61

До війни у Львові славилися три футбольні, або, як тоді називали, команди копаного м'яча: «Україна», польська «Погонь» і єврейська «Хасмонея». Коли вони грали між собою, то стадіони переповнювалися збудженими глядачами, ніби мають виступати національні збірні. Пам'ятаю, кожен раз, як футболісти «Хасмонеї» забивали супротивнику гол, розлягався шалений вереск і летіли радісно вгору чорні єврейські капелюхи. Коли гол забивала «Україна», то стадіон довгий час скандував. «Є, є, є!». Підбадьорювали свої команди вболівальники вигуками: «Україна» темпо!», або «Хасмонея» темпо!». Невдалі суддівські рішення коментувалися вигуками: суддя — «кальош» (калоша) і радили судді радше «канарків доїти», ніж займатися футболом. Війна припинила «великий» футбол у місті. Однак підлітки продовжували собі ганяти м'яч, надто вже приваблива ця гра для хлопчаків.

Проходячи вулицею Гербстштрассе (раніше Пелчинська, потім Дзержинського, тепер Вітовського) мимо теперішнього парку відпочинку ім. Богдана Хмельницького, я побачив, як хлопці грають у футбол. Тоді на місці парку був пустир. Вражений, я застиг на місці — давненько не бачив живого футболу. Грали дві команди підлітків, але в половинному складі: по шість польових гравців і воротарі. В одній з команд бракувало шостого гравця. До мене несподівано підбіг один з футболістів і запитав:

— Хочеш з нами грати?

— Хочу, — утішився я.

— То прилучайся!

Почав я захоплено ганяти м'яча разом з усіма, забувши про все на світі. У розпалі гри краєм ока помітив, як до одного з гравців підійшов дорослий чоловік і щось шепнув йому на вухо. Той собі щось шепнув іншому І так по колу, але без мене. Після загального перешіптування гра неочікувано припинилася, хлопці, не прощаючись, враз зібралися і покинули «футбольне» поле. Зникла десь і малеча, що досі приглядалася до гри. Залишився я, збентежений такою незрозумілою поведінкою, і ще один ясноволосий хлопчина. Ми були однакового зросту і трохи подібні між собою.

— Який ґедзь укусив їх? — запитав я здивовано.

Ясноволосий стенув плечима і розвів руками. З пустиря на мулицю ми вийшли разом. Вияснилось, що нам по дорозі, і ми пішли вгору вулицею Гербстштрассе.

— Гру покинули через мене, — раптом буркнув він сердито. Ми проминули колишній осідок НКВД, а тепер осідок ґестапо, і дійшли до трамвайного парку. Ясноволосий звернувся до мене:

— Знаєш, я тут близько мешкаю, зайдемо до мене, покажу класну іграшкову берлінську залізницю, такої ти ще не бачив, покатаємось на велосипеді.

Я погодився. Ми звернули на Вулецьку (тепер Сахарова) і зупинилися перед кварталом добротних конструктивістських кам'яниць на Каштелівці, які у Львові називають «типу люкс». Квартал починався на теперішній вулиці Б. Романицького, його перегороджував шлагбаум, біля якого стояв у шоломі з гвинтівкою німецький вартовий. Мій попутник сміло підійшов до вартового, щось зашварготів німецькою і потягнув мене за рукав. Так я несподівано опинився по тому боці шлагбаума. Мав я, мабуть, вкрай розгублений вигляд, бо ясноволосий розсміявся:

— Ти не знаєш: я — німець, а добре розмовляю польською, бо жив у Сілезії. Тепер розумієш, чому зі мною не хочуть грати у футбол. А ти якої національності? — запитав він.

Я сказав. Він став уважно мене роздивлятися.

— В українців нечасто трапляються сіро-голубі очі, — зауважив він. — Взагалі ти расово мішаний тип, — додав, називаючи антропологічні терміни і даючи мені кваліфіковану расову характеристику.

Помешкання, до якого привів мене новий знайомий, вразило своїм люксусом. Довгий коридор, велика, зручна кухня, високі просторі покої, широкі вікна. Ванна з дзеркалами, викладена сніжно-білими кахельними плитками. Окремий чималий туалет. Підлоги вкриті грубими барвистими паласами, на стінах гарні килими. Писані олійними фарбами картини в бронзових рамах. То тут, то там сяючі візерунковими розписами «напольні» вази, скульптурна пластика. Зі стелі звисали багаті люстри, мінливо виблискуючи кришталем. Покої обставлені розкішними стильними меблями з дорогого заморського дерева. За склом масивного буфету — дорогий порцеляновий посуд, кришталеві чарки, пляшки з різними етикетками. У вітальні -концертний рояль.

У хлопця була окрема власна кімната. Крім берлінської залізної дороги, справді цікавої, з мостами, переїздами, віадуками, тунелями, депо, мав він чудовий конструктор, з якого можна було виготовити майже все: автомобіль, літак, вантажний кран і багато інших цікавих речей. Під час показу всіх тих технічних чудес я мимоволі штовхнув двері до сусідньої кімнати і зазирнув.

Хлопець підбіг до мене і застеріг: туди не можна, це — кабінет батька. Я побачив через поріг великий письмовий стіл з телефоном і портретом Гітлера в металевій рамці. Поряд -великий ламповий радіоприймач марки «Телефункен», подібний до того, який у нас відібрали.

— Ламповий радіоприймач не можна дома тримати, — зауважив я.

— Татові можна, — усміхнувся хлопець.

— А де твій тато працює? — спромігся я на запитання. — У Ґестапо, — він махнув рукою в бік ославленої будівлі.

— Чого ж ти налякався, — розсміявся він, — Ґестапо страшне лише для большевиків і євреїв. Вони — вороги Райху.

Я знав, що це неправда. Ґестапо переслідувало всіх: і українців, і поляків. Микола Щур розповів нам недавно, що львівське ґестапо закатувало на смерть крайового провідника ОУН «Легенду». Його били так сильно і довго, поки не сконав. І ще я згадав тоді пересторогу батьків. Частину вулиці Бочковського, де тепер я жив, і частину сусідньої вулиці Дембінського займали вілли. Їх заселяли офіцери. В одній з вілл мешкав німецький генерал, там теж стояв вартовий. До генерала приїхали внуки, що парадувалися у формі «гітлерюгенд»: короткі штани, бронзового кольору сорочки, краватки, а при поясі фінські ножі. Якось ті німчики зачепили нашого товариша і побили його. Батьки з цілої вулиці застерігали своїх синів не наближатися до німецьких хлопців.

— Мені пора, — сказав я. — І так у тебе засидівся.

Гестапівський синок намагався мене ще затримати, але я вперся на своєму.

— Ну, гаразд, — сказав він, — я тебе проведу, інакше солдат не випустить. Мені буває скучно самому, — признався він, — я міг би з тобою дружити. Ти мені сподобався.

Біля шлагбаума він взяв з мене слово, що в п'ятницю о третій годині прийду знову.

Я дотримав слова. Але згодом. Якось у п'ятницю, коли на стіні трамвайного парку годинник показував третю годину (тепер цей корпус з годинником знесли), я згадав про свою обіцянку. Була пізня осінь 1945 року. Я завернув у знайомий квартал. Від шлагбаума не залишилося і сліду. Я впізнав будинок і зайшов у знайому браму.

— Тєбє каво? — грізно запитав мене озброєний міліціонер, що сидів на стільчику біля тумбочки з телефоном.

Я мовчки, тихенько причинив за собою браму.

З того дня у мене виникла думка, яка з плином часу переросла у тверде переконання, — у місті Львові існує розподіл будинків якщо не за національністю, то напевне за мовною ознакою. Адже в усіх цих імпозантних австрійського періоду кам'яницях, де висота від підлоги до стелі сягає п'яти метрів, де багатокімнатні помешкання мають парадний і чорний входи, де є великі лазнички і туалети, а на сходових клітках дзеркала, — україномовні жильці ніколи не мешкали. Так характеризував мені ці квартири один знайомий єврей: «Повірте людині досвідченій, яка багато бачила, таких квартир не мають навіть московські міністри». І в тих модерних комфортних «люкс» — будинках з безшумними ліфтами, де квартири мають по сто і більше квадратних метрів, де на даху — солярій, а стінки між двома покоями можна, при потребі, розширити і утворити бальний зал, теж ніколи не мешкали україномовні сім'ї. Тим паче, — у комфортабельних віллах, розкинутих по південно-західній частині міста. Вже у процесі проектування, першопочатково, ці житла призначалися для багатих, забезпечених людей: для керівництва цивільної і військової адміністрації, для поліції і буржуазії. Серед цих категорій україномовних людей у Львові майже не було.

Змінювалися у Львові влади і переходили, мов естафетою, від одних окупантів до інших будинки, вілли, квартири. Найкраще наочно ця передача простежується з житлами працівників політичної поліції — основної опори тоталітарного режиму. Працівники польської «двуйки» втікали в 1939 році в світ за очі, покинувши напризволяще все, що нажили. У 1941 році чекісти, у свою чергу, покинули свої квартири і все, що в них було. Гестапівці в 1944 році теж покинули меблі, килими, шафи з одягом і взуттям, постелі, посуд і все решта. Але з німецькою акуратністю залишили тюрми порожніми, а камери прибраними.