Словенія

Заки я виїхав до Словаччини, пробув деякий час у Нойгаммері. Приїхала наша група оберюнкерів, коли дивізія повернулася з-під Бродів — невесело було. Майже ніхто з моїх товаришів не повернувся. Не повернувся «Цюцький», і не знати, що з ним сталося. Не повернувся «Цибух». Ґенко Цибульський, як уже пізніше довідався, був залишений на обсерваційному пункті у боях — на дереві чи в якомусь іншому замаскованому місці. Коли його сотня відступала, про нього всі забули і він опинився поза фронтовою лінією. Прибув до свого села і пішов до УПА. Арештували його і сидів у тюрмі в Чорткові, в сусідстві гімназії. Втік з тюрми і боровся, був поранений із скоростріла і помер від ран..

Інший шкільний товариш, поранений під Бродами, переховувався на одному господарстві. Коли проголосили амністію, його батько пішов до НКВД спитатися, чи та амністія справжня. Коли його запевнили, що так, син зголосився і його не переслідували. Він закінчив музичний інститут і став музикантом.

Ще інший попав у полон, сидів в таборі чи на засланні у Сибіру. Там познайомився з донькою генерала Червоної армії. «Не така гарна вона була, — говорив він, — але людина в біді готова на всякі чудасії». Але йому не вдалося зав'язати «щасливого супружого вузла», бо довідався її батько про роман своєї дочки, закликав «ізмєнніка родіни» до себе і недвозначно сказав йому: «Як хочеш жити, дай спокій моїй дочці».

А інші: Пилипчик, Шумка, Криворучка… ніхто не знає. «Ой, впав стрілець у край зруба, коло зламаного дуба, і не встане вже, і не встане вже…»

У Нойгаммері нас ніде не приділювали, бо не було ще де приділювати, тому ми мали доволі вільного часу. Формували «Бойову групу Вільднера», підкріплений самостійний батальйон, під командою майора Вільднера. Я зголосився, але мене не прийняли. Не знаю чому, а Ореста Яркимовича прийняли і я «втратив» ще одного товариша.

Спочатку ми харчувалися у старшинському касино, разом з німецькими офіцерами, де на почесному місці сидів генерал Фрайтаґ. Очевидно, на таких «офіційних» обідах не годилося просити «репете» й тому нам знову було замало їжі. Але з якихось причин генерал не бажав більше обідати з «україніше оберюнкер» і з німецькими фюрерами мав «першу туру», а ми «доїдали» по німцях, дослівно доїдали, бо наші кельнери і кухарі все нам подавали, що залишалося на кухні.

Популярним «заняттям» для всіх старшин і підстаршин в таборі були «вихідні» увечері до міста Нойгаммеру, що лежало в північній Сілезії. Фактично всі вони йшли на залізничну станцію, де вже по вечері чекали на них місцеві німки й «полювали» за «своїм типом». Один раз пішов і я з своїм товаришем, який повернувся також і був «спеціялістом» від зенітної артилерії і «дівочих сердець», як сам мені розповідав. Ішли ми з великими надіями, але коли прийшли на станцію і я подивився навколо себе, стало мені не дуже приємно. Можливо тому й мене ніхто не «вполював», а може треба було самому відігравати «ловця», а може жінки бачили мою ніяковість і ні мені, ні моєму товаришеві нічого не вийшло. Я більше на ці «вихідні» не ходив, а він мене більше не просив.

Полігон біля Нойгаммеру — це був великий табір для вишколу цілої дивізії: тут ми навіть відбували маневри усією дивізією, стріляли гострими набоями з артилерії, гранатометів, тут були бункери, які ми йшли «здобувати», тут були велетенські стайні для коней. Сліди табору військовополонених червоноармійців тут були теж. На краю полігону, під лісом, було видно довжелезні насипи -«гроби», в який закопали померлих полонених з голоду і пошестей, що кинулися серед них через голод. Лишилися ще де-не-де рештки колючого плоту й … шибениця. Ніби серед масової смерти шибениця мала бути пострахом? А може вона була «щасливим» закінченням терпіння? І весь цей «табір полонених» був просто неба, на великій площі, на якій не було жодної деревини ані куща. (А може полонені все це з'їли?) Бо їли вони, як мені розповідав після війни один такий полонений, який був у тому таборі, все, що тільки зеленіло. І від того діставали червінку й гинули. Він врятувався силою волі: не їв трави, і мав сильне бажання вижити. Він викопав собі яму, щоб якось рятуватися від пекучого сонця, і коли ставав на ноги, міг постояти кілька хвилин, а потім чорніло в очах, він падав знеможений.

Нагло прийшов наказ: — «маршбефель» і ми виїхали до Словаччини. Коли приїхали на словацьку станцію і вивантажилися, я вперше пішов до словацької корчми. Тут дівчата продавали всякі напої і мені запропонували лікер, розведений спиртом. Я пригубився і мені напій засмакував, бо був солодкий.

Звідтіля мене приділили до сотні, фюрером якої призначено німця гауптшарфюрера. Це була найвища підстаршинська ранґа, якби «сліпа ранґа» з якої ні нагору, ні на долину Він собі відразу підібрав «кумпана» — обершарфюрера, старого німця, майстра від зброї. Вони мешкали як пани на плебанії. Я став командиром першої чоти і мешкав з іншими підстаршинами в одній залі в школі. Шарфюрерові якраз було сповнилося 50 років. Як ми знали? На свій день народження він впився, швендявся п'яний поміж нас і хвалився, який то він ловелас.

Тут я почав діставати лекції з «практичного вояцького життя» від старших підстаршин. Вони мене вчили грати в карти: покера, фербля і, очевидно, так вчили, що я ніколи не мав грошей. Також вчився я пити коньяк, який нам приділговали на «маркетентенварен», тобто давали певний товар, як сигарки, коньяк, мило і всякі інші потрібні речі раз у місяць. Цей коньяк мені не смакував, а що його треба було ділити на порції (ми не діставали його по цілій пляшці), я ніколи не знав куди він дівався.

До цього села ми прибули восени й тут «загостилися» надовше. Я проводив вправи з чотою, а часом і цілою сотнею, так як мене навчали у школах, читав хлопцям навіть лекції «світоглядового виховання», які на них не робили ніякого враження — на мене робили вони ще менше враження; ходив на муштру з ними і вчив їх як слід салютувати «шаржі». А вони так вчилися, що один вояк засалютував мені лівою рукою, я «по-військовому» старався йому «витолкувати» його велику «провину», але коли побачив в його очах іскри грайливості чи насмішки, чи може злоби, а може й іґнорації, я не міг мати великих претензій до його вояцької постави. їздив раз по службових справах до Кисуцького Нового Мєста, районного центру, до курінного штабу й у поїзді зустрів Терлецького, товариша з наших пригод у Данцінґу. Ходив я на «бешпрехунґи» — обговорення для старшин — з нашим командиром гауптштурмфюрером Кухтою, фольсдойчером чи німцем-словаком. На таких зборах він багато говорив не про військові справи, а про цивільні, про музику, випивав багато шампанського й інших напоїв, грав на скрипці, а мене все це нудило, бо до горілки не мав нахилу, справи, про які він говорив, мене не цікавили, а найменше мене цікавила його гра на скрипці.

Якось пішов я зі своєю чотою на «шперре», тобто в одному місці ми обставили заставу, бо казали, що тудою проходили через річку партизани. Ніби партизани будуть іти туди, де є застави? Було холодно, але я, як належиться давати приклад своїм підлеглим, ночував надворі, мерз, як всі ніші, їв тільки те, що нам раз у день привозили з сотенної кухні. Не всі так, одначе, жили по-спартанськи. Я не знав цього, бо всіх впильнувати, особливо вночі, годі — ми не сиділи на одному місці, а вели розвідку, ходили околицями. Але на четвертий день і наді мною змилосердилися і завели мене переспати до теплої хати. А в тій хаті жила сама вдова з малим хлопцем.

Через якийсь час ми вимаршували на «айнзац» — у більшу бойову дію — на Ердутку. Я багато про цей «айнзац» не знав, бо чотовому наперед багато не говорять. По дорозі зустрічали інші сотні, які йшли у тому самому напрямі — в гори Малі Татри. На ніч заквартирували в одному селі неподалік лісу. Рої розселилися по хатах. Це вже був партизанський терен, про що ми тієї ж ночі переконалися на власній шкірі. Ще добре я не заснув, як пролунав алярм. Наш сотенний-німець прибіг і повідомив, що на нас напали партизани. Ми серед темної ночі йдемо в бойовому строї по обох боках дороги на край села. Під самим лісом світиться в хаті і доноситься музика акордеона: хтось грає сумне танго. Повільно зближаємося до хати, де був напад. Коли я прийшов, тут вже була метушня. З хати виносили побитих вояків. Ніхто не лишився живим — ціла група була знищена разом з її ройовим — ротенфюрером-німцем. Тільки під хатою стоїть один вояк і трясеться, мов у пропасниці, та переляканими очима водить навколо себе. Що сталося? Партизани підійшли з лісу, можливо, йшли навіть й попри дім, де грав акордеон, і причаїлися в городі біля хати, де квартирував рій. Рій виставив був двох вартових на городі, відгородженому парканом. Коли надійшла зміна варти, партизани зненацька їх заскочили — усіх чотирьох вартових обеззброїли і поставили під свою варту. Тоді кілька з них відкрили хвіртку з городу, підійшли до вікна і кинули досередини кілька гранат. Коли вибухали гранати, партизани на городі розстрілювали наших вартових. Трьох убили, а четвертий зомлів якраз тоді, коли посипалися перші кулі, він перший впав на землю, а три його товариші на нього повалилися мертві. Тому, власне, так він трясся й коли нарешті прийшов до себе, розповів як усе сталося.

Я був злий. Взяв кількох вояків і пішов до хати під лісом, звідки й далі лунали звуки акордеону. В тому домі стояла наша чота з іншої сотні. Ніхто з них навіть не почув пострілів чи вибухів гранат. Вони забавлялися. Що ж — війна!

Кому смерть, а кому далі в дорогу, у марш. Ми пнемося в гори, хоч називаються Малі Татри, вони досить високі. Вище і вище. Йдемо вночі, перепочиваємо і знову йдемо. Дерева без листя. Глибока осінь. Нарешті вийшли на верхи. Йдемо далі. Тут вже легше іти, бредемо хребтом. Наш сотенний частіше зупиняється, дивиться на карту, щоб не заблудити, навіть радиться зі мною. Я після усіх шкіл добре вмію читати карту. Читати вмію, але з неї вичитати в горах, де ти є, не така легка штука. Чи це перше роздоріжжя, чи це друге, а перше вже минули? Я роблю «добру міну» і кажу, що друге — і вгадав. Ми пішли далі і прийшли до мети. На вихідні становища. Але поки ми дійшли до тих становищ, ми переходили одне гірське сільце. У цьому поселенні було кілька низеньких бідних хатин. А в тих хатинах жили ще бідніші люди. В них нічого не було. Я зайшов до однієї хатки, в якій треба було вважати, щоб не вдаритися головою об стелю, і запитався, чи не можна було б купити курку.

— Курку? — дивувалася жінка. — Ми курки не бачили цілими роками. Вона пояснила це якоюсь польсько-гуцульською мовою. На постелі сидів маленький, старенький дідок, що мав лице поморщене як капшук, в якому багато років носили тютюн. Він до кожного з нас усміхався своїм беззубим ротом. Тримав у зубах якийсь патик і щось під носом мимрив, але ми на нього не звертали уваги, а більше гуторили з молодою жінкою. Аж вона «представила» нам свого «дзядзя». І тоді я прислухався до нього і спробував зрозуміти, що він говорить. А він мені показує патик. Це не патик, а цибух від люльки. Він той цибух струже ножиком і ссе з дірки «нікотину», чад, який залишився у цибуху. Просить цигарку, бо вже дуже довго не мав нічого до куріння.

На долину згори йшлося набагато краще. Ми йшли, як колись вдома хлопи йшли гонити зайців на панські рушниці. Так ми мали лякати партизанів і гонити їх на застави в долах. Йшли ми широкою розстрільною, один вояк на кілька кроків від свого сусіда вліво й вправо. Однак, так легко іти не вигідно, не всюди однаковий терен і можна загубитися. Тому розстрільна, механічно, без жодного наказу, коли ми потрапили на лісову дорогу, далі розтягнулася Гусаком, як гуси, що йдуть на воду. Вдосвіта вирушили, а під вечір зійшли на долину, не зустрівши ні одного партизана. Вони щезли, як мара.

Закінчивши своє бойове завдання, ми заквартирували в одному селі під горами, а я з кількома приятелями зайшов до корчми. Корчма була переповнена. Тут старшини, підстаршини, стрільці. Кілька гарних дівчат і молодиць забавляли вояків, господар розливав пиво і горілку.

Гамірно, весело. Одна жінка показує воякам свої фотографії. Одна з фотографій доходить до мене. Я беру і оглядаю: молода жінка з дитиною на руках. Я чомусь беру цю світлину і ховаю «на пам'ятку». Чому, навіщо?

Щойно пізніше я довідався, що до тієї корчми зійшли з становищ вояки сотні, яка була на заставі, а партизани, використовуючи такий недогляд, висмикнулися. Чи це не була заплянована в корчмі акція? Чи може такий собі припадок?

Я з цього походу вже не вернувся до свого постою. Мене чекала знову несподіванка. Дали мені командувати сотнею, приділили ще одного оберюнкра чи радше вже унтерштурмфюрера, заквартирували «мою» сотню в якомусь сільці і наказали робити вправи з вояками. Для мене ця функція була незвична, я чомусь не любив «відповідальності» командувати кимось, наказувати, більше волів «виконувати» накази. Але військо — це військо і нема права на роздумування, філософствування, вибирання, що тобі до вподоби.

З Берліна прийшло повідомлення (від 9 листопада 1944) про підвищення штандартен-оберюнкерів до першого ступня справжніх старшин — до ваффен-унтер-штурмфюрерів (хорунжих чи по-галицькому — чотарів). І знову новий клопіт. Я не мав ані доволі зірок, ані старшинських пагонів. І не дуже хотів їх купувати — я вже був привик до своєї ранґи оберюнкра і мені здавалося, що коли я «наб'ю нові штерни», тоді впадуть на мене нові тягарі. Але довго не довелося так «машерувати», бо зустрів мене. мій командир і насварив, що я досі не маю відповідних старшинських відзнак. Не було ради. Я десь роздобув ще одну зірку на комір, а пагонів не міг ніде дістати — де на Словаччині хто продукує німецькі пагони? Врешті їхав до штабу мій товариш і привіз мені оці прокляті пагони. Але він привіз не такі, як треба. Пагони піхоти були обрамлені білим шнурочком, а він мені привіз з синім шнурочком — пагони для адміністрації. Але не було ради, причепив такі, які мав.

Заквартирував я в одній хаті, де мені відпустили цілу кімнату з великим ліжком і перинами. Я незвично чувся в такій «панській кімнаті» і може тому не хотів від цієї родини ані їсти брати, ані нічого іншого, хоч ця сім'я була ввічлива й це пропонувала мені. Вмивався кожного ранку в холодній воді, розібравшися до пояса — не знаю чому це робив, бо ніколи не любив ані вранці вставати, ані митися в холодній воді. Правдоподібно, хотів доказати свою «вояцьку мужність» моїм господарям.

Одного вечора зайшов до своєї кімнати й застав у ній дівчину. Це була дочка сім'ї, вона вчителювала у сусідньому селі і певно приїхала подивитися на «пана поручника». Але ані вона добре не придивилася на мене, ані я на неї, бо вже було темно, а в моїй кімнаті не було ні електричного світла, ні нафтової лямпи.

Мій перший чотовий був унтерштурмфюрер Святослав Петрів. Біда з ним була тільки, що він до мене зголосився, коли мене повідомили, що його перенесено під мою команду. Після того зголошення він зник і більше не показувався, аж появився знову, коли я дістав наказ переїхати з сотнею до міста св. Мартін, де розташувався полковий штаб. Де він бував? Я не знав і він мені не розповідав. Але все-таки хтось мені сказав: він закохався у словацьку дівчину в тому селі, де перед тим стояв, і тепер ця любов його потягнула до неї. Там він і перебував. Він і виглядав на закоханого юнака: був одітий у кожух — шинелю підбиту кролячими шкірками, десь дістав теплі сукняні валянки-чоботи, а шию замотував «опашкою» — шовковим тоненьким шаликом. На мене його вигляд робив враження, ніби я дивлюся на заспаного цивіліста, а не на офіцера дивізії. Цей його стрій викликав пізніше у нашого нового командира полку Паніра вибух люті, і такої люті, як тільки можна було сподіватися від грізного німецького СС-штандартенфюрера з Лицарським хрестом на шиї. На першому «обговоренні» Панір накинувся на Петрова за його невояцький вигляд, тягав його за апашку на шиї, немов хотів його на ній повісити, бив палицею по його бунді і чоботях. А Петрів, коли з Словаччини вимарширувала дивізія до Австрії, взяв цілу свою чоту і подався додому — до УПА. Я був певний, що по дорозі до УПА вступив до своєї коханої на останнє прощання. Цікаво, що його брат Ростислав (їх трьох братів служило в дивізії), згодом довідався, що Святослав карався у Сибіру 18 років, повернувся осліплий до Галичини, де й помер в Дрогобичі у 1988 році.

Я не командував своєю сотнею, бо, по-перше, не міг командувати в такій околиці, де рої були порозкидувані, по-друге, не дуже старався командувати, і, по-третє, не дуже знав, як командувати. Я проводив «обговорення» з чотовими і ройовими, а вони несли свою службу, й виконували свої обов'язки. Вибивався у цій службі один десятник, який вже був на східному фронті і знав, що таке справжня війна. Він мав добрі кавалерійські чоботи — не знаю, звідки він їх придбав, і завжди «промишляв», важко було його застати де-небуть. Петрова не було, а той був і не був. І коли я дістав наказ завантажитися до поїзду і їхати до нового полку, полку Паніра, всі з'явилися, прибув навіть Петрів, але цього десятника як нема, так нема. Чекав я до останньої хвилини, бо боявся, що десь його зловить жандармерія, а він не має ніякої перепустки. Але таки не дочекався, поїхали ми до Св. Мартіна. Відмельдувався я спершу Панірові, а потім нашому новому командирові батальйону, що зібрав нас на площі і промовляв до нас — я йому служив за перекладача, аж дивлюся, попід мури закрадається мій десятник. Він став на своє місце так, ніби й нічого не сталося, ще й підсміхається.

Коли я приїхав до Св. Мартіна, зголосився до командира 31-го полку Паніра. Очевидно, я зголосився після всіх приписів, яких нас навчили: старшина ніколи не біжить перед вояками, хіба що попаде під кулі; старшина ніколи не Виструнчується і не стає «наструнко», як вояк, він не притискає долонями до швів штанів; він свої рухи робити граціозно, ноншалянтно, з певною недбалістю. Я ніколи не голосився, ані не здавав рапорту командирові полку і тепер мав першу нагоду показати, чого навчився у школі. Підійшов я до нього повільно, засалютував ноншалянтно, і, почавши своє оголошення, ще не вспів сказати «штандартенфюрер», як він на мене накинувся з криком: «Чому ти не підбіг до мене?! Чому не притиснув долонь до швів? Чому?! …» Я почав йому вияснювати, що нас у школі вчили, що фюрери не бігають, що фюрери не стають наструнко… але він перервав мене своїм писклявим криком, що летів попри мої вуха, ніби невловимий свист вітру, і наказав мені стати «наструнко», відсалютувати «по-військовому»… Свят, свят, свят — думаю собі, — ото попав. Подивився на нього, худого, злого, з палицею в руці і думаю собі: «Чорт з тобою. Хочеш, щоб я стояв наструнко — стану, мені з голови не спаде «шірміца», бо і так її не маю. Ти — штандартенфюрер, а я?…» Відтоді я переконався, що школи — це одне, а життя — це життя. У гімназії, хоч я здав «іспит зрілості», не значить, що я став «зрілим», а у старшинській школі, яку закінчив як «фегіґ» — задовільно, не став офіцером, бодай таким, яким хотів мене бачити Панір.

Але цей інцидент проминув, Петрова забрали чомусь від мене після того, як Панір потермосив його за шалик, і я став «своїм паном», паном своєї сотні і комендантом одного словацького села. І тут знову проходив нову «школу», з якої, на жаль, не здав ані «іспиту зрілості», ані не дістав свідоцтва «фегіг».

Село, в якому розташувалася моя сотня, було багате. Усі вояки примістилися на фільварку, в якому, крім нас, ще стояла отара овець. Вівці мали свого пастуха, а сотня мене. Кому ліпше поводилося, не знаю, але це була пізня осінь і вівці були в оборі, не мали ніякої служби, а вояки мусили виконувати певні обов'язки. Житлові кімнати на тому фільварку зайняла канцелярія сотні, в якій «командиром» був писар — підстаршина Славко Лесюк. Іншу кімнату зайняли німці-підстаршини, а при самому вході я мав свою кімнату, вузьку із звичайним ліжком, застеленим військовими коцами.

Писар був дуже добрий, першорядно знав німецьку мову, виконував усе, що було треба, і казав мені, що добрий сотенний нічого не мусить знати, якщо має доброго писаря. Я прийняв його пораду в дослівному значенні і пізніше за це відпокутував.

Бунчужний був українець, який знав з праці в Німеччині говірку «плятгдойч». Він, на зразок усіх бунчужних, носив нотес у піджаку, доволі грубу книжку, в яку записував, що слід робити щодня, які накази давати тощо. Книжка, вже після військового звичаю, була встромлена між ґудзики і тому один ґудзик його піджака був розчіплений. Це єдиний виняток у німецькому війську, коли дозволялося мати один ґудзик незащіплений. Бунчужний мав ранґу старшого десятника-сержанта ще з польського війська. Бунчужний, як бунчужний, виконував службу і залицявся до дочки війта. А щоб мати більший успіх, то він один раз запросив мене до війтової хати. Думаю, що він хотів заімпонувати своїй дівчині тим, що має товариша офіцера. Я пішов з ним, але наша візита закінчилася не так, як планував бунчужний. Ми застукали до хати, вийшов війт, дуже влесливо запросив досередини, а відтак посадив за стіл і запропонував чарку. Я відмовився, бо не міг навчитися пити звичайну горілку. Після двох-трьох чарок я завжди хворів і тому уникав її зовсім. Любив випити лікеру, або коньяку, бо вони мали солодкий смак. Мій бунчужний випив чарку, другу, але дівчини нема. Врешті він питається війта, де його дочка. «Хвора», відповідає батько. Але мій бунчужний не вірить. Господар бачить, що може прийти до авантюри, вийшов з кімнати і незабаром появилася його дочка в шляфроку. Не виглядала вона мені на хвору, але можливо, була дещо простуджена. Але бунчужний образився, що вона не хотіла до нас вийти. Я його пробував заспокоїти, бо мені соромно було з його поведінки. Але коли він переконався, що моя присутність йому не помагає, а, навпаки, шкодить, бо дівчина до мене усміхається — може з чемності, а може тому, що я був високий, а бунчужний малий, я був молодий, а він старший, я мав старшинську рангу, а він ні. Може він так думав і тому бісився, і заявив батькові, що з такою дівчиною він в нашому селі не хотів би ані хвилини постояти під дверима. І ми пішли назад до сотні. Щоправда, я перед тим встиг перепросити дівчину і її батька за наш «наїзд». Та на тому не кінець. Коли ми підійшли до наших помешкань, мій бунчужний витягнув пістолет і почав стріляти в повітря — на алярм. Я, хоч-не-хоч, теж витягнув пістолет і почав стріляти — як алярм, то алярм. Тут я командую, — подумав собі. Зібрали ми сотню в ряди, порозставляли навколо обійстя, немов до оборони перед противником і, потримавши трохи, повідпустили їх спати.

Мій старший десятник-українець мав свою «біду» — він також закохався у словачку, яка жила в селі, де ми попередньо стояли. І тільки про неї мріяв. Хотів дуже до неї поїхати і просив мене перепустку, але нам було заборонено давати всякі перепустки — ми були на ворожій території, на якій діяли комуністичні партизани, — і я відмовився. Але він вперто настоював і просив, я так само вперто відмовляв йому. Може й треба було б йому дозволити, але він міг потрапити під контроль польової жандармерії. Однак, нема злого, щоб не вийшло на добре — незабаром він приходить до мене і просить місцеву відпустку, а разом з ним його дівчина — «слєчна», по-слов'янському. Така «відпустка» — це вже інша справа. Нема ніяких заборон, бо я і так не знав, хто де ночує, хто куди ходить. Дівчина гарна й закохана до тої міри, що, окрім свого любовника нікого не бачила, і навіть, коли ми робили кілька спільних світлин, вона дивилася тільки на нього, як на святий образ. Побули вони «вкупочці» два дні і приїхав її батько, злий та грізний, яким тільки може бути батько, що стривожений долею своєї дочки. А вона, як мала дитина, вмовляє батька, що нічого не було і нічого не буде. Опісля мій старший десятник взяв собі «постійну відпустку» і вже до сотні не повернувся. Але це було тоді, коли ми вже вимарширували з Словаччини, і я вже не був командиром тієї сотні.

У цьому селі мене дійсно трактували як «владу». Якось прийшов до мене кравець і запропонував перешити мій піджак і зробити з звичайного стрілецького піджака «старшинську блюзу». Це навіть до деякої міри вдалося. Вшив він мені кожушок, малий, з тоненької шкіри, який я міг одягати під свій піджак і не носити шинелі.

Однієї неділі запросив мене на обід євангелицький пастор. Ми засіли за довгий стіл і нам подали горілку звичайну та солодку, яку я полюбляв в невеличких дозах. Навпроти мене сиділа дівчина, що одразу сподобалась мені. А після двох чарок солодкої стала виглядати на найкращу дівчину в світі. Але ще не подали й першої страви, як до світлиці вбігає захихиканий зв'язківець і зголошує: «Пане поручнику, приїхали якісь відділи німецької танкової дивізії. Мусите повертатися до сотні».

Не було ради, мусів покидати гарне товариство. Йдучи назад, міркував собі: «Коли заноситься на приємну обстановку, то вища сила ніби грається зі мною й підставляє ногу, як у футбольному матчі…»

У сотенній канцелярії на мене чекав командир цієї частини, яка, закінчивши свої дії у Словаччині, їхала на фронт і тут зупинилася. Командир розповідав про бої, битви і втрати. Тоді я довідався від нього, що «штурмґешіце», самохідні гармати, дула яких не поверталися, як у танках, більше розбивали більшовицьких танків, ніж німецькі танки. Але це мене не цікавило. Вечір був втрачений.

Я мав свого «пуцера». Це був маленький чоловічок, який став пуцером невідомо як. Він ніби вродився на джуру. Не був він добрим вояком Швейком, але й не багато відрізнявся від нього. Був проворний, скоро дізнався, що йому вільно, а що ні — це була його таємниця. Щоб показати воякам, що я всіх трактую однаково, я для прикладу часом брав на муштру і його. Він не противився та ще найшвидше і найсолідніше з усіх вояків виконував накази: «Лягай! Встань! Бігом!» Для нього це була розвага й попис перед вояцтвом.

Їв я звичайно страви з військової кухні. До того ж мій джура приносив мені смаколики від своїх приятелів-словаків. Мою білизну давав прати на село і врешті так її «випрали», що я залишився в одній сорочці. Зголосив мені джура, що мою білизну повісила дівчина надворі, щоб висохла, а її партизани «висушили» намокро. Привів дівчину, якій дав білизну. Вона була молода, дуже гарна, говорила щось крізь сльози, а мій джура стояв смиренно і дивився мені в очі своїм благальним поглядом. Як винуватити дівчину, коли провинився джура, що сам мав прати мою білизну?..

Війт до мене приходив і завжди щось натякав, поглядаючи кругом своїми хитрими маленькими очима. Один раз хотів перепустки, бо мав якусь важливу справу у Св. Мартіні, але я йому відмовив. Як я міг йому дати перепустку, коли не дав своєму чотовому? Він навіть прислав свою дочку по перепустку, але я був «твердий, як сталь багнета». А може наївно впертий. Війт взагалі щось промишляв, а оскільки я був комендантом села, тому він приходив до мене, або я заходив до нього в різних справах. Якось я зайшов на перевірку «порядків» до кімнати, де жили німці і побачив, що на ліжку у «вільній позі лежить жінка. Від неї я нічого не міг довідатися, бо вона була глухоніма, і грало радіо. Я їм наказав, щоб жінка забиралася негайно і спитався, звідки вони мають радіоапарат. «Придбали в селі», — сказав мені обершарфюрер.

Я забаг і собі дістати радіоапарат, бо при нагоді кілька разів слухав передачі англійської радіостанції «Бі-Бі-Сі». Ті авдиції можна було пізнати по інтригуюче містерійних звуках, попереджаючи кожну передачу: бам… бам… бам… І на другий день почали до мене зносити радіоапарати. Але це були дуже старі апарати, величезні скрині, які зовсім не функціонували (барахло). Я здивувався і спитався, пощо вони мені їх приносять. «Вчора війт бубнив по цілому селі і проголосив, що пан поручник наказав принести сюди всі радіоапарати, щоб не слухати ворожої пропаганди». Я був злий на війта, бо не хотів усіх радіоапаратів, а тільки один. А з тих, що принесли до мене, ні один не грав, а війт тільки хитро підсміхувався: «Пан поручнік хотів радіо».

З тими апаратами я не мав що робити і поскладав їх один на одного під стіну в моїй кімнаті, а коли приїхав на інспекцію батальйонний командир і зайшов до моєї кімнати, я потерпав, щоб він отих радіоапаратів не запримітив. Але йому більше в голові була горілка — я її не мав — і він довго не сидів і швидко пішов геть.

Мій війт щоразу більше вбувався зі мною, ставав сміливіший. Одного дня запросив мене до себе, був дуже ввічливий і по якомусь часі запропонував мені «добрий інтерес». Біля цього села був малий присілок під самим лісом. У тому присілку, як оповідав війт, ведеться комуністична, партизанська діяльність, бо присілок під самим лісом і дуже вигідний для таких дій. Він знає провідних людей і пропонує, щоб я взяв кілька довірених вояків, пішов у цей присілок і заарештував цих людей. А потім війт зможе зааранжувати викуп — сорок тисяч корон.

Вони можуть заплатити і більше, доводив війт і запропонував поділитися цим дорібком. Але я зовсім не збирався заробляти таким чином, мені в голові не містилося, щоб я на таке міг піти, а гроші не мали для мене великого значення. Може тому я недооцінював силу грошей, бо ніколи їх не мав. Тому й відмовив розчарованому війтові, але, як комендант, я мав обов'язок прослідити справу. Отож послав двох вояків, щоб привели до мене названу війтом людину. Через годину у моїй кімнаті був той чоловік. Не виглядав він на партизана, хоч був трохи непевний з себе. Тим більше видавалося мені, що не міг бути провідником. Я сказав йому, що маю вісті про його зв'язки з партизанами, але він заперечив. Запропонував мені малу плящину слівовіци — горілки, але вона була мені ні до чого, тому я відмовився її взяти, а його відпустив.

Як сотенному, мені належався кінь. Дістав я коня досить гарного на вигляд: грубої кости, великого, каштанової масти. Але цей кінь був «флегматик» — ніколи ніде не спішився, йшов собі своєю ходою, ніяк не хотів бігти трапом, підбіжить кілька кроків і сповільнить хід. Навіть коли я острогами врізувався в його боки, мені ніколи не вдавалося пустити його галопом. Цього коня можна було буз припону лишити на одному місці і він не відійшов би ні на два кроки. А я хотів спробувати їхати на сідлі галопом, бо в своєму житті ще ніколи не галопував. Знову в пригоді став війт, який привів осідланого коня. Я виїхав поза село й тільки доторкнувся боків острогами, як кінь несподівано почав мчати галопом — не міг його зупинити. Кінь, мабуть, норовистий. Мало з нього не злетів. В селі якось вдалося його зупинити, але це була моя остання забаганка їздити верхи.

Це село було розположене під самими горами — з трьох сторін хати дотикали лісів. Далі височіли гори. Я водив сотню на вправи на поля поза селом. На землі вже лежав сніг. Вояки мали гостру амуніцію — це партизанський терен. Одного разу прибігає до мене двох стрільців і розхвильований десятник.

— Пане поручнику, дивіться туди, під ліс! — вигукують наввипередки.

Я нічого особливого не запримічую.

— Пане поручнику, дивіться добре, — нетерпеливляться, — бачите там олені! Через далековид я побачив кілька оленів, які рівним рядом ідуть, не поспішаючи, попід лісом, яких 200 метрів від нас.

— Пане поручнику, — просять настирливо, — дайте «фоєр фрай» — майже наказують. Я на мить завагався, але якось повторив за ними: «Фоєр фрай!» — «Вогонь!»

— «Фоєр фрай! Фоєр фрай!» — рознеслося вмить, і розпочалася неопанована стрілянина, яка стократною силою лунала в горах. Страшно стало! Олені, ніби здивовані, зупинилися на хвилину, повернули свої голови в наш бік і, якби зрозуміли, що на них стріляють, поскакали до лісу. Але два з них залишилися на землі.

Я почав кричати, щоб зупинити вогонь, але де там. Якби ніхто мене не чув і щойно, як олені зникли з виду, вогонь затих. Я припинив вправи, зібрав сотню і був рад, що ніхто нікого не прострілив, бо вояки були розположені густо на полі. Ми марширували додому, а за нами звідкись з'явилися сани. Привезли оленів до нашого постою. Що з ними сталося, я не цікавився, аж пізніше мені прийшлося звітувати про них своєму батальйонному командирові.

За пару днів війт прийшов до мене й запропонував, щоб я вибрав кількох добрих стрільців-снайперів, він дасть нам доброго провідника й ми підемо в гори на полювання. Мене довго не треба було намовляти, бо в нашій сотні був лісничий, який мені нагострив зуба на «мистецтво», що називається полювання.

Одного разу, коли ми марширували кудись, я опинився позаду сотні й розговорився з «рахунковим», тобто з тим, хто мав функцію приймати й завідувати грішми для сотні — в основному, платню воякам. Німці цей пост назвали «рехнунґсфюрер», а ми переложили живцем на «рахункового» — той, що рахує. Він, власне, розповів мені про полювання в горах і лісах на оленів й іншого звіра. Його розповідь була немов поетична ода на похвалу ловця з його емоційними переживаннями підчас ловів: як він планує свою виправу, весь час уявляючи кожний крок; як знаходить місце на засідку, як з побожністю чекає на звіра, як з запертим віддихом націлюється, як кладе палець на спуск рушниці, як натискає курок і… кульмінація — постріл та здобич…

Він дуже втішився, коли я йому сповістив про наше полювання, і він вибрав п'ятьох стрільців. В назначений день ми чекали на нашого провідника. Я нагадав собі розповідь про полювання й мене охопило бажання пережити оці піднесені емоції уявної екзальтації.

Прийшов словацький провідник, з ним двоє саней. Ми виїхали на справжнє полювання. Це вже не було те саме, що олені самі вийшли нам назустріч, але треба було терпеливо засісти і чекати, аж вони вийдуть на поляну, а наш провідник знав, куди вони правдоподібно будуть іти. Ми чекали коло години, як дійсно на галявину вийшло кілька оленів. Ми націлилися мовчки на них і, як перед тим домовилися, лісничий дав знак на вогонь. Двох оленів повалилося на землю, а інші зникли в хащах.

Я був дещо розчарований. Великих емоцій не пережив, а все пройшло, як на військових вправах. Мабуть, під час війни багато чого «прозаїчиться». Ми стягнули їх вниз, положили на сани, й від'їхали до села. Привезли оленів до сотні й віддали до кухні на обід. Запросили ми і нашого провідника, й фірманів на обід, але що ми не мали ні тарілок і столів, всі ми їли з військових їдунок, посідавши де хто міг у моїй кімнаті.

І за поточними заняттями я забув за оленів, але мені їх незабаром пригадало моє начальство.

Я отримав наказ з полку відбути показові вправи сотнею: наступ на укріплені ворожі становища. На ці вправи приїдуть старшини цілого полку. Я приготовлявся до вправ, вибрав відповідну околицю, почав вправляти сотню у наступі, вибрав оборонні, «ворожі» становища… І прийшов день вправ. Поз'їжджалися старшини, прибув сам полковий командир Панір. Я спочатку пояснив їм суть вправ, а згодом відійшов командувати сотнею. Все пішло гладко, без затримок, виглядало, що добре — і я був задоволений. Вправи закінчено, я здаю останній рапорт Панірові.

— Який чисельний стан вашої сотні? — несподівано запитує він мене при моєму звіті.

— Я знав приблизний стан, але точного числа не знав, тобто скільки хворих, скільки на вправах, скільки десь по службі. Тому я, завагавшись на мить, подав відповідні числа. Але Панір, мабуть, зауважив моє вагання і почав записувати цифри і сказав, що провірить у канцелярії сотні. Я мусив признатися, що точних даних не знаю.

— Чи ви знаєте, — питається він знову, — що діється довкола цього села?

— Я був певний, що він хоче від мене почути і почав розповідати йому, що ми тут не зустрічали партизанів…

— Не те, — він перебив мене, — п'ять кілометрів від цього села є замок. Чи ви ходили провірити, що в ньому діється?

«Чому я мав би ходити до старовинних руїн, я не археолог» — подумав собі, але коротко відповів, що не був у тому замку. ,

— То зле, — продовжував Панір, — добрий фюрер мусить знати, що діється довкола його постою. Він ще трохи постояв, погуторив з старшинами, а відтак він, а з ним і всі інші поволі від'їхали до своїх постоїв. Деякі зволікали, ніби очікували чогось. Врешті залишився тільки мій командир куреня. Він пішов зі мною до сотні, прийшов до моєї кімнати. Але що тут не було багато місця, ані одного стільця, він розглянувся довкола, сів на ліжко і вів розмову для мене у неясній мові, ніби натякаючи на щось, але я не знав на що. Врешті він не витримав:

— Маєш щось випити?

На жаль, я не мав що випити. Мав тільки пів пляшки неміцного солодкого напою — аєрконьяку.

— Давай, що маєш, — зрезиґновано сказав гавптштурмфюрер — сотник Подлєш, німець зі Словаччини, що любив випити, а на наших старшинських зборах тоді давав волю своїй фантазії і завдавав нам недоречні запитання, наприклад: «Ти попав у засідку. Партизани вхопили твого джуру, розрізали йому живіт і напихають його січкою. Що ти будеш у такій ситуації робити?»

Ми мовчали, а він далі продовжував ставити подібні запитання. Тепер він випив чарку і другу, але солодкий напій йому не смакував. Врешті він каже до мене, що після таких великих вправ обов'язком старшини-господаря є влаштувати прийняття для всіх старшин. І він подивився на мене запитливим поглядом. Я тільки міг йому мляво відповісти, що ніхто мені не наказував влаштовувати таке прийняття. Подлєш побачив, що толку зі мною не доб'ється, допив решту трунку, скривився від солодкого смаку — і від'їхав. Мене зовсім не турбували події того дня: я нічим не провинився. Що я не ходив до замку, що не влаштував прийняття — не моя вина. Чому я мав би займатися такими невійськовими справами? Але для певності наказав своєму писарові Славкові давати мені звіт про стан сотні кожного дня. Його засада, що добрий сотенний, як має доброго писаря, не мусить все знати, мені не знадобилася.

Час до часу відбувалися зібрання — збори старшин («бешпрехунґен» — обговорення ситуації») — курінні, рідше полкові. Часом такі зібрання відбувалися в терені як навчання. (На одному такому зібранні командир полку Панір незлюбив Петрова й переніс його до іншого полку).

Іноді обмірковувано ситуацію й евентуальні акції при піщаній скрині, на якій було «вискульптуровано» в піску рельєф околиці нашого району дії. Перед початком зборів з'їжджалися українські старшини, молоді, запальні, й розповідали про свої пригоди. Звичайно про дівчат й амури. Бо, дійсно, словаки ставилися до українських вояків приязно, приймали їх і частували, запрошували на танці, ми ходили до костьола на Служби Божі й, як буває під час війни, без романтичних пригод не обходилося.

Чув я теж «історії на вухо». Хоч їх я не «винюхував» і ними не цікавився, все-таки чомусь мені відносно дуже багато звірювалося. Згадую про цю сторінку життя-буття вояків, бо, як кажуть прислів'я: «Люди все знають», «Де дрова рубають, там тріски летять» або «Не всі святі». Скільки в них було правди, скільки хвальби, а скільки злоби — годі сказати.

В одному селі наш комендант підглянув дуже гарну дівчину одного багача. Як до неї доступити? До голови по розум: зареквізував всі його коні. Кожний господарський син знає, що господарство без коней нічого не варте. Ходив по свої коні господар, благав у коменданта. А він йому відповідає, що коней не може віддати, бо військові потрібні добрі коні, однак делікатно натякає, що їх може забрати його дочка…

В іншому селі наш «поручник Казанова» почав заходити до молодиці, не словачки, а українки, її чоловік працював на фабриці в нічну зміну. Ідеальні обставити для таємного кохання; такого гарячого, що ледь не запалало правдивим полум'ям і не спалило живих людей. Вона закохалася, як в народній пісні Маруся у Гриця. Однак вона не варила зілля, а потай зізналася, що її чоловік поза фабрикою зустрічається з партизанами. Поручник, спутаний в'язами жіночої принади й своїх пристрастей, обдумує плян: той чоловік — комуніст, партизан. Ворог! Його треба знищити! Але як? Чужими руками добре гада ловити: дав своєму десятникові бойовий наказав: піти туди і знищити ось такого командира червоних партизанів.

Десятник, незакоханий, відчув, що тут щось не те. Зголосив своєму командирові сотні. Командир покликав змовника на розмову. Афера закінчилася, сказати б по-американському, «геппі-ендом», хоч «поручник Казанова» ходив деякий час з синцями під очима. Казав: «З недоспаних ночей»…

Була ще й інша тема: що робити з вояками, які «прошкробаються» на службі. Траплялося, мабуть, найчастіше, що вояк засинав на варті. Були й випадки відмови виконати наказ зверхника, а наказом уважалося кожне розпорядження чи вимога. Що в таких випадках робити? У війську СС суворо заборонялося зверхникові фізично доторкатися вояка. Знову ж німецькі військові закони суворо карали часто розстрілом за відмову виконувати який-небудь наказ чи іншу будь-яку провину, навіть найменшу чи обставинами вимушену. Що ж робити? А покарати треба. Звичайно, не віддавали німцям на суд, а карали «по-козацькому», як хто хотів, чи умів…

З того приводу нагадався мені випадок, коли німецький підстаршина застав стрільця на варті перед канцелярією сотні, який сидів на сходах. Що більше, німець відібрав від стрільця рушницю без жодного спротиву. А це, хоч технічна, однак не до пробачення поведінка. І з рушницею в руці німець повів вояка до рапорту. Мені хлопець сказав, що його заболів живіт, а на моє запитання, чому віддав рушницю, він відповів щось в роді: я не знав цього, то був німець. Як цей «промах» закінчився, я не знаю. Однак, пізніше, вислухавши на обговоренні ще одну «історію» з вояками, мене почало гризти сумління, чому я не пішов до командира сотні німця й не вступився за вояка? Хоч сповідайся…

Один раз відвідав мене на постою «Войтек» — Войтович, той, що в старшинській школі здобув друге місце в навчанні. Він поводився по-півцивільному, розповідав про свої «подвиги», як він галопував навмання полем, немов козак за татарином, у погоні за кимось. Він говорив мовою щедро «заквітчаною» німецькими фразами, вставляючи зчаста слово «невар». (Це була звичка деяких німців додавати в розмові фразу «ніхт вагр?» — чи не правда?) Незвично, але в мові Войновича — це звучало навіть приємно.

Розповів про нашого товариша-старшину, який прийняв собі тут «лицарський стиль» — а може театральний? Пошив з найкращого матеріялу офіцерський однострій за його власним «стилем-кроєм», на поясі носив довгу шаблю з ручкою із слонової кости, остроги срібні, так само постарався про оздоби на сідло до коня й появлявся у «повному строю» вдень і вночі, в селі на постою своєї сотні та на бойових вправах.

Він уже на підстаршинському вишколі любив пописуватися, наслідуючи гротескові манери, мову й команду командира сотні Доне, котрий сам реготався з такого акту-видовища. Так його на польовій вправі застукав строгий, як маршал Суворов, командир полку Панір, — сказав «Войтек», позираючи на мене так, ніби кидав мені виклик.

— І що думаєш, невар? Він відстояв своє перед Паніром, невар, — закінчив «Войтек».

«Не так, як я», — подумав я собі.

Вибрався я одного дня подивитися на той замок, про який згадував мені Панір. Зібрав десять добровольців, пішли. Зайшли до замку, нічого там не було — старовинні руїни, недовалені мури це все. Захотілося мені попри замок обійти і так пішов, що заблудився. Мапа багато не помагала в лісі — прийшлося йти на компас і свій та моїх вояків нюх. Не признавався їм, що заблудив, але вони самі знали, бо три рази довше йшли від замку додому, ніж з дому до замку. Прийшли до свого постою увечорі, помучені, але добре, що цілі.

Прийшло латинське Різдво. Я саме засівся до вечері, коли приїхав післанець, що батальйонний командир має «святкове обговорення» з своїми старшинами. Знову Подлєш буде теревені плести, бо ледве чи він буде тверезий на свята. Після зборів він відпустив усіх старшин, а мене затримав. Ми були сам-на-сам. Він дивився мені довго в очі, аж я опустив свій зір.

— Чому не дивитеся мені прямо в очі? — гримнув на мене, і злагіднілим голосом каже:

— Мені відомо, що ти ходив на полювання. Застрілив кілька оленів. Чи ти знаєш, що тут є спеціальні закони, що полювати можна тільки на самців, а самиць не вільно стріляти в цей час, бо вони…

— Ні, — відповідаю коротко.

— А чи ви застрілили самицю?

— Я не знаю, — знову відповідаю. — Не знаю, чи то були самці чи самиці, я не дивився на них зблизька.

— А ти знаєш, як здалека пізнати самця?

— Ні, не знаю.

— Та ж самець має великі роги, — нетерпеливиться Подлєш.

Правду кажучи, я не цікавився, чи це були самці чи самиці, чи вони мали великі роги.

— А що ти зробив з м'ясом?

— Дав до кухні і вояки з'їли.

— А що ти зробив зі шкірою?

— Не знаю, шкіри не бачив і не питався про неї.

— А що ти зробив з рогами?

— Не знаю, що з ними сталося.

В цей час пригадалася мені історія з оленячими рогами. У фільварку, де стояла сотня, була одна велика кімната, в яку господар замкнув усі вартісні речі, що не міг забрати з собою до помешкання. Були там і оленячі великі роги, оправлені і повішані на стінах. Але для нашого вояка нема замків і дверей. Вони дісталися досередини і позабирали собі роги і поробили ручки до ножів і кинджалів. Я про це не знав, але до мене прийшов на скаргу власник, коли оглянув свою замкнену кімнату. При ньому я зібрав усю сотню і вимагав, щоб винуватці призналися. Але шукай вітру в полі. Мені інші вояки натякали, що головним винуватцем був один вояк і я його пізніше взяв на «допит». Він мені не признався в нічому, а нашу розмову звів на поезію, бо він був поет і обіцяв мені принести свої твори до читання. Не хотів я читати його творів і не досліджував цієї справи далі. Я так задумався, і Подлєш знову гукнув мене, щоб я був більш уважний. Врешті махнув рукою з великою резиґнацією та дав мені свою лекцію:

— Я повинен знати, що на світі, а особливо у війську є певне начальство, є відповідна нижча і вища команда. Як нижчий підвладний щось робить, наприклад, йде на полювання оленів, тоді половину добичі повинен принести своєму командирові, а не все віддати до кухні для вояків. Делікатне м'ясо оленя для вояка нічого не значить, а для командира, відповідно приправлене, це присмак. Роги треба теж віддати командирові і шкіру.

Це дійсно для мене була лекція «світоглядового вишколу» — практична, життєва, теперішня, не якась ідеологія в майбутньому. Але, як «ідеологічне виховання» у школах, так і «ідеологічне виховання» Подлєша, не робило на мене найменшого враження і я не збирався змінювати своїх поглядів, яких підсвідомо набрався — не кривити душею, бути чесним. Як Подлєш хоче, може сам їхати на полювання — для мене воно не було великою приємністю, як і командування сотнею. Але Подлєш не думав далі мене виховувати, а позбувся мене і переніс на чотового до першого куреня, до першої сотні.

Коли я від'їжджав, з мене немов би спав тягар відповідальносте за всіх вояків. Тепер я буду мати свою чоту і буду тільки нею клопотатися, приймати накази і їх виконувати, замість їх видавати. Але в житті, а до того у війську під час війни, не завжди так складається, як людина планує. Лишив я у своїй сотні і «пуцера», і свого коня, і війта, який, мабуть, доніс на мене до мого командира, бо з його планів ніколи зі мною нічого не виходило, ані він з мене не скористав. Забрав я свій наплечник і від'їхав, якби поза мною нічого не було, а переді мною — тільки завтра.

Командиром моєї нової сотні був хорунжий, який після старшинського вишколу закінчив курс для сотенних комендантів й приїхав на Словаччину пізніше. Він мене привітав сердечно, призначив окрему простору кімнату в школі на першому поверсі, біля його кімнати, й я став чотовим першої чоти й заступником сотенного.

Я теж «одідичив» джуру від попереднього «поручника» з цієї сотні, якого десь перенесли. (У дивізії нас — хорунжих — вояки кликали «поручниками». Чому, не знаю). Новий джура мене недолюблював, бо чомусь я йому не сподобався. Але резиґнувати з «шаржі пуцера» не хотів, тому мене зносив терпеливо. Мій попередній джура був привітний чоловік, на якого важко було сердитися, хоч як би не провинився. А новий був молодий, недовірливий, завжди незадоволений. Як щось робив, а багато робити він не мав що, чомусь виглядало, що він робить з великим трудом, а на вправи, бодай для показу, він зовсім не хотів іти.

Моя служба в новій сотні забирала багато часу, бо мій сотенний мав свою вложену рутину. Я вишколював цілу сотню — проводив муштру й бойові вправи на шкільному стадіоні й в околиці. У цій сотні були теж «свої типи», про яких мені розповідав джура й підстаршини, однак я не мав нагоди ближче з ними познайомитися.

Ми відсвяткували новий рік. Вийшовши надвір, чотовий артист зі Львова, з котрим ми зналися ще з підстаршинської школи в Ляуенбургу, «дещо під газом», витягнув пістолет і почав віддавати сальви на місяць і зорі. Якось необачно спустив пістолет і… вистрілив собі в коліно. По снігу потекла кров. Навіть у блідому світлі місяця, видно було як він зблід. Це ж не жарти! Німці відразу пришили б йому «самозранення». За це польовий суд — новий рік чи старий. На щастя, Ґенцьо тільки прострілив собі шкіру й оминув «неприємностей». П'яного Бог береже, — казали у нас вдома.

У таких випадках дисципліна у німецькому війську була безпощадна.

Розповідав поручник Богдан Підгайний, коли він був перекладачем у вермахті на східному фронті, що в одній сотні фельдфебель залюбки показував новим воякам свою штуку з гранатою, тобто, що граната не така дуже страшна зброя. Уставляв вояків півколом на певній віддалі від себе, а на голову одягав шолом, на шолом ставив ручну гранату, головкою вдолину, а ручкою догори, відтягав шнурок і граната вибухала йому на голові, не завдаючи нікому жодної шкоди. Одного разу, коли він потягнув за шнурок, граната на голові посковзнулася… Щоб не впала й не поранила нікого, він вхопив її за ручку й жбурнув поза себе. Нікому нічого не сталося, тільки йому легко зранило палець. І що? Дисципліна: польовий суд — розстріл за «самозранення»! Пішов на той світ дуже добрий підстаршина ні за цапову душу.

Відсвяткували ми наше Різдво так, що наступного дня все «святочне» забулося. З полкового штабу відвідав нас о. Богдан Левицький. Невисокого росту, дрібної будови, повний енергії капелян, він був нагороджений залізним хрестом 2-ої кляси за бої під Бродами.

Один раз приїхав ветеринар д-р Володимир Кішко оглядати коні. Десь під сороківку, приємний в розмові, свобідний у поведінці, він зробив на мене тепле «батьківське» враження. Не знаю, чи він оглядав коней, але довго говорив з сотенним, часто півголосом, мабуть, про якісь справи, про які я міг тільки догадуватися. Переночувавши, вранці сів на свого коня й погалопував до наступної сотні. Прийшов наказ дивізії переміститися у Словенію. Тоді командир сотні радився зі мною, що робити: чи йти до Словенії, чи вертатися в Україну до своїх партизанів? Я йому відповів, що тепер для мене не грає жодної ролі, куди мені йти. Хай скаже мені, що й коли робити. Він мені про ці справи більше не згадував, тим більше, що я від'їхав на передову команду.

Треба було реквізувати вози і коней від цивільного населення й приготовлятися до пішого маршу сотні кілометрів. Сотенний не міг знайти війта, щоб йому дати відповідні розпорядження, тож увечері послав мене за ним шукати. Я взяв двох стрільців і ми найперше пішли до його хати. Там його не було. Пішли до священика запитати, де міг би він бути — той не знав. Ми вернулися й того самого вечора мене призначено на «форкоммандо» — передову команду до Словенії. Богу дякувати, — подумав я собі, — бо з війтом заносилося на клопоти, а може й більше, ніж клопоти.