5

Першого вересня 1939 року, замість, як належиться школяреві, піти до школи, я під несамовито нестерпне завивання фабричних сирен і вибухи бомб, від яких жахливо двигтіла земля, опинився у темному підвалі Цього дня розпочалася Друга світова війна, яка тривала довгих шість років і яка брутально перегорнула сторінку львівської історії, повністю змінивши устояну віками демографічну картину міста: майже кожен другий львів'янин загинув насильницькою смертю, а більшість тих, хто вцілів, змушена була покинути рідні оселі.

Якось відразу, з першої години війни, спантеличеними бурхливими воєнними подіями мешканцями нашого будинку взявся самохіть керувати Мойсей Блязер. Цей невисокий на зріст тридцятирічний власник дрібної мануфактурної крамнички мав вроджені задатки лідера — організатора. Він швидко став неформальним комендантом будинку. Налякані першими розривами бомб сусіди безладно, мов отара овець, збігалися до пивниці — бомбосховища. Під енергійним, впевненим керівництвом Блязера вдалося уникнути паніки, небезпечного в таких обставинах явища. Він визначив кожній сім'ї місце перебування у підвалі, чоловікам наказав як діяти на випадок зруйнування будинку або пожежі, вказавши кожному його конкретне завдання, і цей простий організаційний захід заспокою, втихомирив людей.

У поточній мові схвильованих війною львів'ян зазвучало тоді майже не вживане слово «алярм» (тривога). У перший день війни алярм тривав недовго. Але з кожним наступним днем тривалість алярмів збільшувалася. Зростали втрати цивільного населення від бомбардувань, про що постійно з острахом та перебільшенням говорилося. Невдовзі алярм зробився невідкличним — безперервним. Найлякливіші мешканці будинку майже цілодобово перебували у пивниці. Сюди притягли з дому розкладачки, а дехто збив собі з дощок вигідні нари. Жінки з дітьми сиділи в підземеллі майже невилазно, виходячи нагору лише в пильній потребі.

До початку Другої світової війни панувало загальне переконання, на щастя хибне, що у випадку більшого конфлікту воюючі сторони обов'язково застосовуватимуть хімічну зброю. Польське військо, на відміну від цивільного населення, мало найнеобхідніший протигазовий захист. У продажу для невійськовиків протигази з'явилися напередодні війни лише в обмеженій кількості й коштували дорого. (В нашому будинку такий цивільний протигаз мав тільки Блязер.) Цивільному населенню рекомендували рятуватися від отруйних газів за допомогою марлево-ватних пов'язок, насичених аміаком. Зберігалися пов'язки в щільних торбинках. У перші дні війни досить було комусь у нашому підвалі підозріло покрутити носом і гукнути жахливе слово «гази!», як люди хапалися за свої торбинки. Різкий запах аміаку підсилював переполох, Блязеру не без труднощів вдавалося вгамовувати збентеження доволі емоційних і темпераментних мешканців кам'яниці. Через декілька днів про отруйні гази якось зовсім забули, а пов'язки з аміаком викинули на смітник. Як не дивно, цивільне населення дуже швидко звикло до бомбардувань, обстрілів та інших небезпек, породжених війною, хоча, здавалось би, такий стан є нормою лише для військових. Одного пополудня, на рідкість спокійного й тихого, а було це в суботу, ми вибралися із бомбосховища до свого помешкання, щоб з'їсти теплої страви і, головне, викупатися. Через брак води в кранах справа з миттям затяглася. Воду треба було принести з вуличного артезіанського колодязя, який називали «помпою». Такі металеві «помпи» стояли майже на кожній вулиці, згодом, за совєтських часів, вони були бездумно зруйновані. Встановлена на Клепарівській вулиці ще за австрійських часів «помпа» навдивовиж уціліла і стоїть донині на своєму місці. Користуючись затримкою, я вислизнув за поріг подивитися на білий світ. На сходовій клітці мене перестрів сусід — торговець молочними продуктами на прізвище Мормурек. Цей завжди привітний, усміхнений літній єврей з великою сивою бородою відзначався ревною хасидською набожністю. Щоп'ятниці Мормурек виносив на подвір'я (він жив у тісній кімнатці) живу курку зі зв'язаними лапками. Тримав він птицю униз головою. Далі Мормурек у швидкому темпі і з широким розмахом крутив птицею доти, поки голова не червоніла, мов стигла вишня, від скупченої там крові. Аж тоді він різав курку. Казали, що у такий спосіб Мормурек дотримується іудейського ритуалу, який забороняє вживати в їжу кров.

— Заглянь на хвилинку до мене, щось тобі цікавого покажу, — лагідним тоном звернувся до мене молочар.

Заінтригований, я увійшов. Дверцята кухонної плити в його квартирі були розчинені навстіж, у глибині плити між дровами білів зіжмаканий папір, зверху на папері жовтів стосик дбайливо складених дерев'яних скалок, які в побуті називали «смоляками». Поряд, на кухонному столику, виднілася сірникова коробка, на ній — сірник, далі лежав цукерок у барвистій обгортці.

— Чиркни сірником, підпали смоляки, а потім візьми собі цукерок, — попросив Мормурек.

— Навіщо? — не зрозумів я.

— Щоб нагріти їжу, — пояснив він.

Аж тепер я зауважив на плиті горщик із супом.

— Чому вам самому цього не зробити?..

— Мені не можна, — зам'явся Мормурек.

Я виконав його дивне, на мій погляд, прохання. Вогонь спалахнув, а я забрав собі солодкий дарунок. Коли вдома розповів, то мені пояснили, що в «шабес» (суботу) євреям згідно з їхніми релігійними приписами суворо забороняється будь-яка робота, в тому числі й приготування їжі. Побожні львівські євреї ревно дотримувалися цих приписів. Щоразу в надвечірню суботню пору мої єврейські ровесники зникали з подвір'я, де ми разом бавилися, а в єврейських квартирах зачинялися двері. Не раз, зазираючи у вікна, я спостерігав, як урочисто запалювався свічник, а глава сім'ї проказував «шабесову» (суботню) молитву, В «шабес» навіть львівські вулиці помітно порожніли.

«Не мають християни, — повчав мене батько, — в іудейські справи вплутуватися і не повинні допомагати євреям обходити їхні ж власні релігійні заборони. Це — єврейські проблеми, а якими справлятися мають вони самі. Той, хто їм у цьому допомагає, є «шабес-гой».

Виростаючи серед євреїв, я знав, що слово «гой» («чужак») презирливе, подібне до слова «нехрист».

Інша релігія — інші звичаї. Бачив я не раз єврейських чоловіків у ритуальній накидці — талесі, дивився, як вони з допомогою чорних шкіряних ремшців прикріплювали на чолі та на лівій руці чорні пуделка (тєфелін) і так віддавалися молитві. Ці та інші особливості єврейських релігійних практик сприймалися у нашій сім'ї зі спокійним розумінням. «Такий у них закон», — говорилося з цього приводу. У подібний спосіб сприймали єврейську обрядовість й усі наші родичі та знайомі: так вимагає єврейське віровчення. Взагалі у Львові доволі мирно співіснували різні релігійні обряди українсько-візантійської, римсько-католицької, вірменської та лютеранської церков. Мирно співіснували разом з ними і ритуали іудаїзму, хоч єврейська релігія різко відмінна від християнської, і, відповідно, різко відмінні обряди. На рівні обрядових взаємин між релігійними конфесіями будь-яких антагонізмів у Львові, за моїх часів, не спостерігалося. Традиційно, наприклад, на свято Богоявлення Господнього (Йордан) українські священики посвячували воду в колодязях львівського Ринку, яку, як свячену, брали собі і українці, і поляки. Натомість всупереч часто поширюваним тепер наївним твердженням щодо суспільно-політичного життя, романтичної ідилії не спостерігалося, а була запекла національна боротьба, яка переходила в люту ненависть. Стосувалося це, переважно, поляків і українців. В українсько-єврейських відносинах панували взаємне недовір'я, настороженість, пересуди і, щонайменше, байдужість, особливо з боку євреїв, але ненависті не відчувалося, хоча певні єврейські автори полюбляють твердити, що глибина і сталість ненависті українського народу до євреїв гідна подиву.