60

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Вижити цивільному населенню тристатисячного Львова на мізерні німецькі «лєбенсміттелькарте» було неспромога. Мешканці ґетто діставали офіційно на половину меншу норму продовольства (на практиці ще менше), тобто поставлені були на грань голодомору. Тоді говорилося, що українці і поляки дістають 50% від пайка німецьких цивільних осіб — фольксдойчів, а євреї — лише 10%. Насправді, пропорції були ще ширшими.

Щоб якось вижити, люди спроваджували з села харчі поза плечима окупаційної адміністрації. Німці цьому всіляко перешкоджали, виставляючи на рогачках міста і вокзалах поліційні застави. Від селян відбирали продукти, навіть забирали від сільських жінок банки з молоком. Осіб, що збільшували нелегально продуктообмін між містом і селом, гітлерівці прозивали спекулянтами. Боротьба зі спекуляцією не давала і не могла дати результатів. Торгівля для багатьох зробилася єдиним засобом виживання. Маса військ, різних армій — союзників Німеччини, що перекочувалась через місто, теж втягнулася в нелегальну торгівлю. Німецькі солдати, як я вже згадував, обмінювали здебільшого на шнапс свої армійські пайки. Траплялося, що можна було в них купити армійське взуття і білизну. Значно в ширшому обсязі торгували угорські і словацькі військовики, які, користуючись близькістю до Львова кордону своїх країн, займалися контрабандою. Прославилися комерційним хистом італійські солдати. У світлих голубих мундирах, веселі, музикальні італійці, які безтурботно їхали на східний фронт, прихопивши зі собою мандоліни і гітари, торгували всім, чим могли, включно до зброї. Взамін брали валюту, срібло, коштовне каміння і ганялися за дівчатами.

Наш далекий родич з Мостиськ Павло піддався загальній моді і зайнявся комерцією. Став торгувати жіночим взуттям.

Коли Павло появлявся в нас, то своєю бадьорістю, дотепністю, розповідями розмаїтих історій вносив струмінь розваги у повсякденне похмуре життя. Заспівав він вам актуальну пародійну пісеньку про спекулянтів:

Ми — українські шпекулянти,

Рушаємо лавами на Львів,

Веземо масло, сир, сметану,

І самогон із буряків.

Вже доїжджаємо до Львова,

Аж німачисько крикнув: «Гальт!»

А я йому відповідаю:

Я — український шпекулянт.

У Львові спостерігалася гостра нестача шкіри, бо німці забирали все собі. Міська фабрика взуття, по-німецьки «Schuhfabrik», перейшла на випуск дерев'яного взуття, так званих «деревняків», «древняків». Влітку у дерев'яному взутті ще можна було якось ходити, але взимку вже несила. Я сам влітку ходив у «деревняках». Підошва виготовлялась з м'якого дерева, а верх — зі свинячої шкіри або з цупкого полотна. Для гнучкості підошва ділилася на дві нерівні частини там, де починаються пальці. Уразливим місцем такого взуття були зчеплення між двома частинами підошви. Характерний звук при ходьбі «деревняків» нагадував молотьбу ціпами по дошці.

Казали, що німці прагнуть, щоб усі тубільці ходили в «деревняках», проте наперекір німцям заможніші львів'яни — як чоловіки, так і жінки — демонстративно носили високі блискучі шкіряні чоботи, які називали «англіками» (англійськими). На взуттєвій фабриці польське підпілля здійснило диверсію і цех «деревняків» згорів дощенту. Розійшовся поголос, що жандарми роблять по трамваях облави, змушуючи жінок, взутих в «анґліки», віддати чоботи, а взамін дають їм «деревняки». На «Кракідалах» відразу виникла сатирична пісенька на цю тему, в якій фігурували «бомбовці» (так прозивали німецьких жандармів) і «моя тітонька» («цьоця»). Наведу для колориту кілька рядків з цієї пісеньки:

Сахарина — пастилькова,

Мука з гіпсом — люксусова.

Файдулі, файдулі, фай.

А в трамваї страшні крики,

Бо знімають з ніг «анґліки».

Файдулі, файдулі, фай.

Той «бомбовець» ся підсуває

Із «анґліків» її роззуває.

Файдулі, файдулі, фай.

Тепер моя цьоця має «анґліки»

Зі спаленої «шуфабрики».

Файдулі, файдулі, фай.

Павло вловив кон'юнктуру й на жіноче взуття і почав возити з Кракова до Львова модельні туфлі, У Кракові були в продажу жіночі мешти. Додам, що в ті часи роздобути чоловіче взуття було значно легше. На «Кракідалах» завжди можна було придбати військові черевики. Вів Павло комерцію не сам, а зі своїм другом Максимом. Спритний Максим запасся документом, що він навчається на фахових лісничих курсах. Такий же «аусвайс» якимсь чином дістав і Павло. Стали вони удвох їздити потягом за маршрутом Львів — Краків і назад. На залізничних вокзалах пасажирів і їхній багаж перевіряла спеціальна залізнична поліція — «Bahnschuzpolizei». Контингент «баншуців» складався переважно з поляків. Довгий час Павло з Максимом возили невеличкі партії взуття і якось їм вдалося не привернути до себе уваги «баншуців».

Одного разу краківський продавець, з яким вони мали справу, запропонував приятелям більшу партію жіночого модельного взуття. Пропозиція спокушувала: одноразовий зиск передбачався високий. Складність полягала в перевезенні. Великий багаж неможливо було затаїти. Приятелі вирішили ризикнути, придумавши хитромудру витівку. На вокзалі в Кракові, на пропускний пункт першим пішов говіркий Павло. Він ніс чималу валізку, і йому відразу наказали її відчинити. Побачивши новенькі жіночі туфлі «баншуци» загорілися конфіскувати товар. Однак тут же розчаровано зупинилися — всі мешти були на ліву ногу.

— Що ж ти з ними робитимеш? — запитав вражений німецький жандарм, що був на заставі за головного.

— Попробую частину лівих переробити на праві — «aus links nach rechts», — відповів смиренно Павло.

Німець сплюнув, поляки — «баншуци» розреготалися від такої глупої затії. Павло добре поставленим львівським балаком, від якого поляки розтанули, сказав, що може щось і вийде. «Баншуци» вмовили жандарма пропустити симпатичного львівського дивака, Павло тут же затаївся в кутику першого вагона І не показувався до кінця відправлення потяга.

А посадка тривала. Під її кінець до пропускного пункту підійшов Максим зі своєю валізою. Коли «баншуци» її відчинили, виявилось, що вона теж повна жіночих туфлів, але на праву ногу. Жандарм зметикував, що його в такий спосіб ошукали, а «баншуци» розреготалися від витівки львівських батярів. Максима пропустили. На львівському вокзалі, згідно з домовленістю, приятелі помінялися місцями. Першим з правими мештами на контрольний пункт подався Максим. Львівський жандарм здивувався, навіщо йому одні праві туфлі, але той пояснив, що він «arme Student» буде переробляти «aus rechts nach links». Спантеличений жандарм пропустив його, і Максим чимдуж щез з території вокзалу. Коли під кінець перевірки потягу з'явився Павло з валізкою туфель на ліву ногу, — жандарм упав у гнів. Він став ляскати Павла по пиці, а той все монотонно проказував «ich bin arme Student» і покірно, мов Швейк, стояв, не ухиляючись від ляпасів. Зігнавши злість, жандарм розсміявся і наказав «бідному студенту» забиратися негайно геть і більше не попадатися на очі. Так друзям вдалося провернути свою оборудку.

Павло був майстром оповідати житейські історії, що йому траплялися. Одна з них, пов'язана з вбивством євреїв, запам'яталася мені особливо сильно. Одного разу приїхав Павло десь з околиць Брюхович, де мав торговельного партнера на ім'я Іван, сильно опечалений. «Якими звірами бувають люди в наші часи, — розпочав вік свою розповідь. — Учора вранці до мого Івана зайшов поліцист з їхнього ж села. Односельчани мали поліциста за лиху людину. Ще до війни мав він певні кримінальні справи, не гребував злодійством. З приходом німців пхався до української міліції, але його туди не прийняли. Зате німці взяли з охотою його до своєї поліції.

— Бери три лопати і простуй за мною, — наказав Іванові поліцист.

— Взяв я лопати і пішов з ним, — вів далі Іван. — Прийшли на узлісся, коли дивлюся — до дерева прив'язані дві голісінькі жінки. Мали жінки безпорадний, жалюгідний вигляд. Видно, цілу ніч простояли прив'язані, в голоді і холоді. Поліцист пояснив, що це єврейки, які втекли з транспорту до лаґера. Німці перед вагоном роздягли їх, щоб не втікали.

— Я їх впіймав, — похвалився поліцист.

— Жінки жалісно скиглили, наче малі діти. Виглядали на матір і дочку. Поліцист відв'язав їх, вручив по лопаті і наказав копати. Одну лопату дав мені і теж звелів копати яму. Зопалу, розповідав Іван, — я взявся копати, але схаменувся і запитав -навіщо ми копаємо?.,

— Могилу для жидівок, — пояснив поліцист. — Німці наказали мені їх порішити самому.

— Не буду копати, — сказав я і кинув лопату.

Поліцист наставив на мене рушницю.

— Копай! — наказав.

Я перехрестився і сказав:

— Можеш мене застрелити, але для живих людей копати могили не буду. Я бачив, мав він охоту стрілити, але вдома знали, що він мене забрав і, мабуть, тому побоявся.

Старша єврейка знеможено повалилася, вона лише тихо плакала. Молодша стала на коліна, вся тремтить від жаху й холоду і благає:

— Пане поліцай, не вбивайте нас, ми вам нічого злого не зробили. Відпустіть нас, ми собі тихенько підемо.

У відповідь поліцист штовхнув її цівкою рушниці під ребро і гаркнув: «Копай яму, я тобі сказав!»,

— Я відійшов геть, — вів Іван, — став на віддалі за чагарниками і спостерігаю. Яма була плиткою і поліцист взявся сам за лопату, неохоче трохи покопав. Далі наказав жінкам лягти лицем вниз і двічі вистрелив. Закинув рушницю на плече і собі пішов. Я вернувся, щоб забрати лопати. Єврейки лежали з простреленими головами, в плиткій ямці. Висипав я їм там могилу, щоб дикі звірі не розносили людські кості.