ЩО БУДЕ, ТО БУДЕ!
ЩО БУДЕ, ТО БУДЕ!
Як тільки відкрили люк літака, десантник пірнув у чорну безодню. Каменем падав униз. У вухах дзвеніло, на спині вітер вихолоджував шкіру. Потім — різкий поштовх. Парашут розкрився, Криворученко завис у непроглядній каламуті повітряного простору.
Колишній матрос, тепер агент німецької розвідки під псевдом «Крук», після митарств у фашистських концтаборах опускався на рідну землю. Радість повернення заглушила всі інші почуття. Думав одне: швидше б здійснити заповітну мрію!
Опустився невдало — на крону високого дерева, й застряв на ньому. Щосили сіпнув за стропи. Марно. Виручила фінка. Звільнившись з полону парашута, квапливо зліз на землю. Постояв, прислухаючись до лісової тиші. Зорієнтувався по компасу й рушив на схід.
Воля!.. П’янка й солодка, вона розбурхувала мозок, сповнювала свідомість потоком буйних і, як здавалось, навік забутих відчуттів.
Аж ось праворуч прогуркотів поїзд. Олександр звернув і пішов на ту громовицю. Забрів на поле. Під ногами шелестіла стерня, пахло скошеним житом. Коли стежку перетнула залізнична колія, подався вздовж неї вузеньким путівцем, який вивів до залізничної станції.
Годинник показував четверту ранку, та на пероні було вже людно, й Криворученко у формі радянського лейтенанта-артилериста злився з натовпом. Ніхто не звернув на нього уваги.
Невдовзі на станцію прибув поїзд, що йшов до міста Ровно. Олександр сів у переповнений пасажирами вагон. Хвилин через десять пролунав гудок, задвигтіли колеса. Набираючи швидкість, поїзд покотив на схід.
…Криворученко сидів за столом навпроти капітана Ахтирського й розповідав про себе. Іноді контррозвідник підводився, ходив по кімнаті, ставив запитання, і тоді Олександр міркував з тривогою: «Вірить чекіст у мою щирість чи, може, вважає, що все це — побрехеньки, підступний маневр фашистського шпигуна?».
— Які завдання ставила перед вами німецька розвідка? — було черговим запитанням капітана.
— Я мав повернутись у Харків, влаштуватися на завод, де працював до війни, — пояснив Олександр. — Абверівці попередили, що там мене шукатиме їх представник за кличкою «Грак». Він назве пароль: «Коли ви зголили свою борідку?» Відповідь: «Тоді, коли потрапив у госпіталь». «Граку» я повинен буду таємно передавати інформацію про роботу заводу, виготовлення зброї. Перед вильотом мені дали ось ці документи, — і Криворученко вийняв з кишені пакет. — В них засвідчується, що внаслідок контузії мене звільнено за станом здоров’я з армії. Повертаюсь до попереднього місця проживання.
— Крім основного завдання, ви мали якісь інші доручення абверу?
— Так, незадовго до відправки у радянський тил зі мною розмовляв той самий обер-лейтенант, про якого розповідав раніше. Шлезінгер доручив насамперед побувати у Вінниці. Згідно з його наказом я мав зайти в будинок № 6 на вулиці Пирогова, де проживає якийсь Матвій Васильович Холодний. Обер-лейтенант дав мені пароль для зустрічі. Тому чоловікові я повинен був вручити ось цей подарунок. — Криворученко поклав на стіл позолочений кишеньковий годинник з тоненьким ланцюжком. — Холодному я мав сказати, що обер-лейтенант чекатиме когось з цим годинником у Братіславі. Шлезінгер застеріг: доручення це — цілком таємне, і про нього не повинен знати ніхто, крім нас двох. Домовились, що з Вінниці я вирушу до Харкова лише з відома Матвія Васильовича.
— Ви знаєте його в обличчя?
— Ні.
— А може, Шлезінгер описав зовнішність, особливі прикмети господаря вінницької квартири?
— Теж ні. Єдине, що мені відомо, — це прізвище агента і пароль для зустрічі…
Особа обер-лейтенанта Шлезінгера неабияк зацікавила начальника обласного управління державної безпеки, якому капітан Ахтирський доповів про явку з повинною колишнього матроса Криворученка.
— Розкажіть усе, що знаєте про Шлезінгера, — попросив полковник під час розмови з Олександром.
— Вперше я побачив обер-лейтенанта в карлхортському концтаборі, — мовив Криворученко, — і впізнав його відразу: це Розе — колишній активіст з німецької молоді, що працював перед війною на нашому Харківському заводі. Мене охопив жах. «Ну, — думав, — пропав я». Я ж був комсоргом цеху, активістом… Але, як незабаром переконався, Розе не впізнав мене. Полон, табірне життя зробили своє. Самі розумієте, товаришу полковник. До того ж ми працювали на різних дільницях цеху.
— Хто може підтвердити, що Розе проживав у Харкові?
— Там його знають. Батько Петера — один з колишніх полонених німців. Працював на ХПЗ механіком. Здається, ще в 1936 році звільнився з роботи. Через якийсь час його син теж залишив завод. Ходили чутки, наче вони обидва кудись виїхали… Там, у Німеччині, зустріч з Розе вразила мене. Не знаю навіть, чим заслужив його прихильність. Під час однієї з розмов обер-лейтенант сказав, що недавно випадково загинув його батько і, взагалі, війна вимагає великих жертв. Грав зі мною у відвертість. Натякав, що збирається до Словаччини з якимсь важливим завданням розвідки. їде, мовляв, у вогонь. Єдине місце, де можна відвести душу, то це братіславські кав’ярні. Якось похвалявся, що саме в Братіславі заробить великі гроші на африканських статуетках, якими давно гендлює. У нього багата колекція антикварних виробів.
Полковник уважно вслухався в кожне слово Криворученка і коли той закінчив розповідь, запитав:
— Як почуваєтесь на рідній землі? Мабуть, не вірите, що вже вернулися на Батьківщину?
— Повірив аж після розмови з капітаном, — посміхнувся Криворученко і перевів погляд на Ахтирського. — Неначе розтанула крига на душі.
— Це добре, — мовив начальник управління. Він закрив папку, що лежала на столі, тепло глянув на Криворученка: — Ви, мабуть, голодні? Тож треба перекусити з дороги…
— Спасибі! Капітан уже частував мене обідом.
— Тоді відпочивайте.
Олександр і капітан Ахтирський підвелися з-за столу. Полковник помовчав трохи, швидким і характерним лише для нього рухом пригладив шорстке, посивіле на скронях волосся і розкрив іншу папку.
— Ви вільні. Чекайте дальших вказівок.
Залишившись на самоті, начальник управління став аналізувати матеріали допитів. Він довго співставляв особисті враження з думкою капітана Ахтирського щодо особи Криворученка, ретельно зважував можливості використання Олександра ворожою розвідкою. Та ті приховані можливості відпадали одна за одною. Зрештою, не міг абвер за таких скрутних для фашистів обставин приносити в жертву далекосяжним планам своїх агентів! І все ж інтуїція — особливе чуття, що приходить з досвідом, — підказувала: в справі Криворученка є якийсь інший, таємний зміст.
Чи ж не вона, ця феноменальна здатність людського мозку — інтуїція, не раз уже допомагала полковникові прокладати точний курс в океані найрізноманітніших варіантів? Ось і тепер він безпомилково визначив суспільні якості колишнього матроса. Щирість Олександра не викликала сумніву. Зате обставини його вербування в концтаборі, відверті бесіди обер-лейтенанта під час підготовки до шпигунської роботи, його особисте доручення здалися досить підозрілими. Чи не тут, бува, криється загадка? Може, той хитрий Шлезінгер вклав у місію Криворученка якісь особливі наміри?
Про ці та інші міркування начальник управління доповів народному комісаріату державної безпеки республіки. Відповідь не забарилася. Пропонувалось доставити Криворученка у Вінницю за вказаною адресою. Дотримуватись і надалі правил конспірації. На місце вирушив уже співробітник НКДБ УРСР.
У Вінниці бесіди з Олександром продовжувались кілька днів. Він докладно розповів, коли і за яких обставин потрапив у полон, потім — до рук німецької розвідки, чому дав згоду виконати її завдання, що його спонукало прийти з повинною до органів державної безпеки. Та, незважаючи на доброзичливе ставлення чекістів, Криворученка не випускали з помешкання.
«Невже не вірять? — непокоїли думки. — Як довести свою щирість?»
Нарешті, на квартиру, де перебував Олександр, прийшов середнього віку чоловік у цивільному костюмі. На відміну від знайомих уже працівників державної безпеки, він не став, як то кажуть, ворушити минуле. Слово «товариш», з яким той звернувся до Олександра, потрясло його своїм змістом. «Отже, повірили!» — з радістю відзначив Криворученко. Його душевний стан неважко було зрозуміти.
Коли в душі юнака, що вернувся з фашистського пекла на Батьківщину, трохи вляглася буря почуттів, чекіст у цивільному посадив його поряд, довірливо сказав:
— Значить, товаришу Криворученко, ви прийшли з повинною відразу ж після приземлення. Це добре, бо можемо вжити негайних заходів. Вам теж буде доручення. Але, самі розумієте, потребує воно доброї волі. То як, даєте згоду допомогти нам? Тоді все гаразд. Слухайте уважно, що маєте зробити. Як наказав обер-лейтенант, підете на конспіративну квартиру і встановите зв’язок з Матвієм Васильовичем. Можливо, віл дасть якісь завдання. Та перш ніж приступити до них, інформуйте майора. — Чоловік у цивільному вказав на знайомого чекіста, який сидів поряд за столом. — Отже, без погодження з Петром Романовичем не здумайте виконувати те, що накажуть. За вашу безпеку, а також за успішне проведення операції відповідає майор. Він ознайомить вас з деталями. Бажаю успіху.