НЕЗРИМИЙ ФРОНТ

НЕЗРИМИЙ ФРОНТ

Зв’язкові антифашистського підпілля не раз приносили до штабу загону підполковника Морського повідомлення, під якими стояв підпис «Добровільний».

Довідуючись про наміри карателів, «Добровільний» негайно сповіщав Морському:

«Терміново передайте в район Мартінських гір командирові загону Жингарову та іншим формуванням, що в Прибовку (на південь від Святого Мартіна) прибуває 600 карателів із спеціальним озброєнням для боротьби проти партизанів».

«…Зверніть увагу на Гедерську, Блатницьку, Нецпальську і Ракшинську долини — чи немає там наших, їх треба негайно попередити».

«…Аеродром «Три дуби» замінований гітлерівцями. Можна використати аеродром «Велику Луку». Доведіть до відома командування фронту».

Згодом Морський зустрівся з цим загадковим «Добровільним». То був псевдонім керівника групи розвідників словацьких антифашистів, що раніше боролася самостійно в районі міст: Зволен — Банська Бистриця— Жиліна. Командири домовились: надалі діяти Спільно.

Наступного вечора після зустрічі з Морським, як тільки в горах запала темрява, «Добровільний» поспішив До своїх людей, щоб поділитися новинами й дати нові завдання.

— Тепер діятимемо разом з представником радянської розвідки, — з радістю сказав він своєму помічникові Волену й розповів про минулу зустріч.

Тоді ж Морський дізнався від «Добровільного», що Волен може відкрити собі доступ до так званого військового міністерства Словаччини, користуючись при цьому послугами давнього знайомого, який служить там офіцером другого відділу генерального штабу армії Тісо. Морський сподівався, що той офіцер стане ключем, з допомогою якого радянська розвідка відкриє нові військові таємниці.

Згодом «Добровільний» повідомив Морського: «Мій помічник Волен уже виїхав до Братіслави для налагодження зв’язків з впливовими людьми в офіцерських колах».

…Волен добре знав Братіславу. Кілька років він там жив, будучи студентом, і пізніше, коли служив у армії. Звідси й погнали його разом з іншими словаками в Банську Бистрицю для боротьби проти повстанців. Але добре розуміючи, що керівництво армії зраджує словацький народ, Волен перейшов зі своїм підрозділом на бік повстанців. Тепер він їхав у Братіславу як уповноважений банськобистрицької організації Червоного Хреста, що й засвідчували відповідні документи.

В приміщенні комітету Червоного Хреста було людно. Представника Банської Бистриці прийняв сам керівник цієї установи — майор медицини за фахом.

— Вашу організацію, — заявив він Волену, — вважатимемо за новостворену, бо вона пережила усі перипетії повстання.

— Можливо, й так, але ж наша організація діє безперервно, чим може, допомагає народові, — зауважив Волен. — Ви, мабуть, краще за мене знаєте, скільки людей потребує допомоги в ці важкі часи війни.

Майор помітно посуворішав і, немов виправдовуючись, з сумом сказав:

— Війна, війна… І коли вже настане кінець людському горю? Хто і коли принесе нам мир?..

Волен запримітив: майор мовив ці слова з непідробною тугою, навіть з докором на його адресу, мовляв, молода людина, а замість того, щоб боротися проти окупантів, займається справами, на які тепер майже ніхто не звертає уваги.

Розмова представників Червоного Хреста ставала дедалі відвертішою, хоча й насторожувала обох. За віком, життєвим досвідом, службовим становищем між ними була різниця, проте, як незабаром з’ясувалося, їх єднали патріотизм, ненависть до гітлерівських окупантів.

Над містом залягав вечір, коли Волен залишив приміщення Червоного Хреста. Він був задоволений першими кроками своєї легалізації, сподіваючись, що, в разі якоїсь перевірки, майор підтвердить причину його перебування в Братіславі.

Наближався комендантський час, і місто безлюдніло. Волен поспішав, щоб вчасно дістатися до квартири Божени.

Колись, ще за студентських років, дівчина відверто симпатизувала йому. Тому вирішив саме за допомогою Божени зв’язатися з її братом Юліем.

На дзвінок у квартирі ніхто не озвався. Волен згадав, що в цьому ж будинку мешкала подруга Божени — Марійка, і зайшов в інший під’їзд. Відчинилися двері, й перед ним з’явилась сама Вожена. Від несподіванки Волен навіть розгубився. Вона була в білому вбранні, струнка, чорноока. Якусь мить здивовано дивилася на гостя, потім кинулась до нього, поцілувала.

— Чого стоїш? Заходь, розповідай. І як це ти згадав про мене? — з легким дівочим докором мовила Бо-жена. — Я ж тебе цілу вічність не бачила, не знала, де ти, що з тобою, чи живий. Тепер, коли навкруги таке коїться, чого, тільки не передумала. Марійко! — покликала подругу. — Дивись-но, хто прийшов!

Марійка вийшла з кухні, тримаючи в одній руці великого ножа, в другій — шматок сирого м’яса.

— Здорова була, грізна Марійко! Чим же я завинив, що ти мене з ножем зустрічаєш? — жартома запитав Волен.

— Матінко! Що ж це я? — скрикнула дівчина й зникла на кухні.

Божена провела гостя в кімнату.

— Що у вас за свято? — запитав Волен, помітивши накритий стіл. — Мабуть, невчасно прийшов…

— Ні, Пальчику, ти прибув якраз вчасно. Сьогодні ж день народження Юльця.

— Ви що, перебралися сюди жити?

— Ні, сюди переїхав жити тільки Юльцьо. Він же одружився з Марійкою. З нею ми тепер не лише давні подруги, а й родичі.

— Це для мене новина. А ти, Боженко, ще не вийшла заміж?

— Що ти? Чекаю на тебе. Хоч ти он як довго десь пропадав. Гадала, вже більше не побачимось. — Дівчина на якусь мить змовкла, глибоко зітхнула і майже пошепки продовжувала: — Павлику, поки нікого немає? я хочу попередити тебе: сюди незабаром має прийти один товариш Юльця. Він до мене женихається, але я не люблю цього зухвалого судетського нациста, хоч інколи він і виявляє доброту до наших людей. Тепер, коли ти повернувся, ми залишимось нерозлучні. Звичайно, якщо ти ще не розлюбив мене…

До кімнати зайшла Марійка.

— Що, знайшовся-таки? Де ж це ти так довго розгулював, що навіть знати про себе не давав?

Воленові хотілось уникнути небажаних запитань, І він, як це передбачалося легендою, розповів, що, незважаючи на війну, йому пощастило влаштуватись на цивільну посаду в банськобистрицькій організації Червоного Хреста. Але приїхав сюди не стільки у службових справах, скільки задля того, щоб зустрітися з Воженою.

Волена непокоїли думки: як поведе себе Юлій: чи погодиться стати на бік підпільників-антифашистів? До його планів входили лише Юлій і Вожена. Та ситуація ускладнювалась: сюди от-от мав прийти якийсь фашист, що женихається до Божени. Що ж робити?

— А от і винуватець свята! — радісно вигукнула Марійка, почувши голос Юлія.

Вожений брат когось запрошував до помешкання. Марійка мерщій поставила на стіл пляшки шампанського й кинулась назустріч чоловікові. Слідом за нею пішов Волен.

Юлій здивовано, але тепло привітався, міцно обійняв Волена й, обернувшись до капітана в уніформі льотчика, відрекомендував:

— Знайомся, друже, це — мій добрий і давній приятель Павел Волен, «павук хатній», як ми його прозивали в студентські роки за те, що вечорами рідко коли виходив з помешкання. І, між іншим, — жартома додав, — колишня симпатія оцих красунь, — показав на Марійку і Вожену.

Офіцер подав руку і назвався:

— Гауптман Кмет.

Пізніше він став чванливо розповідати, що походить з потомственої військової родини судетських німців. Навчався в Берліні. Прибув до Братіслави в березні 1939 року і відтоді працює радником у штабі словацької армії, союзниці Гітлера.

Віншувати іменинника Юлія Агуша прибуло ще з десяток його знайомих, переважно військових; самі та з дружинами. Тільки Вожена поводила себе якось незвично, і це непокоїло Волена. Але щоразу, коли їхні погляди зустрічались, він переконувався, що дівчина, як і раніше, кохає його. Хіба що оберігається цього вайлуватого гауптмана, який майже цілий вечір крутиться біля неї. «Бестія! — злостивився Волен. — На моє щастя зазіхає…»

Та ось кілька жінок заквапились додому, тягнучи за собою чоловіків. Незабаром з гостей залишились тільки Кмет і Волен.

«Як бути? Я навіть не встиг як слід поговорити з Юлієм і Боженою, а обставини спонукають залишити їх», — роїлися думки. Рішення визріло швидко. Волен підвівся з-за столу й почав спішно прощатись:

— Дякую, друзі, за гостинність…

Господарі стали умовляти його, щоб залишився ночувати. Вожена наполегливо пропонувала свою квартиру, сама ж хотіла переспати в Марійки. Гість дякував, але рішуче відмовлявся, запевняючи, що зможе переночувати десь в готелі.

— В такий пізній час ти не дістанешся до готелю — затримають патрулі. Крім того, в готелях тепер навряд чи знайдеться вільне місце, — захвилювалася Вожена.

Її підтримала Марійка.

— В Братіславі я не пропаду. Коли ж затримає патруль, то ще ліпше — матиму де пересидіти до ранку, — пожартував гість.

Втрутився Кмет.

— Я можу допомогти дістати перепустку комендатури і гарантійний дозвіл на тимчасове проживання в готелі, — йдучи до столика, де стояв телефон, сказав він і набрав номер: — Алло, фрау Єва? Вибачте. Турбую в пізній час, але… Так, так, я хочу поговорити з Гельмутом.

Поки телефон мовчав, гауптман перепитав у Волена прізвище, звідкіля та на який строк прибув до Братіслави.

— Здоров, друже! — весело загукав Кмет у трубку. — Вибач, але саме зараз потрібен твій дозвіл на перепустку одному знайомому, представникові Червоного Хреста… Так, на комендантський час. Та треба влаштувати у готель. Прибув з Банської Бистриці на десять діб у справах Червоного Хреста… Авжеж, Волен. Ні, не ім’я, таке словацьке прізвище… Знаю, відповідаю… Ось він стоїть, біля мене… Дякую. Не гнівайся, ти ж сам захотів господарювати в цьому місті… Тільки зараз же дай розпорядження, бо цього вимагають обставини. Дякую. Бувай.

Поклавши трубку, Кмет обвів присутніх задоволеним поглядом.

— Я зробив усе, що обіцяв. Вам лишається зайти в комендатуру. Вона розташована в кінці цієї вулиці, праворуч. Там одержите, що потрібно. Коли ще знадобиться моя допомога, можете зв’язатися зі мною через Юлія.

— Вельми вдячний, пане гауптман. Постараюсь вас не турбувати.

Волен радів, що на час перебування в Братіславі застрахований від усяких прикрих несподіванок. Він по» прощався і пішов.

Десь за годину пролунав дзвінок.

— Я вже в готелі «Континенталь», — почула Божена. — Чекай мене вранці. Передай подяку гауптманові за допомогу.

Завдяки прихильному ставленню німецької комендатури, Волен майже тиждень пробув у Братіславі, Щодня спілкувався з Воженою, Юлієм та своїм начальником з Червоного Хреста. Він переконався: ці люди — патріоти, хочуть допомогти вітчизні швидше визволитись від гітлерівських окупантів і місцевих фашистів.

Безперечно, на їхні настрої впливало успішне просування на захід радянських військ. Мабуть, тому Воленові досить легко вдалося заручитись згодою обох Агушів — Юлія і Божени — та майора медицини Шимана допомагати словацькому антифашистському підпіллю й радянським розвідникам.

…Невдовзі «Добровільний» повідомив Морського: «Волен завдання виконав. Наші люди поширюють вплив у словацькій армії та Червоному Хресті».