ЧЕРВОНИЙ ШАРФ

ЧЕРВОНИЙ ШАРФ

Згідно з обов’язками, що покладалися Центром на керівника розвідників, Морський, як тільки міг, забезпечував охорону зв’язкової, допомагав їй успішно виконувати завдання.

Поки що все йшло за планом. Зіна працювала агентом торгівлі відомого краківського фабриканта Мазуркевича, підприємства якого виготовляли й поставляли жіночий одяг у Братіславу, Банську Бистрицю, Прешов та інші словацькі міста.

Зв’язкова між Морським і «Соколом», відома як польська комерсантка Юзефа Камінська, використовувала свої систематичні поїздки, а також широкі знайомства для збору розвідувальних відомостей, котрі цікавили Центр. Працювала й поводила себе бездоганно. Отож Морському й «Соколу» здавалося, що тут, як то кажуть, комар носа не підточить. Аж раптом зв’язкова не прийшла на заздалегідь домовлену зустріч у Банську Бистрицю. Григор’єв, що мав побачитись із Зіною, в розмові з керівником однієї з розвідгруп у Банський Бистриці почув тривожну новину.

— В місцевій тюрмі вже кілька діб перебуває краківська комерсантка на прізвище Камінська, — сказав «Добровільний». — Хто вона і за що її заарештували невідомо. Тримають в одиночній камері, щоночі водять на допит. В певних колах ходять чутки, буцім комерсантку замкнули з наміром узяти викуп за її звільнення.

Тоді Григор’єв, хвилюючись за Зінине життя і становище «Сокола», запропонував «Добровільному»:

— Постарайтеся вивчити ситуацію в цілому і з’ясувати причини арешту Камінської, в чому, власне, її звинувачують. Окремо перевірте достовірність чуток про намір фашистів узяти за неї викуп. Встановіть можливості звільнення заарештованої. Вважайте, що це завдання дуже важливе, обов’язкове і термінове.

Григор’єв домовився про час і місце наступної зустрічі й залишив Банську Бистрицю.

Повернувшись у загін, він негайно доповів Морському про арешт Зіни, а також про завдання, котрі він доручив виконати «Добровільному». Тієї ж ночі тривожну звістку радіохвилі понесли в Центр.

Невдовзі «Добровільний» повідомив, що за організацію «втечі» Камінської впливові тюремні чини хочуть триста тисяч крон. Центр підтримав пропозицію Морського викупити розвідницю. Гроші доставили «Добровільному» в Банську Бистрицю…

Вночі заарештовану, як завжди, забрали на допит. Але цього разу конвоїри завели її не до кабінету слідчого, а в темну шахту двору. Там вштовхнули в машину. Хляпнули дверцята, автомобіль помчав нічним містечком.

«Кінець!» — подумала розвідниця, шкодуючи, що під час затримання не скористалася зброєю. У неї забрали, пістолет. Усе сталося так несподівано… «Знущатимуться, чи розстріляють десь за містом? — напливали думки. — Чому не в тюрмі? А може, хочуть випробувати ще якийсь метод? Ну, що ж, марні зусилля!».

Спливав час, ластівками летіли спогади про важке сирітське дитинство, юність, що протікала в комуні імені Дзержинського під Харковом, про нелегке, але по-своєму щасливе й веселе студентське життя за час навчання в інституті іноземних мов, куди її послав комсомол вивчати німецьку та польську мови; про друзів-чекістів, разом з якими мужніла й гартувалась як розвідниця… Хотіла уявити обличчя рідних, та не змогла, бо й п’яти років їй не було, коли вони померли від тифу. Знала з документів: народилась у місті Новограді-Волинському від матері польки та батька українця, що разом працювали на залізниці.

Машина різко загальмувала, Зіна боляче вдарилась головою об холодну металеву стінку. Один з конвоїрів відчинив дверцята машини, сердито, але неголосно наказав:

— Виходь!

Місто лишилося далеко. Поряд голим верховіттям погойдували од вітру буки. Десь здалеку він доніс ледь чутне тріскотіння кулемета. «Хто то? Ведуть бій партизани чи фашистські карателі чинять неправий суд над людьми, що не хочуть їм коритися?» — думала Зіна.

Чорна коробка тюремної машини раптом зафурчала і, рвонувши з місця, розтанула в пітьмі.

Розвідниця відчула дотик чиєїсь руки, хтось тихо привітався словацькою мовою, потім запропонував одягнути пальто, прошепотів:

— Ідіть за мною!..

Досвіта Зіну привели в будинок, розташований на околиці Банської Бистриці — Селце. В затишній світлиці сім’ї антифашистів Цабанів приємно пахло свіжим хлібом, на стінах виблискували керамічні тарілі.

Господиня, стара словачка, привіталась і запросила до спальні. Розвідниця не могла збагнути, що діється.

— Ви вільні. Ось поїжте і відпочивайте, — зичливо промовила жінка. — Звідси вас одведуть до Морського.

— Я не знаю ніякого Морського, — сердито й водночас здивовано відповіла Зіна.

«Провокація, хитра провокація», — подумала вона, і серце в грудях стиснулося.

Господиня розмови не підтримала, загорнула на дерев’яному ліжку перину.

— Засніть, вам треба хоч трохи відпочити.

Скоряючись спокійному, твердому голосові, Зіна лягла, вкрилася периною. Тіло боліло від недавніх побоїв, перед очима стояли жахливі картини допитів. І ось неначе уві сні: замість камери — світла кімната, замість брудних твердих нар — чиста постіль. Що це означає? Але втома взяла своє. Сон був тривожний. Снився нескінченно довгий коридор в’язниці. Вона бігла по ньому, а за нею лунко гупали кованими чооїтьми охоронці. «Морськи-и-и-и-ий!» — репетували вони. І враз на той крик самі по собі відчинилися двері камер, і Зіна бачила закривавлених, змучених тортурами в’язнів… Коли прокинулась, у вікнах синіло.

— Ви спали цілу добу і стогнали на весь дім, — сказала господиня. — Поїжте кнеличків. І треба йти до пана Морського, на вас чекають…

Зіна прислухалась: у світлиці двоє чоловіків розмовляли словацькою мовою.

— Я не знаю ніякого Морського, — знову рішуче заперечила розвідниця.

— Може, ви не знаєте і чорнобородого пана офіцера, з яким танцювали в ресторані? — лукаво глянула на неї господиня.

Зіна замислилась: «Що, коли це справді — воля? І вона знову побачить того, хто їй так потрібний, хто вже увійшов у її сповнене небезпекою життя і в мрії?!! А коли провокація? Вони могли довідатись про зустріч з Григор’євим у ресторані…»

— Треба йти. Як тільки смеркне — рушите, — сказала жінка і материнська, ласкава усмішка засвітилась на її лиці.

— Я нікуди не піду, — рішуче відповіла розвідниця. — Коли ці люди, — вона показала на двері, за якими все ще гомоніли чоловіки, — справді від офіцера-гардиста, з котрим я танцювала, то хай на доказ цього принесуть шарф, що був тоді на ньому в ресторані.

Господиня вийшла до світлиці. Довгенько про щось домовлялася з чоловіками. Незабаром ті кудись подались, і за ними м’яко стукнули двері.

…Коли третього ранку Зіна прокинулась, перше, що побачила, був шарф. Той самий, який запам’ятався — вогненно-червоний. Він наче горів на бильці її ліжка. А із світлиці долинали вже знайомі й веселі цього разу голоси словаків…

З Банської Бистриці розвідницю переправили в місто Зволен. Там її зустрів Григор’єв. Насамперед запитав:

— Як ви потрапили до в’язниці?

— За час роботи у ворожому оточенні я звиклася з думкою, що, можливо, колись-таки доведеться потрапити в лабети до фашистів. Але щоб це сталося так безглуздо, не чекала, — відповіла Зіна.

— А з чого все розпочалося?

— З дрібниці… Того дня, закінчивши переговори з власником магазину одягу в Банській Бистриці, я вийшла пообідати. Раптом на вулиці мене зупинив штурмбанфюрер СС. Запитав, куди так поспішаю. Щоб не завдати собі клопоту, обминула його і пішла далі. Він, мабуть, хотів мене зупинити, шарпнув за руку так, що з неї випала моя сумочка. Падаючи на тротуар, вона розкрилась. Майор вибачився, квапливо підняв її і па-бачив там «браунінг», багато грошей. Запитав, хто я та чи маю право на користування вогнепальною зброєю. Моя відповідь його не задовольнила, він забрав зброю і наказав іти з ним. Так я потрапила в поліцію безпеки. Кілька годин мене допитував сам штурмбанфюрер. Спершу поводився чемно. Обіцяв золоті гори, умовляючи розповісти про зв’язки з місцевими підпільниками, польськими та радянськими партизанами.

З його запитань я зрозуміла: їм невідомо, хто я насправді, а затримали за незаконне зберігання «браунінга». Навіть виникло припущення, що есесівець навмисне вибив сумочку з моїх рук, аби в такий спосіб перевірити, чи є там зброя. На допиті я говорила про себе те, що стверджували мої документи й наполягала на перевірці їх у Кракові. Щодо вогнепальної зброї, твердила: носила для самозахисту, коли хтось захоче відняти у мене гроші, значну суму яких я вимушена тримати при собі на витрати, пов’язані з частими поїздками в торговельних справах у Словаччині. Мої докази підтверджувала солідна сума крон в сумочці. На допиті намагалася переконати штурмбанфюрера, що звинувачувати мене в якихось стосунках з підпіллям та партизанами немає підстав. Однак він не вірив, наполягав на своєму, щоразу ставав суворішим, злився, розмахував кулаками, погрожував знищити. Не залишилось і сліду від його чемності, яку він удавано виявляв на початку допиту. Було близько півночі, коли штурмбанфюрер викликав машину і сам супроводжував мене до в’язниці. Там він представився варті: «штурмбанфюрер СС Вельгер з поліції безпеки» і наказав: «Заарештовану замкніть в одиночну камеру. Зарахуйте її за мною особисто. Без мого дозволу до неї нікого не пускайте». Коли ж мене забирав охоронець, Вельгер сердито кинув: «Іди і в камері добре подумай, чи говоритимеш правду, чи й далі будеш вдавати із себе невинне дівчисько. Але попереджую — завтра, хоч і не схочеш, та заговориш…»

Цей погрозливий натяк на тортури, правду сказати, не додав мені хоробрості. Проте я намагалася тримати себе в руках, пам’ятаючи настанови керівників-чекістів: «Головне — не хвилюватись. На всі обставини, передбачені й непередбачені, реагувати спокійно, розсудливо, бо тільки вдумливий, всебічний аналіз минулого, зробленого вчора, дозволяє впевнено і вірно діяти сьогодні, передбачати можливості завтрашнього дня, а спокій завжди загострює розум, допомагає логіці думки».

В камері аналізувала до дрібниць всі обставини, які могли б розкрити мене як розвідницю. Перевіряла свої дії, поведінку, шукала якоїсь помилки, що привела мене до в’язниці. Але нічого такого не знаходила. Отож чекала, думала і готувала себе до допиту.

Зіна на якусь мить замовкла, задумалась, важко зітхнула, немов долаючи велику перешкоду, й повела далі.

— Наступного вечора охоронець завів мене до кабінету слідчого в одноповерховий будиночок, там же, на території тюрми.

— Це буде ваш слідчий, — показуючи поглядом на того, хто сидів за столом в цивільному, — почав розмову Вельгер. — Попереджаю: він уміє допитувати навіть краще за мене. Як це він робить, переконаєтесь миттю, коли не захочете назвати відомих вам підпільників і партизанів.

Слідчий, не приховуючи задоволення від такої оцінки його здібностей, бундючно вигинав свою гладку спину і, як хижак, готовий кинутись на беззахисну здобич, дивився на мене неприємним гострим поглядом, повільно цокаючи пальцями по столі.

Штурмбанфюрер запропонував мені стілець, сам стояв неподалік дверей, і коли я сіла, наблизився до мене й запитав:

— Ти готова відповідати на запитання? Гадаю, сьогодні будеш відверта з нами і щиро розкажеш про діяльність підпільників, партизанів.

— Я вже казала: жодних підпільників чи партизанів не знаю і ніяких зв’язків з ними не мала й не маю.

— І це все, що ти придумала, майже цілу добу просидівши в камері?! — сердито вигукнув Вельгер, підступаючи ближче до мене.

— Так, бо про те. що вас цікавить, мені нічого не відомо.

Не встигла навіть до кінця договорити останнє слово, як відчула сильний удар в шию: один, другий. Третій припав по голові. Раптом мені запаморочився світ, стемніло в очах. Впала із стільця хотіла підвестись, але мене, збили ногами: в живіт бив штурмбанфюрер, а в спину — слідчий, і я знепритомніла. Скільки пролежала, не знаю. Отямилась від холодної води — щедро хлюпали з відра на голову. Ледве підвелась на ноги. В голові і животі відчувала нестерпний біль, а в серці росла тривога. Так, не страх, а саме тривога, Я смерті не боялась. Я потерпала, що від тортур втрачу рівновагу, свідомість і в такому стані можу сказати те, чого не маю права розголошувати. Та це був тільки початок мук, яких мені довелось зазнати багато разів. Незважаючи на тортури, гітлерівці так нічого й не добилися від мене, бо я навчилася ховати свої думки, переконання, настрої і, як мені здається, вдало видавала себе за ту, якою тут була відома офіційно. Я докладала всіх зусиль, мобілізовувала всю свою волю, щоб витримати, вижити, не впасти духом, не розкиснути і нічим не видати себе й своїх побратимів, котрі тут працюють. Очевидно, допомагали мої тривкі ще нерви. А слідчий справді був винахідником тортур, Особливо коли він у відсутності Вельгера сам допитував. Крім звірячого грасування кулаками й чобітьми, він примушував мене сидіти до знепритомніння на ніжці перекинутого стільця із закритими очима, відкритим ротом та розкинутими руками, або ж годинами ходити навприсядки. Так, цей фашист умів фізично й морально нищити людей, вивертати їм душу. Перебуваючи в камері чи на допитах, навіть в найважчі хвилини, тоді, коли я думала, що вже настав кінець, я не забувала, хто я і чого опинилася в цій країні…

Після розмови із Зіною Григор’єв запропонував:

— Поки що житимете нелегально в надійних людей. Відпочинете трохи після фашистських тортур. Треба почекати, доки не зміняться обставини, що склались у зв’язку з вашим арештом і викупом з тюрми. Така вказівка Центру. Згодом знову виконуватимете завдання радянської розвідки в тилу фашистів.