СЛУЖБОВИЙ ЗЛОЧИН

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

СЛУЖБОВИЙ ЗЛОЧИН

Радянсько-польський та польсько-словацький кордони Петер Розе перейшов у жовтні 1938 року за допомогою контрабандистів.

У Прешові продав золоту обручку. За виручені гроші купив костюм і черевики. На цвинтарі зайшов до порожньої каплички, переодягнувся, а свій брудний одяг та взуття закинув у кущі. Потім зайшов до перукарні, підстригся, поголився. Став схожий на-міського жителя. Того ж дня покинув Прешов і без всіляких пригод поїздом дістався до Праги, а відтіля автобусом у містечко Хеб. Там відшукав чепурний будинок, господареві якого мав представитись племінником Раулем. Натиснув на кнопку дзвінка. На ганку спалахнуло світло, почулися кроки. Двері відчинилися.

— Ви будете Ганс Болдман? — запитав по-німецькому Петер.

— Я Ганс Болдман. А в чому річ?

Розе кинувся обіймати й цілувати його. Пустив навіть сльозу. Господарі розгублено дивились і знизували плечима.

— Даруйте, розчулився. Це — радість. Щастя, що знайшов вас. Я — ваш племінник Рауль, син вашого брата Оскара з Росії. Батька заарештували. Те саме загрожувало й мені. Але я втік за кордон і ледве дістався до вас… Допоможіть. Я довго не докучатиму. Поки знайду роботу, — не даючи опам’ятатись господарям, пояснював, благав нежданий гість.

Підозрілість в погляді Болдмана зникла. Його хвилювала доля єдиного брата, вихорами життя закинутого в Росію, племінника, що втік до Німеччини. Адже його перебування тут не можна було приховати від німецьких органів влади, яка вже діяла в окупованих Судетах. Саме це, як пізніше переконався Рауль, бентежило дядька. Втікача розпитували про батька й покійну матір, про життя в СРСР. Той розповідав про все докладно і дедалі більше завойовував довір’я.

Розмовляли довго. В слушну мить Рауль вийняв кишенькового годинника, колись подарованого Гансом Болдманом Оскарові, й навмисне довго придивлявся, котра година. Дядько Ганс впізнав свій подарунок братові. Він скрикнув і вихопив його з рук, почав розглядати. Годинник остаточно переконав Болдмана, що цей юнак — син його рідного брата.

Дві доби Рауль не виходив з дядькового будинку, відпочивав після важкої дороги. їв, спав. Третього дня дядько з племінником поїхав у Карлові Вари до свого зятя, штурмбанфюрера СС Пайчера, що працював там комісаром політичної поліції. Пізніше Рауль довідався, що ця імперська таємна служба прикривала свою активну діяльність поліцейським мундиром. Мета поїздки — порадитись, як бути далі, куди і кому слід заявити про нелегальний приїзд племінника з Радянського Союзу до дядька в Німеччину.

Пайчер прийняв їх у своєму кабінеті, дуже радо зустрів, обійняв старого Болдмана, запросив сідати. Не питаючи тестя, хто з ним, почав розповідати, що одержав листа від дружини з Берліна. Емма має намір приїхати до батьків у Хеб з дочкою. Він, Пайчер, теж приїде туди, щоб разом відсвяткувати день народження своєї доньки Грети.

— Це для нас, старих, велика радість бачити вас, дорогих, у своєму домі, та ще з такої приємної нагоди, як повноліття внучки. Обов’язково приїздіть, — запрошував Болдман.

— Приїдемо, неодмінно будемо!

Пайчер раптом якось дивно глянув на Рауля:

— А хто цей молодик?

— Ми приїхали порадитись з тобою, — почав Болдман. — Це Рауль, син мого брата Оскара. Він утік з більшовицької Росії, бо його так само могли заарештувати, як батька. Той ще задовго до 1914 року поїхав туди працювати. Мабуть, більшовики його вже знищили, — старий Болдман витер сльозу.

Пайчер кинувся до карафи, налив у склянку води, подав тестеві. Скориставшись цим, Рауль вихопив з кишені хусточку, одвернувся до вікна і теж почав витирати очі. Це справило вигідне для нього враження на Пайчера. Він про щось напружено думав. В кабінеті запанувала тиша. Було тільки чути, як важко дихає старий розхвильований Болдман. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Пайчер узяв трубку й пригніченим голосом сказав:

— Сьогодні зайнятий. Заходьте завтра о десятій. — І поклав трубку. Тоді підійшов до юнака, обійняв за плечі й тихо заговорив:

— Не журися, друже. Ти тепер на батьківщині, заживеш новим життям, і все буде гаразд.

— Але ж я народився…

— Для таких німців, як ми, це не має значення. Твій батько німець, ти німець, і тепер Німеччина стане твоєю батьківщиною.

— Про це я мріяв. Німеччини ще не знаю, але батько виховував у мені любов і гордість за свою батьківщину. І я готовий; бути таким, як мій батько.

— Похвально! — з піднесенням вигукнув Пайчер. — Правда, подібна заява не звільняє мене від обов’язку знати про тебе все, що знаєш ти. Вибач, що звертаюся до тебе на «ти», але ж ти годишся мені в сини.

Як Рауль і чекав, комісар тут же звелів йому розповісти все про себе, рідних. Цікавився, чим ті займались, довго розпитував про причину арешту батька, виявив інтерес до того, чи знав хто про намір хлопця втекти з Росії, хто і в чому допомагав при втечі зокрема при переході кордонів, як пробирався до Судет…

Перед цим юнак звернув увагу, як Пайчер нагнувся праворуч за столом, провів рукою під стільницею, потім узяв книжку, що лежала перед ним, і переклав у верхню шухляду правої тумби.

Про все, що відбувалося до переходу радянсько-польського кордону, втікач розповідав згідно з легендою. Далі не було потреби вигадувати.

Пайчер уважно слухав. Інколи кидав погляд на старого Болдмана, який ще більше розхвилювався, хоч уже вдруге слухав цю розповідь. Рауля трохи дивувало: всупереч тому, що йому говорили чекісти у Харкові, розповідь ніхто не записував.

Після закінчення розмови Пайчер знову зробив такий же рух рукою під стільницею, заглянув у шухляду і, випроставшись, запропонував гостеві записати свою розповідь на папері.

— Але зробиш це пізніше, а зараз пішли обідати, — закінчив він.

Проходячи повз лейтенанта, котрий чергував у приймальні, Пайчер, не зупиняючись, кинув:

— Буду на квартирі. В разі потреби, дзвоніть.

За обідом господар розпитував Болдмана про його зв’язки з братом, який жив у Радянському Союзі, і навіть щось занотовував до свого кишенькового записника. До кінця дня вони не розлучалися.

Пізно ввечері на Пайчеровій машині приїхали в Хеб, Тоді ж у присутності Рауля дядько наказав дружині, як це радив зять, нікому не розповідати про приїзд племінника. Пізніше Рауль довідався: його перевіряли, навіть порівнювались письмові записи з тими, що були потай записані на магнітофоні в кабінеті Пайчера під час першої розмови з ним. Та коли Пайчер отримав повідомлення з Берліна, що Оскар Болдман тривалий час працював у Радянському Союзі агентом німецької розвідки, різко змінив своє ставлення до Рауля. Він це відчув особливо тоді, коли Пайчер з дружиною і дочкою кілька днів гостювали в Болдманів, пишно відзначаючи Гретине повноліття. Молодій, вродливій дівчині Рауль сподобався. Очевидно, ставлення до нього дочки й меркантильні плани штовхнули Пайчера навіть на злочин. І цей його службовий злочин зовсім приховав сліди Раулевого прибуття з Радянського Союзу.

Річ у тім, що до рук Пайчера потрапили документи, за якими поліція мала розшукати незаконно народженого сина власника рибного промислу та консервного заводу на острові Рюген в Балтійському морі якогось пана Шлезінгера. Перед своєю смертю рибопромисловець залишив йому у спадок все своє майно. Звали того сина Рауль, і ця обставина, як казав Пайчер, навела його на думку зробити втікача з СРСР спадкоємцем Шлезінгера. Він навіть сам приїхав у Хеб для розмови з Раулем на цю тему. Юнак зауважив, що коли є певність, що це можливо зробити, то він цілком покладається на нього і все життя буде йому вдячний.

— Замість вдячності краще гроші, — посміхнувся Пайчер. — Я хотів би мати половину вартості спадщини, яку ти одержиш.

— Не заперечую. Робіть, як краще. Але так, щоб мені не довелось потрапити до в’язниці.

Рауль вважав, що було б чудово, якби Пайчер одержав-таки половину того капіталу. Тоді він зробить усе, щоб про подібний злочин ніхто ніколи не довідався.

Так розвідник став Раулем Шлезінгером, власником великого маєтку, яке через рік, за порадою Пайчера, продав і переїхав на постійне мешкання до Берліна. А незабаром одружився з дочкою Пайчера і жив у його сім’ї.

Коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, Пайчер, що вже став штандартенфюрером СС і шефом управління та спеціального відділу — «Зондерштабу-Р» в Берліні, запропонував Раулю йти працювати під його керівництвом.