16

У великому чотирикутнику між міським броваром і вулицями Клепарівською, Рапапорта і Шпитальною, якраз там, де зараз Краківський (перед тим Колгоспний) ринок, близько чотирьох століть функціонувало єврейське міське кладовище. Перші відомості в архівах про це кладовище датуються XV століттям. Місто розвивалося, росло, і в другій половині XIX століття цвинтар, який опинився в середмісті, закрили. Для нових поховань львівський магістрат виділив єврейській громаді ділянку на Янівській, де єврейський цвинтар існує дотепер. Старий цвинтар перетворився на меморіальний, сюди ходили, мов до музею, подивитися на надгробки-експонати, подихати старовиною. Його згодом обнесли міцним цегляним муром, таким самим, як Личаківський цвинтар. Рештки цього червоного муру збереглися донині.

У 1939 році, готуючись до вуличних боїв, польські сапери пробили в цвинтарному мурі декілька отворів. Після закінчення польсько-німецької воєнної кампанії отвори наспіх заклали, але один непомітний лаз якось залишився незауваженим, чим негайно скористалися всюдисутні шибеники нашого кварталу.

Міських дітей вабила сюди тиха паркова оаза, де можна на лоні природи бавитися в захоплюючі ігри. Немало дитячої радості та втіхи зазнав я зі своїми ровесниками на цьому старосвітському цвинтарі. Серед некошеної трави, густих чагарників, у тіні крислатих каштанів рядами стояли білі камінні стели-надгробки, запалі від давності в землю. Найвищі з них сягали людського зросту, а найменші ледь піднімалися до підборіддя. Зрідка на старий занедбаний цвинтар заходили групки побожних єврейок. Жінки запалювали свічки і нишком молилися. Від вулиці Рапапорта лежав дивний окраєць холодної пустки, вільної від надгробків-мацевів. Колись тут ховали караїмів і правовірні євреї залишили недоторканим це трефне місце — відкриту чорну галявину без мурави, на якій навіть чомусь не росли кущі. Батько пояснював мені, що караїмську ділянку цвинтаря таємно поливають кислотним розчином, тому тут нічого не росте. На узгір'ї цвинтаря, ближче до вулиці Клепарівської, знаходилися пам'ятники видатним представникам давнього львівського єврейства. Привертав увагу художньо вивершений надгробок керманича львівської середньовічної общини Нахмана і уславленої Золотої Ройзи. Надгробний камінь зверху донизу густо покривали священні квадратні літери єврейського письма. По боках епітафію прикрашав різьблений у камені вигадливий рослинний орнамент.

Одного дня нашу захоплюючу гру серед зелених кущів перервала несподівана поява цвинтарного сторожа. Він повівся зовсім не так, як зазвичай ведуть себе в подібних випадках охоронці. Не виганяв нас грубо геть, не лякав карами, навіть не лаяв, а мовчки пильно придивився насамперед до мене, пізніше уважно приглянувся до наляканого Збишека Батога і накінець найдовше зупинився перед третім учасником забави — Йосале Валахом. На двійко дівчат, що були з нами, не звернув уваги.

Сторож поцікавився батьками Йосале і промовив до нього м'яким, спокійним учительським тоном, як я зрозумів, про те, що тут єврейський цвинтар і єврейському хлопцеві не личить бігати по могилах предків. «Їх не можна топтати», — пояснив він. Засоромлений Йосале опустив голову. Сторож вкрадливо запитав, у який спосіб ми проникаємо на територію кладовища. Йосале показав. На тому його коротка нотація бешкетникам завершилася, хоч звертався він тільки до одного Йосале. Як непомітно з'явився, так само, мало не навшпиньках, сторож тихенько пішов собі повз єврейську лікарню в напрямку цвинтарної брами. Але після тієї зустрічі якось сама собою наша забава припинилася. Більше ніколи ми не збиралися гуртом на єврейському кладовищі. Зрештою, наш секретний малопомітний лаз ще того ж дня надійно замурували.

Ця історія змусила мене замислитися, чому євреї впізнають один одного з першого погляду, як це сталося з Йосале і як я часто спостерігав у інших випадках. Відповідь лежала на поверхні. Полягала вона в тому, що, як народ семітського походження, євреї, щоб там не говорили, помітно відрізняються зовнішністю від слов'ян, зокрема від українців та поляків. І ця обставина, малоприкметна в повсякденному, нормальному житті, в часи Шоа набрала грізного і негативно доленосного значення. Не документи, а риси обличчя виказували єврейське походження людини.

У цьому контексті варто зазначити, що, описуючи криваві львівські події, єврейські автори часто скаржаться на небезпечну розпізнавальну спостережливість дітей, а це не раз призводило до трагічних наслідків. На відміну від дорослих, які сприймають незнайому людину, прислухаючись, головним чином, до її бесіди, дітей не цікавить малозрозумілий сенс розмови, зате вони ретельно стежать за самою манерою поведінки розмовника, за дрібними деталями його зовнішнього вигляду. Як би хто не маскувався, обманути юних «дослідників» нелегко. Впізнати семітські риси обличчя їм вдавалося так само, як згори бігти — швидко і точно. А втримати таємницю дітям, звісно, непросто. Діти великі правдолюбці і можуть ненароком когось виказати. Так що єврейські автори мають тут рацію. Проте, вочевидь, не діти становили головну небезпеку для тих, хто, рятуючись від смерті, маскував своє єврейське походження. До цієї теми ми ще повернемося.