ВИРОК ВИКОНАНО

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

ВИРОК ВИКОНАНО

У Нижніх Татрах, де базувались партизани Морського, пішли чутки про новий загін. Він, як і той, що активно воював у Словаччині раніше, теж називався Чапаєвським.

Бійці новоствореного загону висадили в повітря млин, обстріляли костьол, проводили агітаційну роботу. Однак, що найбільше вражало словаків, ті чапаєвці грабували населені пункти в горах, пиячили, бешкетували.

Дії загону на чолі з якимось майором Васильєвим не могли не викликати тривоги й недовір’я. Селяни неприхильно ставились до тих партизанів.

Про Васильєва і його діяльність Морський повідомив Центр. Відповідь була невтішна: «Васильєва не знаємо. Він підлягає всебічному вивченню».

Морський та Григор’єв доручили начальникові контррозвідки Олевському перевірити, хто ж цей Васильєв насправді. Та першим довідався про це розвідник «Сокіл», який мав доступ до таємних документів поліції безпеки.

Тоді Центр наказав Морському захопити і знищити провокатора.

Пошуки тривали більше трьох тижнів.

Якось в гірському селі Зазріві Морський і Олевський чекали на конспіративній квартирі зустрічі з розвідниками. Раптом в оселю зайшов поліцай — молодий симпатичний блондин з великими блакитними очима. Напившись води, він запитав господаря:

— Як дістатись на Козиний хребет?

Зачувши пароль, той розгубився.

— Не дивуйтесь, що поліцай розпитує, як дістатись на Козиний хребет. Поліцаї ж бувають різні…

— То що ви хочете?

— Як дістатись на Козиний хребет? — ще раз назвав пароль блондин.

— Так і заїкою стати можна, — витер з чола холодний піт селянин, неприязно поглядаючи на поліцайську форму. — Теж мені, нарядився! — І назвав відзив на пароль:

— Ідіть через Нижні Татри…

За кілька хвилин «поліцай» — командир однієї з розвідгруп Микола Світлов — в іншій кімнаті доповідав Морському:

— Товаришу підполковник! В сільській пивній сидить хлопець з загону Васильєва. Висловлює невдоволення діями свого командира…

Морський разом з розвідниками зайшов до пивної, Світлов показав партизана. Той самотньо сидів за столиком, був одягнений у шкірянку, озброєний, як кажуть, до зубів. Підполковник підійшов до хлопця.

— Я сяду біля тебе, — сказав. — Не заперечуєш? — І, не чекаючи відповіді, опустився на лаву, скинув плащ.

Хлопець був напідпитку й тримався войовничо, та глянувши на погони, раптом підвівся.

— Чому злякався? Сідай! — тоном наказу запросив Морський.

— Мені вже пора, насидівся, — знічено відповів той.

Однак партизан не наважився порушити наказу старшого, сів.

— Ти місцевий?

— Ні, я з України.

— Мабуть, чапаєвець, бо в нашому загоні я тебе не бачив.

— Так, я з того загону.

— А хто у вас командир?

— Ви що, не знаєте?! — здивувався хлопець.

— Ні, не мав нагоди з ним зустрічатися.

— А ви хто такий, товаришу підполковник?

— Ти що, не знаєш? — в тон запитав Морський. — От ми й квити. Я не знаю твого командира, а ти — мене.

— Здається, я бачив вас. Вірніше, ваше фото в газеті. Ви — командир Морський? Так? Ризикуєте, товаришу підполковник. Фашисти давно вас розшукують, а зрадники, на жаль, ще не перевелися.

Морський тепло глянув у чорні, циганкуваті очі молодого партизана й подумав: «Видно, людина порядна. Може, й стане ключем до Васильєва»,

Поступово хлопець розговорився. Назвався, розповів, що він — син потомственого робітника, комсомолець, служив у прикордонних військах. В полон потрапив у непритомному стані — контузило вибухом авіабомби… Втік з табору «Дора-Едельвейс» і, пробираючись на схід, приєднався до загону Васильєва.

Морський уважно вислухав, потім попросив:

— Розкажи, Тарасе, все, що знаєш про свого командира. Мене цікавить, хто він і чим займається, кому звітує про свою роботу. Пліч-о-пліч воюємо, а виходить так, наче наші загони діють за сотні кілометрів.

— То правда, але я знаю небагато. Ну, наприклад, Васильєв єдиноначальник. За найменше невдоволення його тактикою карає розстрілом. Оточив себе якимись сумнівними людьми…

— А куди дивиться комісар загону?

— Комісара в нас нема. Васильєв керує сам. Нікому він не звітує. Каже, що послав людей для встановлення зв’язку з командуванням Червоної Армії, але вони ще не повернулись…

— А звідки берете продукти?

— Грабуємо населення. В нас це називається «господарчими операціями».

— А зброю, набої?

— Цього не знаю.

— Невже у вас самі бандити?

— Ні. Більшість людей загону — військовополонені, втікачі з німецьких таборів. Вони рвуться до діла, а накази Васильєва виконують лише тому, що бояться його, А ще жорстокіший капітан Олень, якому Васильєв довіряє найбільше. Два дні тому той Олень ліквідував нашого кулеметника за те, що натякнув командирові на його пасивність і відсиджування в горах.

— Де тепер Васильєв?

— Про місце його перебування знають лише довірені, разом з якими він пиячить. Але я здогадуюсь, — мабуть, він у селі Кончита, кілометрів за чотири звідси.

Морський мав пильне око на людей. Умів розпізнавати, заглянути в душу, вмів поспішати, не поспішаючи. Так було й цього разу. Він повірив хлопцеві й по секрету розповів правду про Васильєва — агента таємної фашистської поліції. Партизан погодився влаштувати зустріч зі своїм командиром,

…На підготовку операції часу було обмаль.

Морський наказав підняти по тривозі взвод Федора Володченка, що саме відпочивав неподалік Зазріва. Бійці швидко зібралися в дорогу.

Сонце ховалося за гори, коли два жандармські мотоцикли з кулеметами влетіли в Кончиту. Тут їх двічі зупиняли партизанські патрулі, питали пароль. Тарас відповідав, і мотоцикли гуркотіли далі,

Штаб загону Васильєва розташувався в чепурному будинку під гіллястими смереками. На подвір’ї вартувало двоє охоронців, озброєних німецькими автоматами. Вони перетнули групі шлях,

— Я — командир об’єднаного партизанського загону, — пояснив Морський і назвав себе. — Ваш партизан Тарас Коваль може підтвердити. А це — мої охоронці. Маю невідкладну справу до вашого командира.

— Зараз доповім.

— Ти що, не віриш мені? — Морський рішуче попростував до будинку. За ним рушило ще кілька чоловік, як і було домовлено. Двоє залишились у мотоцикла і стільки ж — біля вартових на ганку.

В світлиці клубочився цигарковий дим. Васильєв, на якого вказав Коваль, сидів за столом. Перед ним стояла недопита пляшка. В бляшанці з-під консервів стирчали недопалки сигарет.

— Хто такі? — невдоволено буркнув провокатор. — Хто такі?! — перепитав. — Що за дурні жарти?

Рука Васильєва потягнулась до «парабелума», що лежав поряд на старому витертому дивані. Олевський встиг вибити з його руки зброю. Пролунав постріл, куля влучила у стелю. На стіл посипалась штукатурка. «Парабелум» опинився в руках Морського.

В кімнату вбігли охоронці.

— Обеззброїти їх! — прохрипів Васильєв, Олевський вихопив гранату і крикнув:

— Не рухайтесь, бо знищу всіх на місці!

Морський обвів поглядом суворі обличчя охоронців, що так і завмерли з автоматами в руках, не поспішаючи вийняв обойму з «парабелума» і повернув його Васильєву. Потім зняв з себе «маузер», вийняв з колодки, розрядив і поклав на стіл.

— Товариші, — звернувся Морський до присутніх, — не поспішайте грати на ваших інструментах, — кивнув на автомати. — Сподіваюся, в цьому не буде потреби. — І пожартував: — Ви, мабуть, чули, що Морського кулі не беруть, бо він зачаклований. Так, я — Морський, приїхав до вас як представник Радянської влади, іменем закону якої повинен знешкодити у вашому загоні того, хто зрадив Батьківщину і за німецькі марки продав усіх вас фашистам, а саме: агента таємної поліції Лебідя.

Ця звістка приголомшила охоронців Васильєва. Вони перезирнулися, Васильєв зблід, під очима залягли різкі тіні.

Тим часом Морський продовжував:

— Вашими руками, товариші чапаєвці, Лебідь виконує волю гітлерівців. А з чим ви повернетесь на рідну землю, до своїх дружин, дітей, наречених? Що скажете їм? Були в загоні, котрий носить ім’я легендарного Чапаєва, і виконували завдання німців: грабували, вбивали тих, хто боровся проти фашизму?

— Не тягни за душу! — не витримав напруження один з охоронців Васильєва. — Кажи, де вій, той Лебідь?! Де?!!

— Далеко шукати не треба. Ось він — ваш командир. Васильєвим його нарекли фашисти.

— Брехня! — істерично закричав Васильєв і раптом замовк.

Стояв розгублений, блідий. Злякані очі бігали по вікнах, натикались на затверділі погляди вартових.

До кімнати вбіг капітан Олень. Розштовхуючи охоронців, він загукав:

— Не вірте провокації! Це не Морський! Морського я знаю! — і враз замовк, відчувши, як йому вперлося в бік дуло автомата.

Хтось нагадав про газету з фотографією Морського, В кімнаті запанувала тиша.

— Я кажу правду, товариші партизани, — підійшов ближче до столу Морський. — Розпоріть вилоги кітеля Васильєва. Там знайдете його справжнє обличчя!

Він вихопив у Тараса фінку й передав хлопцеві зі світлим чубом, що стояв попереду.

— Розпорюй вилоги!

Той завагався, але, помітивши переляк Васильєва, стяг-таки з нього кітель і полоснув фінкою по шву.

— На, — простягнув Морському, — шукай на очах у всіх.

Відірвавши підшивку, той дістав з-під неї невеликий сірий клаптик шовку з таємним кодом: «№ 86. Ле-бідь—«Васильєв». А нижче — печатка із свастикою та орлом і підпис генерал-майора Міллера. Показав присутнім.

В кімнаті залягла гнітюча тиша. її порушив «Васильєв»:

— Це не мій кітель. Я його зняв з убитого майора словацької армії, коли втікав з табору.

— Брешеш, гад! Це ще не все! — блимнув недобрим поглядом Морський. — Ти не лише провокатор, фашистський лакуза! Ти — грабіжник, мародер! Обшукайте його.

«Командира» роздягли, роззули, розпороли халяви й витрусили золоті монети, навіть кілька золотих сплющених зубних коронок.

— Ах ти ж гнида! — обурився світлочубий хлопець і вдарив Васильєва по обличчю. — Я з трьох таборів утікав, у мене долоні горіли, доки не взяв до рук автомата, а він наказував чекати слушного моменту, посилав людей грабувати…

Згідно з вироком трибуналу загону особливого призначення «Вперед» і вимогою бійців-чапаєвців, другого дня «Васильєва»—Лебідя розстріляли перед строєм.

Чапаєвці приєднались до загону Морського. Втекли лише колишні поліцаї і зрадники. Зник і капітан Олень. Морський і Олевський не могли собі цього простити, коли згодом довідались, що то був запеклий фашист, лейтенант Хірш (по-німецькому Hirsch — Олень), приставлений гітлерівською контррозвідкою до Лебідя.