51

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Не лише на селі, але й тут у великому місті мешканці зріднюються з навколишнім ландшафтом. Жителі міста, хоча й легкі на зміну житла, теж призвичаюються до тих вулиць, якими щоденно доводиться ходити до свого парафіяльного храму, звикають до знайомих крамниць, скверів, місць розваг, певна річ, і до свого будинку.

Мої батьки перебралися на нову квартиру, що була розташована не так вже й далеко від Клепарівської вулиці. Поруч мешкав Микола Щур. Поблизу Клепарівської поселилася сім'я Матіївих, а ще ближче — Владек і Соня Желязні, хоч всі могли підшукати собі квартири в інших районах Львова. Спрацювала тут інерційна сила звички. Так само вимушене переселення не переривало усталених довготривалих людських стосунків між сусідами. Багаторічні дружні контакти продовжувалися далі. Навідуватися до колишніх сусідів-євреїв ходили ми всі. Щоправда, після останньої великої акції, яка забрала моїх друзів-однолітків, переступати рідні пороги став я вже зрідка.

Наприкінці літа 1942 року вийшов за підписом генерала СС Кацмана наказ про зменшення загальної площі ґетто. Немов бальзаківська шагренева шкіра, площа ґетто катастрофічно скорочувалася. Згідно з новим німецьким розпорядженням, Клепарівська вулиця раптом опинялася поза єврейською мешканевою дільницею. Найближчого дня батько поспішив до нашої кам'яниці дізнатися про стан справ у зв'язку з новим німецьким наказом. Вернувся він з Клепарівської сильно опечалений.

— Там ще живуть євреї, але немає вже нікого зі старих знайомих сусідів. Усі кудись поділися, — сповістив він.

Ця звістка так вразила мене, що я не втримався, щоб самому не пересвідчитися. На Городоцькій, поблизу костела св. Анни, доброзичливий старший чоловік притишеним голосом попереджував цивільних перехожих, киваючи в бік Клепарівської:

— Увага, туди не ходіть, там — «лапанка».

Словом «лапанка» називали у Львові поліційні облави окупантів. Одного разу я спостерігав перебіг класичної «лапанки» в самому центрі міста. Тоді уславлений Краківський ринок («Кракідали»), як я вже згадував, розміщувався не там, де зараз, а там, де торговий центр «Добробут», тобто навпроти нелицьового боку будівлі театру ім. Заньковецької. Я опинився під мурами театру якраз тоді, холи з вулиці Жовківської виповзла, мов змія, колона критих військових вантажівок. Рухалася колона без дотримання інтервалу. Автомобілі їхали небезпечно тісно, як кажуть у таких випадках водії: бампер в бампер, і проскочити між ними нікому не вдалося б. Вантажівки блищали чистотою і це нагадало мені постійно охайні нефронтові автомобілі карателів Зондердінсту на постої при школі ім. Шашкевича.

Захоплена круговертю купівлі-продажу заклопотана публіка на «Кракідалах» не звернула уваги на колону авт: йшла війна, через місто часто проїжджав військовий транспорт. Коли чоловий автомобіль досяг початку ринку, він плавно зупинився, а за ним усі решта. Враз із автомобілів почали вискакувати озброєні солдати, утворюючи живий ланцюг. Водночас у провулках з боку Замарстинова з'явилися німецькі жандарми і українська «гільфсполіція». Пастка закрилася. Розпочалася дика паніка. Знявся крик, гармидер, ґвалт. Люди покидали свій крам напризволяще, а самі метушливо забігали по периметру оточення в марних пошуках вільного проходу. Під ногами смертельно переляканого тлуму місилися овочі, ярина, ягоди, гриби, борошно, валялися покинуті одіж, взуття, якесь залізяччя і багато розмаїтого паперу. Перекупки, що торгували невибагливими їстівними стравами, виливали прямо на землю свої зупи, флячки, висипали варену картоплю. Продавці самогону намагалися свій посуд з цінною рідиною десь заховати, але це їм теж не вдавалося. Мов розгуканий табун диких коней, натовп усе трощив на своєму шляху.

Удвох чи трьох місцях живого обруча німці створили проходи, де стовбичили гестапівські офіцери з палицями в руках. Вони швидко сортували людей. Після поверхового обшуку старих і малих переважно відпускали. Відпускали і тих, хто мав надійні окупаційні документи, а решту скеровували на вантажівки, борти яких були для цього відкинуті. Натовп стишився, чути стало лише німецьку команду; «Льос! Льос!». Хто барився, того відразу сильно били. Через годинку «Кракідали» спорожніли. Облавники ретельно перешукали територію, заглянули навіть до двох металевих пісуарів, що стояли на Краківському ринку, і аж тоді зі своїм ясирем від'їхали. Доля зловлених на «лапанці» людей була двояка: більшість потрапляла на примусові роботи в Німеччину, а частина — в концтабір. Якщо траплявся єврей, то його доля була однозначною — розстріл.

Коли доброзичливець застеріг, що на Клепарівській «лапанка», я все ж таки надумав подивитися, що там відбувається. Справді, на тій стороні бовванів німецький солдат, але поряд не видно було інших німців, ані автомобілів. І попри все, тоненький струмок перехожих перетікав повз солдата. Я підійшов ближче. У повній викладці, з карабіном, важким наплечником, металевою коробкою протигазу, стояв солдат на розі біля Клепарівської і Янівської вулиць. Пригрівало сонце. Свій сталевий шолом він причепив до наплечника і розстебнув верхні ґудзики френча. Вітер розвівав біляве волосся, а на молодому обличчі сяяла усмішка. Я впізнав красеня — він був одним з команди Зондердінсту, що стояла в школі ім. Шашкевича.

Зі здивуванням я зауважив, як німецький солдат широко усміхається до цивільних перехожих, більше того, він робив спроби заговорити до них. Солдат простягав вільну від зброї руку і запрошував людей подивитися на протилежний бік вулиці. Німець все повторював: «Кукен, кукен», тобто гляньте, мовляв, яких «унтерменшів», яких недолюдків і паразитів вполював, але ніхто не поділяв чомусь його радості, навпаки, перехожі, опустивши голови, швидко проходили мимо. На протилежному від солдата боці Клепарівської підмурами будинків номер три і п'ять стояли зо два десятка єврейських чоловіків, усі в чорному робочому одязі, їх поставили ближче до стіни, з піднятими вгору руками на певній віддалі одного від іншого. Могло скластися враження, що зараз під цим муром їх будуть розстрілювати.

Перехожі, як я вже сказав, поспіхом, опустивши очі, оминали німця, лише я на хвильку затримався, пильно приглядаючись до нещасних жертв, у пошуках знайомих постатей, але сусідів серед них не було. Відійшовши до найближчого провулки, став спостерігати за дальшим ходом подій. Незабаром з міста під'їхали вантажні трамвайні платформи. Одна з платформ вже була запруджена єврейськими чоловіками, що тісно сиділи навпочіпки, а над ними стояли озброєні вартові. Тих з Клепарівської загнали на вільну платформу, посадили навпочіпки і так повезли догори по Янівській. Львів'яни знали — там жахливий концтабір і розстрільний піщаний кар'єр.