Ляуенбурґ

Зупинилися на станції Дембіца. Коли зійшли з поїзда, я дуже зрадів, бо зустрів більше моїх товаришів зі школи — вони десь були приділені до інших касарень у Львові — і сюди приїхали в інших вагонах. Не всі вони поїхали вишколюватися на старшин до Брна. Я так зрадів, якби не бачився з ними роками. Я не сам, я знову серед своїх товаришів!

Німецькі вояки нас зібрали — тут вже знайшлися першіні «дольмечери» — перекладачі. Повставляли нас в трійки і: «Марш!» — до Гайделяґру — нашого полігону, вишкільного табору.

Колона рушила. Спочатку навіть йшла впорядковано, але через кілька хвилин розбилася у неформену юрбу. День був гарячий. Дорога асфальтована. Не всі приїхали до дивізії як я, з великою валізою. Але в ній найважча була курка, якої я позбувся. У ній я не мав нічого більше тяжкого. Правда, ще був мій плащ-порохівник. Пощо я його взяв, сам не знаю, але інші мали великі валізи й важкі. Що вони в них везли? Мабуть, найбільше харчів, а може й горілку, бо що можна до війська у воєнний час брати? В кожному разі вони знемагали від втоми, потім несли свої валізи на рамені одному, то другому, деякі тягли їх по землі — а Гайделяґру не видно і не видно. Між такими «ладованими» був і мій товариш Олесь. Його валіза була більша від моєї і важка-важка. (Його батько працював у кооперації»). Він біля своєї валізки дуже мучився, так, що я час від часу мінявся з ним, й помагав йому нести. Товаришеві треба в біді допомогти, навіть якщо ця біда не біда. Що в тій валізі могло бути, коли вона така тяжка? Навіть не спитався. Положивши валізу на дорогу, я роздивився на нашу колону. В такій ситуації казали в народі: «Тягнетеся, як діди до Кальварії». Хоч до Кальварії я не ходив, тепер я мав добру уяву.

Так ми врешті, притягнулися до самого Гайделяґру, де з приємністю відпочивали на траві, перед великим шатром. До нас підходили якісь вояки-українці в синявих уніформах і питалися, чого ми сюди приїхали, а коли довідалися, що ми приїхали до української дивізії, вони хотіли долучитися до нас. Ми їх дуже радо прийняли б, але до них прийшов якийсь їх старший і наказав їм відійти.

Потім нас по черзі кликали до шатра, де мазали попід пахвами і поміж ногами, якоюсь темною мазюкою, — казали від вошей та інших паразитів. Згодом видали мундир т. зв. «дреліхи», то є цайґові зелені, або білі уніформи, черевики, шлейки, «міци» — пиріжки, ложки, їдунки — менашки, коци, наплечники — все не перелічиш, хоч за все, навіть за найменшу річ, як пізніше виявилося, кожний вояк відповідав і скоріше чи пізніше потрібно було дати з неї розрахунок, чи як називали у війську ставати до «апелю».Розділили нас по кімнатах у дерев'яних бараках, і ми з одної школи й кляси «трималися купи» й опинилися в одній кімнаті. Було нас чотири-п'ять, з одної кляси, був ще наш знайомий з Чорткова з нами, двох львів'ян, один з них грав на трубці, був навіть один поляк (він нам не признавався, хоч говорив по-українському «мазурським» (акцентом, але пізніше хтось довідався, що він поляк і що його сестру розстріляли німці, коли він служив у дивізії). Був веселий Гірняк, який «спеціялізувався» у відгадуванні, чи ти мав статевий стосунок з жінкою, обмацуючи твій ніс, немов товстого підсвинка, як годиться м'ясареві, котрим він був у Стрию.

Заки взялися до нас німецькі інструктори, ми ще могли «допасовувати» собі уніформи. Нам ще видали пізніше «вихідні» сукняні уніформи, але ми мали тільки по одній парі черевиків і камашів. Я тоді відкрив в себе «Недовірливу жилку». Чомусь мені здавалося, що я можу піти до «бекляйдунґекамери» — там де видавали одяг, — і виміняти на краще. Так я ходив кілька разів відмінювати піджак, черевики, кажучи, що вони чи то завеликі, чи замалі. Приглядався до себе і знову виглядав собі незугарним, тому знову ішов міняти — і за кожною виміною виглядало дало мені, що я отримав гірші черевики чи піджак. Врешті видавач вже мене пізнавав і відмовився міняти мої речі.

Потім німець-інструктор, може молодший за нас, штурман (в есесах була ранга гренадира, потім старшого гренадира, а за ним слідувала — штурмана, по нім йшов ротенфюрер і на тому кінчалася «кар'єра» звичайного вояка). Інструкторами повинні були бути підстаршини, але в наші групі такого не було. Ніби був унтершарфюрер (перша ранга підстаршини), і не був. Приїхав він з шпиталю, побув тиждень і знову десь поїхав. Так ми більше його не бачили, а цілий рекрутський вишкіл проводив «молокосос-штурман». Його мова якось дивно звучала, ніби була ще дитяча, і він ніби стидався бути інструктором.

Так зване «теоретичне навчання» проводилось на лекціях у наших мешканевих кімнатах. (Кожний вояк мав свій табурет). На них вчили нас назв частин кріса й скоростріла, як їх розбирати й складати.

На муштрі вчили нас марширувати, обертатися під німецьку команду й т. і. Вчилися ми віддавати військову почесть — салютування, що було зовсім інше від загально прийнятого: «бити в дах», тобто підносити долоню чи два пальці до чола. «По-ессесівському»: треба витягнути прямо перед собою цілу праву руку, без згину в лікті чи зап'ястку, так тримати п'ять твердоступаючих кроків перед зверхником і два поминувши його; рівночасно, повернути в його бік голову, дивлячись йому в вічі.

На польових вправах ми стріляли сліпаками, копали шанці й вовчі ями, розвивалися до наступу в розстрільну й підбігати вперед під «прикриттям вогню» свого товариша, використовуючи кожну заглибину, щоб тебе ворог не міг поцілити. Були й нічні алярми, на яких провірювано, чи вояк вийшов у повному риштунку. Проводилися дві чи три довші нічні вправи у терені.

Німці не були певні, як нас називати. Спочатку: «СС-ґренадір»; відтак: «СС-фрайвіллігер-ґренадір»; потім: «фрайвілліґер-ґренадір»; врешті, «здеґрадували» нас до «ґренадір». В таких тонкощах назв ми не орієнтувалися, й ніхто з німецьких інструкторів нам не пояснив. Мабуть, вони, теж не були «втаємничені». В кожному разі ми зауважили, що німецьке командування нас не хоче навіть називати «ес-ес», нарівні з «СС — найкращими вояками на світі», як було написано на пропагандивних афішах.

Щойно після війни справа вияснилася. Це була нацистська політика. Коли одного вояка у кримінальному рапорті названо «український СС-манн» і справа стала відома СС-райхсфюрерові Гіммлерові, він видав розпорядження від 28 травня 1944 року: …«не вживати для членів чужої народности, які сьогодні підпорядковані СС-організаціям, так дорогої нам назви «СС-манн». Це довело врешті, до, типово по-німецькому видуманої, беззмістовної назви ранг, які давали у чужинецьких з'єднаннях: «ваффен-ґренадір» (від «ваффен-СС»). Цієї назви не можливо «змістовно» перекласти по-українському: «збройний ґренадир»(?). (В дивізії не притримувалися такої практики суворо, й навіть у військових книжках записували ранґу просто Freiw. Grenadier — доброволець ґренадир).

Харчування було непогане. Вразило мене, що на обід видавали з кухні до їдунки до м'яса картоплю… в лушпині. Вдома таку картоплю давали тільки свиням. І навіть моя мама почала обирати їм картоплю, бо журнал «Сільський господар» написав, що в лушпині багато отрути, шкідливої навіть для звірят. І в польському війську рекрутів «карали», заставляючи «чистити картоплю» в кухні. Як не дивно, однак незабаром я бажав, щоб і картоплю в лушпині мені давали бодай одну більше. Бо я почав відчувати не так голод, як неситість. Чекав я на свою чергу, коли мав виконувати службу в кухні. Не до роботи, а втримувати порядок при видаванні обіду. В кухні працювали цивільні польки (Гайделяґер був на польській території, посередині дороги між Львовом і Краковом). Тоді я дістав подвійну порцію м'яса й почвірну — скільки захотів — бараболі. Така нагода трапилася мені тільки один раз.

За весь час нашого вишколу ми стріляли гострими кулями на стрільниці один раз. Коли прийшла моя черга, я добре націлився, натиснув курок і … «фаркарта». (Біля цілі в окопі сиділи два вояки, які після кожного пострілу показували картку на держаку з числом, скільки стрілець набрав очок. Якщо стрілець не попав у мішеню, вони показували червону картку, яку німці називали Fahrkarte).

Я був дуже розчарований, бо стріляв по всіх приписах: націлювався, припиняв дихання, спускав курок… Бах!… Знову червона карта — не попав. Так я вистріляв п'ять набоїв і всі «Богові у вікна». Лежачи, я не запримітив, що мої «успіхи» обсервує командир нашої сотні, зупинившись біля мене. Врешті, запитався, чому я так погано стріляю. Очевидно, я зіпхав усю вину на рушницю, бо я добре націлююся, добре притискаю до плеча кольбу, прямо так, як мене вчили. Він не дуже мені вірив, але рішився сам спробувати. І по кожнім його вистрілі дістав червону карту — не попав. Тоді, щоб рятувати свій «гонор» вирішив, що ця рушниця нездала й наказав нашому чотовому виміняти її за кращу. Не знав я тоді, чи я ліпше за нього стріляв, чи він ліпше за мене. Але пізніше на підстаршинській школі я став одним з кращих стрільців, хоч також у критичний момент не списався як слід.

Вчили нас на рекрутському вишколі як робити «гінлєген» — «ауф, марш, марш!» Це по-українському: Лягай! Вставай! Бігом руш!». Муштра не обходилася без цих «гінлєґен» ніколи, навіть, як ми всі накази виконували якнайкраще. Тоді я переконався, що в війську нема справедливості, нема чого найліпше виконувати все, бо й так буде тобі «гінлєген». А може й треба було, бо казали нам інструктори, що це потрібно, що треба автоматично навчитися добре робити «гінлєген», щоб швидко ховатися від ворожого вогню. Найбільше кричали, як вояк лягаючи, підкидав вгору ноги, бо в такий спосіб — казали вони — твої ноги посіче кулемет. «Чим більше поту проллєш на вправах, тим менше крови проллєш на фронті» — такий був девіз вишколу. Та це, мабуть, була ще передпотопова воєнна мудрість, бо в модерній війні стільки засобів вогню — від кріса починаючи, а на катюшах і літаках кінчаючи, що тобі не тільки ноги повідбивають, підкидай їх чи ні, але нічого у твоєму тілі не проминуть — все просіють.

Я ніколи не прикладався до виконування цієї «гінлєген» вправи, не любив нею також наказувати іншим її виконувати, але наказував пізніше, бо так мене навчили й я так сам колись робив. Мабуть, найбільше один одного мавпує у війську.

Ми ставали вояками швидко, не опам'ятовуючись. Першою ознакою вояка стала його «вояцька мова», тобто, вживання в розмові «масних слів», а в екстремальних випадках — прокльонів — батярських чи як говорив у сварках народ по селах. (Очевидно, не вживали «матюків», бо вульгарні вислови на адресу матері вважалися образливими). Одначе, «вояцька мова» німців, які під час муштри називали нас «блєде шіце арш» (дурний вояка-с… а), чи «блєдес фольг» (дурний народ), дуже нас ображала. Деякі вояки скаржилися німецьким командирам, які, звичайно, ноншалянтно відповідали: «Ми так само називаємо своїх німецьких рекрутів».

До програми рекрутського вишколу включено теж лекції співу, очевидно, маршових пісень. Вчителями були ройовий, а часом і командир чоти. Навчили дві німецькі пісні: «Das Leben ist ein W?rfelspiel» (Життя — це в кості гра) і «In meiner Heimat da bl?hen die Rosen» (У моїй батьківщині цвітуть троянди). Ці пісні припали мені до душі, їхня мелодія неслася тужно по рівному степу, де росли рідкі кущі, де-не-де простягали до сонця голівки квітів, далі ріс молодий смерековий ліс, в якому по землі вилися ожини — тоді на мить мені здавалося, що я опинився в казковому світі.

В школі, навіть за німецької окупації, нас не вчили співати німецьких пісень. До чужої мови не мав великої здібности й завжди отримував оцінку «достаточно». За більшовицької влади чужі мови пішли на останній щабель навчання. З німецької мови мав досить знання з двох кляс гімназії «Рідної школи», тому міг собі байдикувати. Урок обмежувався до читання німецького тексту й розповіді змісту прочитаного по-українськи. Раз на лекції прийшла на мене черга голосно прочитати уривок з якогось оповідання. Це був опис одної комуністичної героїні, яку привели на розстріл. У кульмінаційній сцені, коли рушниці були спрямовані на героїню, я вимовив слово: стріляти! І вся кляса вибухнула сміхом, а вчителька-єврейка голосно наказала: «Сідай!» Я збентежений сів, не знаючи, що сталося. По лекції мій товариш вияснив заковику: я вимовив «шайсен», замість «шісен», тобто замість команди: «стріляй!», я вимовив: «с…». Потерпав я, що мені можуть пришити антирадянське очорнення комуністичних героїв, а за це…

Маршуючи, ми, звичайно, співали українські пісні — стрілецькі, маршові, пластові. Співали: «Хлопці, підемо, боротися за славу, за Україну». «Машерують добровольці, як колись ішли стрільці».

Крім неділі, рекрутське життя монотонне. В неділі приїжджали до табору відвідувачі до своїх синів, братів, батьків, дівчата — до своїх хлопців чи шкільних товаришів. (Називали ми їх з німецької мови «безухами»). Вони прибували з Львова, Перемишля, менше з Станиславова, а з таких закутин, як Товстеньке чи Кривеньке, не було нікого. Бо треба було б з тиждень часу на старання у властей про перепустку, й на дорогу з пересідками й чеканням на сполуку поїздів.

Як ми верталися з польової Служби Божої, при дорозі стояли рядами цивілісти й ми завзято співали: «Булава — це провід наш, булава для юнаків… не треба нам бабів…»

Коли приїхали дві дівчини до наших «львов'яків», ціла наша заля зробила собі на пам'ятку світлину. Я став біля одної дівчини й відповідно усміхався, щоб вийти «фотогенічніше», а на світлині було видно тільки чубок моєї голови.

Нашим «цуґфюререром» (чотовим) був підстаршина ранґою «гавптшафюрер» (старший фельдфебель). Він мав старшу рангу, бо й сам був не молодий. Мав гучний голос, як личить доброму підстаршині.

Наш молоденький ройовий мав тільки ранґу «штурмана», тобто вістового, і голос такий, як ранґу — пискливий, незамітний. Тоді я собі подумав, що він не зробить військової геройської кар'єри саме через цей голос. Бо у війську важливе командування. А порівняти команду з уст чотового до команди ройового, це те саме, що порівняти грізний звук сурми до плаксивого тону сопілки, навіть якщо таке порівняння невдале. Щоб стати героєм — ройовому хіба треба було б згинути геройською смертю на полі бою…

Наш «цуґсфюрер» любив «кінські жарти», особливо з цивілістами. Його улюблений жарт: коли на вправах біля нашої чоти проходив цивільний поляк, чотовий кликав його до себе й питався:

— Ви курите?

— Так, — звичайно відповідав цивіліст. (Тоді майже всі курили, але не я, хоч з часом також навчився).

Чотовий витягав з кишені срібну папіросницю, відчиняв її і повільно простягав попід ніс цивілістові. Той простягав руку, щоб взяти цигарку, а німець махав вказівним пальцем, кажучи своїм басистим голосом:

— Тільки понюхати! — реготався задоволено.

Командиром 3-ої чоти був «обершарфюрер», який тим відзначався, що не мав ані одного волоска на голові, руках, не мав брів ані вій на повіках і тому, на перший погляд, виглядав як сліпець.

О, і ще один привілей у війську СС — «пуф» (дім розпусти). На цьому полігоні він був положений в глухій закутані, під лісом. В ньому виконували свою «службу» майже виключно польки. Кружляли історії про кохання вояків з цими дівчатами, їхні заздрощі, з нюансами, як у бульварних романах. Згодом у вишкільному таборі у Нойгаммері деякі наші проворні «підприємці» випозичали свої уніформи стаціонуючим поблизу вермахтівцям, котрі в себе такого привілею не мали, а за сексом, сказати б по-американському, були «крейзі».

Я ще одну прикмету набув у війську — не міг доволі виспатися. Де не приляг, відразу засинав. Думав: може це хвороба — сплячка? Пізніше привик. Коли зараз по війні американський письменник-нобелівець Джон Стейнбек відвідав СРСР, захоплюючись особливо Україною, йому приділений водій автомобіля, демобілізований солдат, відразу засипляв, як тільки зупинявся на кілька хвилин.

— Це військова навичка, — зауважив Стейнбек, — ми в американській армії також використовували так кожну вільну хвилину.

Чи була ще якась інша подібність між тими трьома арміями?

Найважче було втриматися від сну на лекціях, на яких інструктори викладали про «військову штуку». Це були назви кріса і частин кріса, скоростріла, хлібника, камаші, черевика, шолома, хустинки до носа й т. і. — все по-німецькому. До того треба було вивчити команду: штільгештанден! — струнко! гінлєген! — лягай! Ґерет авфнегмен! — підібрати з землі спорядження і багато чого іншого. Дехто пробував стати «двоязичним» — говорив на вправах по-німецькому, а після вправ — по-українському, мовляв: німецька мова більш бойова, ніж українська!

Пішли до українського війська, щоб вчити німецьку мову?!

Уже в роки після війни я прочитав перший наказ про творення галицької дивізії, в якому недвозначно стояло: командна мова — галицька; наказова мова — німецька. Була б велика пацалиха для нас почути, як німці командували б: струнко! лягай! ходом руш! Або вимовляли б: скоростріл, кріс? (Про той наказ, мабуть, крім командира дивізії, ніхто більше не знав). А' наш народ і так віками привик вивчати чужі мови й виконувати чужі команди.

Ще одна заввага: Гіммлер не хотів офіційно визнати, що в дивізії служать українці, незважаючи на логічні й наполегливі протести губернатора Вехтера, тому навіть видав наказ до його шефів управлінь (8 липня 1943 року), яким заборонив їм «говорити про українську дивізію чи українську народність». Щойно в листопаді 1944 року змінив назву з «галицької» на «українську дивізію».

Спали ми також на лекціях «вельтаншавліхе шулюнґ», тобто «світоглядового виховання». Збиралася ціла сотня й я знаходив собі затишне місце, в холодку під деревом та відразу тонув у свій власний «шулюнґ» — сон. Все таки треба було бути обережним, щоб тебе не запримітив підстаршина, і я спав, як заєць при дорозі — час від часу будився. У таких хвилинах, як у проблисках сонця серед затьмареного неба, я слухав, що наш сотенний-оберштурмфюрер розповідав: як нам добре житиметься після перемоги, що мудрий Гітлер про нікого не забуде. І як перекладав «дольмечер» Вашкович. Той своє, а цей своє — той про фюрера, а цей про головного отамана, той про есесів, а цей про січових стрільців. Очевидно, Вашкович вставляв своє перелицьовування зрідка, щоб воно не було намацальним. Однак часом заходив перекладацький комізм, немов ненавмисне сказаний жарт. Тоді сотня вибухала сміхом, а сотенний допитливо дивився на Вашковича, який поважно вияснював, що не завжди так швидко вдається переложити тонкощі викладу, а вояки, як вояки, мають своє питоме відчуття гумору. Сотня втихала, а оберштурмфюрер продовжував «шулюнґ».

Любив я грати в футбол. Один раз наша 10-та сотня виступала проти іншої, і я переставився зі своєї звичайної позиції півзахисника на нападника. Мав добру нагоду забити голя, вийшовши один на один з воротарем. Воротар в такій ситуації вибігає, щоб звузити кут льоту м'яча на ворота, й ми зударились. Згідно з законами фізики, більше тіло має дужчу силу, й так я опинився на землі, а м'яч покотився далі по інерції. Добре, що не зазнав більшої травми. Відтоді більше у футбол я у війську не грав, аж мені знову закортіло заграти у полоні. У матчі старшин проти всіх інших я забив перший гол, елегантно поціливши в нижній кут воріт. Той матч ми й так програли.

Воротаря я добре запам'ятав з вигляду і легко пізнав його у підстаршинській школі, а на старшинському вишколі він був старшим (старостою) нашої чоти — юнкершафту. Це Степан Гумінілович — диригент хорів, композитор.

Наш рекрутський вишкіл добігав до кінця. Ми ще мали зложити присягу і тому багато вправляли марш на параду, яка була заплянована після церемоніялу присяги. Це не був парадний марш, а «півпарадний». У парадному марші вояк несе кріса, з насадженим на нього багнетом, на правому плечі, тримаючи ложе приклада рукою. Такий марш трудний й вимагає багато вправи. У півпарадному марші вояк несе кріса, без багнета, завішеного за ремінь на правому плечі.

Прийшов день присяги. Цілий наш батальйон «ZbV» (Zur besonderen Verwendung) вимаршував на площу під лісом, де була трибуна. Спершу відправлялася Служба Божа, співав наш дивізійний хор, який мав бути дуже добрий, як казали загально, але для мене чомусь усі хори звучали однаково приємно. Пригадую, що тим хором диригував Осташевський, родом зі Львова.

Нас навчили слова присяги: «Присягаю фюрерові, Адольфові Гітлерові, головнокомандувачеві німецьких збройних сил… аж до смерти». По Службі Божій три високі ростом німці-офіцери, у шоломах, в білих рукавицях, парадним кроком вийшли перед колони рекрутів; середній, з широкою лентою через плече, ніс перед собою німецький прапор, а два ескортники тримали при рамені голі шаблі. Почався церемоніял складення присяги. Німецький черговий офіцер голосно проводив слова присяги, а за ним мали повторяти усі рекрути: Ich schw?re bei Gott… пролунало й заглухло в лісі серед дерев… Глуха мовчанка… Ніхто не повторяє.

Незвичайну ситуацію врятували німці. Вони голосно повторяли слова присяги, а за ними ми почали мимрити під носом. Я був задоволений, що «присяга», мене не зобов'язувала. Хоч це не мало найменшого значення: ти мусив виконувати всі накази начальства, чи ти присягав голосно, чи мовчав…

Над змістом присяги ніхто з нас не застановлявся, однак після війни я довідався, що в німецьких збройних силах в той час було три версії присяги: вермахт складав присягу Гітлерові як канцлерові (голові уряду) і головнокомандувачеві німецьких збройних сил; вояки ненімецьких з'єднань — тільки як головнокомандувачеві, а вояки СС — присягали вірність Гітлерові особисто.

Після церемонії присяги відбувся концерт на спортовій площі. Викотили також бочки пива, яке вояки цідили до металевих їдунок. Спробував і я. Мені зовсім не смакувало, а ще нагріте на сонці пиво.

На сцені, зробленій швидкоруч, виступали артисти з «Веселого Львова». Актриси були одягнені в народні строї. Потім вони розійшлися поміж вояків і я мав нагоду вперше подивитися зблизька на справжню актрису. Вона не відрізнялася виглядом від звичайних дівчат. Бодай на мій погляд… Однак я не наважився до неї заговорити.

Між звичайними молодими вояками немов запала невидима куртина, яка перешкоджала нормальним відносинам між ними і дівчатами. Може тому, що це відбувалося на очах товаришів… Ось приклад. До Гайделягру приїхала група акторів. Вони ставили ревю. В останній точці програми довгонога актриса, закінчивши свій танець з «сімома вуалями», дала виклик до залі, заповненій по береги вояцтвом різної національності: хто вийде на сцену на останній прощальний поцілунок? Ніхто не зголосився на повторні виклики та заохочування. Врешті, німецький офіцер з першого ряду мусив «рятувати ситуацію»…

«Чому я не використав таку нагоду? — докоряв я собі. — Використаю наступного разу…»

Уже як цивіліст був я у театрі на ревю. Мене особисто попросила на сцену актриса, щоб взяти участь у грі, за її поцілунок. І я знову «стхорив». — «До трьох разів штука», — потішав я себе. Але третій раз штука не збулася…

Одного дня приїхав відвідати мене мій брат Антосько (Антін), якого я дуже любив. Він був від мене старший на одинадцять років — був «передвоєнний», я «післявоєнний» — першої світової війни. Він мною опікувався і виховував, поки я підріс. Тепер він був у відпустці з німецького війська й повертався назад до кадри. Як він опинився у німецькій есесівській частині.

Він був членом ОУН, хоч ніхто вдома цього не знав, але щойно сказав мамі, коли його мобілізували поляки на війну в 1939 році. Сказав тоді, що організація доручила їм не битися з німцями, а до них при першій нагоді перебігати. Так він і зробив — залишив коня зі своїм светром на обсерваційному пункті — він був в артилерії, — і здався німцям. Перші місяці були жахливі. Перед вибухом радянсько-німецької війни він зголосився добровільно до «українського війська», але його не покликали й ніякого «українського» війська не було. А коли війна затягнулася, гестапо прийшло до нього й, покладаючися на його «добровільне зголошення», вимагало, щоб він тепер пішов до німецького війська. Погрожували йому недвозначно арештуванням. Чи було б так, чи інакше, але він пішов, був поранений і тепер, повертаючись з відпустки, відвідав мене.

Він був дуже незадоволений. Вдома біда. Батьки старі. В них німці забрали одного коня, а коли мати казала, що її два сини у німецькому війську, то у «винагороду» дістала штовхана в груди, а коня все одно забрали. Брат казав, що йому належиться ще одна відпустка, але він з неї вже не повернеться до війська. І пізніше, ПІСЛЯ ВІЙНИ, я довідався, що він справді не повернувся, а пішов до УПА і там загинув.

Під час нашого рекрутського вишколу до нас прибули колишні українські старшини з наших Визвольних змагань, які зголосилися до дивізії. Вони були одягнені у звичайні стрілецькі мундири, без старшинських відзнак, і, очевидно, віком могли б бути нашими батьками, тому абсурдним було їхнє порівняння з молодими елегантними німецькими офіцерами Я не дуже на них звертав увагу й не випитував, звідки вони приїхали і яка їхня функція. Самозрозуміло, що вони тільки час-до-часу скупо з нами спілкувалися.

Щойно прочитавши спомини одного з них, сотника Дмитра Феркуняка, та майора Гайке, німця з штабу дивізії, я довідався, що 17 липня зі Львова виїхало до Брна у Чехії 240 колишніх старшин. Не всі вони були здатні до військової служби через свій вік, підтоптаний стан здоров'я та вимоги до модерного ведення війни. Таких згодом звільнили. У Брні вони почали свою військову службу як «рекрути». Першого серпня від'їхали до Гайделяґру, де брали участь у нашому вишколі як спостерігачі. До нашої 10-ї сотні приділено з них дев'ять. 28 серпня 1943 року вони прийняли присягу, один день перед нашою. Чомусь командир вишколу так зарядив. І того ж дня виїхали до Лешан у Чехії на старшинський перевишкіл.

Гайке зробив свою оцінку: хоч українські колишні старшини не дорівнювали своєю поставою німецьким колегам, але в деяких бойових ділянках перевищували їх.

Після закінчення рекрутського вишколу нас порозділювано до різних родів зброї та спеціяльних вишколів, а мене призначили до піхотинської підстаршинської школи, до Ляуенбургу на Помор'ї.