«Я сказав Януковичу: “Смотрящих не буде!”»

«Я сказав Януковичу: “Смотрящих не буде!”»

6 вересня 2005 року держсекретар Олександр Зінченко скликає прес-конференцію, де пояснює журналістам причину своєї добровільної відставки. За його словами, країною фактично керує не голова держави, а його кум, олігарх Петро Порошенко. Він і Олександр Третьяков використовують владу в своїх цілях. Зінченко прямо звинувачує їх у корупції. Прокуратура відреагувала швидко – перевірка показала, що Порошенко, Третьяков і Мартиненко, що примкнув до них, звинувачені в корупції безпідставно. Народ, попри це, вірить Зінченку.

Дуже швидко, з невеликим розривом у часі, подає у відставку віце-прем’єр із гуманітарних питань Микола Томенко. Ставлення до нього вкрай неоднозначне, особливо – після скандалу довкола лобіювання ним гурту «Ґринджоли» як офіційних представників України на конкурсі «Євробачення» і намірів заборонити рекламу алкоголю по телебаченню. Але йому так само вірять: Томенко і Зінченко сприймаються як реальні герої Майдану, причому Томенка називають і ді-джеєм революції, і одним із її польових командирів. Та головне – в них немає великого бізнесу. Бізнесменів українці не люблять, і Порошенко, хай він хоч буде кілька разів «помаранчевий», у народі не популярний.

Аби зберегти єдність «помаранчевої» команди хоча б до парламентських виборів, які ось-ось стартують, президент, за притаманною йому звичкою, пропонує голові уряду Юлії Тимошенко, яка є водночас і його головним союзником, і основним опонентом, компроміс. Із посад усуваються Порошенко, Третьяков і голова митної служби Скомаровський – саме його прем’єр вважає напряму причетним до організації контрабандних шляхів через кордон. Натомість Тимошенко погоджується на звільнення свого соратника Олександра Турчинова з посади голови СБУ і ще на декілька кадрових перестановок.

Потім Ющенко розширив умови «мирного договору»: на березневі парламентські вибори Тимошенко має йти одним блоком із «Нашою Україною», в списках якої БЮТ виділяється лише третина місць. При цьому список слід узгоджувати з Ющенком. Це треба проголосити на прес-конференції, заодно зробивши заяву про брехливість та авантюризм Томенка і Зінченка. Тимошенко на це не йде, в результаті глава держави звільняє її разом з усім урядом.

За твердженням екс-прем’єра, ніхто в уряді щодо відставки в принципі не заперечував. І це була перша відставка Юрія Луценка з посади міністра внутрішніх справ. Хоча дуже скоро, після призначення головою уряду «нашоукраїнця» Юрія Єханурова, він знову повертається в міністерське крісло – на своїх місцях залишаються майже всі члени попередньої «помаранчевої» команди. Це трохи згодом дало Луценкові підстави наголошувати: «Я розумію, що на цій посаді я недовго. Але я піду не так скоро, як комусь хотілося б».

Починаючи з осені 2005 року журналісти відзначають: польовий командир усе менше стає схожим на самого себе. Здавалося, не так давно він був відомим забіякою та дотепником, тепер же навіть у жартах чується втома, а сам він став говорити дедалі виваженіше та обережніше. Прихильників дій головного міліціонера відверто дивує, чому безкомпромісний борець із корупцією нічого не робить для розслідування звинувачень у корупційності людей із найближчого оточення президента, яких ще називають «любими друзями».[35]

«Я не ідеалізую президента, – говорить він в інтерв’ю кореспондентові «Дзеркала тижня». – В мене і далі є запитання до нього. Але і в нього є так само ряд запитань до мене. Щойно цей рівень досягне критичної позначки і мені запропонують піти у відставку, я зроблю це. Вона не буде супроводжуватися винесенням портфелів із компроматом та історичними прес-конференціями». Говорячи це, він прямо натякає на резонансні «пресухи» Зінченка, Томенка і Тимошенко.

Між тим питання, на яке журналісти хотіли дістати відповідь, було для Юрія одним із найболючіших. Ішлося не лише про розкол «помаранчевих», який, ніде правди діти, все ж таки передбачався. Проблема лежала зовсім в іншій площині: в публічну політику знову повернувся переможений Віктор Янукович, і заполітизоване після чергового гучного скандалу суспільство відчувало – він і всі, хто за ним стоїть та з чиїх слів говорить, буде вимагати реваншу. Першим кроком до якого вважався меморандум про співпрацю, підписаний між учорашніми лютими ворогами – лідером Партії регіонів і Президентом України. 2004 року Луценко вважав навіть саму ідею такої домовленості неможливою.

Очевидно, він мав із цього приводу свою думку. Та за вікном наставали часи, коли будь-яке необережно сказане слово, на переконання вчорашнього забіяки Луценка, могло ще більше зашкодити ситуації. «Мені не подобається, що Янукович знову з’явився на телеекранах. Але я змушений поважати думку мільйонів виборців, які дійсно чомусь вважають його своїм лідером. Тим більше на це мусить зважати президент. І змушений домовлятися з ним, якщо того вимагає ситуація. Після підписання меморандуму ні президент, ні прем’єр не вимагали від міністра МВС закрити якісь справи чи знизити темпи розслідувань злочинів, скоєних представниками режиму Кучми. Спроб реставрувати «кучмізм» немає».

Так само очевидно, що розкол «помаранчевих» Луценко сприймає болісно. Проте і це має в його вустах своє пояснення. А говорить він очевидні речі: після перемоги багато хто не хотів, як водиться у таких випадках, чекати і працювати. Вчорашні опозиціонери швиденько кинулися до годівниці, штовхаючи один одного ліктями. Забувши про те, що це вони зробили Ющенка президентом і тепер мусять працювати насамперед на того, кого проголосили своїм лідером. Натомість вони працюють на себе, відстоюючи власні бізнес-інтереси. «Я не беру участі в модних нині розборках між вчорашніми соратниками, – наголошує Юрій. – Надто добре я знаю всі їхні чесноти і недоліки. Проте країна переживає важкі дні, і я не вважаю за потрібне в цей час з’ясовувати, хто і в чому більше винен».

Називаючи Ющенка ідеалістом, який свято вірив у те, що всі «помаранчеві» – не лише одна команда, а й однодумці, які пройдуть випробування революцією і почнуть чесно та віддано служити народові, Луценко тим самим мимоволі демонструє власний політичний ідеалізм. Хоча він не заперечує, що вважає себе романтиком, якого робота в міліції навчила, що добро мусить мати сильні кулаки. Улюбленцем президента він себе так само не вважає: надто часто голова держави критикує очолюване ним відомство за недостатньо ефективну роботу. Одначе сам Луценко визнає своє дещо суб’єктивне ставлення до Ющенка. І готовий пробачити йому деякі кроки з огляду на те, що загалом він справді є і залишається єдиною надією для оновлення України і становлення її на шлях демократичного розвитку.

«Під час першої річниці Майдану, – говорить Луценко, – я хотів би почути від різних «помаранчевих» команд таке: «Шановні друзі! Революція дала нам можливість багато чого поміняти. Цією можливістю ми скористалися вкрай слабо. Та нам є чим пишатися. Ті, хто плаче про зраду ідеалів Майдану, хай на секунду уявить, що перед нами стоїть уряд Януковича в усій його красі, а на Банковій сидить Кучма. Нам не вдалося зробити те, що ми обіцяли. Ми не виконали обіцяного навіть наполовину. Ідеали демократії ще треба стверджувати і захищати».

Навряд чи в жовтні 2005 року, коли Луценко моделював таку ситуацію, він міг уявити собі, що слова його виправдаються настільки буквально. Вже через рік державою керував уряд Януковича, і як член цього уряду Юрій Віталійович допрацьовував останні тижні.

Партія регіонів перемогла на парламентських виборах 2006 року лише формально. Сумарну більшість голосів отримали все ж такі дві «помаранчеві» команди – «Наша Україна» і Блок Юлії Тимошенко. Вони бурхливо святкували перемогу, хоча ображені «регіонали» всюди кричали, що лідери перегонів – вони. Не виникало сумнівів у тому, що до парламентської коаліції разом із «помаранчевими» увійдуть соціалісти, які теж вважалися частиною населення «нашими».

Проте формування парламентської більшості затягнулося через недомовленість стосовно кандидатури прем’єра. Було очевидним, що Юлія Тимошенко хоче повернутися на цю посаду. Не менш очевидним було і те, що Віктор Ющенко та «нашоукраїнці» не хотіли її там бачити. Обидва фаворити демократично налаштованих виборців забули про амбіції Мороза – він претендував на посаду спікера Верховної Ради. Компромісу досягнути не вдавалося, цим повною мірою скористалися «регіонали», і зрештою лідер соціалістів Олександр Мороз, виторгувавши собі під час переговорів гарантоване крісло спікера, пішов на злуку з Партією регіонів.

Цей крок однозначно розцінили як зрадницький. Почалися неофіційні розмови про сотні мільйонів, отриманих соціалістами за співпрацю. Хоч би як там було, «біло-блакитні», «рожеві» і «червоні» (комуністи. – Авт.) таки утворили парламентську коаліцію і тепер мали повне право висувати свої вимоги.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Я призупинив членство в Соцпартії і відтоді лише один раз брав участь у партійному зібранні – тому, де йшлося про ціну спікерства Мороза. Я взяв слово, виступив і сказав: «Соцпартія завжди була потрібна суспільству як антиолігархічна сила. Через те в парламенті вона завжди була в найважчих ситуаціях. Я прекрасно розумію, що крило Вінського тягнуло партію «під ноги» БЮТ, а крило Рудьковського, в свою чергу, тягнуло її під Партію регіонів. Мороз – професіонал, багато зробив для демократії і має повне право бути спікером. Але якщо ціна цього – повернення до влади Партії регіонів, це неприйнятно для суспільства. Якщо так відбудеться, Олександре Олександровичу, то всі ваші добрі діла будуть забуті. З усіх апостолів ім’я лише одного пам’ятають найбільше». Всі прекрасно розуміли, про кого йдеться. Та партія тоді прийняла рішення підтримати кандидатуру Мороза на спікера і поставила на цьому крапку. Подальша зрада була поза публічним обговоренням. Коли вона стала очевидною, я, не вагаючись, заявив про свій вихід із Соцпартії, порвавши з нею остаточно. Фраза звучала так: «Я вступав у партію демократичного соціалізму, але аж ніяк не олігархічного сицилізму». Не відмовляюся від жодної дії та жодного слова за п’ятнадцять років роботи в СПУ, проте аж ніяк не можу продовжити діяльність в ній. Так само зробили сотні активістів вищої і середньої ланки СПУ. Вони приходили на наші мітинги з червоними прапорами, на яких було написано: «Юра, ми з тобою!», спеціально маючи при собі квитки Соцпартії, аби не подумали, що це якісь ряджені. Посланці Мороза потім чи не найактивніше стукали до прокурора Медведика, аби той заборонив мої поїздки по регіонах.

3 серпня 2006 року Президент України Віктор Ющенко назвав Віктора Януковича прем’єр-міністром України.

Юрій Луценко, чия посада лишалася для уряду реваншистів найбільш привабливою, не раз і не два заявляв про свій намір працювати на своєму місці тільки з «помаранчевою» командою. Після призначення Януковича головою уряду він залишився в ньому.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Так, я тоді втратив у рейтингах, це безумовно. Але я про рейтинги не думав. Все ж таки працювати треба було, якісь рішення приймати треба. Я дійсно категорично не хотів працювати з урядом Януковича. А далі відбувалися такі речі. Президент, який кивав, коли я говорив про своє негайне звільнення, і ніколи не суперечив у цих заявах, раптом почав відігрувати назад і казати: «У мене нема кандидата на цю посаду, і я би хотів, щоб ти лишився». Я пояснював, що мені це неприйнятно, і я публічно це оголосив. «Тим не менше, – говорить президент, я буду відстоювати твою кандидатуру». Для мене цей уряд не змінив ні на йоту роботу МВС. Хтось не вірить, але на той момент свідки по Щербаню давали показання, і сам він був «Беркутом» зустрінутий в аеропорту. Були затримані всі сто двадцять молодчиків, які пішли на штурм найбільшого в Україні Дніпропетровського ринку з використанням заточок і гумових пістолетів. Вся ця зброя використовувалася проти міліції. Ринок ми не віддали. Незважаючи ні на що, в Криму за підозрою в причетності до банди, на рахунку якої – десятки трупів, був затриманий депутат від «регіоналів», який мав там статус «смотрящего».[36] Правда, всі ці речі були поховані Прокуратурою. Бо на той момент донецький пришелець прийшов і в Генпрокуратуру, де «сів» на слідство і поховав будь-які наші починання. Я робив усе, що міг, хоча мені регулярно натякали, щоб я написав заяву. Коли зрозуміли, що мене не можна ні приручити, ні змінити, в боротьбі з міністром стали нищити міліцію.

Сьогодні Юрій згадує, що друга половина 2006 року для нього пройшла під знаком зняття з посади. З одного боку, він розумів бажання президента не віддавати реваншистам МВС, Міністерство оборони та Міністерство закордонних справ. З іншого – відчував, що кожен день роботи з тими, до кого він ставився з неприхованою відразою, стає дедалі менш результативним для нього як керівника МВС. Живучи в очікуванні зняття, він уже не міг і не мав права приймати якісь кардинальні рішення, розуміючи: дуже скоро вони будуть скасовані провладним наступником. Зрештою польовий командир усвідомлював, наскільки він втрачає довіру тих, хто вірив йому і йшов за ним у 2000–2004 роках.

Нарешті крига скресла.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Я виніс всі речі з кабінету, поставив прощальні рюмки, запросив міністрів, із якими дружив. Ми вже встигли по рюмці випити, коли мені подзвонили: Янукович хоче зі мною зустрітись. Я кажу, що я з ним не хочу зустрічатися. Тим не менше мене попросили терміново під їхати. Звертався особисто один із керівників Партії регіонів, у нього екстрена ситуація. Я думаю: в нього, можливо, дійсно щось сталося. Зустрілися. Він каже: «З вами хоче зустрітися Віктор Федорович». Я кажу, що я з ним ні хера не хочу зустрічатися. І тут він заходить з іншої кімнати, посміхається. А ми з ним не бачилися два роки, з часів революції. «Вікторе Федоровичу, – кажу, – здрасьтє. А я ось кажу, що з вами працювати не хочу і не буду». Він: «Ты не горячись, вот президент говорит, что видит на этом месте только тебя. Я, в принципе, не против, только возьмешь первым замом такого-то». – «Вікторе Федоровичу, в мене смотрящих ніколи не було і не буде». – «А как мы будем работать?» – «Ми якщо і будемо працювати, то ви будете працювати тільки зі мною, а не зі смотрящим. Я зараз піду до президента і напишу йому заяву про відвід, бо я так працювати не хочу». Він каже, що це моя справа. В принципі, на цьому розмова завершилася. Президент мене не прийняв. Я чотири з половиною години просидів у нього в приймальні. Я знав, що він прийшов і перебуває в кабінеті. Я в принципі не скаржуся на здоров’я, але в результаті такого сидіння мій тиск дуже сильно піднявся. Я був госпіталізований і опинився в лікарні, під крапельницею. Звичайно, я міг написати і після цього заяву про відставку, і вона була б задовільнена. Але тут саме з’явилися працівники МВС і сказали: «Такий хід дуже красивий для політика і неправильний для керівника міністерства. Є незавершені справи». Я довго думав і вирішив: я залишуся сам із собою в цьому уряді. Зробив прес-конференцію, приніс вибачення за те, що я змінюю своє рішення, і сказав, що все-таки мої дії будуть такими ж, як в уряді Тимошенко і Єханурова. Між іншим, коли Янукович гучно святкував сто днів уряду, мене на місці спитали, які підсумки моїх ста днів у цьому уряді. Тоді я сказав: мої сто днів минули в незабутньому 2005 році, і з тих пір я пріоритети не міняв.

Цікаво, що залишити Луценка міністром внутрішніх справ рекомендував не хто інший, як тепер уже народний депутат Рінат Ахметов. Незважаючи на те, що рік тому Луценко викликав його з-за кордону попити чайку, обіцяючи в разі відмови важкі сорок років. «Я не адвокат Луценка, але виступав як адвокат, – пояснює бізнесмен. – Я забув про обшук у «Люксі», проведений із бронетранспортером. Я забув про те, що моїх співробітників клали обличчям на землю. Я забув, що в брудному взутті бігали по моєму ліжку. Я сказав: «Ми мусимо бути шляхетні, ми мусимо дивитися вперед, ми мусимо бути вище цього. Уразі, якщо Луценко як професіонал не буде справлятись, я перший проголосую проти нього».

Проте 2 листопада, коли в парламенті голосували відсторонення Луценка від посади, його голос значиться серед тих, хто проголосував «за». Правда, особисто Ахметов не відвідував парламенту з серпня 2006 року, а сам він зізнався, що віддав свою картку для голосування колезі-однопартійцю, депутату Борису Колесникову. Зміна пояснюється дуже просто: Луценка не приручили. Гучна справа депутата кримського парламенту від блоку «За Януковича» О. Мельника стала останньою краплею.

Луценко направив на півострів спеціальну групу для доведення старих справ проти членів найкрупніших ОПГ регіону – «Башмаків» та «Сейлему». За підтримки прокурора Криму на півострові активно почали затримувати бойовиків. У горах Криму відкопували десятки трупів, в катакомбах знаходили зброю. Декілька депутатів місцевого парламенту емігрували до Росії та Ізраїлю. Один з них – Олександр Мельник – повірив у нову, «свою», владу, повернувся і був затриманий. Його привезли в Київ під стіни суду, щоб отримати рішення про увязнення в зв’язку з підозрою в десятках епізодів злочинної діяльності групи, на рахунку якої Луценко назвав вбивство головного редактора севастопольської газети, двох міліціонерів та десятків бізнесменів. Новопризначений заступник Генпрокурора з донецькою пропискою Кузьмін вчинив просто: протягом трьох діб не подав подання до суду, і затриманого мусили відпустити. Він відразу виїхав знову до Москви.

Тепер відомо, що для усунення Луценка було передбачено два плани. Перший: профільний комітет рекомендує парламенту викликати міністра для звіту, а потім задовольнити його заяву про відставку. Факт, що Луценко цю заяву вже відкликав, вони проігнорували. Одначе задіяти цей сценарій не вдалося. Другий: відсторонення Луценка з посади разом зі створенням комісії за фактом публікації про міліцейське свавілля у газеті «2000», відомій своїми антипомаранчевими поглядами. В результаті застосували запроваджений другий варіант – і якщо звільнити Луценка не вдасться, то підвісити на гачок – реально.

Комісію по Луценку очолив Володимир Сівкович із Партії регіонів. Цікаво, що сам він мав шанси стати фігурантом у справі, яку порушувало МВС, – про те, як виводилися гроші «Укрзалізниці» на проведення міфічної аерофотозйомки. Загалом, голосування стосовно Луценка відбило процеси, які відбуваються за політичними лаштунками. Генпрокуратура не підтвердила жодного з десятків звинувачень проти міністра. Напередодні Янукович заявив у парламенті, що не має претензій до Луценка. Але навряд чи голоси Партії регіонів віддавалися за відсторонення Луценка без погодження з Януковичем. Не менш цікаво, що за відсторонення Луценка проголосував і Сергій Клюєв, брат якого підтримує теплі стосунки з міністром внутрішніх справ.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Пізніше вже я зустрічався з Клюєвим, із яким маю контакти. Він розказував, що йому була доручена воля його політичних босів забезпечити результативне голосування. І він провів необхідні консультації, в тому числі – з опозиціонерами, аби так відбулось. Правда, він знає, що якби я був у парламенті, то при нагоді натиснув би кнопку за його відставку. В нас такі нормальні політичні позиції, хоча нам цікаво вдвох, бо ми однолітки, ми пройшли велику українську політику, починали абсолютно з різних стартових площадок і переконань, тому мусимо розуміти ту, іншу Україну.

Дружно голосували «за» комуністи. І це навіть не потребує додаткових спеціальних пояснень. Але солідарно не підтримали звільнення Луценка соціалісти. Хоча міністр порвав із СПУ, там залишається багато людей, із якими він зберіг людські стосунки. Ймовірно, соціалісти все ж таки мали надію повернути до своїх лав таку яскраву особистість, як Луценко. Тим більше що, за чутками, «благословив» утримуватися їх від голосування «за» особисто Мороз. Одначе час показав: розрахунки не виправдалися, навпаки – фракція соціалістів «схуднула» на частину не згодних з діями Мороза депутатів.

Так само не голосувала за відсторонення Луценка «Наша Україна», яка розраховує на його вступ до однойменної партії. А ось 23 голоси «за» від фракції БЮТ вирішили ситуацію, серед них – Шаго, Кожем’якін, Лук’янчук, Сивульський, Портнов, Баграєв. Хоча «тимошенківці» домовилися не голосувати. Принаймні, на цьому наполягав у своїх коментарях пресі Олександр Турчинов.

Сам же Луценко причини солідарної нелюбові до нього донецьких і окремих «тимошенківців» пояснив резонансними кримінальними справами. Ці люди були в згаданих вище списках підозрілих осіб, оприлюднених із волі керівника МВС напередодні парламентських виборів. «Я попереджав керівників цих фракцій про осіб, які мають проблеми із законом, – заявив він. – Мені здається, що всі пам’ятають про людину, яка підозрюється в дуже серйозних злочинах із декількома убивствами в Криму і яка має приналежність до Партії регіонів у Криму. Так само я попереджав керівника фракції БЮТ, що один із її членів має іноземне громадянство та підозрюється в причетності до вбивства офіцера міліції».[37]

В результаті за відставку міністра внутрішніх справ зелені кнопки натиснули 223 депутати. Голосів для звільнення Луценка їм не вистачило, хоча він балансував на межі. Одначе соціалісти вимагали – крісло міністра внутрішніх справ має залишитися їхньою квотою. Хоча Луценко відмежувався від них, це нічого не означає: з міністерського крісла пішов колишній соціаліст, нехай на його місце прийде діючий.

Але донецькі, скоріше за все, не хотіли ризикувати і перевіряти, чи не стане новий міліціонер-соціаліст проводити політику, аналогічну тій, що її проводив Луценко. Тому «регіонали» винесли офіційне рішення – їхнім кандидатом у міністри внутрішніх справ є Микола Джига.[38] Який, до речі, постійно наголошував про своє небажання йти на цю посаду.

Кандидатом номер один на цю посаду був тодішній лідер фракції СПУ Василь Цушко. Інший претендент на посаду голови МВС з числа соціалістів – Ярослав Мендусь. Побачивши, як донецькі та соціалісти воюють за міністерство внутрішніх справ, підключилися і комуністи. Вони запропонували відразу декілька кандидатур з числа представників колишнього керівництва міліцією.

Однак найбільш реальними виявилися прогнози про те, що Юрій Луценко залишиться на посаді до середини грудня. До того ж висувалася версія, що за «свою людину» все ж таки заступиться президент. Для цього треба сказати Януковичу щось на кшталт: «Я не підпишу бюджет, якщо ви, Вікторе Федоровичу, і далі будете чіпати моїх міністрів!»

Сам же Луценко після цього сказав, що й надалі працюватиме як повноцінний міністр, пояснивши, що не буде підкорятися рішенню Верховної Ради. Оскільки законодавство не передбачає процедури відсторонення міністра з посади – його можна тільки звільнити. Насправді Луценко правий лише наполовину – депутати не самі відсторонили міністра, а рекомендували це зробити уряду.

Та попри все розв’язка дуже швидко наближалася.

Хто і як чекав зняття міністра Луценка – окрема тема. Її гарно ілюструє одна кримська справа. З 2005 року Юрій Луценко одним із пріоритетів підрозділу по боротьбі з економічними злочинами зробив боротьбу з випуском нелегальної горілки. Було порушено десятки кримінальних справ на загальну суму збитків близько 200 мільйонів гривень. На цій хвилі змінили керівництво багатьох вітчизняних спиртзаводів. У результаті легальний випуск спирту щорічно зростав на 20 %, а держбюджет додатково отримав понад 800 мільйонів гривень, які раніше крутилися в «тіні». З приходом реваншистів ділки з нетерпінням чекали кінця репресій. В Інтернеті виринув запис розмов керівників однієї такої кримської фірми, яка три роки поспіль безкарно випускала 15 мільйонів пляшок горілки без сплати податків. Наведу кілька фрагментів, знайдених особисто Луценком:

19.09.06. – Надо ждать до 25-го. Все. Если Хоменко (начальник кримської міліції часів Луценка. – Авт.) не уходит, надо искать выход.

– Я тогда предлагаю не искать другую крышу, а перебираться в другую область.

– Нам сказали «сидеть», договориться невозможно.

– Надо позвонить в Киев, узнать, подтверждается ли инфа о снятии Луценка.

09.10.06. – Будет все нормально, вот буквально 2–3 дня, все восстанавливается, этого придурка Луценка убрали.

– Луценка убрали?!

– Да, эта рожа сейчас пакует чемоданы, сегодня или завтра его уберут. Как только это у…е уходит с кресла – все, на следующий день наше уголовное дело исчезает полностью, все восемь томов.

– Позвоню ребятам, что нет Луценка, труба Хоменко.

20.10.06. – Б…ь, Луценко все еще остается!

– Надо заткнуться и пока сидеть.

23.10.06. – У нас ведь все в порядке, и с налоговой тоже, а с МВД жопа. У меня есть новый знакомый. Мы с ним будем работать по той же схеме, что была. К нему поедем, потом я скажу «огонь» – и пойдут караваны машин по всей стране!

Юрій переконаний (і автор цих рядків згоден з ним), що таких розмов в ті дні були тисячі. Горілки за зняття випили багато хто, дізнавшись про невдачу – теж немало, але вже з горя.

Вже з початком грудня так звана Антикризова коаліція знову взялася ініціювати відставку Луценка, а заразом – Бориса Тарасюка з посади керівника МЗС та Анатолія Гриценка з посади міністра оборони. Атаку на останніх «помаранчевих» міністрів тут же прокоментувала Юлія Тимошенко. За її словами, це допоможе Президентові України Вікторові Ющенку зрозуміти недоцільність підписання Універсалу національної єдності з Партією регіонів. Президент, за її словами, має зрозуміти, які саме цілі переслідували «антикризовики», здійснюючи спроби звільнити з посад цих осіб. «Всі ці події остаточно відкриють очі президенту і його команді на те, що підписання Універсалу національної єдності з Партією регіонів було помилкою. Останні події, які відбуваються навколо «помаранчевих» міністрів, свідчать про узурпацію влади Кабінетом міністрів України. Політична криза в країні сьогодні вийшла на такий рівень, що спеціальними діями з нею вже не впоратися».

Луценка таки зняли. За підтримки недостаючих голосів від соціалістів й під довгі овації «регіоналів». На десятках депутатських облич, які ще рік тому давали показання і навіть явки з повинною в МВС, світилася неприхована радість: нарешті!

Юрій залишився собою і в прощальній промові. Він недовго хвалився фактами успішних змін у міліції. «Очевидно, що мене знімають не за показники діяльності. Вам не подобається напрямок діяльності», – сказав він. «Снаряди лягають все ближче? – спитав він поіменно у відомих фігурантів гучних справ. – Я знаю, що ви не дасте мені працювати. Але на прощання я вам скажу – не розраховуйте, що знятий Луценко буде конкурентом опозиційних лідерів. Моя рука простягнута вам, Романе Петровичу (лідер НУ на той час – Безсмертний. – Авт.), і вам, Юліє Володимирівно (Тимошенко. – Авт.). Разом ми завжди перемагали».

Саме тоді, на початку грудня 2006 року, опозиція вперше заговорила про необхідність проведення дострокових парламентських виборів. До президентського указу про розпуск парламенту лишалося п’ять місяців.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.