18

Згадував я вже про те, що за 21 місяць большевицького терору (1939-1941 рр.), внаслідок арештів і чотирьох масових вивозових потоків на Схід, лише в Галичині чекісти репресували понад 400 тисяч осіб, а всього по Західній Україні — майже мільйон. Арешту або висилці «за межі європейської частини» підлягали в першу чергу колишні офіцери та їхні сім'ї, поліцаї, працівники юстиції, а також чиновники адміністрації, осадники (польські колоністи), біженці, залізничники, лісівники, заможні хлібороби («куркулі») і, звичайно ж, політично активна інтелігенція. Маховик тотальної чистки набирав щораз ширших обертів. Зрозумілим стало, що з бігом часу через дрібненьке ситечко чекісти пропустять усе західноукраїнське населення.

За твердженням деяких дослідників (Я. Хоніґсман), близько 30% від кількості висланих становили євреї. Під обухом терору НКВД опинилася і значна частина польського суспільства. Але для ненаситного чекістського дракона і євреї, і поляки служили лишень приправою, так би мовити, «гарніром» до основної страви. Не підлягало сумніву, і це показав наступний перебіг подій, що на Західній Україні для совєтської репресивної машини від першого до останнього дня їхньої катівської діяльності не було важливішого і грізнішого супротивника, ніж український «буржуазний» націоналізм. Націоналістом большевики називали кожного українця, хто хоч якось виступав проти русифікації (обмосковлення). Насправді, націоналіст -борець за рівноправ'я націй, правдивий націоналіст визнає право всіх націй мати власну державу. Ідеологія визвольного націоналізму — чесна і справедлива, вона невід'ємна складова демократичних переконань. Визвольний націоналізм — це ідея, воля й дія націй, спрямована на розбудову держави на своїй етнічній території. Базовим постулатом визвольного націоналізму є гасло «Свобода народам! Свобода людині!».

Кінцевою метою етнічних процесів при совєтському соціалізмі мало стати утворення нової спільноти — російськомовного «совєтського народу». Спираючись на нові догми марксизму-ленінізму, Москва теоретично обгрунтувала проведення старої імперіалістичної політики асиміляції українців. У майбутньому для торжества комунізму українці мали повністю злитися з «вєлікім русскім народом». А хто виступав проти цього, той був націоналістом, ще й «буржуазним», і підлягав знищенню. До слова, російського «буржуазного» націоналізму чекісти не помічали. Таким чином, так званий совєтський інтернаціоналізм був не чим іншим, як поєднанням брехні, підступу та лицемірства, що мав на меті розширення простору для російської нації. Інші народи, зокрема українці, мали зректися рідної мови, викинути свою національну культуру, народні звичаї, забути власну історію, приєднатися до російської нації та асимілюватися. На практиці совєтський інтернаціоналіст -людина, яка, порушуючи Божі та людські закони, утверджує зверхність панівної російської нації або своє бажання бути наймитом, попихачем на службі у завойовника.

На початку 1941 року Мусьо Штарк розповів нам за чаєм на кухні стишеним з обережності голосом про суд, який відбувався у Львові над великою групою української молоді за приналежність до ОУН.

— Чого тим юнакам треба? — дивувався Мусьо. — Адже радянська влада, на відміну від польської, за національною ознакою українців не дискримінує. Ніхто українську мову не забороняє, навпаки. Хочеш вчитися? Будь ласка, двері до всіх вузів перед українською молоддю відчинені навстіж. Хочеш працювати, будь ласка, перепон нема, якщо здібний — займаєш будь-яку посаду. Етнічної дискримінації нема. Невже ж вони Гітлера хочуть?

Батько промовчав. Пізніше в домашній розмові він пояснив: Мусьо не хоче або не може зрозуміти, що українці, як всі нормальні народи, прагнуть мати власну державу.

Я тоді вже достоту знав хитромудрі галицькі правила гри в спілкуванні з поляками та євреями. Не тільки мій батько, а й знайомі українці через обставини неволі постійно лукавили: одне говорили, а зовсім інше думали. Через те навіть така розумна, освічена, інтелігентна людина, як Мойсей Штарк, мала невірне, химерне уявлення про справжні настрої і прагнення галицьких українців. Як кажуть, трапляється, що й по мудрому чорт катається.

Маючи у Львові широкі знайомства серед українства, Микола Щур зі свого боку теж приніс свіжі новини, які доповнили розповідь Муся новими фактами. Виявилося, що на вулиці Пелчинській (тепер Вітовського), в садибі НКВД (колишнє міське управління електропідприємством), проходив масовий судовий процес над студентською молоддю. Досі совєти свої політичні судилища проводили таємно, при закритих дверях. На цей раз чекісти вперше навмисне допустили на суд кількох старих львівських адвокатів з тим прицілом, щоб вони поширювали інформацію про сувору рішучість та холодну безжальність каральної політики совєтської влади, збільшуючи серед населення страх та паніку. Перед большевицьким кривосудом постало тоді 59 хлопців та дівчат. Вирок був приголомшуючий: 42 звинувачених, із них 11 дівчат, засудили на кару смерті. За інкриміновані їм дії за польського санаційного режиму, який комуністи називали фашистським, підсудні дістали б декілька місяців ув'язнення, у найгіршому випадку — кілька років. Москві ж йшлося не тільки про згущення атмосфери жаху серед і так вкрай заляканих, затероризованих львів'ян, але насамперед — про нищення духу опору в українському суспільстві.

Люди в місті боялися заслання в Сибір, як говорилося тоді — «пасти білих ведмедів» Із кам'яниці навпроти в 1940 році вивезли разом з іншими нещасними жертвами з нашої вулиці офіцерську вдову з трьома малолітніми дочками. Чоловік її помер ще перед війною. Мешканці кварталу добре знали цю привітну, сердечну жінку та її милих білявих дівчаток і не могли збагнути, за яку провину депортували цю лагідну жіночу сім'ю.

Взимку прийшов від вдови розпачливий лист з далекого, досі незнаного нам Казахстану. Лист навіював страх. Бідолашна вдова писала, що наймолодша донька не витримала злигоднів і померла, а інші хворіють пелагрою, їм конче потрібен риб'ячий жир, а тут його нема де дістати. Мешкають вони в холодній, вогкій землянці разом з п'ятьма вигнаними з Литви та Латвії сім'ями. Палять піч кізяками, бо дров їм не дають, хоч працює вона на ошкуренні деревини. Норма ошкурення така висока, що ніяк не годна виконати, а заробіток мізерний. Зрештою, купити і так тут майже нема що. Живуть упроголодь, з тухлої муки роблять затирку і це їдять. Далі вдова просила сусідів, на милість Господа, прислати хоч трохи риб'ячого жиру і часнику. Просила ще якесь старе взуття, бо своє зносила геть чисто, нового ж тут не купиш. А засланцям треба щотижня ходити аж за вісім кілометрів, відмічатися в комендатурі. Влітку при теплі можна босоніж, а як бути взимку — не знає…

Подібні трагічні листи з Казахстану, можливо, не без таємного сприяння чекістів, появилися і кружляли по Львову взимку 1940 року. Совєтській владі потрібні були не свідомі громадяни, а залякана покірна отара. Призначеним на депортацію на збір відводилось не більше півгодини. Розбуджені несподівано зі сну (вивезення проводились лише по ночах), ошелешені люди часто непритомно хапали що попало під руки, забуваючи найнеобхідніше. Траплялися анекдотичні трафунки — дехто брав в дорогу зі собою клітку з улюбленою канаркою, тягнув велику ікону або ніс духовий музичний інструмент. Нерідко жінки взували модельні туфлі, одягали святкову сукню, ніби збиралися до театру чи на бал. Дехто взагалі покидав дім у шляфрочку (нічний халат), у капцях на босу ногу. А втім, людей висилали без засобів для існування, прирікаючи їх на вимирання у нетрях тайгових лісів або у безводних казахських степів, з малими дітьми і немічними стариками.

Вуйко Камінський награно бадьорим тоном хвалився перед нами, що на випадок депортації має наготовлений клунок з раціональним набором потрібних на засланні речей, так що кляті «чубарики» (тодішнє польське назвисько росіян) не захоплять його зненацька. Його дружина, тітка Зоська, признавалася жалібним тоном, що не спить по ночах, боїться, що за ними прийдуть енкаведисти. Камінський чомусь вважав, що енкаведистські списки на заслання готуються за допомогою місцевих євреїв. «Без наших євреїв совєти були б сліпими», — твердив він. Зрештою, таких поглядів дотримувалося чимало львів'ян. У Львові тоді зародилося польське підпілля. Його керівництво, як свідчать документи, звинуватило євреїв у співробітництві з органами НКВД. Керівник польського підпілля генерал Ґрот (Ровецький) скаржився у рапорті до польського уряду в Лондоні, що на території радянської окупації умови для підпілля значно важчі, ніж на території німецької. Є це наслідком того, що большевики мають потужний поліційний апарат, розуміють польську мову і отримують велику допомогу місцевого елемента: українців, білорусів і передусім євреїв. Польські історики Галичини підсилюють твердження Ґрота, наголошуючи, що швидка розбудова апарату контролю і нагляду НКВД завдячує прихильності до комуністичних ідей значної частини єврейського суспільства. До цього слід додати, що органам НКВД вдалося легко упоратися з польським підпіллям в Галичині. А керував його розгромом комбриг (командир бригади) НКВД єврей Леонід Райхман.

Відразу після візиту вуйка Камінського до тата заскочив позичити цигарку новий сусід, який нещодавно поселився в нашому будинку. Мешкав він разом з молоденькою дружиною і синочком через стінку від нас. Казали, що він працює перукарем, тому сусіди звали його «фризієр» (нім. friseur). Закуривши, чоловіки розбалакалися про якість тютюнових виробів. Постійною чоловічою темою серед галичан зробилася ностальгія за довоєнними марками цигарок: «Єгипетські», «Плоскі», «Пшедні», яким і близько не дорівнювали новітні «Червоні прапори».

Роз'ятрений розмовою з Камінським, тато не втримався і став нарікати на депортації.

— А вам чого боятися? — здивувався «фризієр». — Ви ж простий робітник, а радянська влада сумлінних, порядних трудящих не чіпає. Йде лише знешкодження, прополювання бур'яну. Проводиться необхідна очистка суспільства від класових шкідників. Чесному пролетарію нічого боятися. Все робиться для його ж добра.

Я пильно придивлявся до малознайомого «фризієра». Високий, показний, самовпевнений, він не вкладався в образ прислужливого працівника ножиць і бритви. Спостереженням, що він не той, за кого себе видає, я поділився з домашніми, але мені не повірили.