«Доннерветтер»

Мені дали одну групу вояків під командою десятника Давидяка. Наше завдання: підшукати й призначити придатні квартири на приміщення нашого батальйону. (Словенія була анексована до райху й уважалася інтегральною німецькою територією. Ми поїздом поїхали до м. Марібору (нім. Марбургу), а нас наздоганяла дивізія пішки. Поїздом поїхали до м. Жіліни, де стояв штаб дивізії, відтіля до Братіслави, столиці Словаччини, а далі до Марібору. З інших куренів і полків прибули теж передові команди й нас розмістили в розбомблених казармах.

До мене тоді прив'язався один німецький унтерштурмфюрер з нашого батальйону, чомусь він мене сподобав, бо старався поводитися «по-камерадськи», хоч я ніколи з німцями не почувався вільно: не знав, що з ними говорити. Він, мабуть, належав до тих фюрерів, яких в дивізії з вищих підофіцерських ранг підвищувано до офіцерів без закінчення фюрерської школи, а я був «справжній фюрер». (У війську СС не вимагалося, як звичайно, закінчення середньої школи, щоб стати офіцером). В кожному разі, я скористав з його приятельства, бо він, як практична людина, знайшов у малому готелі кімнату й ми не мусили ночувати в розбитих й холодних казармах.

У Марбургу до нашого завдання належало поїхати в околицю, де мала розташуватися дивізія, і поназначувати квартири для кожної сотні. Наразі дивізія була в марші, в казармах був тільки тимчасовий малий штаб дивізії. Фактично ми не мали ніяких військових занять, за винятком внутрішньої служби дижурного офіцера, що мені припало тільки на одну ніч впродовж нашого постою у Маріборі. Ми спали довго, ходили по розбитому місті, ходили в кіно і чекали на дальші накази. Тоді я вперше побачив фільм з дуже популярною угорською співачкою, актрисою Марікою Рек, яка співала популярну пісеньку «Вночі людина не дуже радо залишається на самоті». Хоч дехто, таким коштом, невеликим трудом, не був «аляйне» — самотнім.

Марбурґ — невелике місто — було під постійними налетами, алярми часто слідували за алярмами, бомби сипалися, звичайно на військові об'єкти: залізничну станцію, касарні, фабрики. У горі, біля міста збудували сховище для людей. Кожна кам'яниця мала сховище у пивниці, а коли починався летунський алярм, коли сирени вили короткими рваними звуками, немов зойками болю, тоді поліція усіх заганяла до сховищ. Мене переконав Місько Яворський, з яким я часто проходжувався по місті, що до пивниці не варто ховатися, бо там нічого не побачиш, а як тебе присипле, то задушишся в руїнах. Тому я ані разу не був в бомбосховищі, а ховаючись в брамах кам'яниць, спостерігав дії бомбовозів.

Сирени виють. На небі з'являються бомбовози, що високо-високо нагадують сталевих бузьків — летять у формаціях, незмінною швидкістю, зближуються все ближче й ближче до міста. Нагло з довколишніх гір зривається буря громів — це зенітна артилерія б'є по літаках. Все більше і більше білих клубів диму з'являється між літаками, частково їх заслонює. А вони летять безупину, не сповільнюючи швидкості, не розриваючи своїх бойових формацій. Вже доноситься виразно гудіння їхніх моторів, щораз голосніше, щораз ближче. Ось один літак блиснув язиками вогню, який поглинули чорні клуби диму. Він розірвався, вибухнув у повітрі і десь зник, тільки одне крило вціліло і, погойдуючись, як пір'я, летить донизу. Ось знову чорне пасмо диму тягнеться за іншим бомбовозом. Він сповільнює швидкість, відривається від ескадрилі, й за ним залишаються білі клубочки. Що це? Це не вибухи пострілів із зенітної артилерії, ні. Ці клубочки, відкриваються, сповільнюють свій лет і, погойдуючись ген-ген високо дуже повільно летять вниз. Це парашути залоги літака. Вони білі, а один чорний, спочатку летять вкупі, а потім вітер їх розносить по цілому небі.

Під час одного нальоту бомбардували казарми, в яких ми розмістилися. Казарми вже й так були доволі знищені. Але тим разом мали щастя. Бомба не потрапила у будинок, а впала біля нього і вибухнула. Сила вибуху повибивала всі вікна у нашому кількаповерховому будинку, а малий автомобіль біля якого вона впала, навіть не ушкодила.

Ми мали свій «маршбефель», але його хлопці не здали і ніхто за нього не питався, тому могли йти до червоного хреста на залізничній станції і вибирати там маршові харчі, в додатку до харчів з кухні в казармах. Це вимагало тільки певної «зміни дати», на що службовці не звертали уваги.

Я тут дістав бланки «бецуґшайнів», карток на товари, і в нашій дивізійній канцелярії виповнив собі на сорочки, шкарпетки, цивільний костюм, і, очевидно, на офіцерську шапку. Але на тім скінчилося. По крамницях не було ніякого товару, і тільки в одній крамниці дістав я одну вилежану сорочку, завелику (добре, що не замалу). Товар був, але який крамар з купецькою жилкою хотів його продавати? В той непевний час, коли кінець війни був за рогом, хоч були й такі, що вірили в «таємну зброю» про котру пропаганда не забувала.

І одне і друге мали свій ґрунт. В американському полоні я прочитав, що німці були ближче до конструкції атомової бомби, ніж здавалося. З окремих місцевостей вони транспортували частини до бомби в одне місце для остаточної продукції. Один транспорт їхав поїздом, а другий з такими самими частинами полетів літаком. І випадково той вагон альянти збомбардували, а літак збили. Довідавшись про це, один з нацистських лідерів — чи не Ґеббельс? — мав сказати: «В таких обставинах ми війну програли».

Щодо першого — купців: коли після війни в Німеччині проведено монетну реформу, через ніч порожні крамниці були завалені товаром. Купуй — аби нові марки. Мене товариш намовив купити сорочку, бо перший може дістати добру ціну. І дійсно, купив дуже дешево. Коли я її розпакував знову «набрався», бо це була залежана, бракована сорочка, в якій комірець мав дірку від заржавілої залізної припинки.

Я ночував у готелі, трохи в страху, бо ходили чутки, що партизани нападають на готелі і вбивають німецьких вояків, а мій «камерад» десь знайшов собі кращу квартиру і лишив цілу кімнату для мене. Стіни в цьому «готелі» були дуже тонкі, а в сусідній кімнаті жила німецька пара, яка кожного ранку мене будила. Коли було чути дзвоник будильника, вставав чоловік, тихо ходячи по кімнаті. Незабаром було чути його тихий голос, як він «будив» свою дружину. А за хвилину розносилися по цілому готелику стогони, плачі, нарікання жінки — вона не хотіла вставати так рано, вона хотіла ще спати, чому він її не залишить у ліжку, хай сам собі йде. Але чоловік далі наполягав і щораз частіше її перегукував, аж врешті все затихало — жінка вставала з ліжка, зрезиґновано замовкала.

Тут я зустрів свого товариша зі школи Романа Дражньовського. Ми були в одній сотні перед Бродами, але не всі могли поїхати на старшинську школу й він пройшов бої під Бродами, був у бойовій групі Вільднера, а тепер був поранений, хоч міг ходити. Він приходив до мене в готель і ми проводили час на розмовах, споминах з гімназії, вишколів, а найбільше він розповідав про бої під Бродами із такою образністю, ніби ще раз їх переживав… У таких моментах у моїй свідомості з'являлася і не затихала мелодія пісні: «Де ти бродиш, моя доле», яку залюбки на концертах співав наш гімназійний дует. Відтоді я полюбив її і запам'ятав слова. Одного разу я почав гомоніти цю мелодію, а Роман підтягував, і так ні з того, ні з цього, я затягнув повним голосом. Не зле вийшло.

Роман у шпиталі почав роман з одною медсестрою — чи не Олею на ім'я — і одного разу з нею відвідав мене. Приніс пляшку вина і ми запили нове знайомство. Це була відповідна хвилина на «прем'єру» нашого дуету. Я встав з крісла, випрямився, зачав дещо зависоким тоном: «Де ти бродиш…» Роман підтягнув своїм голосом: «Де ти бродиш…» Я був дещо зійшов з тону, бо почав зависоко, Але співати не переставав. Роман дотримував мені темпу. Споглянув я на Олю, а вона дослівно душилася від сміху, а зустрівши мій погляд, розсміялася на повний голос. Так постав мій бурлескний номер, який я виконував для товаришів чи в гостині, що завжди викликало регіт.

Проблемою було знайти «відповідного» партнера: він мусив бути баритон, знати цю пісню досконало, виконувати мелодію, згідно з нотами, толерувати мої «модуляції», власні «варіяції» та імпровізації. Деякі партнери, що хотіли спробувати дует, реготалися вже після першої стрічки, були такі, що не. мали «толеранції» до такої форми «мистецтва» й не хотіли продовжувати другого куплету.

Врешті приїхав штаб дивізії і нас скликав на обговорення. Під час обговорення несподівано до канцелярії увійшов командир дивізії генерал Фріц Фрайтаґ. Привітавшись, він кожному офіцерові подавав руку, а мене якби не завважив…

Ми отримали завдання підшукати відповідні квартири для частин дивізії; я — для нашого куреня. Отримали ми ровери й моя команда, зложена з десять стрільців, під командуванням десятника В. Давидяка, поїхала поїздом в призначений нам курінний район. Далі ми добиралися роверами чи ходили пішки по селах і оглядали, де можна б було примістити сотні. Звичайно це були шкільні будинки, якщо вони ще на це надавалися. Бо як тільки військо призначувало школу на квартиру, часто наступного дня вона горіла. Або вибирали такі будинки, в яких сяк-так можна було примістити військо, коні й військове спорядження.

У Словенії панувала інша атмосфера, як у Словаччині, де краще було, ніж в нас вдома — в Галичині — крамниці повні споживчих товарів, життя спокійне, відносно безпечне, хоч відбувся «путч» — повстання комуністів. Населення приязно ставилося до нас, слов'ян, нас гостили, вітали, — не було ворожнечі.

У Словенії панував «воєнний партизанський стан» — тут ніхто не був певний за своє життя, чоловіків призовного віку мобілізували до німецького війська — це територія райху, а багато пішло в ліс: одні до «четніків», другі — до «тітовців». Наші передові команди під час розшуків за квартирами зустрічалися з «четніками» — монархістами під командуванням генерала Дражі Міхайловіча, та «тітовцями» — комуністами маршала Йосипа Тіто.

Безстрашному Давидякові, який постійно «плював балак», своїм особливим львівським жаргоном, встрілило до голови, на власну руку піти в околицю, взявши з собою одного чи двох вояків. Коли вони зайшли до хати, прийшли тітовці. Він якось «вибалакався». Казав, що вони ще не знали, хто ми й як нас трактувати. І мене скортіло теж піти на ескападу. Взяв з собою кілька хлопців, але ми повернулися, правда пізно увечері, без пригод.

Своє завдання я виконував, як міг. В цьому помагали, чи служили порадами, місцеві німецькі власті, урядовці яких мешкали в укріплених будинках, з вартою, й озброєні по зуби, бо боялися за своє життя. Назначив я села, в яких будуть розміщуватися сотні й батальйон, але не міг рішитися, котра сотня мала йти до котрого села. Хотів я для своєї сотні якнайкраще, але не знав, чи краще буде, як вона стоятиме в горах чи на долині. В темпі мусів прийняти рішення, начальник штабу дивізії затверджував план постою і, звісно, не хотів його міняти.

Так наша сотня вступила до села, що примостилося у долині. Привітавшись після довшої розлуки зі мною, сотенний дає мені 500 корон. Щойно тоді я собі пригадав, що як мене назначили провідником передової команди по полудні, уже вранці я мусив від'їжджати. Тож не мав можливости нічого купити за словацькі корони, яких у мене назбиралося кілька сотень. Я лишив '500 корон, прохаючи, щоб він купив товар, якого в райху не було, тобто деяких харчів, як от: мадярську паприковану солонину, першосортну ковбасу, солодкі лікери й т. і. Він не купив нічого, виправдуючися, що мав забагато на голові. Знаючи його службові й позаслужбові обов'язки, я повірив.

Що ж, я поїхав до Марібору, щоб корони виміняти на райхсмарки. Коли в банку я їх виміняв, підступила до мене якась жінка й попросила виміняти для неї закордонні гроші, які вона мала, бо цивільним особам банк такої послуги не робив. Я це зробив і був задоволений, що моя вояцька особа зробила добре «цивільне діло».

Найгірше прийшлося сотні поручника Михайла Карпинця. Сотня вдень не добилася до свого постою в горах. Коні не могли витягнути стрімкою дорогою кухні й обоз. Треба було десь знайти й позичити волів. А воли повільні, тому сотня прибула на свої квартири пізнім вечором, як було темно. А саме тут на них посипався вогонь. Перестрілка тривала доволі довго, аж врешті якось «договорилися»: до того самого села прийшли вермахтівці. На щастя, не було втрат.

Тут — не Словаччина. Треба було пильнуватися, службу, виконувати обережно, на розвідку ходити ще обережніше. Мою чоту, на нещастя, призначено для охорони великої електростанції над річкою Дравою. Варта — нудна рутина, служба безустанна. Одноманітність. Все одно, вояки привикали й до таких обставин, і на стійці навіть засинали. А за таке занедбання службового обов'язку — польовий суд, якби хтось зголосив до начальства. Тому на варту йшло, як правило, по двох вояків разом.

Потужна висока гребля електростанції рівночасно була мостом через річку. Єдиною розвагою для вояків була зустріч з цивілістами, коли вранці і увечері робітники, переважно жінки, проходили крізь вартівню на другий берег до праці чи поверталися додому. Вартові мали право обшуковувати підозрілих і часом, більше для жартів, ніж через дійсне підозріння, вояк «погрожував» молодій дівчині, що буде її роздягати, бо виглядає, що під її блузою сховані гранати…

Найбільш страшно було, коли приходив вночі летунський алярм. Тоді гасло електричне світло і можна було очікувані нападу партизанів. Електростанція була освітлена вночі, щоб було видно на вирубаному від дерев поясі, чи хтось не підкрадається з лісу. Довкола електростанції буй колючий дріт, заряджений електричним струмом.

Одного пополудня «забаглося» мені довідатися, що є кругом електростанції, і я зібрав кільканадцять добровольців та й пішов на розвідку. Іти в один бік було добре, але коли треба було повертатися, я втратив орієнтацію, не знав де опинився в цих горах і лісах. Карта нічого не помагала. Мовчки провадив я свою групу невідомо куди, йдучи навмання через кручі і стрімкі береги, «після компасу» «ін альгемайне ріхтунґ», як німці казали — в «загальному напрямі», в якому я сподівався дійти до нашої електростанції. Вже почало темніти, а потім і зовсім потемніло — а в лісі, в горах це викликає почуття тривоги і розпачу і … одчайдушності І ми одчайдушно йшли навмання і… побачили електричне світло нашої станції здаля, що крізь галуззя дерев поблискувало, мов зірки. Незабаром з електростанції нас забрали, бо приготовлялися до великого «айнзацу Доннерветтер» — бойова дія, закодована як «Громовиця». Ніхто не знав, що таке «Доннерветтер», куди нас знову кинуть, аж прийшов нагло наказ: «Вирушати!»