. «І тоді у великій таємниці до Засмиків прибув українець та просив про розмову з командуванням. Він заявив, що все знає і готовий скласти докладний звіт, тому що не може перенести того, що відбувається, дивитися, як ллється невинна кров. Він українець, усім серцем бажає для своєї країни свободи, але дорога, яку вибрали прихильники Бандери та йому подібні, є злочинною дорогою. У Засмиках та околиці багато в нього добрих знайомих, він з ними проживав у злагоді, знає всіх як спокійних і добрих людей, і не бачить сенсу в їхньому вбивстві. А зараз знов підноситься нова велика хвиля вбивств по всій Волині. Нема серця для цих, хто вбиває і українців, якщо ті не погоджуються „різати ляхів”. Він почувався б частиною винним, якби не остеріг поляків про навислу над ними небезпеку. Сказав також, що головним місцем концентрації є Грушівка, територія, яка при дорозі з Купичева до Ковеля, а місцем знаходження їхнього штабу є будинок лісничого при тій же дорозі». Подібну інформацію передав полякам також інший українець.

31 серпня 70-особовий партизанський загін АК пор. Владислава Чермінського «Яструба» зробив попереджувальну атаку на угрупування УПА в Грушівці, яке налічувало дві сотні, рятуючи Засмики від розбиття. За оцінкою Леона Карловича, «Засмики та околиця великою мірою врятувалися завдяки відважним і мудрим українцям».

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 75–78.

Іванівка, ґміна Велицьк – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

На початку вересня 1943 року місцеві члени УПА вивезли з колонії Гай та вбили одинадцять осіб з польської родини Шведів. Мартина Шведа, одруженого з українкою, врятував тесть. Попри погрози, що спалять йому господарство, він його сховав у копиці сіна і не видав нападаючим, а покаліченого під час обшуку копиць, відвіз до лікарні.

За свідченнями Ядвіги Цимбали, яка приховувалася в стодолах і на полі, частина її родини, після масового вбивства поляків у сусідньому Гаю, врятувалася завдяки допомозі українця Теофіла. «Я тоді була з татусем у сусіда та чула, як українці прийшли до Теофіла-українця і говорили про винищення нас, польської родини. Цієї ночі Теофіл запряг коней, зібрав нас, відвіз за село та показав дорогу до Переспи. Ми йшли голодні, босі, голі й перелякані, а села після винищення поляків були порожні, тільки вили собаки. Ця ніч була страшна, її не можна забути. У Переспі ми пробули два тижні. Сусід Теофіл привіз нам продукти. Потім „бульбівці” вбили Теофіла за нас, за польську родину, якій він допоміг втекти з Волині».

Джерело: Свідчення Ядвіги Цимбали, [у:] ?ladami ludob?jstwa na Wo?yniu..., с. 159–161.

Ковалівка, ґміна Турійськ – польська колонія з двома українськими родинами.

29 серпня 1943 року від рук УПА загинуло кільканадцять поляків. Деякі з мешканців встигли покинути колонію і добралися до Володимира-Волинського. Про запланований напад їх попередили українці з сусідніх Ревушок, Омелян Бойчун та Микола Сарапко. Бойчун, за допомогу полякам, поплатився життям.

Інший українець, Іван Березюк у своїй хаті приховував і таємно вивіз до Володимира Анелію Табурську та її сина Веслава. Березюки також переховували й годували двох загублених молодих поляків, Софію Пущевич та Вітольда Коссаковського, які потім були вистежені й загинули.

Джерело: ?ladami ludob?jstwa na Wo?yniu..., с. 165 (лист Вацлава Хмєлевського); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 382–383.

Корсині, ґміна Велицьк – українське село.

У 1943 році солтис цього села, українець Ілтух, противник вбивання поляків, вчинив самогубство. «Він це намагався пояснити своїм сусідам, прихильникам масових убивств. Даремно. Йому було боляче від того, що коїться в польських поселеннях. Він не бачив можливості порятунку для нещасних, не вмів знайти і собі місця. Котрогось дня його мертвого знайшли під хрестом на роздоріжжі. Він сам собі вистрелив у голову з револьвера. Він віддав перевагу смерті, ніж видовищу жорстокої ганьби, на яку прирікали український народ його побратими».

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 36 (свідчення Яна Фершта).

Літин, ґміна Турійськ – село та маєток, населені українцями й поляками.

З липня по вересень 1943 року члени УПА вбили понад сімдесят поляків. Завдяки доброзичливості сусідів-українців разом з родиною врятувався колишній водій власника маєтку Стефана Сумовського.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 384.

Лучичі, ґміна Турійськ – колонія, населена 20 польськими та 4 українськими родинами.

30 серпня 1943 року, попри загрозу з боку УПА, мешканці колонії втекли до Ковеля та Засмиків, отримуючи короткочасний притулок в українців села Обенижі, в тому числі кілька разів від загибелі їх рятував українець Синечко. Після того, як більшість поляків залишили село, був напад УПА. 5-особова родина Стефана Дениса, яка залишилася в Лучичах, сховалася в сусіда-українця, Семена Герасима. «Той сховав їх у підвалі, – пише Юзеф Туровський, – і сам з сокирою в руках став на дверях і сказав: „Ви їх візьмете тільки через мій труп”. Перед ним стояв його брат Костянтин Герасим, який конечно хотів винищити родину Денисів. Через таку поставу Семена Герасима, злочинці відійшли, шукаючи нових жертв. В обійсті Денисів знайшли їхню тітку, Валерію Адамкевич, яка поверталася з поля – вбили її сокирами».

Коли члени УПА прийшли їх вбивати, загородив їм дорогу з сокирою в руках. «Бандерівці визнали його божевільним, – пише Леон Карлович, – поглумилися з захисника та відійшли. [...] він запряг коней до возу та відвіз поляків до Володимира, вдаючи, що везе українців. Справжній герой».

Родина Сподневських, батьки, дві дочки та син Юзеф (пізніше солдат і архівіст 27 Волинської дивізії піхоти АК – відомий під зміненим, після війни, прізвищем Туровський; автор, цитованої вище розповіді), дорогою до Засмиків зустріли знайомого українця. Він їм запропонував, щоб в нього переночували. Станіслав Сподневський «завагався, – згадувала через роки його дружина. – А якщо це пастка? Він знав українця як добру людину, проте й інші вважалися хорошими, але пішли в ліси і приєдналися до бандерівців. [...] Не пройшла й година, як на дорозі почулися численні голоси, а через мить тупіт ніг, українська балачка і брязкіт зброї [...] Все тепер залежало від відваги, ясності розуму та чесності господаря. Якщо навіть справді добре він ставиться до поляків, чи не втратить зимної крові? Чи зможе переконати нападаючих, що тут нікого нема? [...] він спокійно їм відповів, що, якщо хочуть, можуть шукати. Він нікого не бачив і ні за кого не відповідає». Небезпека минула, на світанку господар показав Сподневським, куди повинні їхати. Вони щасливо дісталися Засмиків. «Я щодня молюся за нього і за його родину. Нехай Господь Бог дасть йому здоров’я, якщо він ще живе, а якщо помер, то нехай Бог нагородить його в небі».

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/4, Свідчення Юзефа Туровського, арк. 9; L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 6–9.

Любитів, ґміна Любитів – українське село, в якому проживало тридцять польських родин.

У листопаді 1943 року бандерівці вбили чотири особи з польсько-української родини Вишневських. Врятувалася тільки 10-річна донька, яка перебувала поза домом. Налякана дитина втекла до Колодежна. Місцевий українець привіз дівчинку до її дядька в Ковелі.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 349.

Маневичі, ґміна Маневичі – поселення, населене євреями (до ліквідації гетто в 1942 р.), українцями й поляками.

Протягом всього вересня 1943 року місцевий українець переховував на горищі вчительку з Гаю (ґміна Велицьк), яка врятувалася з масового вбивства, здійсненого членами УПА в цій місцевості 30 серпня.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 365.

Мельниця, ґміна Велицьк – містечко, населене євреями (до 1942 р.), поляками й українцями.

29 серпня 1943 року члени УПА вбили понад сто польських мешканців. Полякам надавали допомогу українські родини Черників, Відринських (Видринських?), Жуків та Сенкевичів, дві дочки яких, студентки медицини, були вбиті за відмову співпрацювати з українськими націоналістами.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 398.

Михайлівка, ґміна Купичів – польсько-українська колонія.

16 липня 1943 року члени УПА вбили 58 поляків. Серед них загинуло сім осіб з родини Крутинів. Болеслав Крутина, остережений українцем Пурхвеном, зміг втекти до осередку самооборони в Засмиках.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 346.

Новий Двір, ґміна Купичів – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

За свідченням Філіпа Ожаровського, 12 серпня 1943 року солтис села, українець Садівник, за посередництвом свого сусіда, остеріг Ожаровських, що бандерівці «через дві години повинні приїхати і винищити всю родину. Батько склав на підводи трохи особистих речей і через поля Александрівки-Голендри вирушив у напрямку Засмиків. Через 15 хвилин після того, як родина залишила хату, прибула банда УПА, застрелила тільки двох собак та кинулася в погоню за втікаючими батьками». Втеча вдалася.

29 серпня 1943 року Садівник попередив родину Михалевичів про напад УПА, який мав відбутися. Завдяки ньому майже всі поляки з села (6 родин) втекли до Засмиків.

Джерело: F. O?arowski, Gdy p?on?? Wo?y?, wyd. 2, Chicago 1996, с. 96; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 347.

Озеряни, ґміна Купичів – село, населене українцями й євреями (до 1942 р.) та декількома польськими родинами.

У жовтні (або на початку листопада) 1943 року члени УПА вбили кільканадцятьох поляків, привезених з навколишніх місцевостей: Пересіка, Буди і Стара Діброва.

Поранена Софія Падовська з Пересіки добралася до знайомих українців. Вона просила дати воду для помираючих, на що чоловіки схопилися за сокири і лише завдяки втручанню господині, вона вдруге врятувалася.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 349.

Осса, ґміна Турійськ – польсько-українська колонія.

У червні 1943 року члени УПА в Едварда Макроцького провели перевірку, повели його в напрямку села Бобли та побили до непритомності. Знайшов його та врятував знайомий українець.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/10, Свідчення Петра Макроцького, арк. 19зв., 18.

Острів, ґміна Купичів – польська колонія.

У другій половині липня 1943 року українець Гілько з Дажви, після повернення з Осьмигович, які були сильним осередком націоналістів, остеріг родину Слядевських та декількох інших польських сусідів, щоб негайно залишили село. Поляки знайшли притулок у Купичеві та Засмиках.

Джерело: M. ?ladewska, Z Kres?w Wschodnich na Zach?d, Wroc?aw 2001, с. 61.

Перковичі, ґміна Любитів – польська колонія.

21 серпня 1943 року, мешканці колонії, попереджені про небезпеку українцем Шамуком, під опікою тамтешньої самооборони виїхали до Засмиків та Грушівки.

Польська родина Сікорських, яка проживала в українця Олександра на прізвисько «Інвалід», пережила хвилини жаху, коли прийшли по неї члени УПА. «Дружина Олександра запросила гостей сісти і сказала, що зараз запалить піч і зажарить яєчню. Мусить тільки принести дров. Вона вийшла на двір і забігла до криївки своїх підопічних. „Швидко утікайте до Засмиків, прийшли за вами!” [...] вона почала розпалювати вогонь. Робила все повільно, підпалювала, вогонь загасав, підпалювала знов, щоб тільки полякам дати час втекти. [...] З-за стіни було чути якісь гарячкові кроки, приглушені розмови, але „квартиранти” все ще залишалися на місці. Вдаючи, що мусить пошукати більш сухих дров, вона ще раз вийшла на подвір’я. Трішки відхилила двері та прошепотіла: „Мерщій, бо буде запізно!”. [...] Як потім виявилося, страх так паралізував всю родину, що вони зовсім втратили відчуття реальності. Крутилися на місці, ніби щось пакували, кидали взяті речі, брали інші, боячись вийти надвір. Але й приїжджі розібралися, що діється тут щось всупереч їхнім планам, бо пошепотілись про щось, і один з них з карабіном на плечі вийшов на дорогу і ходив біля хати, пильно все навколо розглядаючи. Господиня [...] ще раз поквапила поляків, вказуючи їм стежку за обійстям [...] забіг вартовий, прошепотів щось сидячим і ті, зірвавшись з-за столу, схопили, залишені під стіною карабіни, та вискочили на подвір’я. Тремтяча від жаху, дружина Олександра вибігла за ними. Вона була впевнена, що Сікорські намагаються втекти, та саме це помітив вартовий. Але подвір’я було вже порожнє». Нападаючих сполошила поява озброєного польського відділу. 4-особова родина виїхала до Засмиків. «Вони назавжди зберегли глибоку вдячність добрій і відважній господині-українці».

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 39–42.

Ратне, місто (українське село в околиці)

Санітарці 27 Волинської дивізії піхоти АК Марії Кучинській-Спасовській навесні 1944 року під час переходу через поліські болота й ліси паралізувало ніг. Командування загону віддало її під опіку відділові совєтської партизанки. Звідти її перевезли, як поранену, з просовєтського партизанського загону ім. Ванди Василевської, до українця Сьомки, солтиса українського села біля Ратного, мешканці якого сприяли партизанам та Червоній армії. «Вони мене переховували в своїх хатах, а мою санітарну сумку закопали в картоплинні на полі. Переодягли мене за сільську українську дівчину, і, як „Маруся”, я ніби ввійшла до родини. Я непогано знала українську (зі школи), що дозволило мені і дало можливість у разі потреби вдавати українку. Я повністю була під опікою та допомогою цих людей, бо все ще не могла ходити. Я човгалась по кімнаті або подвір’ї виключно рачки, здираючи шкіру на колінах [...] Разом з малими дітьми, їхніми матерями та майном я була вивезена в лісову гущавину, важкодоступні місця, часто підводою мене перевозили до інших сіл, приховували в стогах – тоді, коли мала бути якась німецька облава. Сільськими методами лікували мої поранені й покалічені ноги – замовляннями, травами. [...] Я знаю, що лише завдяки доброзичливості цих людей, безкорисливій, сердечній допомозі, я пережила важку хворобу та вижила. Адже вони знали, що я була „полячкою”. У цьому районі ні сіл, ні польських родин не було. Моє життя залежало від українців. Чи було б саме так, якби вони знали, що я „партизанка” 27 Дивізії АК, а не відділу В. Василевської? На це запитання важко дати однозначну відповідь».

Джерело: M. Spasowska „Karmen”, Prze?y?am w?r?d Ukrai?c?w, „Biuletyn Informacyjny. 27 Wo?y?ska Dywizja AK” 1998, № 1.

Ружин, ґміна Старі Кошари – польська колонія.

27 серпня 1943 року члени УПА викрали вісім чоловіків, серед них трьох братів Маґерів з села Трускоти. «Наша вчителька Олександра Маґер, – пише Тадеуш Котарський, – благала злочинців змилуватися над безправно пійманими, вже катованими, але була брутально вигнана від однієї з багатьох підвод і зіштовхнута ударами прикладів карабінів у придорожній рів, незважаючи на її помітну вже вагітність. [...] вона сіла на підводу і вдвох з господарем (її знайомим) мчалися кіньми [...] за захопленими й викрадачами [...] По дорозі, мешканці, яких питали, щиро й відверто інформували, що й кого бачили на підводах, попри те, що також були, скоріш за все, українцями. [...] вони зупинилися в господарстві українців, які надали допомогу, благаючи, однак, пані Олю, щоб не їхала далі, бо ніяк таким чином не допоможе захопленим – нехай краще береже своє і ненародженої дитини життя та господаря-поляка, який ішов на дуже великий ризик». Для порятунку синів, батько братів Маґерів підкупив солтиса Юфимчука, щоб той втрутився у штабі УПА в свого шурина в Свиняжині. Жодні старання не принесли результату, викрадені чоловіки були вбиті.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/60, Свідчення Тадеуша Котарського, арк. 2–4.

Смідин, ґміна Мацеїв (зараз Луків) – українське село.

1 вересня 1943 року члени УПА, які здійснили вбивство понад тридцяти поляків у сусідній колонії Сьомаки, вбили чотирьох членів польської родини Еммів. Врятувалися Тадеуш Емме та один з його братів: «ми вижили, бо нас не було вдома. Коли ми поверталися додому, нас остеріг один із сусідів (українець). Він сказав: не йдіть додому, бо там всі застрелені, і на вас чекають бандити. Піп (український священик) хотів поховати тіла моєї родини на українському кладовищі, але йому на це не дозволили. Загрожували, що якщо поховає їх на цвинтарі, то чекає його те ж саме, що поляків».

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/1, Свідчення Тадеуша Емме, арк. 2.

Суха Лоза, ґміна Велицьк – польська колонія.

30 серпня 1943 року від рук УПА і українців з сусідніх місцевостей загинуло близько сімдесят поляків. УПА також вбила двох українців, Івана Мороза та Володимира Гната, які відмовилися вбивати поляків.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/61, Свідчення Юзефи Циняк, арк. 127зв.

Чорніїв, ґміна Купичів – українське село, в якому проживало декілька польських родин і – до 1942 року – єврейських.

6 серпня 1943 року українські селяни вбили п’ятнадцять поляків, серед них три особи з родини Зубкевичів. Владислав Зубкевич врятувався завдяки допомозі місцевих українців – Трохима Самонюка та Івана й Трохима Данилюків.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/12, Свідчення Владислава Зубкевича, арк. 21–22.