Нойгаммер

Поїзд цокотав монотонно, подекуди стояв якийсь час, і знову набирав швидкості, їхав кудись, у невідоме…

Я в дійсності не знав, куди мене призначили, бо назва Ляуенбург не мала найменшого значення для мене. Після закінчення рекрутського вишколу в Гайделяґрі, одного ранку нас викликали на збірку й ми підходили по черзі до столика, за яким сидів офіцер, який тримав список в руці. Біля нього сидів писар. Коли я підійшов, офіцер, подивившись на мене, призначив до підстаршинської школи у Ляуенбургу.

І так по черзі. Олеся Готомюка, «пана з міста», який ніколи, правдоподібно, не сидів на коні, призначили до школи «шірерів», тобто таких спеціялістів, які знають найменшу частиночку воза чи упряжі до різного типу «тягла на колесах». Я його пізніше зустрічав у Нойгаммері, де він розповідав, що це була прямо нестерпна ситуація. Треба було вивчати напам'ять тисячі назв по-німецьки, складати упряж всякого роду, складати й розбирати різного роду вози — все, що стосувалося кінського тягла. А що він був «здібна бестія» в школі, тому вивчив усі ці складні німецькі «конячі й возячі» науки. Напевно його коні любили, бо в школі його любили не тільки всі дівчата, але навіть хлопці. Таких людей мало на світі. На жаль, як багато вояків, він не повернувся з-під Бродів.

У товарному вагоні, примістившись якнайвигідніше в кутку на соломі, я майже цілу дорогу проспав. Звичайно ми їхали вночі, а вдень стояли на бічних рейках. Однієї ночі вагонами вигойдувало, мов деревами в бурю, і навіть мені, сонному, не спалося. Згодом казали, що то була спроба саботажу. Ніби польський машиніст намагався вивести поїзд з рейок.

— Певно довідався, що ним їдуть українські вояки, — хтось зауважив. Хтось чув, що його мали б арештувати. Чи це правда? А може качка, яких у воєнний непевний час безліч кружляє? Хто його знає? І якби це була правда й поїзд був би вилетів з рейок, правдоподібно, я не був би вражений, бо я був півсонний. Зрештою німці у нас втовкмачили, що Krieg ist keine Lebensversicherung — війна — це не асекурація на життя.

В дорозі притрапилася ще одна пригода — романтична. Під час постою вояк з одного вагону запримітив гарну дівчину в уніформі залізнодорожника. Заговорив до неї і, слово по слові, між ними зацвіло кохання, дослівно, з першого погляду. Вона опинилася у вагоні. Навіть не зауважили, як поїзд рушив… Що згодом відбулося, збулося …

У воєнний час, частіше, ніж коли-небудь, процвітають романи й дозріває справжня любов… Що ж, «бо війна війною»…

А тут нараз велика несподіванка! Поїзд зупинився. Нагло відчиняються двері наших товарових вагонів.

— Раустретен, шнель, шнель!!! — Виходь! Швидко! — рознеслося по цілім пероні.

Ми вискакували, мов попарені, нашвидку забирали свої речі, а вздовж поїзду бігали німецькі підстаршини й кричали на ціле горло. їхні крики вражали, мов гавкання й гарчання злих собак.

— Кроком руш!

Йдемо вулицями містечка Ляуенбургу. Дороги брукові, від яких дуже голосно відбиваються цвяхи на підошвах черевиків.

— Айн лід!

І понеслося: «Машерують добровольці, як колись ішли стрільці!» Я ніколи перед тим і ніколи потім не чув такого звуку, такої пісні. Голоси, відбиваючися від низьких кам'яниць, вилітали вгору, в чисте ранкове повітря, неслися далеко, далеко. Це був немов могутній спів у величньому небесному храмі.

Коли ми прийшли до кошарів, наші інструктори знову заметушилися, закричали своїми сильними голосами. Тут команда ясна, голосна, криклива, тут нема часу на думання, бо якщо ти сповільниш темп, біля тебе не один, а два гарчать. І це був наданий тон, який ніколи пізніше, через цілий наш вишкіл не змінився. Тут усе треба було робити нашвидку, бігом — чи нести баняки з обідом, чи йти до лазнички, чи виходити на вправи, якщо не бігом, то прискореним кроком. Здавалося, що все відбувається у швидшому, ніж нормально, темпі, немов у прискорених кадрах фільму. Мені нагадалися фільми Чарлі Чапліна з його дріботінням і механічними рухами, хоч ми ходили випростованіше — по-військовому — «цакіґ».

Нас відразу повставляли по висоті і порозділяли по роям і чотам. Я ніколи не хотів бути першим — ні в першій чоті марширувати на самому переді сотні, тому дещо зігнув ноги в колінах і попав до другої чоти. Попав я на залю — один рій на одній залі — між чужих хлопців. З моєї школи тут тільки був Панасюк, інші були десь із околиць Бузька, з Холмщини. Було ще двох із Станіславщини. Хоч не хоч, а мусив я привикати до нових людей, до нових «типів». А типи у нашій групі були різні. Ті з Бузька любили співати батярські пісні по-польськи, що я їх вперше в житті чув, як от: «Буффальо Біль, Буффальо Біль», що звучало рефреном, а між ним в монотонних стрічках оспівувалися подвиги якогось героя, що заводився з індіянками, легковажними дівчатами та іншими невігласами. Очевидно це було просякнуте «масними словами». Щойно в Америці я довідався про існування цього історичного «Буффало Біла», американського піонера-бойовика, якому, очевидно, і не снилося що про нього будуть співати вояки галицької дивізії в німецькій підстаршинській есесівській школі та ще й польською мовою. Чисте вар'яцтво! Прикметно, що ця найсуворіша в Німеччині підстаршинська школа, як ми довідалися згодом, розміщувалася в колишньому домі вар'ятів.

Ляуенбург лежав на Помор'ї, неподалік м. Данцінґу або Ґданська (по-польському). Ми прибули туди в листопаді й залишилися там на цілу зиму. Погода, щоправда, не була холодною, снігу майже не було, а коли падав, то надовго на землі не затримувався.

На вправи ми не ходили, а часто бігали, або підбігали. Багато проводилося польових бойових вправ і вдень і вранці, і вночі. У форсованому марші ми йшли не дорогою чи полем, колійними рейками, а по шпалах з повним лаштунком.

Коли появлялося сонце, нам наказували одівати шинелі — і тоді ми заливалися потом. Коли було холодно й морозно, нас виганяли тільки в піджаках, зрозуміло, з метою загартування.

Мали ми й «фізкультуру». Хоч як я любив усякі спортові заняття, але дуже скоро зненавидів тутешню «фізкультуру». Починалася вона бігом навпростець у військових черевиках в маршовій колоні. Треба було бігти так, щоб один одному не оббивав п'яти, але втримати ритм було неможливо. Потім ми прибігали до холодних гангарів, величезних гаражів, де нас заставляли боротися один з одним.

Найбільше нам давав по кулях Штреп. Це був полігон, що знаходився за кільканадцять кілометрів від наших казарм. Ми виїжджали туди, як правило, вночі, висідали за кілька кілометрів від Штрепу і марширували до хат, які тут стояли порожніми. Вдосвіта ми милися снігом і робили гімнастику. Потім після сніданку починався вимарш на гостре стріляння: мінометами, кулеметами, рушницями — все у бойовому порядку, в бойових обставинах. А на кожний рій припадав один середній міномет: дуло, ніжки і плита, а також чотири скриньки мін; один кулемет з скриньками амуніції. Кожен мав також свого кріса, а перші кулеметники — пістолети. Все це треба було нести на плечах, а нас у рої було тільки тринадцять. Непросто було бігти з таким великим навантаженням.

Найгірше було нести довге важке дуло від міномета. Для зручності був широкий портяний пас, причеплений до обох кінців, але в бігу дуло так гойдалося, що звичайно вояк падав під ним. Нести дуло на плечі майже неможливо, бо тягар швидко врізувався у кості. А покинути чи тягнути по землі не вільно — за це арешт, як за нищення зброї. Тож не дивно, що під час такого одного «приспішеного маршу» на Штрепі один вояк втратив нерви і кинув у сніг плиту від міномета, впав біля неї і розпачливим голосом почав просити: «Хлопці, дострільте мене, я більше не можу». Він почував себе як важкопоранений вояк на полі бою і просив «легкої смерти». Зрозуміло, що ніхто його не дострелив. Ми його так залишили, забравши від нього важку квадратову гранатометну залізну плиту.

Це трапилося у т. зв. «карному марші» який наказав нам командир чоти за те, що наше гостре стріляння з гранатомета мало що не закінчилося катастрофічним результатом.

Для такого стріляння треба добре й заздалегідь приготовитися: вибрати вогневе становище, скласти міномет, тобто найперше покласти плиту на землі, до неї вложити дуло, до котрого відтак причепити двоніжок. Усі рухи мають бути завчені і виконуватися автоматично. Націлювання чи т. зв. встрілювання до мети — це окрема технічна справа. Отже, все готове: «рот» дула чекає, як дзьоб голодного пташеняти, на свою поживу — міну, яка має форму малої бомби — носик з вибухівкою та крилатий хвіст із запальником до вистрілу.

Другий стрілець підносить міну над дулом.

— Гальт!!! — Пронісся розпачливий крик.

Всі завмерли, закостеніли. Це голос командира сотні, що збоку незамітно придивлявся до вправ.

— Ти хочеш розірвати нас усіх?! — затремтів стривожений голос.

Замість хвостом, стрілець тримав над дулом міну носом вділ. Командир нашої чоти зблід, як мерлець, не спроможний на жоден рух, коли командир сотні вичитав йому «патер ностер». А підстаршин при стрільцях не водилося критикувати. Що ж чотовий згодом зігнав злість на нас усіх. Дав наказ бігти й кричав мов навіжений чи божевільний. А ми в бігу не думали ні про що. Не дивно, що наш товариш, винуватий за свій промах, просив його застрелити… Одначе, незабаром він наздогнав нас. І про цей інцидент ніхто більше не згадував.

Командир нашої сотні гавптштурмфюрер (сотник) Доне, високий блондин, немов расово ідеальний «есес», подавав команду дуже високим дзвінким тенором, якби співав на сцені в опері. Салютував по-есесівському, у своєму «стилі», бо кожен офіцер «виробляв» свій стиль. Бо Гітлер і Гіммлер мали свої «стилі» поздоровлення, хоч казали «невикінчені». (Вояки мусили точно притримуватися «реґуляміну» салютування, бо «що можна воєводзє, то нє тобє смродзє», — нагадувала польська приповідка).

Стандартне салютування було ось таке: допереду випростовувати праву руку, по лінії не вище твого рамена, із випрямленими стисненими пальцями долоні.

Наш командир витягав свою руку вище рамена, дещо в лікті згинаючи, а до того згинав долоню. З профілю нагадував мені косу, причеплену до голого держака.

Командував теж у «своєму стилі»:

— Die ganze Kompanie! — підносився його крикливо-плаксивий голос… і довга павза. І докінчував свою команду пискливішим тоном: «Розійтись!».

У військах СС офіцери виконували все те, що вони вимагали від своїх вояків. Така була засада. Командир нашої сотні спробував доказати, що він справжній СС-офіцер!

Один раз він провадив нас форсованим маршем по швелях колії. Ми були у повному лаштунку, кожна група із своїм кулеметом, крісами (мінометів нам не дали, і в есесах понад силу не підеш), в шинелях. Він теж був у своїй офіцерській шинелі, але без кріса чи кулемета. Йшов з самого переду, а ми мусили за ним поспішати. Але вже після двох кілометрів він скинув з себе шинелю. А на третьому чи четвертому кілометрі сам «спух» і не було ради — дав нам відпочинок, щоб самому відпочити, й закликав автомашини, якими ми далі поїхали на Штреп. Більше він нас не провадив у маршах.

Я виконував свою службу механічно, були часто хвилини, коли здавалося не вспію далі марширувати, бігти, здавалося ось-ось впаду. Але такі моменти проминали швидше, як приходили, й далі я йшов, як у трансі: раз, два, три; раз, два, три, чотири.

Два рази я мав щастя в найбільш скрутних ситуаціях, коли наші інструктори «вар'ювали», як годиться в «домі вар'ятів». Один раз я натягнув коліно на вправах, коли зсунувся несподівано по стрімкому ескарпі. Моє яблуко на коліні зсунулося набік, хоч негайно повернулося на своє місце, але мене воно боліло, і тоді я відважився піти до лікаря. Бо піти до лікаря без гарячки й без якоїсь видної рани було дуже небезпечно. Замість «ревіру», тобто амбулаторії, чи дозволу лежати в ліжку, можна легко було попасти під арешт, на три дні тільки на хлібі й воді. Але старий лікар, вислухавши мене, дав мені три дні «бетруге» (відпочинку в ліжку), які в більшості я проспав.

Одного дня під час мого відпочинку цілу сотню гонили довкола кошар майже до повного вичерпання, а після того ще всіх заставили визбирувати гільзи із сліпаків на площі вправ.

Іншим разом наша чота попала в халепу після вправ у Штрепі. Звичайно, коли ми поверталися до казармів, під'їжджали автомашинами до м. Ляуенбурґа, марширували співаючи, через місто. Згодом за містом вантажились знову на машини й їхали до казармів.

Цим разом чота в чомусь розлютила нашого командира. Це траплялося нерідко. Можливо, його поранений вказівний палець, який не гоївся, був причиною злости. Тому він свій палець дуже пильнував — завжди надягав на нього шкіряний палюх із шнурками, які зав'язував довкола зап'ястка. Мені виглядало, що він свій палець так «хоронив», щоб він не загоївся — це була запорука, що він залишиться у школі й не піде на фронт. Чи не тому він вислуговувався перед начальством? А даючи воякам «по кулях», він затримував репутацію доброго інструктора.

Ще одна неприємна риса: як він говорив, йому з рота час-до-часу порскала слина. А коли злостився, кричав, і тоді годі було біля нього стояти. Тепер роззлостився й ганяв чотою попри дорогу. Кричав: «Лягай! Встань! Повзи! Гаааз! Наложи газмаску!» І ще: «Кріхен — повзи! Айн лід — Пісня!»

Хлопці повзуть, де сухо й через калабані — недавно випав дощ. Ніхто не починає пісні. З рота чотового ще більше порскає слина. Його команда падає на глухі вуха вояків.

Я стою поблизу — я контужений — та дивлюся на це видовище. Мені ніяково. Моїми товаришами так ганяє, а я… В одному моменті мені хотілося скочити поміж них, але… розум перемагає мої емоції — не завжди так було й буде — тим більше, що заносилося на довший дуель між обершарфюрером і вояками — ніхто не починає співати.

І ще раз: «Кріхен! Айн лід!»

Хтось подумав, що з «вар'ятом у домі вар'ятів» немає сенсу борсатися, бо хто переконає «вар'ята». (Так я собі пояснював). І почав пісню, повзучи по землі: «Ми по таборах і тюрмах…» за ним потягнули інші вояки сумно-сумно: «карались до загину…»

Ситуацію врятовано компромісом: бо як би хтось був почав пісню «Машерують добровольці… грає усміх на лиці…», ніхто був би його не підтримав… Так чотовий, — мабуть, дуже радо, бо негайно, перестав муштрувати вояків і чота помарширувала далі мовчки, вільним кроком.

Між нашими вояками були деякі смільчаки, що «давали собі раду» з жінками. Про одного згадав, з невеликою «похвалою», на ранішній збірці командир сотні, що такого-то військова жандармерія застукала на гарячому вчинку з німкою під одвірком одної кам'яниці.

Знову один станіславець з нашого роя розповів мені, що познайомився й завів романс з дівчиною з Великої України, яка перебувала у таборі робітниць для «остарбайтер». Зустрічалися під дротами. Помагав їй дещо харчами, бо у таборі вони просто голодували. Це був один з тих двох вояків, котрих пізніше відіслали до дивізії без закінчення курсу.

О, ми ще часом діставали перепустки до міста, в неділю по полудні. Але поки вояка випустили з казармів, він мусів пройти інспекцію «U.V.D.» — службового підстаршини. Такий підстаршина був «паном ситуації» — від нього залежало, чи вояк піде до міста чи повернеться назад до своєї кімнати. Йти на вихідне до Ляуенбургу, малого чужого містечка, взимку, де було одне кіно та кілька відкритих ресторанів, у яких можна було тільки купити «люру», тобто безалкогольний напій, який називався «пиво». Це пиво тільки своїм кольором нагадувало пиво, — так «шали ті, що на пиві розумілися, ті, що за Польщі пили пиво окоцімське. Мені було байдуже, хоч я не міг випити навіть дві гальби такого «пива».

У ресторані звичайно не було місця і нічого купити не можна було, бо треба було мати картки. Часом була якась юшка з брукви, але й вона не смакувала навіть на голодний шлунок. Часом якась жінка в ресторані — це була війна й по ресторанах переважно сиділи жінки — пропонувала дати картку на вечерю, але ми відмовлялися — не пасує воякові приймати такі дарунки.

Рідко ми починали розмову з жінками в ресторані, до того наша, вивчена в школі, мова багато не помагала. У розмовній мові ми спотикалися на кожному кроці й по кількох реченнях розмова вривалася, хоч військову термінологію ми повністю опанували. Не будеш з жінкою говорити про «машінгевер» чи «гранатверфер», а «гінлєґен» (лягай), вона могла б зрозуміти не по-військовому…

Коли я виходив з Козієм, тоді нас зачіпали німки. Бо Козій був атлетичної будови, що було видно навіть в уніформі, блондин, з рисами олімпійського борця з старогрецьких статуй, силач, якого у змаганнях положити на руку ніхто не переміг. Однак він був скромний і соромливий.

Один раз я вибирався до міста й не мав великого щастя з своїм службовим підстаршиною: він мене провірив і чомусь йому не сподобався мій гребінець, і послав мене назад, щоб його вичистити. Прийшов я ще раз з вичищеною зачіскою, а тепер йому не сподобався мій пояс — не був блискучий. Я врешті зрезигнував з виходу, тим більше, що було холодно, а інші вояки вже були на півдорозі до міста (наші казарми лежали пару кілометрів за містом) й розібрався у кімнаті. За чверть години приходить його помічник і каже мені зголоситися до службового підстаршини на вихід до міста — це наказ.

Як наказ, то наказ. Що я маю робити? Зібрався і пішов до його канцелярії. Він мене вже не оглядав, але зате насварив, що я не маю вояцького духу й така мала штучка, як вичищення пояса, мене знеохотила до такої великої події, як вихід в місто.

Харчування було в школі непогане, але для мене замало. З дому я вже нічого не діставав, бо наші околиці зайняли більшовики. А порції чорного комісняка, обіди, вечері й сніданки — замалі. Та й не тільки для мене. Тому була приємність, коли на нашу групу припало чергування на кухні. Увечері того дня ми з будинку кухні несли великі балії, як ванни, білої солодкої молочної рижової страви до нашого будинку, де її розділяли поміж вояків. В такій ситуації було неписане право додатково взяти для свого роя просто з балії пару менашок «солодкої зупи», як ми цю страву називали. Того вечора ця функція припала мені. Я взяв дві їдунки, на подвір'ю наповнив їх і бігом до кімнати. Все відбувалося швидко в повній темноті, бо не дозволялося освічування з огляду на можливість ворожого бомбардування. Біжу далі темним коридором і… тарах!!!

— А шляґ би тебе трафив! — рознеслося відгоном по коридорі.

Я відскочив вбік й відчув теплу рідину, яка обліпила моє лице, голову й поволі плила по грудях до живота…

Я просто побіг до вмивальника, щоб очистити своє тіло від «зупи», а душу від «гріха», що попав у таку пригоду…

Обідала вся сотня в одній великій залі разом з усіма інструкторами. Перед кожним обідом треба було сказати якийсь відповідний «шпрух», тобто приказку. Звичайно, німці щось казали, а ми скоро сідали й їли те, що нам подавали. Але один раз компаніфюрерові забаглося, щоб хтось з українців сказав якийсь «шпрух». Як звичайно в такій ситуації буває, ніхто не міг ніякого «шпруху» собі пригадати і так ми сиділи, перед нами в тарілках холодніла їжа, а «шпруху» як нема, так нема. Але в біді завжди хтось знайдеться, що вирятує усіх і на цілу залю пронеслося:

— «Гунтер іст дер бесте кох!» («Голод найкращий кухар!») — випалив Терлецький. Він закінчив німецьку гімназію у Познані й був обізнаний з німецькими звичаями.

— «Мальцайт!» («Смачного!»), — відповів сотенний.

Ми вишколювалися з дня на день у повному русі, без зупинки, зупинялися хіба, як спали. Ми мали теж теоретичні зайняття. Вивчали тактику при «зандкастен» — скрині наповненій піском, з якого формовано терен, з повтиканими деревцями, будинками й іншими топографічними знаками. Були й інші виклади. До театральної залі ходили ми на кінофільми й часом на виступи приїжджих артистичних труп.

Під час вистав у теплій театральній залі не можливо було втриматися від сну. А під час сну лунали «постріли» з животів сотні вояків. Швидкість і сила такого «стріляння» залежала від страви, яку вояки з'їли. Таке явище було й у польському війську й тому дражнили малих хлопців ті, що прийшли з війська: «Наїшся фасолі, будеш добре стріляти».

Пройшло латинське Різдво. Наближалося наше, Степан Гумінілович, що мене ледь не розбив на футбольному матчі у Гайделягрі, заложив хор — він був і музикант, грав на скрипці. Артист Євген Левицький поїхав до Львова і привіз строї для себе і свого брата Ореста на концерт. Це були козацькі строї, в яких виділялася велика козацька шапка.

Нас відвідав Альфред Бізанц. З ним прибуло ще дві-три особи. Про Бізанца я знав те, що він німець, служив полковником у Галицькій армії та говорить українською. Вони довго не затрималися, однак полковник Бізанц промовляв ентузіястично, з великим запалом. З його промови мені запам'яталися окремі фрази: «Ви тут, щоб з вас зробили вояків, правдивих вояків! Щоб вам військо пішло в кість і крів!».

Я не знав чому він до нас приїхав. Не знав і не питався. Мені вже так те військо «пішло було в кість і крів», що в мене притупилася цікавість, я виконував все, що треба було виконувати, виконував, не стараючися «перевиконати» норму, подібно, як вчився до матури після того, як зголосився до війська — щоб не перепасти. Не дуже я радувався, коли нам дали «обершіців», тобто рангу старшого стрільця; пройшов мимо мене, як тінь, той факт, що мене й інших іменували на «фюрсрбевсрбер», тобто кандидатами на старшин і могли взяти нас до старшинської школи. На це треба було писати свій життєпис і ствердити в ньому, що ти маєш середню освіту. Ніби казали, що треба мати свідоцтво, але про нього ніхто ніколи не питався.

Одначе одна подія багатьом дещо «напсувала крови». Коли ми приїхали до Ляуенбургу, нас пофотографували й видали нам німецькі «зольдбухи», тобто військові книжки. Через якийсь час нам їх відібрали й дали .дивізійні» військові книжки, які були в українській і німецькій мовах. Нас це збило з пантелику, бо ми думали, що чисто німецькі книжки в німецькому війську більше вартуватимуть, ніж українсько-німецькі. Але німецькі ми здали й про них забули.

Не проминуло нас тут і «світоглядове навчання». Але тут був більший «спец» від «світоглядів» ніж командир нашої сотні у Гайделяґрі. Викладав нам «світогляд» старшина, товстий, лисий, добрий балакун, або так йому здавалося, бо говорив із задоволенням. Біда була тільки в тому, що ми потомлені, як звичайно, на всіх лекціях спали. А його «світогляд» нас зовсім не цікавив. Він вживав усіх засобів, що стояли до його диспозиції, щоб втримувати серед нас «зацікавлення» до його викладів. Тому він час до часу наказував: «Встань!», «Сідай!», щоб ми розрухалися. Ми не радо підносилися зі стільців, але через хвилину знову поверталися до попереднього стану. Тоді він придумав інший спосіб. Він, очевидно, викладав свої світоглядні теорії при карті світу — як могло бути інакше: виклад світогляду без земної кулі немислимий. Тому, що карта була великого розміру, він мав довгий дерев'яний покажчик, з одного кінця грубий, як дрючок. Коли когось зауважив, що той здрімнув, то стукав його по чолі, щоб ми всі слухали його «світоглядові пророцтва» відносно Європи Назвав його «вебером» — будильником. На одній лекції не треба було його «векера» — вся кляса не стулила ока, коли він говорив про те, що «німецький світогляд» принесе Сходові Европи. Обіцяв із захопленням, що на Сході Европи після війни, яку Німеччина виграє, ми, як вояки військ СС, будемо упривілейована кляса, матимемо великі права, нам дадуть фільварки і ми будемо ними завідувати.

От, де кістка закопана? Ось що для нас готує великий фюрер! І почалося. Старші і мудріші між нами почали задавати запитання: «Як ви думаєте оберштурмфюрере, за що ми зголосилися воювати? За те, щоб німцям були призначені фільварки? Щоб наш народ був утерменшом? Ми не німці, ми українці. Ми не з Заходу, ми зі Сходу. Ми з України!»

Наш «світовиховник» зовсім збентежився. Він не сподівався почути такого від нас. Йому й не снилося, що ми, в німецьких уніформах, у «ваффен СС», ми, які виглядаємо так, як німці, робимо вправи краще за німецьких вояків, ми, українці, зі Сходу Европи. Після цієї лекції ще один чи два його виклади були мляві; він навіть не вживав свого «векера», а дозволяв нам дрімати і уві сні снити свій «вельтаншаунґ».

Що таке поняття про інших людей може існувати, навіть у людей доброї волі, може послужити наступний випадок. У стрілянні я мав добрі осяги, був одним з кращих у нашій сотні. Тому мене і ще чотирьох вояків вибрали на змагання цілої школи у стрілянні з малокаліберних рушниць. Але я ніколи не стріляв з малокаліберки, навіть у руках її не тримав. Перед самим змаганням нам дали нагоду вистрілити по п'ять набоїв і це все. Іди з цим на змагання. На щастя, на змаганнях ми всі п'ять стріляли до одного щитика і тому не знати було, хто скільки очок набив. Не зайняли ми першого місця, але зате дістали одну неділю вільну і квитки до Данцігу (Ґданська). їхали ми потягом, а з нами також Терлецький, який говорив дуже добре німецькою. До нашого купе всіли дві жінки, і Терлецький почав з ними розмову. Розговорилися. Вони побачили з нашої мови, що ми не німці і поцікавилися, хто ж ми.

— Ми українці.

— А звідки ви?

— Ми з України.

— З України? — дивуються німкені. — А де ж та Україна?

— В Европі, на Сході Европи, там де німці б'ються з більшовиками, — пояснюємо.

— То ви зі Сходу Европи!? — не можуть вийти з дива. — Ви виглядаєте як німці.

Ми дивуємося і не знаємо що думати.

— Ми вважали, що люди зі Сходу Европи не виглядають як люди. Вони подібні до людей, але живуть десь у землі, в землянках, у норах, — вияснює стара німкеня.

Висіли ми у Ґданську й не мали що там робити. Два від нас відділилися і поїхали кудись. Вони знали це місто з попередніх часів. Я теж знав це місто, хоч у ньому ніколи не був, пригадав одну адресу, де ще рік тому жив мій брат, який був попав у німецький полон в німецько-польській війні, і тут працював «кауфманом» (продавцем текстильних товарів). На жаль, він був, а тепер його тут нема, тому я тримався свого товариша, який теж не мав що робити. А поїзд до Ляуенбургу тільки увечері. Щоб якось розважитися, ми їздили трамваями. Наїздився я тоді, як дурний.

Наш рій зустріла ще одна неприємність. Двох наших вояків родом із Станіславова посадили до цюпи. Відсиділи вони три дні й відправили їх до дивізії, не давши навіть ранги «обершюце». І за що їх покарано? Якось на ранній збірці, як звичайно буває, приходить провірка вояка: провіряють, чи є всі цвяхи на підошвах, чи є у вояка в кишені носовичок, зложений в квадратик і незаплямлений (ніби хустинка до носа мала бути на показ); провіряли, чи дуло кріса світилося, як сонце, оглядали чи багнет наоливлений, але незабагато, а так, щоб виглядало наче ненаоливлений, дивилися чи шомпол не має якоїсь порошини між своїми гвинтиками. Отже, у військовому житті все має своє велике значення — навіть така, майже незамітна порошина.

На одній такій збірці відбулася знову рутинна контроля. Тим разом старшина взяв на око двох студентів з Станіславова, які фактично вже почали вищі студії. Підійшов до першого, відкрутив шомпол, витяг з своєї кишені білу хустинку до носа (ми всі мали зелені хустинки), обернув у ній гвинти шомпола й підніс воякові до очей. На хустинці було видно слід оливи і маціпусіньку порошинку. Ця сама «вправа» повторилася із його товаришем. Як наслідок, їх обох посадили до військової тюрми на три дні, на хлібі й воді, а потім — назад до дивізії.

Мене дивувало, настільки дивувало, наскільки могло дивувати, як їх обидвох таке лихо заскочило — двох нерозривних товаришів, які пройшли разом рекрутський вишкіл, спали один над одним, марширували поруч, оскільки були майже однакового росту. Але справа дещо вияснилася, якщо могла вияснитися, бо хтось комусь сказав, що один інструктор мав натякнути, що така практика повторяється на кожному вишколі — так «для дисципліни!» Може вибирали по двох і ще товаришів, щоб одному не було сумно — в товаристві і смерть не страшна.

Але і цей інцидент пройшов та й забувся. І нам так несподівано, як несподівано, буває у війську — ніхто ніколи не знає, де завтра буде, — наказали «пакувати манатки». Ми знову до вагонів повсідали і так собі заспівали: «Хлопці підемо, боротися за славу, за Україну, за рідні права…».