«Мешканцям наметового містечка я сказав: “Тепер ви відповідаєте самі за себе”»
«Мешканцям наметового містечка я сказав: “Тепер ви відповідаєте самі за себе”»
Будь-яку революцію роблять не політики, а люди, і українська – не стала винятком. Оцінки та переоцінки прийдуть потім. Коли одним стане соромно за те, що кричав: «Ющенко!» – на морозі, іншим – за політиків, які здали не тільки «їхнього» Ющенка, а й узагалі зрадили Майдан, а ще хтось захоче повторити ті дні.
Бо це були єдині 17 днів у нашій історії, коли влада в Україні справді належала народу. Кримінальну справу за користування цією владою не вдалося відкрити ні проти кого.
Всупереч активним старанням влади ускладнити людям шлях до Києва, у столиці зібралася величезна кількість людей, котрі жадали дій і не знали, до кого звертатися. У перші дні революції громадяни хапали польових командирів за груди: «Що робити? Де ж ваші депутати? Чому вони не керують?» Десь на четвертий день почали з’являтися самопроголошені отамани, котрі збирали свої сотні, самоорганізовувались і вже зверталися до Луценка по розпорядження. А якщо не знаходили «головного отамана», заявляли: вони від Луценка. І блокували все, що бачили на дорозі. Тобто люди виявилися дуже свідомими та самоорганізованими. Вони значно чіткіше, аніж вожді, уявляли, що їм робити, в який момент і куди йти.
Здебільшого людям усе ж доводилося перебувати в очікуванні. Особливо коли почався багатоденний переговорний процес. Тому постійно виникала потреба підтримувати в пікетниках бойовий дух і готовність, одночасно тримаючи їхній революційний порив у межах законності та здорового глузду. Це очевидно вдавалося. Всі установи, в силовому захопленні яких намагалися звинуватити людей, практично самі здавалися без бою – вони хотіли здатись і служити вже переможцям.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Нам повідомили, що Янукович збирається розгорнути анти-Майдан на Європейській площі, в кілометрі від Майдану. Там зберуться його так звані прихильники і буде мітинг. Прикидаю – може бути бійка. Тому приймаємо рішення поставити «наших» на підступах до площі, аби не допустити бійки двох антагоністичних сил. Таксисти обгородили периметр. Питаю в людей: «Львів’яни є?» Звичайно, були, тільки, як на мене, забагато. Тоді шукаю тернопільців – їх виявилося трошки менше. «Значить так, – кажу, – вас зараз очолює Тягнибок, Гудима…». Називав тих, хто стояв біля сцени і кого я бачив, а тоді зрозумів – щось трохи екстремістський виходить набір. Тому для балансу назвав ще Лілію Григорович. «Ось із ними йдете і організовуєте пікет. Ваше завдання – зайти на східці «Українського дому» і стати там. По периметру будівлі ми виставили машини, щоб сходи не могли штурмонути. Згори, зі східців, захищатися легше». Через п’ятнадцять хвилин підбігає юнак, червоно-чорна бандерівська пов’язка на рукаві, доповідає: «Пане провідник! «Український дім» захоплений! Прапор вивішений! Чекаємо портрета Ющенка!» – «Як захоплений?» – «Ми їм сказали: «Слава Україні, смерть ворогам!» Вони відчинили нам двері, нас запустили. А самі пішли геть». Так «Український дім» став базою для відпочинку революціонерів. Ми його відразу назвали «Галицьким домом», бо там діяла зразкова галицька самоорганізація. Поки політики думали, що робити, вони самі розбилися на сотні, на тисячі, організували медичне забезпечення. Працювали навіть пункти по сортуванню одягу – його сортували навіть за розмірами. Я часто навідувався туди, бачив, як люди сплять на сходах від ескалатора, – потім ці фотки стали знаменитими.
Наступною державною установою, якою без бою оволоділи революціонери, був Будинок профспілок на Майдані. Польові командири кинули заклик: «Хлопці, всі запрошуються на чай до Стояна!» Олександр Стоян був главою Федерації профспілок України, повністю підконтрольної владі. Особливість моменту полягала в тому, що Стоян щойно того дня оголосив про свою підтримку Януковича. Коли він побачив революцію в своєму кабінеті, він буквально заплакав, узяв портрет Кучми, залишивши на столі фото сім’ї, і пішов геть. Його навіть довелося наздоганяти, аби віддати родинні фото. Але після того до штабу революції щодня почав ходити директор консерваторії з проханням захопити так само її – йому вже п’ять років не дають грошей на ремонт…
Консерваторію лишили, проте колишній Жовтневий палац вирішили все ж таки зайняти, аби люди могли десь грітися. Саме в той час там проходили дитячі різдвяні вечорниці. Луценко придумав послати для переговорів голову Спілки письменників України Володимира Яворівського. Треба домовитись, аби людей розташувати так, щоб не заважати проведенню дитячого свята. Коли Яворівський повернувся, очі його палали: розговорившись із директором палацу, він дізнався, що той – тонкий знавець французької літератури. Так, за розмовами про високе мистецтво, вони не поговорили про головне. Зітхнувши, Луценко заслав туди більш активного та радикально налаштованого Олега Тягнибока. Питання вирішили дуже швидко, і екс-Жовтневий палац на час революції став «Тернопільським домом»: його заселили переважно тернопільці.
Розмови про антисанітарію та пияцтво, що процвітали на Майдані, періодично спростовували. Проте така кількість наметів, у яких сукупно живе кілька тисяч людей, переважно – чоловіків, ці теми провокує. А кількість людей, що збиралася на Майдані, щодня доходила до півмільйона. Однак у перші ж дні революції мер Києва Олександр Омельченко прийняв рішення: всі його заступники фактично перейшли в підпорядкування керівнику комендатури Майдану Роману Безсмертному. І всі питання – їжі, води, прибирання, біотуалетів – вирішувалися тільки завдяки тому, що комендатура Майдану діяла в тісному співробітництві з Київською міськадміністрацією. А останні біотуалети забрали у міської міліції. Щоранку з центру Києва вивозили по 10–12 самоскидів зі сміттям.
А при вході в наметове містечко стояли три кордони. Кожна людина, яка проходила через них, старанно обшукувалась. Якщо у людини знаходили пляшку спиртного, її виганяли з табору. А якщо виявляли п’яного, із нього знімали всю революційну символіку і виганяли за ЦУМ. Проте за нетверезих киян і гостей столиці, що ходили за межами містечка, ніхто не відповідав. Вони відповідали самі за себе, не зробивши за ці дні нічого, що могло трактуватися як адміністративне правопорушення.
Взагалі проблему пияцтва треба було вирішувати. Бо випивати з будь-якого приводу – наша національна традиція. А особливо коли довкола тебе твориться історія, і ти – її учасник. Тому алкогольному зігріву протиставили чай та каву. Для розуміння масштабності того, що відбувалося, хотів би зауважити: в окремі дні доводилося гріти до 15 тонн окропу. Хоча траплялись і застуджені – до сотні чоловік на день. Одначе всерйоз хворіти тут ніхто не збиравсь, і життя не припинялося.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Українці – хоч і один народ, але дуже різні. Це було видно по організації. Намети представників Західної України дуже хазяйські: окремо сушаться валянки, окремо стоять джем і тушонка. Пізніше на Хрещатику знайшли навіть дві криївки з тушонкою. На випадок, якщо міліція знесе, вони знову прийдуть. Ось така показова картинка: стоїть в добрячому тулупі і смушковій шапці такий дядько з вусами, обперся об стіл і закриває свій намет. Біля нього така типова киянка, каже: «Мужчина, чем вам помочь?» – «Ти мені вже нічим не поможеш». – «Может, вам компотика принести?» – «Пити в нас доста». – «Может, вам покушать?» – «Їсти в нас доста». – «А что вам принести, мужчина?» – «Принеси мені килим і вогнегасник, бо ми тут надовго!» Насправді оці тисячі баночок з джемом були символом того, що кияни з нами. Ну а поруч східняцькі намети: ніхто не охороняє, всередині – бардак, все спільне, але по центру стоїть бочка з вогнищем, біля неї всі разом стоять революціонери, роблять шашлик з якихось сардельок, співають, дебатують. І от коли вони перемішалися, то дуже цікаво було дивитися, як донецькі революціонери спілкуються з львівськими. Або як херсонці, в яких є така своя степова ментальність і виваженість, зустрічаються з швидкими запальними закарпатцями. І там вони всі відчули себе єдиним народом, а не представниками регіонів. А об’єднувалося все це загальним миролюбством, ввічливістю і піднесеним усвідомленням моменту. Дуже показова деталь – кафешка на Майдані. Коли через людей на Майдані пройти було неможливо, то ми, польові командири, пірнали через ту кафешку і виходили до сцени. І на ній була табличка: «Уважаемые господа революционеры! Закрывайте за собой дверь, пожалуйста!» Тільки в Києві таке можливе.
Зокрема, знамените перетворення бочок на барабани сталося не в останню чергу завдяки галичанам. Від самого початку металеві діжки належали «донецьким» і призначалися для потреб «біло-блакитного» табору: прихильники Януковича мусили використовувати їх у якості пічок, для обігріву. Але цей табір так і не відбувся, про нього тепер навіть не згадують.
Ті, хто подавав себе як прихильник Януковича, якийсь час збиралися біля входу на стадіон «Динамо». Варто їм було з`явитися на своєму звичному місці, цей невеличкий гурт оточувало подвійне, а то й потрійне кільце «помаранчевих». Але біло-блакитні прапори не стали для них тим подразником, яким є червона ганчірка для биків. Вони швидше виглядали екзотикою на тлі «помаранчевого» Майдану і, за великим рахунком, – на тлі «помаранчевого» Києва. Представники обох таборів загалом мирно бесідували, і «помаранчеві» періодично виводили на Майдан переагітованих «біло-блакитних», причому шарфики «партійних кольорів» у них ніхто не забирав. Десь на другий тиждень революції абсолютно нормальним явищем була присутність по одну сторону умовних барикад людей із різною символікою.
«Біло-блакитну» публіку не годували централізовано. Групу підтримки Януковича вивезли в певне місце, видали їм якийсь інвентар і залишили, навіть не давши жодних інструкцій. Покрутившись так кілька днів, та частина з них, яка не перейшла на Майдан, тихенько роз`їхалася по домівках, лишивши все майно на пагорбі навпроти Кабміну.
Там його і знайшли хазяйновиті галицькі ґазди і позабирали з собою, лишивши тільки бочки. Аби вони не валялися без діла, їх вирішили переробити на революційні барабани. Так біля заблокованого Кабінету міністрів України почався цілодобовий барабанний бій, який дуже дратував міністра Кабінету міністрів Анатолія Толстоухова. Він – єдиний, хто жив у абсолютно порожньому приміщенні. Ядучі журналісти прозивали його «домовиком», «охоронцем» та «сторожем». Одначе витримці цього держ-службовця можна було лише позаздрити: всі дні він прокидався і лягав спати під гуркіт барабанів, які починали гаратати, щойно в вікні кабінету, де він оселився, вмикалося світло.
В один із цих днів Толстоухов прислав особисто Луценкові як польовому командиру Майдану і чільному представнику тамтешньої неофіційної влади скаргу. В ній заявив: барабанщики своїми діями порушують його громадянські права. У відповідь Луценко надіслав йому прострочені квитки на концерт японських барабанщиків. Його дружина купила їх іще до революції і, звісно, вони пропали. «Не хочеш слухати наших барабанщиків – слухай японських!» – такий підтекст мало цей послання. Більше Толстоухов не скаржився.
Революціонери були все ж таки людьми, з усіма їхніми домашніми турботами та сподіваннями. Показовою була історія, пов’язана із блокуванням приміщення «Київ-енерго».
Почалося з того, що Верховний Суд України заборонив ЦВК офіційно оприлюднювати результати президентських виборів. Закон вимагає розглянути скаргу Віктора Ющенка про порушення під час виборчого процесу і винести рішення. Крім того, Центральній виборчій комісії заборонили офіційно оприлюднювати результати виборів і вчиняти будь-які дії, пов’язані з виконанням цієї постанови. Але штаб Віктора Януковича розглядає можливість його інаугурації вже 26 листопада. Тому, не чекаючи ніякого рішення Верховного Суду, на комбінаті «Преса України» під тиском керівників Кабміну Дмитра Табачника та Анатолія Толстоухова відбувається друкування числа газети «Урядовий кур’єр» із рішенням ЦВК про перемогу Януковича. Друк зупиняють депутати від фракції «Наша Україна», пред’являючи в друкарні рішення Верховного Суду.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Домовлено, що «Київенерго» вимкне струм у приміщенні видавництва «Преса України». Але керівництво боїться, що «біло-блакитні» візьмуть його штурмом. Тому підходи треба заблокувати. Керував ним тоді Плачков, майбутній міністр енергетики. Терміново починаю шукати бійців, і очі натикаються на великий гурт. Підходжу, питаю: «Ви звідки?» – «Івано-Франківська область, село Плоске». Тут уже по-їхньому говорю: «Кіко вас?» – «Зо ста». – «А з сусідами?» – «Зо двоста». «Йдіть у район театру Франка. Там є «Київенерго». Треба його заблокувати і триматися, що б там не сталося». Вперед виступає, очевидно, їхній керівник – греко-католицький священик із корогвою. Гурт розвертається і з криком: «Зек, ховайся, ми принесли яйця!» – рушив виконувати завдання. Далі в повсякденній круговерті я за них якось забув. Днів через три вирішив поїхати додому, прийняти душ – голова від недосипання паморочилася. Відкинувся в машині, очі заплющив. Заїжджаємо на площу біля театру Франка, і очам відкривається одуренна різдвяна картинка: сніг, м`яка ілюмінація, красота, зимова казка. І тут же, на цій картинці – група людей. Вони чомусь скандують: «Ющенко!» та всі інші революційні гасла. Я виходжу з машини, питаю: «Якого хріна ви тут робите?» – «Нас Луценко поставив». Після того, як я вжив декілька народних висловів, вони мене впізнали. Коли виявилося, що всі ці дні вони тут стояли, кажу їм: «Ви герої, йдіть на Майдан, революція вас не забуде». На що вони сказали: «Не підемо. Ми тут уперше в житті віскі скуштували. Нам у село пообіцяли радіо провести. Ні, це наша точка, ми її нікому не віддамо». Пішли вони, до речі, десь аж у квітні.
Але з кожним днем у людей спадало бажання блокувати адміністративні будинки. Їхні дії справді не мали і за визначенням не могли мати швидкого результату. Тому чим далі революція перетворювалася з суто політичної акції на загальнонародне свято, тим частіше люди хотіли бачити свого вождя, слухати його, слухати музику, танцювати, співати тощо. І саме в такий момент із приміщення адміністрації на Банковій почалося вивезення документів.
Про цю «секретну» операцію повідомила польових командирів якась «наша людина». Реакція не забарилася: блокувальники затримали першу машину. Кожному з тих, хто брав участь у затриманні, Луценко вручав революційний капкан – звичайний куплений на базарі вовчий капкан, тільки перев’язаний оранжевою стрічкою. Вдалося затримати ще одну машину, а потім зловили чоловіка, при якому знайшли триста тисяч гривень.
Коли Юрію передали цю інформацію, він кинув усі справи і поспішив на місце затримання – гроші треба перерахувати і прийняти згідно з протоколом. Але не пройшов він і половини дороги, як почув повідомлення: в затриманого вже не триста, а сто одинадцять тисяч. Коли ж він нарешті дістався на місце, то почув таке пояснення: «Та це просто місцевий житель проходив, це його гроші, він ішов додому, його вже відпустили». Чутку про цей випадок запустили на Майдан, і скоро весь периметр навколо Адміністрації Президента був розбитий на квадрати, розподілені між людьми години чергування, поділили гадані гроші на церкву, на газ, на школу й очікували, коли з адміністрації понесуть гроші. Польові командири вже не організовували народ на блокування. Люди отримали вагомий стимул і вони діяли самостійно.
Так тривало до 3 грудня. А коли в цей день судова палата у цивільних справах Верховного Суду визнала результати другого туру президентських виборів 21 листопада недійсними, дії ЦВК щодо встановлення результатів повторного голосування – неправомірними, а постанову ЦВК про перемогу Януковича скасували, почалося справжнє народне свято. Українці вперше за десятки років повірили: від кожного з них залежить, переможемо ми чи програємо. Відповідною постановою суд також зазначає: повторне голосування має відбутися 26 грудня. На Майдані, де засідання транслюється у прямому ефірі, – салют і овації.
Лідери «помаранчевих» закликають стояти доти, доки Кучма не підпише рішення про відставку Януковича й не буде призначено новий склад ЦВК. Здається, що є всі підстави святкувати перемогу. Після того, чого вже вдалося домогтися, повна капітуляція діючого президента та єдиного кандидата від влади здаються справою лише кількох днів. Якщо не кількох годин.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Під кінець Майдану я випадково зустрівся ввечері з Віктором Пінчуком – він прогулювався з донькою, яка прилетіла з Англії. Я привітався, сказав: «Кучма капут!» Він каже: «Ну, капут так капут». А для доньки, яка приїхала з Лондона і бачила вживу те, що показують у провідних телевізійних каналах, побувати тут було дуже важливо. Вона побачила, як щасливі люди живуть у наметах, ходять у валянцях і їдять тушонку. Моїм улюбленим гаслом було: «Наша сила в тому, що ми не застосовуємо силу. Безсилля влади в тому, що, крім сили, в неї нічого немає». Ось ми йдемо цим табором. Підбігає до Пінчука дівчинка, студентка з Західної України. Каже: «Пане Пінчук, тут написано: «Кучма геть!» Розпишіться, будь ласка». Він каже: «Геть то геть, що зробиш!» Дівчина дала йому за це помаранчевий бантик. Він сказав: «Я не вдягну, а дочка – з задоволенням!» У таборі його впізнавали, навіть брали автографи. Для нього це було розуміння, що відбувається волевиявлення народу, і вороття назад нема».
Однак 4 грудня всі наче потрапили під холодний душ. Причому вилився він на надмірно гарячі голови не без участі Юлії Тимошенко.
Верховна Рада не хоче ухвалювати пакет із змін до закону про вибори та введення в дію конституційної реформи. Між тим ці зміни необхідні для проведення третього туру голосування. Але опозиція протестує проти того, щоб проводити такі важливі рішення пакетом. Знаменита фраза Тимошенко: «Пакетне голосування нагадує радянські часи дефіциту, коли в навантаження до телевізора пропонували пластмасове відро». Алюзія більш ніж суперечлива. До того ж Олександр Турчинов підливає масла у вогонь, називаючи тих, хто пропонує цей пакет, «вошивими шавками влади».
В парламенті – скандал. Ніхто ні з ким не домовляється, а люди на Майдані чекають яких-небудь вказівок. Та саме з того часу їхню присутність починають коли непрямо, а коли – прямо використовувати лідери опозиції, шантажуючи владу цим самим Майданом.
Існує версія, що Тимошенко саме в той час почала намацувати підходи до «біло-блакитних» із наміром вести переговори, в результаті яких Ющенко стає президентом, а Янукович залишається прем’єром. Це, за стратегічним задумом, мало прискорити хід подій. Але Янукович відразу почав би вимагати якихось гарантій для себе та інших «донецьких», що в цій ситуації було абсолютно нездійсненним. Майдан, який так любив свою Юлю, відразу ж повернувся б проти неї. А його силу Тимошенко розуміла. Тому підтримки серед «помаранчевих» вона не отримала, відмовилася від такої ідеї, а згодом почала відкидати будь-які можливості переговорів, навіть контактів із Партією регіонів, ставши найбільш послідовною в такій позиції. Всіх соратників по революційному табору, які зважаться на цей крок, вона, фігурально висловлюючись, готова була піддати анафемі.
Тому поступово Майдан із головної рушійної сили «помаранчевих» почали поступово перетворювати на величезну групу захисників політичних інтересів Юлії Тимошенко. Принаймні так вважає Юрій Луценко та деякі інші, хто робив революцію зсередини.
За що і проти чого вийшли люди на Майдан? Вони кричали: «Ющенко!», – але на його місці міг бути інший. Значна частина людей прийшла не стільки підтримати конкретну людину, скільки протестуючи проти практично узаконених фальсифікацій і вимагаючи чесних виборів. Навіть вороги розуміли: голосування третього туру напевне складеться на користь Віктора Ющенка. А раз так, раз повторних фальсифікацій ніхто вже не допустить, то Майдан свою справу зробив – Майдан може йти.
Саме на початку грудня найбільш тверезі та раціонально мислячі аналітики почали схилятися до думки: героєм Майдану стане не той, хто привів сюди людей, а той, хто цих людей звідси організовано виведе. У тому вигляді, в якому він був, Майдан уже абсолютно не потрібен. Але коли це питання піднімалося серед політичних вождів, думки розділялися. Ті, хто наполягав на залишенні Майдану, вважали: цю територію треба тримати до останнього і не віддавати її протилежній стороні. Хоча як тоді, так і тепер жоден інший Майдан у Києві апріорі, за визначенням, не був можливий. Навряд чи «біло-блакитна» команда спроможеться на аналогічну акцію. В кращому випадку вони виглядатимуть смішними й недолугими, про гірший випадок навіть говорити не хочеться. Та, поклавши руку на серце, можна було і в ті дні, і сьогодні знайти кілька логічних аргументів, чому Майдан мусить стояти до третього туру виборів і вітати оголошення його результатів. Ці аргументи зі скрипом, але можна було прийняти.
Після перемоги Віктора Ющенка на виборах Майдан залишився.
Всім, і Ющенку в тому числі, треба було докласти зусиль, аби далі забезпечувати мирний характер революції і так само мирну передачу влади з рук у руки. Причому фігуру Януковича на певний час списали з рахунків, а згодом і самі «донецькі» почали потроху затирати його, хоча він формально і залишався публічним політиком і лідером Партії регіонів. На практиці відбувалася зміна пострадянської номенклатури «новою українською». Радикалізм Тимошенко, такий доречний у перші дні на Майдані, сьогодні тільки заважав. І не в останню чергу – через бажання агонізуючої, проте поки що діючої влади провести політреформу. Вона давала Ющенку реальну владу лише до 1 січня 2006 року. Далі влада переходить до парламенту, і президент лишається, як передбачалося, чисто номінальною фігурою з дуже обмеженими повноваженнями.
Ніхто з «помаранчевих» лідерів жодної хвилини не сумнівався: Ющенко піде на це. Йому хочеться швидше згорнути революційну ситуацію, бо будь-яка революційність не відповідала його справді селянській психології. Поки що народ на Майдані розчарованим не буде. Він отримає те, за що стояв, – президента Віктора Ющенка і, ймовірно, прем’єр-міністра Юлію Тимошенко. Решта, всі ці політичні закулісні розборки та перемовини, вже не мали значення. Принаймні на той час.
За всіма цими політичними клопотами, що вже жодним чином не мали відношення до волевиявлення народу, про Майдан якось забули.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Коли людей залишили після третього туру, стало зрозуміло, що це – гра. Яка ведеться для того, аби тиснути на новообраного президента силами того самого Майдану. Додому поїхали всі, хто хотів. Кожна група забезпечувалася всім необхідним для від`їзду. Залишилися тільки стійкі прихильники Юлії Володимирівни та кілька не менш стійких польових командирів, які приймали рішення самостійно. Я час від часу намагався переконати їх піти, і це вдавалось. Але потім, коли я йшов, до них приходив Шкіль і казав: «Треба залишатися». Під час інаугурації стало зрозуміло, чому. Вони були зразком волевиявлення народу, який підтримував гасло: «Юля – наш прем’єр». Напередодні Нового року я все ж таки зустрівся з мешканцями наметового містечка і сказав усім, хто хотів залишитися: «Тепер ви відповідаєте за себе самі. Залишатися тут – ваше право. Але четвірка польових командирів не має до цього відношення». Потім ми взяли своїх дружин, пішли в ресторан, відзначили нашу перемогу і наступаючий Новий рік. Після чого розійшлися по домівках. Тепер це був уже не Майдан, а використання людей у вузьких, навіть вузькопартійних цілях.
Наметове містечко згорнули лише в кінці січня 2005 року. Потім такі містечка виникатимуть у різних містах України, і в Києві – найчастіше, з будь-якого приводу, з будь-якого бажання заявити будь-який протест. Однак повторити Майдан зразка 2004 року вже ніхто ніколи не зможе. Відповідно, хоч хто б закликав ставити намети, результату від таких закликів не очікуйте.
Для України почалося нове життя. Принаймні всім хотілося в це вірити.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.