«ГРАК» І «КОРШУН»

«ГРАК» І «КОРШУН»

Колишній комсомольський ватажок та ще й офіцер Радянської Армії Олександр Криворученко несподівано до закінчення війни вернувся на завод. Це стало подією в рідному цеху. Щоправда, в декого його мундир викликав подив.

— Як же так? — запитували друзі. — Був матросом-чорноморцем, а став лейтенантом-артилеристом?

— Що тут такого? — знизував плечима Олександр. — На кораблях теж є артилерія. Спочатку був командиром гармати. Коли екіпаж зійшов з крейсера обороняти Севастополь, мене призначили командиром артилерійського взводу…

Поволі Криворученко звикав до своєї ролі, до цивільного життя. Він, кваліфікований верстатник, за порадою майстра почав працювати наладчиком. Трудився наполегливо, з флотським завзяттям і невдовзі став відомим не лише на заводі, але й у місті.

Здобутки радували, але душу ятрив біль від утрати рідних: батько поліг у бою як ополченець при обороні: Харкова, мати й сестра загинули од вибуху ворожої, авіабомби.

Неспокійні думки снували в голові, коли згадував пекло фашистського табору, а також про завдання німецької розвідки. Це гнітило найбільше, псувало настрій. Але час минав, а «Грак» не з’являвся.

Олександр не знав, навіть не здогадувався, що той, кого він так ненавидить і чекає, тим часом перевіряв настрій та поведінку лейтенанта після «демобілізації з армії».

— А земля все-таки кругла! — потискуючи руку Криворученку, посміхаючись і позираючи навкруги, несподівано почав розмову на трамвайній зупинці незнайомий чоловік в робітничому одязі. — Іноді люди, може, й не хочуть зустрічатись, а вимушені…

Він раптом зігнав з себе жартівливу веселість, посуворішав і, втупившись важким поглядом в Олександрове обличчя, серйозно запитав:

— Коли ви зголили свою борідку?

Криворученко блискавично збагнув, що це пароль для зв’язку, захвилювався, та побачив, як невідомий пронизує його крицевими пристаркуватими очима, приструнив свої нерви й, навмисне зволікаючи з відповіддю на пароль, спитав:

— Що вас цікавить?

— Мене цікавить, коли ви зголили свою борідку? — чітко вимовляючи слова, перепитав невідомий.

— Зрозумів вас, — тихо, немовби про себе, прошепотів Олександр.

— То коли ж? — нетерпляче наполягав співрозмовник.

— Як потрапив до госпіталю, — нарешті, назвав відзив Криворученко й додав: — Так, так, це було саме тоді, коли потрапив з табору до госпіталю…

— Давайте знайомитись. Я «Грак».

— А я — «Коршун». Теж, як бачите, птиця.

— Тоді летімо звідси в якийсь безлюдний вирій, — запропонував «Грак».

Вони зайшли на стадіон «Металіст», вибрали затишне місце, сіли.

— Хочу нагадати, хоч вас і попереджали, що за зраду кара одна — смерть, — сухо застеріг «Грак».

— Я знаю і маю це на увазі.

— І ще одне. Тих, хто ухиляється від виконання обов’язків, теж по голівці не гладять. Запам’ятайте це собі добре. А тепер, щоб марно не гаяти часу, розкажіть, як добралися звідтіля. Про вас я маю знати більше, ніж ви самі знаєте про себе. Я мушу відати, з ким працюватиму, кому довіряю своє життя.

Криворученко, зважуючи кожне слово, щоб не припуститись помилки, почав розповідати, як прибув на Україну і чим тут дотепер займався.

— А де ви діли парашут після приземлення? — поцікавився «Грак».

— Залишив там, на дереві, де він зачепився, бо ж стягнути його не міг. Довелось обрізати лямки, щоб самому звільнитися.

— Погано, навіть дуже погано, — докоряв резидент. — Ви залишили сліди. Парашут треба було заховати, закопати в землю чи втопити у воді.

— Але ж мене там попереджали, що маю якомога швидше вибратись з району приземлення. Парашут міцно зачепився і займатись ним не було часу, тому залишив його на дереві, — виправдувався Криворученко.

Він розповідав усе так, як було насправді, аж до прибуття на станцію Ровно. Далі скористався легендою. «Грак» сприйняв її добре, навіть похвалив підлеглого за зібрані в дорозі розвіддані, спеціально підготовлені для дезінформації противника.

Невдовзі на стадіоні з’явились хлопчаки, і резидент заквапився. Вийшли назовні й рушили далі малолюдною вулицею… «Грак» став розпитувати Олександра про завод, скільки виготовляє продукції для Радянської Армії, на які фронти її відправляють.

— На жаль, я не готовий до цієї розмови, — зітхнув Криворученко. — Щоб зібрати секретні дані, потрібен час, ну, і, звичайно, не тільки це. Недавно я познайомився з дівчиною, яка працює у відділі збуту. Туди надходять цінні відомості. Постараюсь скористатися з цього.

— Гаразд. Пам’ятайте, що нам потрібні найрізноманітніші дані. Інформація про завод має бути всебічною. Зустрінемось через тиждень. — «Грак» назвав годину і місце, де він чекатиме.

Наступна зустріч Криворученка з резидентом пройшла гладко, але вона була останньою, бо згідно з легендою «Коршуна»—Криворученка з покращанням стану здоров’я знову призвали в армію і він виїхав з Харкова, а «Грак», як виявилось — Петро Воронов, колишній офіцер денікінської армії, що втік за кордон і повернувся в Радянський Союз під час гітлерівської окупації як агент другого відділу абверу, був покараний та одержав місце, що йому належало за законами Радянської держави.