59

Обширна територія, яка прилягає до Святоюрської гори з боку вулиці Городоцької, згідно з магістратським рішенням, забудові не підлягала, щоб не псувати панорами барокового архітектурного ансамблю. До речі, саме з того боку, зокрема від вулиці Ярослава Мудрого, Святоюрська гора має найбільш величавий вид. До Другої світової війни розлоге підніжжя, або «підошва», Святоюрської гори, яке перебувало у власності Греко-католицької церкви, здавалось в оренду різним підприємцям. Орендатори зберігали тут промислові матеріали під відкритим небом. Влітку інколи на місяць-два на цій площі розкидав табір барвистий Луна-парк з різними атракціонами, що приїжджав до Львова на гастролі здебільшого з Австрії або Чехословаччини. Решта року, як було сказано, площу використовували під склади покрівельних матеріалів, дощок, брусів, паркету та інших будівельних виробів. Від пішоходного тротуару склади відділяв щільний, високий паркан, фарбований у ясно-голубий колір, що робив цю ділянку Городоцької вулиці світлою та веселою.

У 1941 році, панічно втікаючи від німців, енкаведисти підпалили склади. Їх у воєнному хаосі ніхто не брався гасити. Горіли вони декілька днів, оповиті їдким чорним димом, бо, крім легкозаймистої' деревини, там складувався просякнутий дьогтем покрівельний толь. Внаслідок пожежі вигоріло все, разом з голубим парканом.

Під Святоюрською горою залишилось чорною плямою суцільне згарище. Так простояли пусткою вкрита густою кіптявою земля і рештки недогорілого паркану більше року.

Навпроти підніжжя, через дорогу, розташований на Городоцькій монументальний комплекс споруд казарм Франца-Фердинанда, відомий з пори запеклих українсько-польських вуличних боїв у 1918 році. Стіни казарми, і це було прикметною ознакою, густо сповивав зелений плющ (після війни нові господарі його знищили). За німецької окупації, дотримуючись австрійської традиції, тут розмістили базову казарму — «Soldatenheim». При брамі повівав гітлерівський чорно-біло-червоний прапор з «гакенкрайцем» і стояла цілодобово зовнішня варта. Контраст між дбайливо утримуваною, вкритою зеленню казармою та сусіднім попелищем не міг не кидатися у вічі. Мабуть, постійне споглядання з вікон казарми сплюндрованої землі, на якій ні трава не хотіла рости, ні пташка сісти, впливало на настрої солдат, нагадуючи їм у глибокому тилу спустошені фронтові пейзажі.

Так чи інакше, але влітку 1942 року прийшла до свято-юрського підніжжя партія німецьких геодезистів і почала розмічувати територію. А у вересні на понівечену землю привели з ґетто кілька робочих бригад розбивати, як вияснилось, новий міський парк, який прикрашає Львів донині. Проходячи якось попри це місце, я несамохіть зауважив серед тлуму працюючих людей Мойсея Штарка. Підійти до нього відразу не наважувався, побоюючись конвою. На той час поодинокі євреї зникли з вулиць міста. Тепер їх можна було побачити лише в шеренгах колон у супроводі конвою. Насторожено роззираючись навкруг, я здивовано з'ясував повну відсутність якихось дозорців. Не видно було ні гестапівських жандармів, ні «аскарів» (нагадаємо, так називали російськомовних конвойників), ні поліцаїв українських, ні поліцаїв єврейських. Бригади працювали вільно, без жодної зовнішньої поліційної охорони.

Заохочений таким, здавалось, сприятливим збігом обставин, я сміло підійшов до Муся і радісно, емоційно поздоровався. У відповідь Мусьо щось непривітно буркнув, не перестаючи гатити киркою запечену землю. Він чомусь не проявляв бажання зі мною спілкуватися. На запитання про долю колишніх спільних єврейських сусідів неохоче коротко зронив: «Не знаю. Мабуть, не живуть». Тільки коли я запитав про брата, він чітко відповів; «Його німці розстріляли».

— Але ж він лікар? — виявив я подив, пам'ятаючи поширювані чутки, ніби лікарів німці не чіпають.

— Що з того, що лікар? Адже він для них, перш за все, єврей.

Мусьо не випускав кирки з рук, і наша розмова ніяк не клеїлась. Збентежений його непривітністю, я поплентався додому. Йти недалеко; на вулицю Каспра Бочковського, Матеріальне становище нашої сім'ї тоді перемінилося на ліпше. Як я вже казав, батькові вдалося покинути голодну роботу в топографії і влаштуватися чорноробом у різні. Треба додати, що на основних продовольчих виробництвах Львова в часи окупації, як і раніше, поляки займали мало не всі «хлібні» посади: скажімо, на горілчаних заводах Бачевського, у міському броварі, на кондитерській фабриці «Бранка» (тепер «Світоч»), на мукомельній фабриці, у міських пекарнях тощо.

Вдома я розповів матері про несподівану зустріч з Мойсеєм Штарком. Відгукнулася вона блискавично. Через декілька хвилин — з чималим бутербродом я вже мчав назад на Городоцьку. А там, на святоюрському підніжжі, робота продовжувала кипіти: спалену землю очищали, вирівнювали, перекопували, переносили. Розставлені по всій території бригади працювали невтомно, немов мурашки. Мусьо, не збавляючи темпу, далі затято довбав киркою. Побачивши в моїх руках пакет з бутербродом, він на хвильку перервав роботу. Ковтаючи голодну слину, Мусьо переляканим тоном став гаряче відмовлятися від гостинця. І тоді, раптом, опала з моїх очей полуда. Його поведінка стала зрозумілою. Адже він боїться конвою, а роль конвоїрів виконують єврейські бригадири. Якраз один з них, високий, атлетичної будови, спираючись на довгу палицю, незадоволено з-під лоба дивився у наш бік. Мусьо від його погляду знітився і знов схопився за кирку. Бригадир гукнув, щоб я забирався геть, не заважав працювати.

Коли бригадир відвернувся, мені вдалося спритно всунути пакет з бутербродом Мусьові за пояс, а він миттю прикрив його сорочкою.

— Не замітив? — боязко спитав Мусьо.

— Ні.

— Скажи мамі, Що сердечно дякую.

— Мама просила, передати, що готує для вас великий пакунок з їжею, десь за годинку вам принесу.

— Не треба, на сьогодні більш нічого, — скрушно відповів Мусьо. — Нас при вході, на брамі ґетто, ретельно обшукують. Знайдуть — відберуть, ще й дуже, дуже суворо покарають, — він гірко зітхнув.

— Іще раз подякуй мамі, а тепер йди собі. Мені треба виконати норму, — він сторожко глянув у бік бригадира.

Я відійшов од Муся, але приковано спостерігав за незвичним робітником. Досі я знав грабарів-землекопів як осіб маргінальної долі із миршавими, тупими, зарослими щетиною писками, нехлюйних, опухлих від алкоголю, в брудній, неохайній, подертій одежі. Адже на чорні, земляні роботи наймалися ті, що вже ніде не могли знайти праці через відсутність якої-небудь кваліфікації або через темний анальфабетизм, або через безпросвітне пияцтво.

А тепер мав я перед собою підкреслено акуратно одягнених грабарів, чисто вимитих, ретельно поголених, із сніжно-білими єврейськими означувальними пов'язками на рукавах. Ці люди, явно освічені, напевне, мають пристойні кваліфікації, а лише під страхом смерті змушені взятися за лопати.

Не було сумніву, єврейські бригадири суворо наглядали за своїми робітниками. Вони на них гнівно покрикували, настрашки розмахували палицями. На Соловках запровадили в двадцятих роках подібну самоварту — «самокарауливание», коли підібрані тюремним начальством арештанти охороняли решту собі подібних. Мрія тюремщиків: в'язень пильнує сам себе -не чужа була гестапівцям.

Пішов я додому з надією, що завтра побачу Муся знову. Проте Мойсея Штарка не побачив я ні завтра, ані на другий день, ані на третій, четвертий… Більше його так і не зустрів ніколи.