31

У Львові після кожної зміни влади наступала і цілковита зміна декорацій. Символічна державна емблематика — герби, прапори, написи на установах, пам'ятні таблиці, портрети вождів та інша атрибутика попереднього режиму — враз ставала мотлохом, який потрібно негайно прибрати. Окрім того, наростала хвиля перейменувань вулиць, площ, назв установ, навчальних закладів, кінотеатрів тощо. Для ілюстрацій того, як разом зі зміною політичної кон'юнктури змінювалися назви вулиць, приведу приклад. Одна з центральних львівських вулиць до 1940 року мала назву Лєона Сапєґи, відтак вулиця стала послідовно носити такі назви: Ленінського комсомолу, Фюрстенштрассе, Сталіна, Миру, і нарешті — Степана Бандери. Таким чином, з 1940 по 1990 роки одній і тій же вулиці змінювали назву шість разів. Крім окремих випадків, у подібний спосіб змінювали назву більшості львівських вулиць. Деяким вулицям міняли назву вісімнадцять разів.

Коли у Львові у вересні 1939 року почали знищувати польську державну символіку, то польське суспільство охопив відчай. Поляки намагалися перешкодити знищенню своїх національних символів. Пам'ятаю, як тривалий час не вдавалося зруйнувати польський державний герб, що знаходився у подвір'ї обласної бібліотеки для дітей та юнацтва (вул. Винниченка, 1), через упертий саботаж комунальних робітників. Великий за розміром герб височів на рівні третього поверху, і робітники наводили розмаїті технічні причини, щоб ухилитися під виконання цього завдання. Тоді доручили справу робітникам-українцям, які з превеликим задоволенням взялися за осоружного «білого орла» і миттю розбили його в друзки. На внутрішньому балконі, що оперезує будинок бібліотеки, зібрався тоді принагідний гурт читачів. Коли з державного символу Польщі посипалися на землю розбиті уламки, вони мало не вголос заридали.

У липні 1941 року йшов я вулицею Сикстуською (тепер Дорошенка) униз. По дорозі спостерігав, як з фасаду Головної пошти скинули червону зірку і набір портретів большевицьких вождів, так званий «іконостас». Менші портрети вождів валялися по вулиці, їх просто на брук викидали з різних приміщень державних установ. На перехресті теперішнього проспекту Свободи і вулиці Дорошенка, приблизно там, де знаходиться знаменита «клумба», бовваніла висока, багатофігурна скульптурна група під назвою «Сталінська конституція». Коли я надійшов, бульдозер саме руйнував наочну агітацію большевицької демократії. На прилеглому тротуарі біліли цілі блоки гіпсу, виднілася заіржавіла павутина арматури, гнилі дошки і великі куски фанери та шматки червоного перкалю. Саме з такого нетривкого, дрантивого матеріалу було споруджено скульптурну групу, що мала символізувати облудну сталінську конституцію. Усе це вантажили на автомашини і вивозили на смітник. Перехожі, що з цікавості зупинилися, спостерігаючи за роботою бульдозериста, їдко кпинили і зі Сталіна, і з його псевдоконституції.

Зате від нових прапорів, що появилися на вежі міської ратуші, поляки відводили погляди. Там посередині повівав німецький державний прапор, з яким від біди, вимушено, можна було якось змиритися, бо по чотирьох боках вежі майоріли синьо-жовті стяги, які доводили польських патріотів до шалу. І небезпідставно. Всупереч офіційній польській пропаганді львівські поляки в глибині душі прекрасно усвідомлювали, що Львів є лише штучним польським островом, оточеним українським етнічним морем. І при найменшому сприятливому повороті політичних подій море готове вмить поглинути чужорідний острів, Синьо-жовті прапори на львівській ратуші символізувала історичний кінець польському пануванню в Галичині.

На тумбах для об'яв і просто на мурах будинків виднілися розклеєні плакати з текстом проголошення незалежності України. Кидалися у вічі продовгасті, вузькі афіші, де на червоному тлі білими літерами йшов лаконічний напис: «Україна — для українців». Мусьо Штарк прокоментував це гасло так: «Твердження зрозуміле і справедливе. Україна, природно, має належати українцям, але що на це скажуть німці?».

На відміну від поляків, галицькі євреї не боялися української державності ні в 1918, ні в 1991 роках. Не боялися і в 1941 році. Євреї знали, як я вже казав, що жодна українська політична сила не сповідує ідеологію антисемітизму, і досягти з українцями консенсусу, згоди буде не окладно. Ось, наприклад, що писав про розвиток українсько-єврейських відносин у майбутній незалежній Українській державі визначний діяч ОУН, публіцист і теоретик українського націоналізму Микола Сціборський: «Обов'язком української суспільности є переконати єврейство в тому, що майбутня Українська Держава не заховає в собі для нього ніяких небезпек. Що більше, в умовах цієї державности та її майбутньої суспільно-продукційної й економічної організації — єврейство знайде для себе більш сприятливі умови для праці та існування, ніж воно має їх тепер на окупованих українських землях. При тих модифікаціях, головно економічного порядку, яких зазнає після розвалу окупації Україна, євреї з їх активністю та підприїмчивістю зможуть і для себе віднайти сприятливе положення і принести користь загальному процесові державного будівництва. Зокрема дуже корисним для себе й для суспільства можуть бути євреї в оживленні вільного товаро-комерційного обороту на Україні після большевицького панування.

Поруч із тим конче треба виразно вказати єврейству, що наш державницький рух не бачить ніяких підстав та користей в обмеженні правного положення єврейства на Україні. Навпаки, завданням влади буде дати євреям рівноправне положення і можність виявляти себе у всіх ділянках суспільно-громадської, культурної та іншої діяльности. Це спричиниться до скорого зникнення сучасної єврейської ізоляції. Що ж до побоювання, що рівноправність євреїв може принести шкоди державности, треба мати на увазі, що євреї не являють собою того роду національної меншости на Україні, яка б мала якісь суб'єктивні причини ставитися засадничо-вороже до нашої незалежности. Навпаки, сприятливі умови існування, втягнення в водоворіт державно-суспільної діяльности поруч із иншими -все це спричиниться до витворення в єврейських масах почуття не лише лояльности, але й пізнішого свідомого державницького патріотизму».

Наведені рядки із програмної статті «Український націоналізм і жидівство» були адресовані керівному активу Організації. Їх опублікував у тридцятих роках орган Проводу Українських Націоналістів — теоретичний журнал «Розбудова нації», що видавався із цензурних міркувань у Празі. Такий погляд на українсько-єврейські відносини в умовах незалежної України зберігає свою високу актуальність до сьогодні. Але повернемось до подій липня і до кількості тодішніх жертв.

За канонами і правилами іудаїзму, мерця мають поховати у день смерті до заходу сонця. У такий же стислий термін ховають своїх покійників і мусульмани, В країнах з жарким кліматом, де виникли ці дві конфесії, інакше з мертвими тілами поступати неможливо.

Єврейський поховальний обряд у Львові не міг зрівнятися з пишнотою католицького похорону. Зазвичай католицька похоронна процесія, якщо прямувала на Янівський цвинтар, формувалася поблизу костелу св. Анни, бо скоріше заважав їй пересуватися рух міського транспорту. Процесію очолював чоловік у білій з коронками накидці, що тримав у руках високий хрест. За ним йшов ксьондз. Далі гніді коні неспішно тягнули похоронну колісницю-караван. Оздоблений вигадливою бароковою різьбою львівський караван нагадував казкову кришталеву карету Попелюшки. Котився він на високих гумових колесах. Крізь прозорі скляні стінки каравану видно було катафалк, на якому покоїлася труна небіжчика, скорботна група родичів та друзів повагом крокувала за караваном. Окрім візника, похоронну процесію ще обслуговували чотири носії, так звані «караваняжі». Вони робили всі потрібні маніпуляції з труною: переносили, клали, знімали, опускали.

Єврейський похорон виглядав скромніше і проходив менш церемонійно. Не пара баских гнідих, а один робочий коник, не карета-караван, а звичайний віз і проста нефарбована труна (віруючих хоронять у савані). Родичі та друзі єврейського покійника не стримували своїх почуттів, серед жалобників чулися тужні плачі та голосіння. У похороні брали участь професійні плакальниці. Від нашого кварталу до початку вулиці Золотої рукою подати, а ця вулиця закінчується перед ворітьми єврейського міського кладовища. Магістрат заборонив проводити поховальну процесію вулицею Золотою, вимагаючи чомусь, щоб процесія добиралася до цвинтаря лише вулицею Піліховського (тепер Єрошенка). На тому тлі виникали часті скандали, в які втручалася польська поліція.

У коридорі брами нашої кам'яниці якогось дня появилася групка юнаків з єврейської релігійної школи-єшиботу. Хлопці щось тихо між собою гомоніли незрозумілою мовою, яку Йосале визначив як гебрайську (іврит). Єшиботники разюче відрізнялися від звичайних єврейських хлопців. Одягнеш в чорні лапсердаки, чорне взуття, чорні ярмулки, з-під яких звисали довгі, кручені пейси, вони скидалися на монастирських послушників. Їхній фізичний вигляд теж різнився від пересічних єврейських юнаків: вузькі плечі, тонкі, мов билинки, руки, худі, крейдяно-бліді обличчя, які, здавалось, ніколи не бачили сонця, лише очі книжників світилися фанатичним блиском. Відчувалося, що єшиботники заглиблені у ту реальність, яку ми називаємо духовним життям.

Чогось вони напружено чекали. Я зайшов у сусідній будинок -там теж у брамі чогось очікували кілька юнаків з єшиботу. Чаїлися вони і по інших сусідніх брамах. По хвилі з боку вулиці Яховича з'явився малий руденький коник, що тягнув невеличкий візок. У візку лежала схожа на скриньку труна з небіжчиком. Осоружної поліції поблизу не було. Пролунала команда, і єшиботники вискочили зі своїх схованок на проїжджу частину вулиці. Виявилося їх досить багато — чоловік із сорок. Вовтузячись, вони невміло випрягли коня. Потім одні вчепилися за оглоблі, інші стали дружно підштовхувати і візок з покійником прудко покотився вгору Золотою. Єшиботники так вшановували свого померлого наставника.

Після упадку Польщі не стало магістрату, перестали діяти магістратські накази, і ніхто більше не забороняв євреям проводити похоронні процесії вулицею Золотою. Влітку за день траплялося два-три похорони. Ми виростали без телевізорів, і кіно теж було для нас рідкістю, а тому полюбляли спостерігати з гори «гицля» поховальні процесії як видовище. Дорослі теж любили дивитися на похорон. Коли після «тюремного погрому» Мусьо Штарк назвав величезну кількість загиблих, біля 300 осіб, то мій батько зауважив, що Золотою пройшло не більше десятка похорон. З чого він зробив висновок, що цифри жертв, як це в подібних випадках часто буває, явно завищені. Вони тоді посперечалися і пішли удвох пересвідчитися на цвинтар, але там не знайшли якихось свіжих масових поховань нібито сотень жертв. Можливо, зрештою, частину загиблих поховали в іншому місці, як це сталося з жертвами з вулиці св. Анни.

Наприкінці позаминулого століття на кошти міста у Львові було споруджено десять репрезентаційних шкільних будівель за проектом відомого австрійського архітектора Гохберга. Російський військовий журналіст, який відвідав Львів у 1915 році, захоплено відзначив, що таких чудових шкільних будівель немає ні в Москві, ні в столичному Петербурзі. Ці будинки ще добре служать львівським школярам донині. Один з тих шкільних будинків, споруджений з міцної червоної цегли на вулиці св. Анни (тепер Леонтовича). Семикласна, так звана «нормальна», школа (згодом СШ № 11, тепер правничий ліцей) дістала назву від поблизького одноіменного костьолу св. Анни. Учні польської школи св. Анни парадували у форменних кашкетах — «рогативках» з малиновим верхом і синьою облямівкою. До цієї школи ходив Йосале, якому я сильно заздрив, бо в моїй українській приватній «Рідній школі ім. Б. Грінченка» учням не належало носити форменні кашкети. Форменні кашкети, до речі, носили і львівські студенти. За радянської влади кашкети школярів і студентів були скасовані.

У перших днях липня 1941 року в просторому гімнастичному залі школи св. Анни розмістили поранених червоноармійців. Лежали вони на голій долівці, лише важкопораненим підстелили трошки старої соломи. Ніхто їх не доглядав. Виходило, їх покинули напризволяще, хоч офіційно вони вважалися військовополоненими. Жінки з навколишніх кварталів, у тому числі й з нашого будинку, стали навідуватись до поранених, приносили їм харчі. Серед червоноармійців переважали кавказці і середньоазіати, проте для жалісливих за своєю природою жінок національність поранених не грала ролі. Вони бачили перед собою молодих чоловіків, що страждають, і спішили допомогти чим можна.

Через декілька днів червоноармійців кудись забрали, а приміщення школи зайняла німецька військова частина. Фронт перекочувався через Галичину і квартирмейстри шукали по всьому місту вільні приміщення для цієї великої маси військ. Згодом, аж до кінця окупації, тут, у школі, розміщався німецький військовий лазарет. Львівську цитадель і розсіяні по місту казарми збудовано у такий спосіб, щоб вони не надто близько примикали до житлових будинків. Військові не люблять, коли цивільні особи мають можливість постійно спостерігати за ними зі своїх вікон. Німецькі солдати, які заселили школу св. Анни, були виставлені на безперешкодний огляд з близьких будинків протилежної частини вулиці. А там у високих сецесійних кам'яницях мешкали здебільшого євреї. Неминуче наростав конфлікт.

Якогось дня німці категорично заявили, що з вікон протилежного будинку стріляли «єврейські зловмисники». Як розповідала нам двірничка цього трагічного будинку, насправді хтось з молодих насмішкуватих єврейських мешканців не витерпів сусідства і став через вікно показувати німцям сценки з фільму Чарлі Чапліна про диктатора — пародіюючи Гітлера. Цього було досить. Ображені німецькі солдати увірвалися в будинок, вивели всіх дорослих єврейських чоловіків на подвір'я і розстріляли. Загинуло близько 20 осіб. Похоронну процесію ми не побачили, бо розстріляних нишком поховали на старому єврейському кладовищі, що знаходилось поруч.