46

Ми з Йосале стояли собі на майданчику сходової клітки, коли знизу, з вулиці, надійшов Іцхак Ребіш. Він пройшов повз нас, не обізвавшись оловом, що вельми здивувало, бо Іцик не лише відповідав завжди на вітання, а ще полюбляв нас зачепити якимсь веселим жартом. На цей раз він поспіхом пройшов мимо з похмурим камінним обличчям і невидющими очима. На дворі накрапував осінній дощик і на щоках Іцхака виднілися краплі вологи.

— Мабуть, Іцик сильно сьогодні змок, — висловив я припущення.

— Здається, він плаче, — заперечив здивовано Йосале.

Заінтриговані, ми пішли услід за ним на балкон до квартири Ребішів. Іцик не причинив щільно за собою двері на кухню, і ми мали можливість бачити все, що там відбувається. Переступивши поріг, Іцик відразу з розмахом, як ненависне ярмо, жбурнув на кухонну підлогу свою поліцейську шапку, а за нею гумовий кийок.

— Іх габе ґенуґ! Іх габе ґенуґ! З мене досить! — заволав він розпачливим голосом і заплакав.

Ми були шоковані. Наш Іцик, наш спортсмен, наш веселий, бадьорий Іцик, кумир і гордість підлітків цілого кварталу, раптом розпустив нюні. Це ж він повчав, що справжній хлопець не плаче за ніяких обставин, а тепер сам зрадливо пускає сльози, як м'якотіле дівчисько.

З глибини квартири вибігла стривожена паці Мателка Ребіш — його мати. Схлипуючи, перериваним голосом Іцик став їй емоційно розповідати, що з ним трапилося. Те, що я не осягав на їдиші, Йосале тут же тлумачив мені, хоч справа, по суті, була зрозуміла. Йшлося про події у школі ім. Чацького (тепер там Навчально-технологічний центр учнівської молоді Шевченківського району). Ця велика польськомовна школа розміщалася у монументальній триповерховій будівлі, що стоїть відокремлено від решти вуличної забудови. Подвір'я школи з боку теперішньої вулиці С. Лянберга відгороджувала висока кована огорожа (тепер металева сітка). Гестапівці таке відокремлене розташування будівлі оцінили по-своєму. Там вони організували збірний пункт на зразок табірної пересилки. А єврейська поліція під їхнім наглядом виконувала на території цієї школи конвойні та наглядацькі функції. Сюди після облави приводили дві-три сотні переважно убогих, немічних людей похилого віку єврейського походження. Потім приречених ладували на вантажівки і партіями вивозили на «піски», де їх розстрілювали. Містом йшов недобрий поголос, що нібито Юденрат сприяв такому хірургічному способу очищення своєї громади від соціального баласту.

— Сьогодні вранці, — розповідав Іцик матері, — серед групи підловлених людей я зустрів свою бабцю. Нашу бабцю! Нашу бабцю! — повторив він зболілим голосом.

— Німці хочуть убивати євреїв з нашою допомогою! Я не буду цього далі робити! — скрикнув Іцик і з люттю докинув на підлогу ще свій ремінь, потім зняв і жбурнув піджак, залишаючись в самій сорочці. Він нібито здирав зі себе поліцейську шкуру.

— Іх габе ґенуґ! З мене досить! Я йду з поліції!

Вів заметався по кімнаті, як тигр у клітці, щось мов у гарячці викрикував, здригаючись від ридання. Ми збагнули, що з Іциком сталася істерика. Пані Мателка приголубила свого сина, намагаючись заспокоїти, а ми відійшли геть.

Школа ім. Чацького знаходилася недалеко від Клепарівської вулиці. Мені доводилося нерідко біля неї проходити. Раз я спостерігав таку сценку: в одному кутку шкільного подвір'я перелякано з'юрмилася група людей похилого віку, а по периметру огорожі стояли, нудьгуючи, єврейські поліцаї. У бічній брамі (зараз вона замурована) звідкись з'явився есесівець з черепом і схрещеними кістками на пілотці. Поява есесівця змусила поліцаїв стрепенутися. Німець подав команду і поліцаї кинулися заганяти стариків до приміщення школи. Ті рухалися мляво. Есесівець знову подав команду, і поліцаї дружно взялися за кийки. Періщили стариків театральним методом: з початковим великим замахом, але з ледь відчутним кінцевим ударом. Тихцем поліцаї просили стариків теж удавати, що їм дістається і голосно стогнати.

На цей час кілька випадкових перехожих зупинилися подивитися, що саме тут відбувається. Перехожа публіка осуджуючи дивилася, як єврейська поліція поводиться зі своїми одноплемінцями-євреями. Навіть прості, малоосвічені львів'яни добре розуміли: німці прагнуть, щоб єврейська поліція допомагала розправлятися з євреями, українська — з українцями, польська — з поляками, а німці як вища раса будуть над усіма зверху панувати. Мимовільним вуличним глядачам поліцаї стали по-змовницьки підморгувати, показуючи, що вони своїм поганого не чинять, що вони лише імітують удари. Збоку це могло скидатися на карнавальне дійство, коли учасники забавляються навмисними страхами-жахами, знаючи, що погрози не серйозні, що вони умовні, згідно з правилами гри. Есесівець і собі криво усміхався, він прекрасно все те бачив. Поліцейська хитрість його явно розвеселила, адже він знав трагічний фінал усіх учасників жахливої драми.

На відміну від армійської служби, ані в мирний час, ані в часи війни тоталітарні режими до поліції нікого не брали примусово. До поліції зголошувалися лише добровольці. Добровільність передбачає відбір, а критерії добору в свою чергу мають певні параметри. Львівське ґестапо, підбираючи кадри до єврейської, як і до української, поліції, чи до львівської кримінальної поліції, яка складалася з поляків, знаходили таких осіб, які, крім фізичної вправності, відзначалися безжалісністю, жорстокістю і, зрозуміло, слухняністю. Треба сказати, що до єврейської поліції зголошувалися ті, хто думав у такий спосіб уникнути смерті.

Наївне сподівання галичан, що за окупаційного режиму вдасться якось створити таку поліцію, яка б захищала інтереси місцевого населення, швидко розвіялися. Німецька служба безпеки (СД) жорстко перетрушувала поліцейські кадри у потрібному їй дусі. Всілякі ідеалісти, якщо траплялися, нещадно виганялися, їх заступали особи кримінального нахилу, різного роду авантюристи та інші моральні покидьки, для яких нічого не було святого. Організовану за допомогою ОУН у перших днях німецької окупації явочним порядком українську міліцію ґестапо розпустило, а її керівника Равлика розстріляло. Німецька служба безпеки оголосила в Галичині про набір до української поліції і провела його на свій смак і розсуд. Треба додати, що як єврейська порядкова поліція, так і українська допоміжна не були справжніми поліціями ні в організаційному, ні в правовому відношенні. Це були лише додаткові допоміжні формування при німецьких поліційних органах. Організувало ці допоміжні служби, утримувало та керувало їхніми діями німецьке ґестапо. Робити з української допоміжної поліції, як це інколи намагаються, представництво саме українського народу є звичайною політичною спекуляцією, що має прозору мету — приховати величезний вклад українців у боротьбу з гітлерівським націонал-соціалізмом. На фронтах загинуло понад три мільйони українців. Порівняльна статистика свідчить, що в Європі немає народу, який би вніс у боях, підкреслюю, у боях, таку величезну данину крові для перемоги над Гітлером, як українці. Досить сказати, що українських вояків на полі бою з гітлерівськими поневолювачами загинуло більше, ніж військових Англії, Франції, Польщі, США, Бельгії, Голландії, Греції, Данії, Норвегії разом узятих. Тепер відомо, Україна зазнала найбільших втрат з усіх країн, що брали участь у Другій світовій війні — 17 мільйонів загиблих. З фронту не повернувся кожен десятий. Траплялися українські села, до яких не повернувся ніхто.

Іцик Ребіш дотримав обіцянки і покинув ряди єврейської порядкової поліції. Невдовзі його запроторили в табір на вулиці Янівській, де він і загинув.