Гайделяґер

Чому я пішов до дивізії? Я не застановлявся над цим кардинальним питанням. У той час такі питання не приходили до моєї голови й мене не турбували. Чому мали б приходити чи турбувати? Я пішов, бо тоді був настав такий час. Це рішення прийшло мені природньо так, як у школі було переходити з кляси до кляси.

— Ні! Не так, — щойно пізніше в своєму житті мені стало ясно. Мене ж батьки виховували й немов приготовляли до такого кроку від малої дитини. Передплатили мені дитячий патріотичний журнал «Дзвіночок», який я дуже любив і який багато дав мені доброго. З нього ми, діти, вчилися співати нових пісень, проводили ігри. Батько після роботи брав мене на коліна й співав українські пісні. Увечері взимку ґазди, посходившись послухати новини із світу, які їм батько читав з тижневика «Неділя», згадували воєнні події. Про Петлюру, Галицьку армію. Бував я на концертах і виставах у читальні. В одній дитячій виставі я навіть грав козака. Ця вистава була написана віршем. Я ролю вивчив напам'ять і тільки в одному місці «затявся», але до рими повторив той самий рядок, і, мабуть, ніхто цього промаху з публіки не завважив. А між глядачами були моя мама, яка не приховувала своєї і гордости радости, та старший брат Антін. Ми, хлопці, приглядалися до вправ руханково-пожежного товариства «Луг», ходили на празники, на фестини до сусідніх сіл. Все це мало свій вплив на молоді душі.

І могила. Висипана в 1921 році, заходом о. Івана Главацького, в пам'ять полеглим воїнам у Визвольних змаганнях, висока на 8 метрів, з 10-метровим залізним хрестом. На мурі було дві таблиці. На одній напис: «З нами Бог, розумійте язициси і покланяйтеся, яко з нами Бог».

Друга залишається символічно без напису, аж до незалежної Української держави.

Рік-річно на празник на Зелені свята народ з довколишніх сіл збирався біля могили. Польська поліція сторожила, щоб ніхто не повішав вінка на високий хрест. Все-таки знаходилися відважні хлопці й дівчата, що підбігали до могили, по сходах підходили під хрест і лізли, мов по драбині, на самий вершок, вішаючи звичайно терновий вінок із блакитно-синіми стяжками. Поліція їх арештувала. Традицію і національну свідомість не здушила й совєтська влада. На Зелені свята 1940 року, священик не вийшов з церкви до могили. Не було хоругов. Народ, вийшовши після Служби Божої, немов зачарований магічною силою, попрямував до могили, де всі поклякали й заспівали «Боже Великий…» З другим приходом совєтів у 1944 році, могила колола очі новій владі, яка планувала могилу знищити. Та в народі був впертий спротив. На наказ з'явитися на роботу, ніхто не прийшов. Врешті, могилу перенесено на цвинтар, здаля від шляху. В 1990 році могилу знову перенесено на старе місце і висипано ще вищу. На Зелені свята відбулося нове посвячення, на яке прибуло біля 20 тисяч народу. Навіть з Тернополя і Львова.

Згодом гімназія «Рідна школа», її вчителі, лекції, прочитані книги. Найболісніше й найглибше закарбувалася новеля Василя Стефаника «Сини», особливо кінець новелі.

— Послідний раз прийшов Андрій; він був у мене вчений. «Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну.» — «За яку Україну?» — А він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут і справив шаблев у груди — отут її кров, землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси та й бувайте здорові!» — Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, кажу, та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землію, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік».

— «Добре, каже, тату, підемо оба».

— Та як це стара вчула, то я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, шо її очи віпали і покотилиси, як мертве каміне по земли. Так мені здавалоси, але світло на її чолі вже погасло…

— А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, том казав: «Андрію, Іване, взад не идіт, за мене памнєтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла…»

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

***

Пізнім вечером, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

— Ти, небого, гет затихла, замертвіла, якби в тебе хто ніж упхав, не годна слова сказати… Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню…

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

— А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм Сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох.

І в найбільшій мірі насувалися на молоді голови, як нерозгаданий ребус: програні визвольні змагання.

Отже, дивуватися: чому?

Все це було у моїй підсвідомості, як підшкірна вода у і рут і встромиш у землю рискалем, і вода появляється.

І, як не дивно, батьки мене зовсім не відраджували. Бо як? Батько був шанований в селі, свідомо активний, був справником в кооперативі, радним у ґміні.

У нашому селі було багато поляків — одна третина на 500 господарств. Одна частина села так і називалася «Шляхта». Однак здобути більшість радних для українців у ґміні було не так легко. Перед виборами роздавали голоси (балоти) з відповідними надрукованими числами: одні таке-то число для українців, а інше для поляків. Коли батько йшов селом, біля одного обійстя господар підійшов до воріт, тримаючи в одній руці балот, а в другій прутик. Коли батько зблизився, він почав бити прутиком балот й повторяти, ніби до себе: «Хочеш бути радним? На маєш! На маєш!» Такі ситуації обговорювалося у нас у хаті, то я заслухувався і запам'ятав досі.

Тоді наші кандидати погодилися договоритися з поляками — радних по половині, а на війта вибрали менш-більш «невтральну» людину — з-поміж русинів-українців. Згодом уряд провів реформу й створив «окружні ґміни», а в селах стали урядувати т. зв. солтиси.

Не забулося мені, коли батько промовляв на святкуванні з нагоди проголошення відновлення незалежности України, що було проголошено 30 червня 1941 року. У 1943 році батько знав, що нас чекатиме з поновним приходом більшовиків. (Він довідався, що наша сім'я була на списку тих, котрих мали вивезти на Сибір). Правда, одного вечора прийшли до нашої хати два мужчини, які довго й наполегливо переконували мене, щоб не йти до дивізії. Мали на увазі УПА.

* * *

Що мені, молодому учневі, перед творенням дивізії, було в голові? Що мене, у вільний час поза наукою, цікавило?

Любив я грати у відбиванку, пінґ-понґ, футбол. Особливо футбол. Грав у чортківській першій дружині «Чайка». Хоч, був у ній не найкращим футболістом, все-таки я собі казав: і не найгіршим з-поміж сотні кандидатів до команди. Тому, що «аси» позабирали собі найкращі футболівки, мені лишилося два черевики, і то не до пари. Добре, що були не замалі. Згодом колишній «ас» з Станиславова, Ярема Попель, який працював у Маслосоюзі, подарував мені свої футболівки. Майже нові! Але він був здоровезний високий й кремезний чолов'яга з відповідно великими ступнями. — «Як ці черевики завеликі, напхай у мосики газети», — порадив мені. Не було іншого виходу. Дістав клюбову сорочку, а штанці кожний мав свої.

Я був високий, сухий, як тичка, з довгими ногами. Соромно було мені за «неатлетичні» ноги на грищі перед і глядачами, серед яких було чимало дівчат з школи. Я вмудрився, щоб надати ногам більш «атлетичного вигляду», обвивати литки газетами, на які накладав охоронні «штуци». З того мав дві користі: мої ноги виглядали краще (так мені здавалося, доки не поглянув на світлину нашої дружини), і газета до деякої міри охороняла мої кістки від твердих носків чи «канцястих» корків на підошвах черевиків противника.

Залицявся я тоді до дівчини. Вона називалася Марійка й була два рази грубша від мене й майже така висока, як я. Може, не в два рази, але грубша. Я мав свій вимріяний ідеал дівчини, але через мою встидливість і непевність, не відважувався навіть поглянути гарним панянкам у вічі, а не то щоб заговорити. А Марійка, якби на мене чекала. Проблему я мав, коли з нею танцював на шкільних забавах. Вчитель-наглядач на забаві криво дивився, коли хтось дуже тулився до своєї партнерки. Це було заборонено. З Марійкою не можна було не притулятися, бо її груди, хоч-не хоч, самі тулилися до мене. Було встидно. А танцювати я любив.

Танцювати навчився я за радянської влади. Намовив мене товариш з мого села Славко Білінський, який вчащав в Чорткові на вчительський курс. І ще один студент з того курсу. В той час була настала криза з українськими вчителями, бо у великій більшості вчителями були поляки з корінної Польщі. Тоді радянська влада поширила народні школи по деяких селах на неповносередні, а по містечках відкрила середні. Тому відкрили вчительські курси, на які приймали молодих українців, євреїв і теж поляків, але місцевих.

З приходом німців Ярослав Білінський (в УПА — «Бистрий»), був арештований німцями, втік з концлагеру, командував куренем, 7 січня 1945 року поранений в ногу попав у полон, 24 квітня 1946 року був розстріляний. (Див. книгу Богдана Савки «Забути не маємо права», Тернопіль: «Джура»).

Записалися ми до «танцювальної школи», яку провадив старший віком єврей. Це не була школа. Вчилися ми танцювати у звичайній хаті, у більшій кімнаті. «Балетмейстер» показував нам кроки, а згодом приходили єврейки й ми з ними танцювали під музику, що лунала з патефону. Часто приходило «фордансерок» тільки дві. Мої товариші випереджували мене й тоді «балетмейстер» був мені за партнерку.

Прийшли більшовики й пішли. Лишили за собою багато помордованих і покатованих по тюрмах, між ними моїх товаришів. Прийшли німці й почали арештувати й стріляти, між ними моїх товаришів.

Наступив 1943 рік — рік моєї матури. На весну пішла акція зголошуватися до дивізії — до українського війська, як ми вважали, до других січових стрільців. Ціла 8-ма кляса зголосилася. Очевидно, не всі, які зголосилися, стали до бранки, і не всі, котрих було прийнято, поїхали до дивізії. З приблизно з сорока хлопців пішло, може, двадцять п'ять, може, тридцять. Хто був не здав матури, отримав т. зв. «кріґрсматуру», тобто посвідчення, що через військову службу його слід трактувати як матуранта.

З нами зголосився наш професор Константин Демчук, який не повернувся з боїв під Бродами.

Після іспиту я помагав батькам на господарстві. Час-до-часу приїжджав до Чорткова грати у футбол. Вершком мого спортового успіху були змагання з Українським студентським клюбом зі Львова, який було запрошено на спортові змагання до Чорткова. Під час легкоатлетичних змагань я здобув — вперше і востаннє — друге місце в легкоатлетичних змаганнях — у штовханні ядра. Справа була в тому, що з нашого клюбу не було нікого, щоб взяв участь у цьому виді спорту. Я мав деяке поняття, бо вправлявся під час лекції «руханки» в гімназії. То я зголосився і здобув почесне друге місце. «Почесне» тому, що нас виступало тільки двох.

Знову у футбольному матчі я заграв тоді найкраще з усіх моїх дотеперішніх матчів. Навіть врятував одного ґоля, коли воротар вибіг задалеко, а я вибив м'яч з самих воріт. За гру мене хвалили після матчу глядачі. Якось так трапилося, що я вперше забажав «пописатися» саме перед від'їздом до дивізії…

Решту часу проводив я в селі на господарстві. Батькам пішло на 60-ий рік. Я народився у 1923 році, коли батько приїхав з Канади, куди він виїхав на заробітки перед 1-ою світовою війною. Мати відмовилася їхати до Канади після війни.

Мій брат Антосько (Антін), який народився 1912 року, був мобілізований на німецько-польську війну, потрапив у німецький полон, писав листи додому й ми посилали йому харчові пачки — сухарі. (Йдучи на війну він казав, що він член ОУН). Взимку 1941 чи 1942 року приїхав несподівано додому. Вночі. Велика радість. Розповів про свої пригоди й успіхи. В полоні весь час присвятив на вивчення німецької мови. Працював деякий час па фермі у «бавора». Коли його звільняли, списували всі дані: освіта, фах і т. і. Він подав, що його фах — торгівля.

Скільки років практики? Сім. Він не говорив неправди. Бо помагав у кооперативі. А це була торгівля. Німецькою мовою володів добре. Отримав посаду у гуртівні матеріялів (тканин) на одяг, і зарплату, згідно з німецькими нормами. Тепер приходили рідкі листи з німецької військові пошти… Коли я зголосився і мене прийняла комісія до військової служби, я чувся вільним, як птах, що вперше вилетів з свого гнізда. Хотів спробувати всього, що ще не робив — я ж здав «іспит зрілості». Все це не приходилось мені легко.

Тепер, замість пішки йти додому яких 20 км, я вперше поїхав поїздом. Але ж мені з Горішньої Вигнанки треба було йти два км на станцію до Чорткова, звідти їхати до Гадинковець, з котрих ще 14 км треба було йти додому. Або їхати до Копичинець, там пересідати на поїзд, що йшов до Гусятина, висідати у Васильківцях та йти додому сім кілометрів. Пішки йшов чотири години… а поїдом?

Поборював я ще інші «ментальні бльоки». В Чорткові пішов вперше до готелю «Брістоль» на пиво. Не сам, а з кількома товаришами. Пиво зовсім мені не смакувало. Вдома примірював перед дзеркалом братів капелюх, але не відважився вийти в ньому між люди. Не був я ніколи на обіді чи вечері у ресторані, але не мав відваги туди загостити, а ще сам.

Невдовзі отримав карту покликання зголоситися до Львова. В той самий, час прийшло мені покликання до «Бавдінсту». Я розсердився: як можуть німаки посилати воякові українського війська наказ йти до будівельної служби?! Гнівно розірвав це покликання на дрібні куски.

Прийшов час їхати. Мій кузен Семко приїхав возом. Я попрощався з батьком, матір'ю. Не було жодних зворушливих сцен. Я від'їздив, якби до Чорткова до школи, з твердою вірою, що повернуся. Коли попередньої неділі мій товариш Миросько Рибак, який вчителював, попросив залишити йому самоук з нотами до навчання гри на мандоліні й гітарі. «Заграйте струни» — самотужки навчилися грати на цих інструментах і навіть у селі створили струнний квартет — я підкреслив, що тільки це йому «позичаю».

По дорозі до Васильковець я вступив до присілка, де мешкав мій товариш Степан «Фуньо» Стояновський, з яким я був у гімназії в одній клясі й один рік ми мешкали разом, довідатися, чи він їде до дивізії.

Його нема вдома, — сказав його батько.

Його тато був перед війною в США, повернувся до свого села на Теребовельщині, але купив у присілку Товстенького кільканадцять моргів поля — по-модерному: все в одному куску, без меж — і господарив. По війні мені говорили, що його червоноармієць застрелив на порозі його хати. Але насправді це було не так. Він переховував єврейських брата і сестру Альтманів, яких однієї ночі той Господар, де вони переховувалися за гроші, викинув серед ночі, погрожуючи: «Забирайтеся! Якщо ні, я завтра зголошу німцям». Не зголосив би, бо його німці також розстріляли б разом з євреями.

Євреї знали Стояновського, бо в них він купував матеріал на господарство. Прийшли до них. Батько порадився з сином, і вони їх прийняли. Після війни радянська влада арештувала батька. Однак Альтмани розповіли властям про їхній порятунок й заручили, що він нічим не провинився. Батька випустили. А «Фуньо» закінчив студії й добився посади ректора ветеринарного Інституту. Це був у Львові єдиний вищий навчальний заклад, в якому лекції викладалися українською мовою. Коли на професора Стояновського натискали, щоб він перейшов на російську, він відповідав: «Корови на селі не розуміють російської мови».Уже в США, у м. Буффало появилося в газеті пиииішпіня, очевидно, англійською мовою, що є собачка їй адоптації, але зацікавлена особа мусить знати українську мину.

В добрій справі й звірята поможуть!

Приїхав я до Чорткова з валізкою, у яку мама вложила спечену начинену курку й ще дещо. Переночував у своєї тітки, де мешкав на станції, коли ходив до гімназії, і вранці пішов на залізничну станцію. Тут багато добровольців, були товариші з моєї кляси, були товариші з нижчих кляс, були знайомі і незнайомі — цілий потяг. Прийшли люди з Комітету прощати нас, і кілька дівчат, що жили в Чорткові, але багато не було, бо це був будний день. Не зійшлося так багато, як на парадах, коли вербували до дивізії.

І тут сталося те, чого я ніколи не міг був подумати, щось, що дуже мене образило. На станцію заїхав поїзд з товаровими вагонами й подалися розпорядження, щоб добровольці сідали до тих вагонів. Мені не могло поміститися в голові, як я, український вояк, новий «січовий стрілець», мав би їхати до українського війська в товаровому вагоні, як худоба. Я відмовився входити в такий вагон і ще намовив двох товаришів, щоб тим поїздом не їхати. По вагонах видавали ковбасу, за якою мені стало трохи жалко, й, мабуть, горілку, за якою зовсім мені не було жалко, бо я її не пив, і ми втрійку поїхали наступним потягом через Станиславів до Львова — до дивізії. Тоді я вже чувся українським вояком.

У Львові моїх товаришів послали до Брна. Не знав я де Брно знаходиться. Але тоді вже казали, що ті, які їдуть до Брна, підуть до старшинської школи. Ну що ж, мої товариші стануть старшинами, подумалося мені, але це мене ні трохи не турбувало. Мене примістили в якомусь будинку, з колючим дротом, обведеним подвір'ям, на брамі, якого стояли озброєні вартові — калмики. З того будинку не всіх випускали, але мені можна було вийти, може тому, що я був доброволець. Це була субота. Переночувавши, я в неділю рішив піти на футбольний матч, бо вичитав на афіші, що грає український студентський клюб з «Дніпром» чи «Дністром». Якось щасливо допитався до грища, дивися на матч (він закінчився в нічию) і весь час журився чи траплю назад до свого приміщення, бо був перший раз у великому місті. Якось повернувся назад, не заблудив, і наступного дня повели нас на залізничну станцію. Тут знову заїхали товарові вагони, але тепер вони в мене не викликали бунту, тим більше, що я лишився сам і не мав жодного з моїх близьких товаришів, і, по-друге, що я мав робити? А хлопці, як хлопці, у вагони посідали, вифасували «ферпфлеґунґ» харчі (це перше моє слово з військового жаргону) і так собі заспівали:

«Хлопці підемо, боротися за славу, за Україну, за рідні права…»

Я всів до вагону і поїхав у незнане. Нікого у вагоні я не знав. Хлопці співали, жартували, їли ковбасу, дехто шпигнув пляшку горілки, а мені нічого не смакувало. Я відчинив свою валізку і пробував їсти курку, але навіть так старанно спечена мамою курка з начинкою не смакувала — я не мав апетиту. Вкусив два рази й, глянувши на добровольця в обдертій одежі, який нічого з собою не віз, віддав йому. Він почав їсти з великою насолодою.