ОСОБЛИВА ПРИКМЕТА

ОСОБЛИВА ПРИКМЕТА

Комісар загону Григор’єв з юнацьких років був вихованцем 59-го кавалерійського полку 44-ї кавдивізії. Закінчив школу молодших командирів, служив взводним бригади корпусу охорони Далекосхідної залізниці, а потім працював у контррозвідувальних органах Червоної Армії. Тож як чекіст мав належний досвід, крім того, відмінну пам’ять.

Тепер та пам’ять не давала заспокоїтись: де бачив партизана Петрова? До Морського той перейшов недавно із з’єднання підполковника Єгорова. То де ж і коли з ним зустрічався? Може, Петров просто схожий на когось, з ким доля свого часу зводила? Але з ким і де саме?..

Якось комісар застав Петрова на продовольчому складі. Той приймав продукти, заготовлені господарчим взводом, і якраз збирався підписати акт. Дістав окуляри, довго витирав носовичком, надягнув і почав голосно читати, чого і скільки приймає, а вуха ворушились… І раптом в уяві комісара постала картина.

Петров — начальник поліції в Ромнах — збирається читати протокол допиту Григор’єва, запідозреного у зв’язках з більшовицьким підпіллям. Ось він виймає з бокової кишені піджака окуляри і протирає їх носовичком. Читає повільно, милуючись своєю дикцією і вуха його ворушаться.

«Але то був Зеленський. Невже він міг опинитися тут, в лісах Словаччини? Може, просто зовнішня схожість? Зеленський… Зеленський… Таке прізвище десь тут уже згадувалось. А чи це не той агент «306», появу якого в загоні давно передбачав розвідник «Сокіл»?

Про свою підозру Григор’єв розповів Морському й Олевському. За Петровим почали стежити, вивчати, перевіряти минуле.

Послали довірену людину в партизанський загін Єгорова. Там відповіли; був Петров у загоні. Прийшов як військовополонений після втечі з німецького табору. Зарекомендував себе непогано, але чомусь виявив бажання воювати разом з Морським і, як стало відомо, самочинно перейшов до нього.

По радіо сповістили НКДБ України. Звідти надійшла відповідь: «Зеленський Петро Євдокимович очолював поліцію в Ромнах на Сумщині. В 1943 році утік з німцями разом з братом Іваном, колишнім учителем, що там же працював спершу слідчим, а потім начальником окружної поліції». НКДБ підтвердив його особливу прикмету.

«Петрова» запросили до штабу.

— Напишіть пояснення, чому ви залишили загін Єгорова, — запропонував начальник штабу. «Петров» насторожено глянув на присутніх — Морського, Григор’єва й Олевського, які стежили за ним під час розмови. Відтак добув з внутрішньої кишені піджака окуляри, дістав картату хусточку, ретельно протер скельця й почав писати. Потім за пропозицією Олевського прочитав написане.

Сумніву не було: його, колишнього начальника поліції, бачив у Ромнах комісар — зовні спокійного, чепурного, насправді ж винахідливого мучителя. І вуха так само ворушаться, коли розмовляє або читає.

— Досить, Зеленський! — суворо обірвав Григор’єв.

З пальців «Петрова» випав олівець, обличчя сполотніло. Проте він враз оволодів собою.

— Чому Зеленський? Моє прізвище Петров.

— Прізвище не «Петров», а Зеленський. Ім’я Петро, по батькові Євдокимович. Ми з вами зустрічалися в Ромнах. Подивіться на мене і пригадайте, як допитували підпільників з текстильної фабрики… «Петровим» вас нарекли в поліції безпеки. Там же вам дали й завдання… Чи, може, я помиляюся?

«Петров»—Зеленський мовчав, розгублено кліпаючи повіками. Потім нервово зіжмакав своє пояснення.

— Що ж, коли ви все знаєте, то моя карта бита.

Розстріляєте?

— Розстріляємо, — підтвердив Морський. — За невинну кров наших людей, яку проливав на Україні, за чорну підлоту зради.

Здавалось, зрадник сприйняв слова командира з пригніченим спокоєм. Та раптом, ніби підкошений, упав на коліна.

— Не губіть, — белькотів, — не губіть, я все розповім… У з’єднанні Єгорова — мій брат. Теж має завдання від німців… Іван ховається під прізвищем Пічугін… Будучи начальником окружної поліції, виявляв і нищив підпільників, брав активну участь в діях карального загону Батюти. Він заслужив смерті. А я тільки керував поліцією в Ромнах, мене за викриття не когось там, а рідного брата пощадіть. Хочете, я сам…

— Виведіть! — гидливо поморщився Морський.

Слідство тривало кілька днів. Вирок трибуналу був суворий, але справедливий: «розстріляти».

…Агенти гестапо «триста шостий» та його брат «триста п’ятий» так і не встигли одержати винагород, які Шаньо Мах обіцяв переказати на їхні рахунки в Дрезденський банк.