Старшинська школа

Приїхали до Нойгаммеру, великого полігону, де вишкіл цілої дивізії йде повною парою. Нас привітав старший віком сотник, який не був одягнений в офіцерську уніформу, що не траплялося у таких ситуаціях між німецькими офіцерами на вишколі. У вітальнім слові вжив кілька «вояцьких висловів»; подібно, як це відбувалося у польському війську, в котрому він служив контрактовим офіцером після Петлюрівської армії.

Мене й кілька моїх товаришів з гімназії приділили до 3-ої сотні поручника Богдана Підгайного у 30-му полку. З Підгайним я не мав ближчих відносин, крім звичайної щоденної рутини, як звітування і т. п. Один раз товаришував йому на проході під вечір. Щойно в Канаді я познайомився з ним ближче. Він був колоритною постаттю, провідним членом ОУН, близьким приятелем та соратником Романа Шухевича й Степана Бандери. Закінчив інженерію в Данціґу, однак через підпільну діяльність та тюрму, щойно приїхавши до Канади, почав шукати працю за своїм фахом.

Коли вибирався до Канади, його шваґер написав, щоб він навчився «практичного» фаху, — і порадив стати м'ясарем.

— Пішов я вчитися до одної м'ясарні у Мюнхені, — розповідав Підгайний. Оповідачем був знаменитим. Вчив його поляк. Після двох днів практики поляк його питає:

— Чи пан має якийсь фах?

— Я інженер, — відповідає Підгайний.

— Як пан є інженером, — майже наказовим тоном каже йому м'ясар, — то пан має їсти ковбасу, а не її робити.

В Канаді мусив він пересиджувати довгі години в бібліотеках, щоб пригадати призабуту науку й наздогнати нову. Все таки став фахівцем від моторів «віндоввашерс» (для пересування плятформ при митті вікон знадвору у багатоповерхових будинках). До дивізії вступив, коли довідався, що за ним шукає німецьке гестапо, щоб його арештувати.

Я командував роєм середніх гранатометів (8 см), що мав два гранатомети, візок на амуніцію, та одного коня. Я вправляв з моїми вояками, як мене навчили у підстаршинській школі. Тільки це не була підстаршинська школа, й хлопці виконували вправи, як вміли й могли. Наказував їм часом «гінлєґен». Тепер я «віддавав», що сам дістав, однак чи не забагато.

Кожного ранку мій рій відходив до 4-ої сотні, у якій відбувався вишкіл важких скорострілів і гранатометів. Командував нею поручник Ігор Поспіловський, кол. старшина Армії УНР. Він не знав ні німецької мови, ні німецької команди. Тож він приймав звіт й давав накази, повторяючи одну команду три рази: «Ґерет абнемен!», що означало «зняти з себе спорядження», тобто поставити на землю скоростріли й гранатомети та скриньки амуніції. Спочатку ми не знади, що робити, бо спорядження лежало на землі. Його вояки нам пояснили, як виконувати накази поручника. Отже, на перший наказ ми підносили з землі спорядження, на другий ідентичний наказ ми клали його на землю, на третій — ми знову підносили, оберталися вправо й марширували на польові вправи. Наша дорога проходила біля будинку, в якому приміщувався «пуф», і наш командир наказував: «Пісня!». Хлопці знали яка: «Мала мати одну доню, не пускала її на волю». Це така собі сороміцька пісня. Жителі цього «дому розпусти» напевно не слухали слів цієї пісні й ледве, чи їх розуміли б, однак хлопці залюбки дуже голосно співали, як би успіх вправ залежав від цієї пісні.

Розповідали нам, що поручник Поспіловський бажав собі «козацької смерти», якщо вона має прийти, то на полі бою. Тобто бути поціленим кулею в чоло. Ті, що повернулися з-під Бродів, твердили, що його бажання здійснилося. Він виявив неабияку відвагу й хоробрість у важких боях.

Про старшин з Визвольних змагань писав начальник оперативного відділу у штабі дивізії, тобто другий офіцер після командира, майор Гайке: хоч презентацією вони не такі, як німці, однак у тактиці й бойових обставинах навіть перевищують своїх німецьких колег. Бої під Бродами це доказали.

На уродини Гітлера прийшли підвищення і, на моє здивування, піднесли в ранзі й мене до унтершарфюрера-десятника. Я навіть тим не тішився, бо, по-перше, не мав стрібної стрічки обшити собі комір, по-друге, не мав відзнак, і по-третє, я чомусь не чувся вільно у тій своїй новій ранзі — вже був привик до старої — «обершіце». Не чувся вільно ще й тому, що деякі мої товариші, що закінчили підстаршинську школу разом зі мною, не дістали підвищення. Але що у війську зробиш? Треба було привикати до нової «шаржі». Одну користь мав з того і проти неї не протестував: ми, підстаршини, мали право ходити до підстаршинської кухні-їдальні, де нам давали зупи скільки захочеш. Я врешті вперше за весь час служби наїдався досита.

Згаданий майор Гайке у своїх споминах теж зауважив «кулінарно-побутовий» звичай українців, відмінний від німців: військові порції були малі, але поживні, однак українці привикли їсти багато більше інших страв, тому відчували постійний голод.

Вечори тепер я мав вільні. Ми відвідували своїх товаришів, що поверталися з різних вишколів. Знову зустрівся я зі своїми друзями з шкільної лавки: Цюцьким Грималюком і Ґенком Цибульським. Цюцький був на вишколі протитанкової зброї у Голландії і не міг наоповідатися про свої пригоди, головно з голландськими дівчатами, які не давали спокою воякам. Ґенко, який був у такій самій підстаршинській школі як я, але у Радольфцелю, і я тільки заздрили Цюцькому, коли він розповідав про свої ескапади. Зустрічалися ми майже всі знову з цієї самої кляси, пізнавали один одного у військових уніформах — хто з якої частини, хто з якого роду військ.

І незабаром знову в дорогу — тепер до старшинської школи на Чехію. Шкода було лишати товаришів, жаль було своєї підстаршинської кухні, де можна було наїстися, шкода було якось тих, що не їхали з нами. Але це військо. Мені навіть до голови не прийшло, що можна було зрезиґнувати з старшинської школи. Я приймав свою долю як даність — що буде, хай буде. Але один з кандидатів до старшинської школи в останній момент таки зрезиґнував з такої почести. Він мав вусики, а есесах вусики не були радо бачені, а ще кандидатові на старшину. Тому, коли ми вже стояли спаковані в лавах, готові до відмаршу на станцію, прийшла остання контроля. І командуючий транспортом офіцер помітив ті вусики, які собі невинно їжилися під носом. (Що ці офіцери не зауважать?). Тут же він викликав цього вояка і став вимагати «усунення» небажаного «елементу» під носом. Але той вояк мав характер і відповів: «Як це так, райхсфюрер — СС Гіммлер носить вуси, то чому не можу я?» Що мав відповісти офіцер, адже райхсфюрер був найбільшим есесом, начальником усіх СС. Хіба можна вимагати зголення вусів у самого Гіммлера? Але офіцер не збирався програвати, і заявив, що або він і його вусики залишаться у Нойгаммері, або він поїде до старшинської школи, а вусики залишаться у Нойгаммері. Компромісу нема: або він, або вусики! Вояк вирішив залишитися з вусиками у Нойгаммері.

Наступного дня ми зупинилися на станції Райхенберґу в Судетах, щоб привести себе до ладу. Не сподівалися ще одного незвичайного успіху. Євген Шипайло описав його знаменито у «Вістях комбатанта» ч. 5-6, 1992 року під назвою «Наша пісня»:

«Після голення, миття, роблення порядків у вагонах, чищення одягу (черевики і шкіряний пояс та його металева спряжка мусіли світитися «на ґлянц»), сніданку, хто розповідав щось, хто грав у карти, хто писав картку до рідних або до дівчини. По полудні, десь біля четвертої години, йдемо до містечка в кіно. Швидко передягнулися у вихідний мундир, збірка в три лави, вирівняли, відчислили, зголосили старшині, наказ: «Праворуч, ходом руш!» Все йшло, як в годиннику, ми робили звороти і виконували прикази механічно, мов роботи. Не диво, бо ж ми були молоді юнаки і вже майже рік у війську, пройшли тяжкий рекрутський, і ще тяжкий підстаршинський вишколи, і вояцька рутина вже була ввійшла в нашу кров.

Від станції до містечка віддаль коротка, і ми вже між будинками містечка марширували дорогою, що вибита кам'яними кістками.

— Пісня! — залунало від першої трійки.

— Пісня! — відгукнули маршуючі ряди.

— Чорна кура, — передай далі.

— Три-чотири!

І полинула українська пісня… Груди кожного виструнчилися, крок вирівнявся і підошви черевиків біля 200 вояків, підбиті залізними цвяхами, вибивали рівномірний звук, мов одної людини-великана. Тенори, баритони, баси, чудові молоді голоси з'єднувалися в хорі на вузьких вулицях, між мурами кам'яниць голос відбивався, зміцнювався, і нісся вдаль. Далеко, й відлунням гомонів у підгір'ї.

…Містечко ожило. Відчинялися вікна, двері, в них показувалися голови й постаті мешканці: старші й молодші, жінки, дівчата, діти; вони ніколи не чули такого гарного і мелодійного вояцького співу, а ще й чужою мовою. Люди виходили з домів, творилися малі групи на хідниках, підходили до їздні, з цікавістю приглядалися маршируючій колоні, деякі навіть оплескували, мов у театрі. А пісня дзвеніла, чарувала… Вже й кіно. Пісня замовкла. Стукнули зап'ятки і ми зупинилися. Не пригадую, який фільм ми тоді бачили, але звуки і чар української пісні, що неслася вуличками містечка з грудей молодих вояків 1944 року, залишилися в моїй пам'яті до сьогодні».