ЧОРНИЙ ЧЕМОДАН

ЧОРНИЙ ЧЕМОДАН

Поїзд ішов на захід. В купе сиділо кілька жінок. Вони розмовляли про свої буденні клопоти, про ціни на базарі, продовольчі картки…

— А я оце й без хліба сиділа б, аби хоч один синочок поріг дому переступив, — бідкалася літня пасажирка в благенькій хустці. — Про двох соколиків тільки папірці зберігаю. Однаково в них написано: «Загинув смертю хоробрих».— І жінка зайшлася гірким плачем.

— Не побивайтесь так, себе хоч побережіть, — заспокоювала її сусідка. — Я теж свого найменшого, в думках, було, поховала. Два роки в окупації нічого не знала про нього. Аж потім об’явився з товаришем, коли німців погнали на захід. «Я, — каже, — дорога матусю, партизанив і близенько від села був, а зайти не міг* Не мав права»…

— А у нас на тому тижні диверсанта зловили, — порушила мовчанку бабуся. — Зайшов на виселок, подейкують, і якісь порошки в колодязь сипав. Інвалід один, міліціонер колишній, побачив. Зловили жінки й відвели, куди слід. Тепер уже не викрутиться.

— Лазять гади, — зі злістю кинула молодиця, що сиділа скраю. — Спершу й не візьмеш втямки: людина як людина. Ну, ось такий, як цей, — кивнула на Олександра.

— А ти, синку, мабуть, їдеш воювати? — промовила старенька мати двох загиблих синів. — Боже мій, скільки їх, отаких, уже поїхало! І ще їдуть на фронт, а назад ніби доріженьку забули…

Від тих розмов Олександрові стало жарко. Розстібнув гудзики гімнастерки, а руки запхав до кишень — тремтіли пальці.

«Ту-ттук, ту-ттук», — вистукували колеса. «Тук-тук-тук», — гупало в грудях серце.

«Чемодан залишите у вагоні. Зійдете на першій зупинці після Вінниці», — відлунювали в голові слова Матвія Васильовича з будинку на вулиці Пирогова. Криворученко помітив, що господар квартири весь час стежить за ним. Зник лише тоді, коли відійшов поїзд.

Як безглуздо усе склалося! Він навіть не міг повідомити про завдання Петра Романовича через зв’язкового. «Що ж тепер робити? — хвилювався Олександр. — У вагонах їдуть солдати, цивільні люди, жінки, діти». Погляд знову впав на чорний чемодан. Здалося, в самісіньке вухо зловісно цокає годинниковий механізм. Звичайно, міну можна викинути під три чорти, але ж тоді доведеться діяти на власний розсуд.

Поїзд збавив швидкість. Повз вікна пропливли дерева, водокачка, зруйнований пакгауз і дерев’яний будинок вокзалу. Вагон зупинився неподалік нього.

Криворученко схопив чемодан і, не розбираючи дороги, помчав якнайдалі від ешелона. Вдалині застукотіли колеса. Озирнувся. В очі кольнули блискучі рейки, з-за густих акацій здіймалися вгору клуби диму.

Перше, що спало на думку, — залишити смертоносний вантаж. Та враз збагнув: без жертв не обійдеться — навкруги люди. Зразу ж за станцією починалося село. Побіг до соснового бору, що виднівся за водокачкою. Знайшов вирву від авіабомби. Краї вже поросли травою, тут-там з-під землі визирали капелюшки печериць.

Спустив чемодан у яму, відскочив.

Коли пролунає вибух? Через кілька хвилин чи, може, за годину — другу? Як би там не було, а господар явки довідається, що диверсії на залізниці не відбулося, й одразу ж зникне. «Але за фашистським резидентом повинні стежити, — навинулася слушна думка. — А за мною? Безперечно!»

Криворученко озирнувся, та довкола не було жодної душі. «Треба бігти на станцію, — вирішив він, — а звідти — на квартиру, про яку домовлено з майором».

Олександр обійшов пагорб і ступив на стежку. Та шлях йому загородили два хлопці в цивільному. Вони ретельно обмацали кишені, довго й прискіпливо перевіряли документи. Нарешті, повернули їх власникові й, вибачившись, пішли в напрямку села. Криворученко помчав своєю дорогою.

На квартирі Олександр застав Петра Романовича.

— Що сталося? — здивувався той, глянувши на схвильоване обличчя гостя.

Криворученко докладно розповів усе, що з ним трапилось.

— Відпочиньте тут, — запропонував майор. — Чемоданом займуться наші люди.

Через кілька хвилин Петро Романович залишив квартиру. Він повернувся лише пополудні. Повідомив:

— Є новини. Вам необхідно виїхати в Харків. Настав час зайнятися «Граком».

Того ж вечора у Києві генералові доповіли, що колишній військовополонений Криворученко, якого «Сокіл» перекинув літаком з Німеччини заслуговує довір’я.