33

При кожній зміні влади у Львові всіх працюючих зобов'язували негайно повертатися на свої місця роботи. Німці оголосили: «Хто не повернеться на місце праці, того чекає смертна кара». Мій батько поспішив на вулицю Сокола (тепер Ковжуна), в обласну друкарню, де він до початку війни працював у поліграфічному цеху газети «Вільна Україна». Друкарня залишилася неушкодженою воєнними діями і зберегла значний запас паперу, але большевицька газета, звичайно ж, за нової влади не могла виходити. У перші дні німецької окупації друкарня випускала лише плакати і листівки, які ніяк неспроможні були замінити собою періодичне видання з систематичним оперативним матеріалом, урядовими розпорядженнями і повідомленнями. У багатолюдному місті будь-яка адміністративна влада не може справно функціонувати без загальнодоступної щоденної газети.

П'ятого липня батько приніс з роботи свіжий номер щойно посталої львівської газети, яку офіційно стала видавати управа міста. Новий часопис дістав назву «Українські щоденні вісті», а його перше число роздавали львів'янам безплатно. Зацікавлення газетою серед спраглих свіжої інформації людей було надзвичайним. Щоб ознайомитись з першим номером офіційної газети, до нас прибігли відразу і Блязер, і Штарк, і Валах, і Щур. На тому не закінчилося. Наступного дня мене стали запрошувати до себе ті сусіди, які слабше розуміли українську літературну мову, і просили прочитати та витлумачити їм окремі мовні звороти.

Вміщене в часописі «Слово Митрополита», в якому йшлося про те, що на основі солідарності та невтомної праці постане Соборна Україна не тільки як велике слово та ідея, але як живий, здоровий, життєздатний могутній державний організм, мої єврейські слухачі сприймали з розумінням і задоволенням. Євреї ніколи не мали з українцями щонайменших територіальних суперечок, а жити в українській державі їм, зрозуміло, подобалося більше, ніж в гітлерівському райху.

Стриманий коментар викликало суворе розпорядження німецького коменданта міста Львова генерала Ренца. Комендант сповіщав, що за найменшу спробу виступу проти німецьких військ — кара смерті. За зберігання вогнепальної зброї та амуніції — кара смерті. Несанкціоновані збори, демонстрації, вуличні походи — кара смерті. Комендант теж застеріг, що без дозволу військової влади не можна чинити жодних заходів поліційного, економічного та будь-якого іншого характеру. «Це, мабуть, незле, — розмірковували сусіди, — звісно, німці полюбляють чіткий порядок і залізну дисципліну і не допустять надалі жодного самоуправства».

Найбільше всім припало до вподоби подане в газеті одне коротеньке, але дуже вагоме практично оголошення: «Наказую всім органам міліції і торговельних підприємств м. Львова організувати під крамницями одну чергу громадян. Самовільний поділ черги по віросповіданні чи національності забороняється. Управа м. Львова». Таким чином, українське керівництво міста повідомило львів'ян, що воно налаштоване не на конфронтацію, а на співпрацю з усіма його жителями, без різниці національності. Стосувалося це передусім саме євреїв, бо їх жорстка дискримінація німцями на кожному кроці стала для всіх очевидною.

Проте вже через кілька днів під тиском ґестапо оголошено нову постанову, яка розділяла час продажу в продуктових крамницях окремо для євреїв, що було рівнозначне з дискримінаційним поділом черги за національною ознакою. На тому далекоприцільний гестапівський курс ізоляції євреїв від решти львів'ян не зупинився. У другій половині липня для єврейського населення відведено «окремі ресторани, кав'ярні, їдальні та крамниці на всі товари». Тоді ж їх перевели на голодоморний, наполовину менший від інших, рівень постачання харчовими продуктами.

У воєнне лихоліття ніщо так реально не показує дієвість нової влади і її справжнє ставлення до підвладного населення, як забезпечення міста продуктами харчування. За радянських часів, хоча й виникали значні перебої з постачанням, але відповідальні органи намагалися якось цьому зарадити і пояснити населенню причини дефіциту, щодо певної міри заспокоювало і давало сили терпіти злигодні. Відчувалося, що влада хоч на словах, але все-таки дбає про населення. Німці ж продемонстрували холодну байдужість і повну відчуженість від місцевого населення. У перші тижні німецької окупації постачання Львова продуктами не мало виразної організаційної форми, яка існує при картковій системі. Панував суцільний безлад: комусь, щось, десь, колись видавали за якимись списками домоуправлінь. Комусь ще за якимись там іншими списками чи дорученнями… Бракувало найнеобхіднішого і, в першу чергу, хліба. Під харчовими крамницями за хлібом стояли довжелезні черги. Оскільки чоловіки ходили на роботу, то в чергах були переважно жінки і підлітки. Мені випало немало тоді вистояти. Збиралися під крамницями, як правило, люди з одного кварталу, що давно знали одне одного, і це створювали доброзичливу атмосферу.

Тоді, у липні 1941 року, розповсюдилася серед львів'ян, як пошесть, мода на політичні «пророцтва». Це захоплення проіснувало без перерви до післявоєнних літ. Серед українців поширення набули пророцтва відомої стигматички Насті Волошин. Щоб згаяти час, жінки в чергах переповідали одна одній розмаїті «пророчі» віщування популярної Михальди та різних інших ворожбитів. Особливо на їхню уяву впливала магія чисел, зокрема числа 21. Саме 21 день тривали українсько-польські вуличні бої у Львові в 1918 році. Польща після того проіснувала 21 рік. Польсько-німецька війна закінчилася на 21 день. Большевицьке панування у Галичині тривало 21 місяць.

Отже, робилися патріотичні висновки — через 21 тиждень або місяць наступить воскресіння Польщі, але тепер вже від «можа до можа», тобто від Балтійського до Чорного морів. Так себе розраджували львів'янки у липневих чергах.

Одного погожого дня стояв я у порівняно невеликій черзі на початку вулиці Яховича (тепер Кучера), близько її перетину з вулицею Бернштайна (тепер Шолома Алейхема). Місце тихе, спокійне. За списком домоуправи видавали нам десь по кілограму пересушеної, зацвілої тараньки. Казали, що ця малоїстивна солена риба походить ще зі совєтських тюремних запасів. Раптом з будівлі «Ізраелітської релігійної громади», що на Бернштайна 12, долинув сильний гамір. До слова, із проголошенням Україною незалежності цей величний будинок, після багаторічної перерви, був відразу повернутий українською обласною радою єврейській релігійній громаді Львова. З коридору широкої брами «ізраелітського» будинку почувся тонкий дівочий крик. Залунали ще грубі чоловічі голоси, які про щось, судячи з інтонації, грізно запитували, а у відповідь звучав розпачливий плач, змішаний з відчайдушним благанням. Жінки з черги насторожено повернули у той бік голови. З лункого коридору долітали до нас окремі слова, але ніхто не міг до ладу збагнути, що там відбувається. Крик залунав дужче і став наближатися до виходу.

Ми здивовано побачили, що з брами вибігла не дівчина, як ми по голосу сподівалися, а гладкий, плеканий єврейський хлопчина, який, мабуть, ще не перейшов мутацію голосу. Був він у добротному сірому літньому костюмі, що свідчило про неабиякі статки батьків. Вираз хлопець мав смертельно переляканої істоти, яка не розуміє, завіщо її безневинно цькують і мордують. Його обличчя з напружено вибаламушеними від страху очима було позбавлене живого кольору. На мить він завагався, куди тікати далі Ліворуч розтяглася багатолюднії Городоцька вулиця, навпроти — наша черга, яка могла дати йому прихисток. Але він вибрав найгірший варіант — повернув праворуч у бік старого єврейського цвинтаря. За ним з брами, мов хижа вовча зграя, вискочила групка розлючених чоловіків. Розпізнати, хто вони такі, мешканцям нашого кварталу було неважко з першого погляду. І їхня звісна нам манера триматися, і фасон цивільно застібнутого одягу, і підкреслено недбало натягнуті на очі кепки видавали в них кримінальників.

Хтось з них крикнув: «Дає нура! [утікає!] Не пустити!».

Хлопчина відбіг лише декілька кроків, як один з напасників спритно підставив йому ногу, і він з розгону впав на тротуар. Тоді вони всі, а було їх шість-сім, підскочили до хлопця і стали бити його ногами.

«Смарувати!» [бити його!] - викрикували розлючені бандити. Хлопець жалісно, якось по-дитячому заквилив під градом ударів. Жінки з черги не витримали і здійняли ґвалт: «Що ви хочете від того хлопця? Припиніть його бити!» — навперебій кричали.

Поряд з брамою височіла залишена від ремонту пірамідка дорожнього каміння. У Львові брук вимощений важкими базальтовими кістками.

— «Закобзаць!» — скомандував їхній старший і вказав на каміння. На злодійському сленгу це означало «убити». Зловмисники миттю розібрали верхівку піраміди і, коли нещасний став підводитися, обступили його і з дикою люттю закидали камінням. Якийсь час хлопчина заслонювався, а потім, як підкошений, упав лицем униз.

«Закобзаць!» — залунало знову, і бандити стали жбурляти базальтові кістки, цілячись у голову.

На ту хвилю підійшов немолодий німецький старшина. Жінки з лементом кинулися до нього за допомогою. Оцінивши ситуацію, старшина добув з кобури пістолет і вистрілив уверх. З напрочуд неймовірною миттєвою реакцією напасники кинулися врозтіч і тут же щезли, ніби розчинилися у повітрі.

На кам'яному тротуарі, з розбитою головою, залишилося лежати нерухоме тіло. Хлоп'ячий череп з одного боку був повністю оголений, виднілася біла з синіми прожилками речовина людського мозку. Тіло стрясали конвульсії, хлопець кілька разів сіпнув ногами і помер.

Потім жінки говорили, що кримінальники вбили не тільки хлопця, а вимордували усю його сім'ю. Зробили це з помсти. Хтось з них працював у большевицьких каральних органах.