64

Сусід з першого поверху (носив незвичне, мабуть, німецького походження, прізвище Ірлі) належав до таємної організації польської Армії Крайової (АК), яку в розмовній мові називали коротко — «ака». До Львова Ірлі прибув перед війною, звідкись із Сілезії, з місцевості, що відійшла до Райху. Незважаючи на інвалідність — під час Шльонського повстання 1921 року позбувся ноги, — Юзеф Ірлі розпочав у Львові активну підпільну діяльність. Він став фахівцем з підробки документів.

Непомітна, скромна дружина його, рідко показувалася на людях, вона хворіла тяжкою формою туберкульозу. Дітей у них не було. Кілька разів Ірлі просив мене віднести якісь записки за різними адресами, аж поки мій батько, довідавшись, не заборонив, підозрюючи (і слушно), що таким чином мене мимоволі втягують в аківську кур'єрську службу. Підпільник-романтик Ірлі виявляв невгамовний прозелітизм і прагнув притягнути якнайбільше прихильників до своєї боротьби. Він залюбки вступав у роз'яснювальні політичні бесіди з сусідами і знайомими, поширював підпільну газетку «Biuletyn Ziemi Czerwie?skiej» і намагався завербувати сусіді в до конспірації. Мешканці — поляки нашої кам'яниці, хоча були щирими патріотами, дотримувалися розважливості і до небезпечної підпільної роботи не квапилися.

Ірлі не любив ані євреїв, ані українців. Він постійно повторював, що євреї діють на шкоду Польщі, а українці є її заклятими ворогами. Коли у квітні 1943 року розійшлася вістка про відкриття масових поховань розстріляних польських полонених офіцерів біля селища Катинь на Смоленщині, Ірлі твердив, що це не інакше, як справа єврейського ума, бо, мовляв, сам добродушний «Іван до такого не додумався б». З цього приводу спалахували гарячі суперечки, бо мій батько та інші сусіди вважали, що москалі здатні на всілякі злочини і в нелюдській жорстокості та звірствах не поступаються німцям, лише вміють ліпше маскуватися. Взагалі тема Катині збурила тодішнє польське суспільство — адже у Львові мешкало чимало близьких родичів розстріляних полонених. Комуністична контрпропаганда з Москви намагалася приписати цей злочин німцям. Російський православний Патріарх навіть урочисто запевняв, позичивши у Сірка очі, що масовий розстріл офіцерів справа рук німців. Проте львів'яни не мали найменшого сумніву, хто тут справжній винуватець. Раптове припинення листування з офіцерами у мирному 1940 році підтверджувало докази, що полонених замордували опричники з НКВД саме тоді. Червоний Хрест регулярно публікував у польськомовних газетах довжелезні списки розстріляних. У тих списках було чимало львів'ян. Німецькі власті зняли навколо катиньських розстрілів величезний пропагандивний галас у пресі і на радіо. У кінотеатрах після закінчення кожного сеансу з екрана звучав заклик: «Pami?taj о zbrodni w lasku pod Katyniem!». Цей заклик до пам'яті гнітюче впливав на польські серця.

Проте невдовзі і справа Катині, і трагічна загибель в авіакатастрофі польського лідера генерала Сікорського відійшли для галицьких поляків на другий план у зв'язку з подіями на Волині. Склалася парадоксальна ситуація, коли поряд з окупаційними полчищами Німеччини на українській етнічній території стали діяти збройні диверсанти з польської Армії Крайової («Вахляж») і заслані з території Білорусії совєтські партизани. До речі, національний склад совєтських партизанів виглядав так: росіяни — 52,9%, білоруси — 33,9%, інші національності — 7,3%, українці — лише 5,9%. Ситуація українських автохтонів Волині зробилася трагічно-розпачливою. Їхнім життям, їхнім майном одночасно розпоряджалися і жорстока, грабіжницька колоніальна окупаційна німецька влада та диверсійно-розвідувальні групи поляків і росіян, які ніскільки і ніяк не рахувалися з інтересами місцевого населення, а виконували накази або Варшави, або Москви. А що тоді насправді являли собою так звані «радянські народні месники», розповів у 1995 році журнал «Молодая гвардия» у четвертому номері: «Известно, что никакого партизанского движения не существовало, а была работа чекистов в тылу врага, себе в помощники они мобилизовали людей из местного населення — это и были партизанские отряды».

Захищаючись від нелюдського колоніального режиму, що встановив у Райхскомісаріаті кат українського народу гауляйтер Кох, жителі Волині почали створювати власні захисні партизанські загони. Полісся і Волинь, що за своєю природою стратегічно підходять для партизанських дій, повстали проти окупантів. Влітку 1942 року, на основі стихійних груп, з ініціативи ОУН на Волині організувалася Українська Повстанська Армія. Десь через рік уся Галичина з гордістю і надією співала пісню про УПА, про її перші бої з німцями:

Там десь далеко на Волині

Зродилась армія УПА,

Щоб нам воскресла Україна

І завітала свобода.

Про контингенти там не знають,

Живуть там люди, мов в раю,

Бо за цю волю, за свободу

Пролива молодь кров свою.

Горіли села і містечка,

Борці боролись ніч і день.

В перших рядах борців-героїв

Згинув Івахів — наш Василь.

Упав, як лицар України,

На Полі Слави, як борець.

Ціле життя страждав по тюрмах,

Геройська смерть сплела вінець.

Ой, не плач, сестро, не журися,

Не гляди сумно в далечінь, —

Твій брат умер, та жити буде

В піснях майбутніх поколінь.

Згідно з наказами головного командування АК і лондонського еміграційного уряду поляки на Волині, де вони становили менше 15% від кількості населення, готувалися до боротьби з українцями, щоб після війни встановити на цій території польську окупаційну владу. Навесні 1943 року розгорілися затяті бої між українцями та польськими колоністами, а також польськими поліцаями, що були на службі у німців і які поставилися вороже до визвольної боротьби українського народу проти двох окупантів — німців і большевиків. За розмахом, тривалістю, за кількістю задіяних сил і за кількістю жертв це була справжня війна, а не якісь сутички, як тепер хочуть зобразити. У кінцевому рахунку поляки цю народну, безкомпромісну, жорстоку війну програли.

Навесні 1943 року появилися у Львові перші польські втікачі з Волині. Польська громадськість міста намагалася допомогти їм, чим могла. Якось, гнаний цікавістю, я зайшов до школи (тепер СШ № 56), що розташована на вулиці Кордецького (зараз Олени Степанівни). Там, я знав, розмістили волинських утікачів. На подвір'ї школи стояли кінні підводи польських колоністів, навантажені домашнім скарбом. Тут же притулилася польова кухня від польського Допомогового комітету і роздавала втікачам теплу страву. Шкільні класи перетворились у казарми чи, пак, у гуртожитки. Молодих, здорових чоловіків серед утікачів не було — можливо, вони продовжували воювати. Старі та діти тихо відпочивали на розкладених у класах ліжках. Зате молоді жінки охоче виходили на подвір'я, щоб усмак наговоритись. Вирував велелюдний гамір, над яким панували тонкі жіночі голоси. На подвір'ї тривав безперервний політичний антиукраїнський мітинг. Утікачі розповідали жахливі, драматичні епізоди. Між двома слов'янськими народами йшла кривава боротьба на тотальне винищення, незалежно від статі і віку.

Для «підкріплення сердець» багато на тих мітингах, як, зрештою, і у приватних розмовах львів'ян, говорилося про майбутні, післявоєнні кордони Польщі. Звучав божевільний імперський клич: «Польща від можа до можа», тобто від Балтійського до Чорного морів. На Заході кордон мав проходити по лінії Одера і Нейса, а на Сході — по лінії Дніпра. До Польщі мала відійти вся Пруссія з Кенігсбергом, частина Литви і Білорусії, Західна Україна (без Буковини і Закарпаття) і Правобережна Україна (без Києва, але з Одесою). А тим часом для волинських утікачів Львів служив лише транзитом углиб Польщі, по дорозі на правдиву історичну батьківщину. Щоб там не говорили, всі розуміли, що Волинь — українська етнографічна територія. Через рік-півтора утікачі сподівалися повернутися і помститися. Даремне. Вони вже школи не повернулися. Травма від програної волинської війни дошкуляє полякам до сьогодні. Найбільший біль викликають розвінчані ілюзії.

Хвора жінка Ірлі не раз прохала мою маму зварити їй міцний бульйон. Коли я приніс велику миску тлустого м'ясного бульйону, господаря не було в хаті. Ірлі тоді розгорнув гарячкову діяльність, опікуючись волинськими втікачами. Він часто шкандибав на протезі до школи на вулиці Кордецького і до інших подібних місць, де примістили волинських вигнанців. Ми собі удвох з хворою мирно розмовляли, коли вернувся Ірлі разом зі своїми друзями. Ліжко хворої жінки відгороджене було: ширмою і мене прибулі не запримітили.

«Українці не являються окремим народом, — гримів Юзеф Ірлі до своїх супутників. — Це клята збиранина різної голоти, збиранина злодіїв і гайдамаків. Вони — не люди!»

Я сидів принишклий за ширмою. Ні мовою, ні зовнішністю я нічим не відрізнявся від своїх польських ровесників, і мені не раз доводилося, зокрема в малознайомому польському середовищі, чути антиукраїнські випади, які мали присмак неприхованого расизму. Найчастіше при мені українців обзивали «кабанами», тобто свиньми. Я був призвичаєний не подавати виду, що подібні вислови мене ображають. Далі Ірлі горлав, що з поляками на Волині воюють «збунтовані хами», яких слід належно покарати і вказати їм їхнє місце. Закінчив він фразою, яка мене перелякала.

— Прекрасно, що німці очистили нам «зем'ю червєньську» від паразитів-жидів, — кричав істерично Ірлі, — настає пора очистити Львів від клятих «кабанів», яких слід «виржнонць до ноґі!». Він повторив: «Виржнонць до ноґі!».

Це не були пусті погрози. Напруження між українським і польським суспільством як у Львові, такі по всій Західній Україні і зросло так, що холодна ворожість переросла в криваве протистояння. Логічним продовженням віковічної етнічної ненависті на грунті прагнення загарбників панувати над чужою землею, а поневолених — до свободи став черговий збройний конфлікт.

Боївки АК взялися вбивати активних членів української спільноти. Серед поляків твердилося, що після знищення української

інтелігенції та активістів залишиться неосвічена маса, яка потрібна, щоб служити як робоча худоба. Вони не були оригінальними. Так говорили і робили німці стосовно поляків.

Восени 1943 року терористами АК був демонстративно вбитий декан Медичного інституту, професор Андрій Ластовецький. Для українців це була уразлива втрата: української інтелігенції було кількісно значно менше, ніж польської. У відповідь, прямо на вулиці, в білий день застрелили професора Медінституту поляка Ялового. ОУН пригрозила АК, що у Львові безкарні для поляків часи минули — за одного вбитого українця вбиватимуть трьох поляків. У результаті дійшло до переговорів і порозуміння зупинити в місті розкручування спіралі терору. Домовилися припинити взаємне винищування інтелігенції. Розправу над українцями у Львові АК змушена була відкласти на післяокупаційний період.

Наприкінці року за Ірлі приїхало ґестапо і відвезло його на Лонцького. Через кілька місяців гітлерівці розстріляли Юзефа Ірлі в Лисиницькому лісі. Його дружина, яка вже не вставала з ліжка, подарувала мені скромну бібліотеку свого чоловіка. Серед паперів я знайшов рукописи патріотичних поезій. Програмний вірш називався «S?l polskiej ziemi» і голосив, що воєнний інвалід є якраз сіллю польської землі. Важкохвора жінка, всіма, крім моєї мами, покинута і забута, закінчила життя відразу після війни.