Словаччина

Поїхали ми до мальовничої чеської курортної місцевості, де розміщувалася старшинська школа, недалеко Праги. Розмістили нас у вигідних дерев'яних бараках, у кожному один «юнкершафт» (чота). Було дві піхотні чоти, а вояків на вишкіл важкої піхотної зброї, зенітної артилерії, протитанкової зброї розділено поміж німецькі «юнкершафти». І почалися військові заняття та навчання. У цьому курортному місці наші інструктори трактували нас, ніби ми туристи — сказати б, «по-панськи». Наприклад, тут не було прямої команди: «Струнко!» А просили нас: «Мої панове, прошу стати струнко!». Ми теж не ставали наструнко згідно з приписами, як на рекрутському чи підстаршинському вишколах, не виструнчену поставу, а так собі, вільно, як хто забажав. Швидко і з приємністю привикали ми до нового ладу й порядків.

Ми ходили тут більше на виклади, ніж на вправи, вчили нас бойової тактики (теорії), займалися спортом, дали нам повний спортивний одяг: штанята, сорочинки, тренувальні костюми, спринтери — черевики. Їли ми обіди у великій їдальні, й німецькі офіцери присідалися до деяких столів. Не дуже нам це подобалося, бо треба було говорити по-німецькому й уважати на всі манери правильної поведінки при їдженні. І, при найкращій волі, не завжди клеїлася розмова, хоч звичайно німець надавав тон.

Найважче приходилося нам з лекціями зв'язку, бо треба було німецькою вивчати техніку, говорити до телефонних і радієвих апаратів, наставляти їх тощо. Ми мали маскувальні уніформи і звичайні, а німці не мали «тарн'якен», тому влітку ми вбирали ці легенькі уніформи, щоб не паритися у грубих сукняних. Аж одного разу на лекції зв'язку наш інструктор запитався про щось у вояка в маскувальній уніформі, а той не знав відповіді. Тоді він запитав другого і цей не знав, і так він цілу лекцію «мучив» українців, які не дуже вив'язувалися зі своїх запитань. А на другу лекцію, коли він увійшов на залю, відразу запитався: «А де мої вояки-українці в «тарнанцуґах»? Так ми перехитрили хитрого офіцера й він не міг між нами й німцями пізнати, хто українець.

На марґінесі: цей випадок можна потрактувати як доказ того, що німецька расова політика не мала жодної основи. Бо навіть у старшинській школі військ СС треба було аж «тарн'яків», щоб розрізнити «унтерменшів» — українців від «юберменшів» — німців.

Тепер ми мали лекції не «вельтаншауліхе шулюнґ», а — «світоглядовий вишкіл», тобто не німець викладав, а наш старшина — поручник Любомир Макарушка. Приїхав, коли вже вишкіл розпочався, в уніформі звичайного вояка. Незабаром він купив собі райтузи та офіцерські чоботи, (офіцери мусили купувати офіцерські уніформи за свої гроші).

Говорив він не плинно й гладко, а «заікуючись», тобто майже після кожного речення переривав свій виклад звуком «ммммм». Мирон Шарко, котрий давав пояснення на кожне явище природи чи поведінку людини, твердив, що д-р Макарушка мусить мати фах адвоката, а добрі адвокати ніколи «нагаряче» не говорять, а наперед думають, що мають сказати. Тому д-р Макарушка так собі робить павзи, щоб подумати над наступною фразою.

Тема його викладів була в більшості про наші Визвольні змагання, в котрих він брав участь. Хоч не дуже багато затрималося в голові, але один момент мені запам'ятався: «Коли я був командиром куреня в Галицькій армії під час Чортківської офензиви, — розповідав він, — то я не знав скільки вояків я мав. А щоб бути певним, під час обіду приходив до польової кухні і тоді рахував всіх вояків. Бо який вояк зречеться свого обіду?»

Щойно після війни я довідався більше про д-ра Макарушку. Він не був адвокатом, а закінчив економічні науки у Відні. Він теж закінчив славну на всю австрійську імперію т. зв. Терезіянську військову академію, був членом Військової управи, відповідальний за набір старшинських кадрів до дивізії. Про Військову управу в той час я нічого не знав. Вона мала багато завдань, видавала один рік тижневик для вояків дивізії під назвою «До перемоги!». Того часопису я не бачив у дивізії. Члени її відвідували табори вишколу. Д-р Макарушка й інженер Юрій Крохмалюк, члени Військової управи, зголосилися до дивізій й працювали у її штабі.

Прийшов час «цвішенпріфунґу», тобто, відбіркового іспиту, в якому були навіть запитання, що не відносилися до військової тематики. Наприклад: назвати якусь оперу й подати її композитора. Ті, що жили у Львові, могли запримітити з афішів назви опер, які ставив театр, а інші не зустрічалися з такими питаннями. На моє щастя, в гімназії, на уроці німецької мови ми читали дещо про оперу Моцарта «Чарівна флейта». Щось таки пригодилося і з гімназійної науки.

Досить високий відсоток не пройшов цього іспиту. Ті вояки повернулися до дивізії. В нашій кімнаті залишилося менша кількість товаришів, деякі з них запам'яталися своєю особливою поведінкою.

Після денних зайнять і вечері, в одному куті Місько, спершися на горішнє ліжко, переписував до свого зшитка з підручника «ґегайме захе» (військові підручники належали до «секретних справ», тобто заборонялося їх поширювати чи переписувати). Пощо він це робив? Нікому Місько не сказав. (По війні став професором електротехніки в університеті в Канаді).

В іншому куті «бойовий Зиновій», прозваний «Негусом» через свій вигляд лиця, подібного до абесінського Гайлє Селясі, лежачи на своєму ліжку, вивчав свою лекцію, часто з шоломом на голові і підперезаний поясом з багнетом. Був досить гарячий і один раз, витягнувши з піхви багнет, погрозив своєму побратимові, котрий з нього зажартував. (Був професором славістики в США).

При столі, що стояв посередині залі, при голій жарівці вчився Богдан, прозваний, невідомо ким і чому, «Піташком». Його метода була неординарна. Він сидів прямо при столі, однак незабаром йому очі «липли», голова повільно хилилася вдолину. Коли чоло стукнуло об стіл, він «притомнів», рвучко підносив голову й починав свою рутину наново. Я дивувався, як він міг що-небудь запам'ятати. (По війні був адміністратором шпиталя в Австралії).

Я вчився разом з «Яремком». Ми спільно читали матеріял, згодом один одного перепитували. Мені нагадувалося навчання до матури в гімназії, однак тоді нас вчилося разом трьох. (Яремко працював фармацевтом в Канаді).

Ще один — це Юрко, прозваний «Манджуко», бо народився у провінції Манджуко в Китаю в сім'ї лікаря. Мав добрі осяги на легкоатлетичних змаганнях, коли ми пробували здобувати очка на спортові значки.

В межу з нашим бараком був сад бросквинь, які саме дозрівали. Не можна було втриматися, щоб не полізти в сад, тим більше, що свіжих овочів ми не отримували. Незабаром в саді поставлено сторожа.

З деяких господарств німці повиселювали власників, а ту околицю використовували на бойові вправи. При кінці вишколу ми взяли участь, як обсерватори, у вправах більшого з'єднання, гострою амуніцією наступу через річку. Ми мали обсервувати перебіг вправ, а згодом обговорити що було виконано правильно й які. були недоліки. Ми йшли навмання околицею і натрапили на поля доспілих великих, червоних, солодких, як мед, полуниць. Поля стояли облогом й полуниці росли вже дико. Несподіваний «бенкет»!

Новин ми не знали, хіба хтось десь вичитав з німецької газети чи почув по радіо. Після битви під Бродами приїхав до нашої школи командир дивізії Фрайтаґ, зібрав нас усіх і дуже погано говорив про українців у дивізії — казав, що битву під Бродами програли українські вояки. Пізніше, як він від'їхав, сам командир школи ніби вибачався за нього і пояснював, що там були і німецькі війська.

Фрайтаґ дістав за цю битву Лицарський хрест. І як українці так зле списалися, то за що його нагородили? Командири дістають хрести за хоробрість своїх вояків.

Часом ми ходили в кіно у сусіднє чеське село. Там показували чеські фільми — всі «нейтральні» теми кохання. В одному з тих фільмів появилася на екрані чеська дама в масці, ніби на маскарадному балю. Вона хотіла мати дитину від невідомого коханця, тому цілий фільм крутився довкола ловів любовників, очевидно, без успіху.

Могли ми купувати в чеських пекарнях великі, як решето, бухани білого хліба. Але їх не було з чим їсти, бо навіть я, що діставав молодечий харчовий «цузац» (додаток) — мені ще не сповнився 21 рік — не мав чим мастити хліба, а сухий хліб навіть білий приїдався А в кантині не було що купувати, була тільки муштарда, багато муштарди, якої ніхто не купував уже довгі роки. Тому хтось спробував, як буде хліб смакувати з муштардою. І смакував — ліпше, як пісний. З того часу всі почали її купувати.

Перед нашим виїздом зі школи влаштували «камератшафтс абенд»(товариський вечір), на якому дали нам пити шампанське. Вперше в житті я пив шампанське вино, яке уявляв собі як щось надзвичайне з неймовірним смаком, майже як нектар грецьких богів. Коли мені налили до склянки, я довго не відважувався пити, а коли врешті дотулив склянку до губ і скуштував його, то мало не виплюнув — це було досить квасне, для мене зовсім погане на смак вино. (Можливо, що моя уява, створивши неземський приємний смак шампанського, тепер додала до нього свою земську гірку краплю). Нашому командирові курсу, навпаки вино засмакувало і він розговорився, коли присів до нашого стола. Чомусь він вчепився одного з наших «оберюнкрів», малого, чорнявого хлопця і весь час йому наказував: «Ти не смієш мене завести на фронті; не смієш бути боягузом, не смієш зрадити», — повторював він кілька разів. Чи він мав віщі візії? А може був добрим психологом.

Спочатку командиром нашої чоти був віденський німець, що довго не загрів місця і десь «перенісся». По ньому прийшов простакуватий німець унтерштурмфюрер, якого ми називали «бавор» — хлоп. Він був в той час, як на Гітлера зробили замах. Нас усіх заалярмували, а «бавор» до нас промовляв, що якісь там «пани» хотіли зліквідувати нашого фюрера, але їм не вдалося і ми їм ще покажемо. Я в дійсності тоді не знав, про що він говорив, не знав і мене не обходив ні їхній фюрер, ні німці. В той час я мало знав про світові події, про політику, про різні дійсні державні порядки, світ уявляв собі, як клаптики кольорових плям — бронзових гір чи зелених долин, синіх океанів, намальованих на круглому глобусі, що приносив колись до кляси під час викладів географії наш професор у гімназії.

Командиром нашого «лерґанґу» (9 курсу) був гауптштурмфюрер, який втратив ногу на фронті. Високий ростом, спортсмен (він мав срібну спортову медалю, яка говорила про його добру спортивну підготовку). Він дивився на нас, юнаків, з великою поблажливістю. Мусів розуміти, що не один з нас вперше опинився в таких обставинах, просто прийшовши сюди з якогось невідомого на світі провінційного містечка, не бувши й не бачивши ніколи широкого світу, а це було видно на кожному кроці. Як заходила незвична ситуація, то він тільки головою помахував: «Ви, великий хлопчисько!» — казав поблажливо.

Курс добігав до кінця і тепер була формальність написати останній іспит та отримати свідоцтво на котрому стояло: «Фюр ден фюррер зегр ґут ґеайґнет» (на старшину дуже добре надається), або «добре», або без таких прикметників. Очевидно, я отримав звичайну оцінку, більше не очікував. Усі закінчили, крім одного, який під час іспиту втратив нерви і вийшов із залі в середині іспиту, не віддавши жодних відповідей. Сам собі винен, однак найгірше не вийшов, бо отримав рангу обершарфюрера (старшого десятника). Ярослав Войтович — «Войтек» здобув друге місце на цілий курс, включно з німцями. Ми були горді з його успіху. Він мав над нами одну перевагу — за польських часів вчащав до т. зв. «кадетської гімназії», в якій учні проходили військову підготовку. Крім виданого нам «диплому», були ще детальні свідоцтва з оцінками окремих дисциплін та з особистою характеристикою — один примірник призначений для Головного командування військ СС у Берліні, а другий — до дивізії. Коли я співпрацював з Майкелом Мельником з Англії, який писав історію дивізії, він мав доступ до архіву Гіммлера й отримав копію мого та інших старшин свідоцтв. Характеристика була дуже влучна, хоч я не був свідомий, чи мене хтось обсервував під час вишколу, та ніхто не допитував. Ми не отримали цього атестату на руки й про ці оцінки я нічого тоді не знав.

Ми отримали «посвідчення» на нову ранґу — «ваффен штандартен оберюнкер» (з датою 1 вересня 1944 року) — це перехідний ступінь до справжнього старшинського чину. Знову не всі, бо одному, який спізнився з відпустки й перебував під домашнім арештом, на деякий час затримали цю ранґу.

Наприкінці найбільшою нашою турботою було придбати собі офіцерську уніформу: чоботи з високими халявами, райтузи, піджак і, найважливіше — «шірмюцу» (офіцерський кашкет з високим передком і плетеним срібним шнурком над дашком). Офіцери мусили за все це платити з своєї кишені, а ми таких грошей не мали. Я якось довідався, що тим воякам, які були на першому вишколі підстаршин у Лувенбурґу, військова адміністрація вкладала велику частину платні в німецькому банку, що після закінчення війни можна було б вибрати. Інші вояки мали свої рахунки в «Українбанку». Я довідався, що той банк мав відділення у Празі і, подавши заяву, отримав 200 марок на свою уніформу. Більше того: я дістав також ще по 200 марок для двох колег, які мали свої рахунки в «Українбанку» й не могли своїх грошей вибрати. Позичив, зрозуміло, на «вічне віддавання». Я також пошив собі у кравця-чеха райтузи, купив чоботи, обшив комір срібною лентою, причепив зірки й став оберюнкером. Піджаком мусів задовольнитися ще своїм рекрутським, а шірміци таки не вдалося дістати — не знаю, де інші їх купували, а я не міг ніде знайти. В той час мені не дуже залежало на такій шапці, але пізніше я за всяку ціну хотів десь таку роздобути, однак до кінця війни це мені не вдалося, навіть тоді, коли мав на неї «бецугшайн» (картку на купно).

«Пізнай себе», — радять філософи. І я пізнав свою психіку: незначний інцидент, дрібничка можуть мене безжалісно переслідувати, докучливіше, ніж велика небезпека.

Трапилося це, коли ми приготовлялися до від'їзду до дивізії. Я не міг знайти спортових черевиків, які слід було віддати до «магазину». Шукав у шафі, які не вільно було замикати на ключ, під ліжками — нема. Не сходили вони мені з голови. Снилися мені різні версії їх зникнення. Хтось мені їх свиснув, — снилося, — а я, як Шерлок Голмс, досліджую злочин. Ніхто не свиснув, бо за найменшу крадіжку, навіть «позичену» одну сигарку, без відоме побратима, одна кара — кара смерти. Найправдоподібніше я їх залишив на стадіоні, коли передягався після спортових зайнять.

Врешті я розповів товаришам про свою проблему. Один радить: зголоси старості, що ти їх не можеш знайти, або поспитай товаришів — може хтось має свої власні й продасть тобі. Так і сталося: купив за 20 марок (висока ціна) і втішився, як мала дитина віднайденою іграшкою.

Згодом у житті мені давалася взнаки не одна така дрібничка.

Декілька випускників залишилися на курсі командирів сотні. Вибранці, мабуть, мали на своєму атестаті оцінку «ґут ґеайґнет», або інші ознаки характеристики на майбутніх сотенних. Я з іншими повернувся до дивізії — знову до Нойґаммеру.