«Доннерветтер»

Бойова дія «Доннерветтер» відбулася в горах, у погоні за партизанами — бо за ким іншим?

Ми в горах. На долах починає тепліти, дерева зеленіють; в горах на верхах — сніги, холод. Тут весна, тепло прийдуть пізніше. Ми йдемо з гори на гору — далі і далі — невідомо куди… Сотні дістають з батальйону денні накази — дійти до такої-то цілі. Спимо просто неба. Наша сотня поділена на чоти — кожна чота дістає денні накази. Незабаром я дещо примудрився «ходити до цілі». Маю карту, але що з неї за користь? Вона великого масштабу, то можна орієнтуватися з неї в певному напрямі. А як заблудиш? До кого по вказівки? Ти сам серед диких гір.

Отож, моя чота отримувала завдання дійти до такої-то цілі. Я зупинявся в першому поселенні, де жили люди — ми зустрічали й порожні садиби — й питався: «Куди йти до такого-то села. А куди до іншого?». Отримавши відповідь, я питався інших про інші дві, а то й три місцевості. Люди, звичайно, давали нам вірні інформації (це можна було провірити з карти), а тоді ми рушали в протилежному напрямі до нашої наміченої цілі, а за селом дугою завертали на правильний напрям. У такий спосіб ми зменшували можливість довідатися цивільним людям про наш маршрут, про який могли б повідомити партизанів, а ті зробити б нам засідку. Така небезпека чигала нас на кожному кроці — й серед лісу, без зв'язку до сотні чи куреня, ми були б вибиті до пня.

По дорозі зустрічали ми інші сотні, інші чоти з інших куренів, з інших полків. Всі давали собі раду, як могли й як уміли. Поручник Карпинець, колишній офіцер польського війська, не ділив сотні, а йшов цілою сотнею — всі разом.

«Як можна в такому терені ділити сотню? — казав, коли ми його раз зустрінули. — Це може бути засада!» Він брав з собою місцевого «провідника», тобто мужчину, який знав околицю, і не відпускав його аж осягнув свій денний етап. Зустрічали ми групу гранатометників, яка конем тягнула по снігу важку цівку. Хоч така практика ніби не дозволена, але хто з вояків міг нести її на своїх плечах у стрімких горах, загрузаючи у снігах?

Для ходи в горах потрібні добрі черевики. А ми не мали їх. Отримували старі й зношені. Якось я придбав нові черевики ще й жовті. Виглядали дуже добре, підошви, шкіра — нові, незношені Але… шкіра пропускала воду, як конопляне полотно. По сухих дорогах було не так погано, а коли ми вийшли на снігом покриті верхи, в моїх черевиках хлюпала вода.

— Черевики треба добре намазати будь-якою мазюкою, — повчають мене хлопці. І десь роздобули якоїсь товстої речовини — одразу покращало.

Жодних партизанів ми не надибали — мусили десь позникати або їх тут не було. Зупинялися ми в таких сільцях, де ніхто не бачив вояка ще від австрійських часів. Про ті часи пам'ятали лише старі люди. Всі дивувалися, що ми тут, в таких закутинах, робимо. По хатах ми не заставали молодих хлопців чи мужчин — або жінки, або діти, або старці.

Остаточно ми дійшли до своїх вихідних становищ, з яких ми мали робити «облаву» на партизанів — зганяти їх на застави в долах. Командир батальйону Курцбах взяв мою чоту на охорону його штабу. Відразу наказав мені з одною групою йти узбіччям гори на лівому флангу, а другу групу відправив на праве узбіччя. Сам з штабом і третьою групою помандрував хребтом.

Я взявся виконувати його наказ дослівно — пішов диким узбіччям. Важко було йти по стрімких схилах, оминати скелі, переступати через повалені дерева — ми, горства вояків, опинилися самі, серед диких Альп. Я нетерпеливлюся, підганяю своїх вояків, але не всі однакових сил, зупиняються, томляться, відпочивають… Йду наперед, не оглядаючись. Нарешті обертаюся — нікого не видно. І прийшлося мені повертатися до них. Щойно тепер: до голови по розум! Пнемося на хребет і після втомливого зусилля, перепочиваємо… А тут, на лихо, побачив, що з сусідньої гори в долину посувається у нашому напрямку широка розстрільна вояків у чорних уніформах — до того ж їх кілька сот. Чи це, не дай Боже, партизани? Дивлюся через далековид, дивлюся без далековида, аж очі вилазять… але задалека віддаль, щоб розпізнати, хто вони. Хлопці лежать тихо з посоловілими очима. Мені душа пішла в п'яти: що робити, якщо вони ворожі партизани? Ховаємося за велику скелю — приготовані на найгірше. Чорні постаті зближаються, вже йдуть вгору…

Слава Богу, — мало я не вигукнув з радости, але опановано кажу: «Це німці».

Вояки «люфтваффе» — летунська частина у синіх мундирах, які серед голих дерев здаля виглядали зовсім чорними. Хлопці ожили, загомоніли. Закурили. Навіть жартують. Вітаємося з першими «люфтваффівцями», обмінюємося словами, й вони йдуть у свій назначений напрям, а ми наздоганяємо Курцбаха. І незабаром наздогнали, коли штаб зупинився на обід. З ним була і решта нашої сотні.

Моя чота знову в поході, під вечір зупиняємося й приготовляємося на нічліг. Як звірі, підшукуємо відповідне місце, ламаємо соснове галуззя на «ложе», запалюємо кілька вогнів, довкола котрих по двох, спершись плечі в плечі, накриваємося коцами і дрімаємо.

Вздовж хребта гори палають вогні. Як колись за татарського лихоліття вогнями попереджали народ, що насувається дика орда, так ми тепер «попереджаємо» партизанів: «Іду на ви!?» Курцбах тепер дістав нове завдання: піти на Белу Печ, гору, де наші вояки потерпіли поразку й були вбиті й поранені від партизанського вогню. Пішли ми снігами на ту гору.

Коли ми дійшли, було під вечір. Заквартирували в порожній колибі, а командир вислав мене з чотою розвідати, подивитися, чи щось ми побачимо на горі, чи ще є там партизани. Я йду з вояками, сніг під ногами чистий, білий-білий — нічим не поплямлений. Тут і там видно сліди звірів, але людських слідів, крім наших, які залишаємо за собою, нема. Я побачив широку поляну, а на ній велику колибу.

Я розділив чоту й одну групу післав на розвідку позаду колиби. Група безшумно зникла в лісі. Ми засілися поза деревами й обсервуємо хату. Група пішла лісом на другий бік поляни. Нічого незвичайного не запримічуємо. Підкрадаємося ближче. Тихо… тут порозкидана змерзла картопля, порожні гільзи. Входимо всередину. Порожньо. Йдемо ще дещо в глибину лісу й вертаємося на місце, де мали зустрітися з нашою другою групою, але їх ніде не видно. Я був затурбований, однак треба поспішати до місця постою.

Коли ми повернулися і я здав звіт Курцбахові, він мене насварив: чому я в такій ситуації розділив чоту на дві групи, і каже далі:

— Ваша друга група прийшла скоріше. Вона не знала «паролі» (клички) й тому вартовий вистрілив та вбив одного вояка. Що ж тепер? Я збентежився, кров сплила з мого лиця.

— Сідайте, — сказав Курцбах лагідніше, частуючи мене цигаркою. — Справа не така трагічна. Вартовий вистрілив, але нікого не вбив, ані не поранив. Хай це буде наука на майбутнє.

Згодом ми довідалися, що командира куреня, який спанікував, гавптштурмфюрера Зальцінґера, «звільнено» з його посту й назначено на офіцера для особливих доручень. («Без доручень» — насміхалися). Для нього це був тяжкий удар.

Ще під час цих дій до нашої сотні приділили одну чоту з Волинського легіону. Це були «партизани» з Волині, які якимось чином прибули до дивізії. На поляні їх «привітав» командир батальйону Курцбах. Вони були одягнені в різні уніформи: деякі у цивільних райтузах і чоботях, деякі у військових мундирах; мали вони різне озброєння. Було видно, що Курцбах дивився на це «військо» з не дуже великим захопленням, не міг втриматися від саркастичного повторювання: «командир» «командир», коли почув, що вони називають своїх підстаршин командирами. (У німецькій армії командирами називали тільки тих, що командували куренями або більшими військовими частинами). Але ми з ними відразу заприятелювали, для нас вони були наші вояки, хоч не мали повного німецького озброєння і обмундирування. Цікаві були їхні розповіді про Волинь, про їхні дії. Все це було далеке і хвилююче. Завжди згадували свого поручника Ворона, якого німці взяли з дивізії як закладника і розстріляли, бо вояки легіону спочатку прибули до дивізії, а згодом не хотіли включитися до неї, коли побачили, що це з'єднання з німецьким командним складом. Частина легіону навіть перейшла в ліс з наміром повернутися в Україну.

Дещо докладніше про леґіон довідався я після війни) Леґіон, відомий теж п. н. «Український леґіон самооборони», постав як партизанський загін в березні 1943 року на Крем'янеччині, на Волині, з завданням охороняти українське населення перед німцями та польськими й совєтськими партизанами. Леґіон належав до організаційної системи ОУН під проводом полк. А. Мельника. Коли в червні 1943 року прийшло до сутичок з партизанами ОУН під проводом Ст. Бандери, леґіон прийняв пропозицію німців перейти під їхнє командування. У липні 1944 року леґіон перейшов на польську територію, а в лютому перевезено його поїздом до Словенії, щоб включити до української дивізії. Однак велика частина вояків подалася в ліси, щоб за допомогою югославських партизанів-четніків повернутися в Україну. Але четніки, замість помагати, зголосили командуванню дивізії, де легіонери знаходяться. Врешті, після переговорів та вияснень, вони погодилися на включення до дивізії. Німецьке командування пообіцяло нікого не карати, проте політичного провідника легіону, хорунжого Романа Кивелюка — «Ворона», який їхав до штабу дивізії, вбили, мовляв, він утікав. Леґіон нараховував приблизно 600 людей і складався з чотирьох сотень.

Сотенний не розділив призначену до нашої сотні групу вояків-волиняків по окремих чотах, а затримав їх під своїм особистим командуванням, і з ними почав «лазити» по горах — так між собою ми називали бойові дії у горах. Моя та інші чоти теж «лазили» по горах в пошуках партизанів. Хто тих партизанів міг побити? Вони могли нас легше ліквідувати, якби трапилася нагода. Ми, маленька горстка вояків, йшли, як фаталісти, не думаючи про вчорашній день ані про завтрашній. Щастя нас не покидало, не натрапляли на партизанів.

Він зі своїми партизанами мав особливий успіх. Хвалив своїх хлопців-партизанів, що вони не бояться нічого, спиналися по скелях, як справжні альпіністи, і в одному сховку «винюхали» радіостанцію. З високих скель позносили все приладдя надолину, таскали важку апаратуру і нічого не розбили. Іншого дня несподіванка: наш сотенний нагороджується залізним хрестом другої кляси. Це ж неабияка подія! З штабу куреня приїжджає бричка по сотенного і по мене. Вручення відбулося врочисто, як христини дитини. Чорний хрест висів на чорно-червоній стяжці, яку заселили через петельку ґудзика спереду піджака. Його треба було так носити 24 години. Згодом носилося тільки стяжку. Після церемонії було прийняття для старшин штабу і нас двох. Був коньяк. Я випив дві чарки. Мені в голові закрутилося і стало приємно. Приємність була короткотривала, бо повіки почали клеїтися до сну. Мною заопікувався офіцер адміністрації, добряга. Коли ми від'їжджали, він підсадив мене до брички і поїхав з нами. Коли я злазив, похитуючись, він з землі наставив руки, як мати малій дитині, кажучи: «Ком рунтер, кінд» (злази, дитино). Нагадалося мені, як у старшинській школі командир називав нас дітьми. Що ж, ми ще діти, але вже відповідальні за життя людей.

Сотенному у бричці зробилося недобре і він почав вертати просто на залізний хрест. Згодом я йому нагадав ту пригоду в бричці, кажучи, що хрест належався волинякам, а не йому, то вища сила так «скомпрометувала» його хрест.

На Словенії було доволі «добровільних» і «примусових» дезертирів. Декому надоїло «ходження по муках» — в горах. Декого обставини заставляли тікати, коли він опинився серед тітовців, деяких партизани прямо викрадали і за ними зникав слід. Часом патрулі знаходили помордованих наших вояків без одягу і без зброї.

До моєї чоти сотенний призначив якогось німця-есеса, який чудом потрапив до дивізії. Він був молодий, високий, понад два метри, здоровий чоловік. Тільки дещо дивна була його мова і поведінка. Ніби нічого особливого, але в розмові з» ним відчувалися нотки байдужості, зневіру. Одного дня він зник і ніхто не знав, де подівся. За дезертирство карали смертю — розстрілом. Потім вже не розстрілювали вояків, а вішали на «сухій гілляці». Це вже діялося під кінець війни, на фронті, де карали німці за будь-яку провину, ніби хотіли перед своїм упадком показати ще свою владу і силу.

В одній екзекуції я брав участь. Це сталося, мимохідь, коли командир сотні відомив мене, що буде розстріл одного нашого конюха, а я буду командувати розстрільною групою. Не надумуючися, я не спротивився, і згодом цю сумну подію переживав доволі гірко.

Тоді я здав собі справу, що я маю дві протилежні риси вдачі чи характеру, котрі мене турбують: я виконую кожний наказ «дослівно», в деталях, як його зверхник подає, навіть, якщо такий наказ, можна б «облегшити», чи навіть зігнорувати. І я, як виявилося з розстрілом цього вояка, майже панічно боюся вбити людину. А це ж війна… Ось через виконування — дослівне — наказу Курцбаха я мало не пропав у горах, коли був в охороні його штабу. Згодом в першому наступі на фронті, ми потерпіли втрати, знову через дослівне виконування наказу! Тепер я боявся, що при розстрілі я зможу бути змушений «убити» людину…

Цього конюха військовий суд засудив на кару смерти за «невиконання» наказу. Сотенний був його «оборонцем» на суді, але справа була наперед «пересуджена», як він сказав. Цей конюх був перед тим «пуцером» одного хорунжого. Він був старший, невисокого росту, але його розум не розвинувся вище п'ятилітньої дитини. Очевидно, його перенесли, як конюха, до нашої сотні. Він не дбав за свій «вояцький вигляд», часом не хотів виводити свого коня на збірку, часом плакав, як мала дитина. Під час одної збірки біля шляху, над'їхав командир полку Панір. Він належав до такого типу командирів, що все щось невлад зауважив, щоб тільки накартати чи покарати «винуватця». Очевидно, конюх вже одним своїм виглядом впав в око Паніра. Він підступив до нього й наказав стати наструнко, мабуть, давав йому й інші «накази». Зрозуміло, що конюх не уявляв собі в своїй дитячій голові, яка-то перед ним «шаржа» й що вона від нього хоче, тим більше, що Панір говорив німецькою мовою. І «не виконував» його наказів. Суд — і розстріл!

Коли зголосилося п'ятьох стрільців до виконання розстрілу, мені стало моторошно: ану ж розстрільна команда не уб'є засудженого відразу, і я муситиму віддати останній «ґнадешус» — «милосердний постріл»? Цього я боявся. Тому з командою провів вправу й просив, щоб добре націлювалися, щоб відразу конюх був убитий і не мучився.

Вранці ми вийшли за село. На поляні серед лісу, вкритій білим снігом, стояв білий стовп. Поручник Михайло Карпинець, командир іншої сотні був, екзекуційним офіцером. Він обставив горби довкруги трьома скорострілами для безпеки, на всякий випадок. Привезли засудженого, але ще не було священика. Карпинець нетерпеливиться. Наказав починати. Двох вартових ведуть конюха, тільки в білизні, босого, прив'язують за руки ззаду до стовпа, зав'язують білою хустиною очі. Він починає плакати, тихо-жалісно, підхлипуючи час-до-часу голосніше. Священика нема… Карпинець подає мені знак рукою. Я командую: «До плеча кріс! Вогонь!» — Бах! Бах… — рознеслося по лісі й залунало високо в горах… Підійшов лікар і ствердив, що розстріляний мертвий. З'являється з полку священик, поквапно підбігає до мерця, відправляє останній ритуал… Ця картина ще довго мене переслідувала…

Можливо, що й не варт описувати такий макабричний епізод розстрілу. Однак, це була буденщина в німецьких збройних силах. Для «втримання дисципліни» німці розстрілювали за найменшу провину. Один дивізійник розповідав після війни, що коли він служив у вермахті, його було призначено до команди в Берліні, яка «виконувала свою службу» тим, що щоденно розстрілювала вояків, засуджених на кару смерти. Я сам бачив документальний телефільм, в якому один німець розповідав, як він у 1945 році повішав на галузі дерева свого кузена, хоч тепер уважає, що ні за цапову душу. Однак тоді він думав, що виконував патріотичний акт.

Подібну драконічну методу втримування дисципліни застосовувано в британських збройних силах під час 1-ої світової війни. Коли прийшла до Галичини вдруге радянська влада, з-поміж мобілізованих до Червоної армії певну кількість ректрутів розстрілювано в перших днях… Так розстріляно Мирослава Чайковського з мого села, — розповів мені пізніше його син, який саме тоді народився. В американській армії розстріляно тільки одного вояка за цілий час 2-ої світової війни. Про його долю Голлівуд випустив фільм.

Почало тепліти. Сніг зникає, але на горах він ще видніє білими шапками. Ми далі в походах, у горах. Ось ідемо, сонце яскраво світить, а тут, нізвідки, оповив нас туман, такий густий і білий, що нічого не видно на один крок. Туман білий, а заступив сонце. Моторошно йти в такій білій «темноті». Обережно, повільно пнемося вгору. Вже на верху. Несподівано вияснилося, засяяло сонце. Під нами безкрайньою хмарою розпростерся густий білий туман, прибравши чудернацькі форми, що нагадували хвилі на розбурханому океані, з якого спиналися, мов острови, верхи гір.

Коли ми вернулися з цієї «прогулянки», на нас чекав новий наказ: маршируємо на південь, марширує цілий 31 полк і один дивізіон артилерії з нами; переходимо річку Драву, далі річку Саву, а потім ще якусь річку. Врешті доходимо до річки, за якою розлягаються майже бездеревні схили гір. Тут зустрічаємо частину Російської освободітєльної армії. До нас підходить один їхній вояк-українець. Він розповідає, що десь там на горі є летовище партизанів і там, мабуть, перебуває сам Тіто, а за тою горою — вже Трієст і Середземне море.

Німці пробували здобути гору й летовище, але їм це не під силу, в кожному наступі поносили великі втрати, їхня частина тільки час до часу вистрілить з артилерії у тому напрямі, а тітовці їм «відповідають» своїми стрільнами. А поза тим спокійно. Він хотів би прилучитися до дивізії, не хоче повертатися до «власівців».

А нам сотенний приніс новину: ми тут заквартировуємо, нам підвезуть «фаустпатрони», міни та інші вибухові матеріали для здобуття бункерів, ми будемо тут вправлятися у здобуванні партизанських бункрів, а потім підемо в наступ на цю гору. Я поглянув на вершину, з якої усе видно, як на долоні, і мені не хотілося думати про майбутні дні, хоч Андріятичне море манило. Там тепер мало бути вже тепло, можна було б скупатися. Прийшли мені на гадку наші княжі лицарі, які ходили «до Дону коней напувати», а ми будемо «черпати шоломами воду» з Адріятику. Дійдемо?

Але як приповідка каже: «Вояк стріляє — а Бог кулі носить». Ми ще не вистрілили жодного разу, як прийшов наказ: «Негайно, поспішним маршем, вертатися!»

Маршируємо день і ніч, спимо по ровах, чи де вигідніше місце, по годині-дві, їмо під деревами нашвидку, часом ховаємося, де попало, коли надлітають літаки. Приляжеш до землі й відразу засинаєш. Проходимо по 70 кілометрів на добу. Я вибиваюся з сил; сотенний дає мені свого, коня. Сиджу в сідлі дрімаючи, кінь, мабуть, теж дрімає, бо час-до-часу шпортається й треба його голову підсмикувати вуздечкою.

Однієї ночі приходить до мене сотенний, говорить тихо, але резолютно: прийшло повідомлення, щоб ми були готові роззброїти німецьких офіцерів. Це повідомлення прийшло до нього усно. Чекати на докладніший наказ! — додав і зник у темряві. Чекав я на наказ і не дочекався…

Уже після війни я прочитав копію «наказу», від 3. 4. 1945 року, Максима Рубана (Миколи Лебедя), який очолив Закордонне представництво УГВР і під кінець війни підпільно перебував на теренах Австрії. Крім відповідного пропаґандивного вступу, «наказ» складався з 7 пунктів, в основному наказувалося відірватися від німецького командування.

3. Марш Дивізії, з'єднань чи груп повинен проходити на захід, по змозі теренами, де діють національні партизани.

6. До часу переорганізування, відірвання й переходу в самостійне діяння, Дивізія оформлюється самостійно під керуванням тимчасового Командування, аж до затвердження її Закордонним Представництвом УГВР і включення в ряди УПА.

Хтось на одній копії того наказу згодом дописав: «Цікавий документ, але нераціональний».

Слід додати, що дивізія була на фронті й йшли заходи для створення Української Національної Армії. 25 квітня її командувач генерал Павло Шандрук заприсягнув вояків дивізії на вірність українському народові та її формально включив в УНА.

Чи інструкції мого сотенного були пов'язані з тим наказом?

Ми під Любляною. Це місто просто сховалося за колючим дротом — валами колючого дроту. Над містом, на стрімкій горі, стоїть замок, дивиться, немов з нас глузує. Хтось каже, що там головна квартира Тіта.

Маршируємо далі, тепер вже знаємо куди — на фронт в околицю Фельдбаху — там вже інші полки дивізії зводять бої з Червоною армією. Де той Фельдбах? — думаю собі. Врешті дійшли. Зупиняємося просто неба під якоюсь горою. Це — «Штраднер коґель», — каже наш командир. Завтра йдемо в наступ здобути цю гору.

Вояки відпочивають, отримують амуніцію, сплять, щоб відпочити перед наступом і бути свіжими.

Вночі йдемо під гору, на вихідні становища. По дорозі всі старшини нашого куреня сходяться, ніби на нараду, а насправді, щоб бути разом, щоб набрати відваги перед першим нашим боєм. Між нами є вояки, що вже були у боях — під Бродами, в Червоній армії, але їх небагато. Більшість перший раз напередодні бою, фронтового вогню противника. Нічого не думаю. Нагло над головами засвистіла куля, відбилася і, скиглячи, загубилася у темноті. Наш гурт, як перелякані перепелиці, розбігся, повертаючись до своїх відділів.

Ми вже на вихідних становищах. До ранку ще далеко. Перед нами клекотить фронт, де час-від-часу засвідчуються на небі сухі блискавки. Клекіт, буркотіння, невиразні й тривожні звуки. Вояки примістилися у якійсь колибі, де тепліше, притулилися до купи і сплять. Не всі можуть влізти всередину, решта чекає на ранок надворі. Ніхто не вкопується. Я собі думаю, що якби ворог знав, що тут зібралося стільки війська і посипав би по нас мінометним і гарматним вогнем, завтра вранці не було б кому йти у наступ. Але краще про це не думати. Перед ранком приходить сотенний і дає нам, своїм чотовим, накази: наша сотня на самому правому крилі наступу — далі нікого нема, моя чота — на правому крилі сотні, а в резерві вояки-волиняки, які далі залишилися окремою групою. Ми вже залягли в розстрільній лаві, на краю лісу. Переді мною чисте рівне поле, а з лівого боку ліс. Моя чота якраз перед чистим полем.

Я ще добре не роздивився, як над нами шумлять гарматні набої. Один набій розривається перед нашою лавою. Хтось кричить, кляне — може поранений? Наказ: вперед!!!. Ми вистрибуємо і по нас сиплеться вогонь з рушниць і кулеметів. Я піднімаюся і біжу вперед. Падаю, дивлюся на всі боки: там вже ранений, ось тут, мабуть, мертвий. Дивлюся назад: де волиняки? Вони не піднялися до наступу, лишилися на краю лісу. Чому вони не йдуть до переду? Вони в лісі не вкопані, а там щораз густіше видно димки від вибухів. Ворожий вогонь спрямований на наші вихідні становища — ворог добре знає, куди цілити.

Дивлюся, як вояки підстрибують і чимдуж біжать до лісу. Тільки до лісу, бо там можна сховатися від вогню, там ворожі обсерватори не бачитимуть нас. Скоріше до лісу! Чому нас тут розмістили перед чистим полем і наказали йти в наступ? Чи нам треба було «здобувати» ті кількасот метрів чистої галявини?

Нарешті ми в лісі. Біжимо вперед, наздоганяємо решту сотні. Але нам, щоб пройти цих кількасот метрів, довелося заплатити дорого. Все військо наліво від нас було в лісі і дуже швидко посунулося вперед. Я біжу, не оглядаючись. Мене опанувала якась дивна сила і несе вперед. Я не оглядаюся ні на сторону, пі на зад, а тільки біжу, біжу вперед просто себе. Вбігаю на край лісу і бачу кількох червоноармійців на поляні; вони втікають перед нами до лісу. Я не зупиняюся і далі біжу, нічого не відчуваю аж — звідусіль сиплеться погонь, ляскотить, тріскотить, немов ламаються тисячі гілок у лісі. Нараз мені перед очима блиснуло — і я побачив тисячі іскор. Впав на землю і поліз у рів, виритий колесами возів по пільній дорозі.

Не пригадую, коли опам'ятався, лис відчуття таке, ніби збудився з дивного сну. Біля мене ще чотири вояки — вони бігли за мною і ми тепер опинилися посередині чистого поля у рівчаку. Всі ми тулимося до землі. Вогонь затих, здається довкруги дуже тих») Думаю, що робити. Вирішую, що звідси треба повертати» — і до лісу, бо тут ми «застрягли» надобре. Тут ми не можемо лишитися до вечора — перед нами цілий день і невідомо де — буде фронтова лінія. Дивлюся на своїх вояків, ;і вони мовчки дивляться на мене, ніби запитують: «Пане поручнику, пощо ви сюди забігли і нас сюди запроторили?»

Мені соромно і боляче. Хай би я вже сам тут опинився. Чому вони мають бути зі мною? Але це триває тільки мить. Треба діяти.

З нами стрілець Коваль. Спокійний — він пройшов бої під Бродами. Він має кріс і до кріса прилад для вистрілювання малих гранат. Прикручує його спереду цівки, встромлює гранату. Заряджує замок спеціальним патроном, підсувається до берега рова, націлює кріс під відповідним кутом і вистрілює. Під лісом маленький клубок диму, ледве чути вибух, ніби на сміх. Я маю автомат-кулемет, чеського чи іншого виробу, до якого пасують німецькі магазини з кулями. Підсуваюся під берег і пускаю серію… і бачу, як підривається земля… яких десять кроків спереду. От і снайпер з тебе! Натискаю курок ще раз… мій автомат затинається. Витягую магазинок і з люттю шпурляю назад себе.

Ми повземо цією в'їждженою дорогою до лісу як довго можна. На жаль, далі вже немає рова, немає ніякого заглиблення в землі, не видно жодної ямки, земля рівна, як стіл. Коваль тримається позаду. Він далі спокійно заряджує свій маленький «гранатомет» і цілиться. Знов видно маленький клубочок диму під лісом. В той момент я підриваюся із землі і біжу до грубезного дерева. Мені навздогін летять кулі, але я вже за деревом і вони врізаються в стовбур. Деякі відбиваються із диким звуком прошивають повітря. Я знову підстрибую і щосили біжу до рова, що знаходиться перед лісом. Мить — і я у безпечному місці. За мною біжить один вояк — до дерева, до рова. За ним другий і третій. Всі щасливо прибігли до лісу. За деревом схований Коваль. Він прибіг останній. Він вискакує з-за дерева і падає підбитий. З лісу посилюється стрілянина. Не чути поодиноких пострілів, а все зливається у суцільне протяжне виття. Біля Коваля розриваються кулі, попадають в нього… Він здригається раз-по-раз.

Я дивлюся у відчаї, як він лежить, притулившись до землі, ніби хоче заритися в неї, влізти, сховатися, але його тіло вже не рухається, лежить лицем до землі, а біля нього кріс.

Ми хочемо його витягнути. Один вояк стрибає до дерева і ховається за нього, але його зустрічає такий навальний вогонь, що годі щось вдіяти. На дереві розміщується наш кулеметник Юрків. Він пускає серії по противнику. В той час інший вояк сміливо робить ще одну спробу забрати тіло Коваля. Але наш кулемет мовкне, а ворожий вогонь посилюється. Кулеметник важко поранений. Із стрільців, що пробували забрати тіло — Коваль не може бути живий — ще двоє поранені. Дивлюся на Коваля й дорікаю собі за власну глупоту. Це найчорніший, найтрагічніший для мене день.

Ми залягли у глибокому яру, що дугою простягається у лісі. Тут безпечно від куль. З лівого боку долітають гамір, вигуки, крики… Прямую туди. За закрутом залягла ціла сотня з іншого полку. Вояки нерухомо лежать на дні яру та на його схилах. Командир сотні біжить з пістолетом в руці вздовж яру і щось командує. Ніхто не реагує…

Забираю свою чоту і йдемо дозаду. Несемо поранених. Ось решта нашої сотні — теж іде назад. Зупиняємося, появляються санітари, перев'язують поранених. Юркова несуть до тилу. Зупиняюся біля сотенного. Він каже, що будемо тут вкопуватися.

— На верху гори? — питаюся. — В лісі?

— Так, — відповідає, — такий наказ…

Дехто з вояків починає копати своїми малими і тупими лопатками окоп. Коріння дерев перешкоджає і робота йде важко, тупо, без ентузіязму.

Я оглядаю околицю. Йду на боки й бачу залишені рушниці, шолом. Ось там важкий кулемет залишили наші вояки — думаю, треба його забрати, пригодиться в обороні.

Беру ще двох стрільців і прямую до нього. І враз чую як тепло розливається по моїй лівій руці. Глянув на неї, а вона уся в крові. Я і не звернув уваги, подумав, що галузка зламалася на дереві, а це був розрив гранатометного стрільна. Відламок відсік мені палець, який тримався тільки на м'язах і шкірі руки, і вп'явся мені в литку. Двох вояків, які йшли зі мною по кулемета, теж поцілили уламки — одного в коліно, другого в ногу. Ось одна граната і троє поранених. Я перебираюся із свого маскувального мундиру в сукняний, прибуває санітар, який забандажовує мою руку. Тепер вона виглядає як боксерська рукавиця. Я віддав сотенному далековид, автомат.

— Що ж, для тебе війна вже скінчилася, — сказав сотенний.

Я попрощався і пішов з іншими пораненими до дивізійного санітарного пункту, що знаходився у великому будинку на низькій горі позаду фронту. Коли прийшов до санітарного пункту, сонце вже лягало за обрій. Моєї пораненої руки ніхто не перев'язав, ані не оглянув. Тільки санітар вийшов і надворі дав мені ін'єкцію проти правця, що може заразити тіло через рани. Мені було байдуже і я нічого не домагався. Сівши під домом, я поглянув надолину, звідки прийшов. Там рядами, розкиненими по цілій долині, йшли наші вояки. Вони відступали, посувалися повільно, гусаком, один за одним. Здаля не видно було поодиноких вояків і кожний ряд видавався велетенською гусеницею.

Ще того самого дня мені доручили одну групу легкопоранених, які могли йти, і ми відправилися на залізничну станцію, щоб якось доїхати в тил, до дивізійного шпиталю. На залізничній станції не курсували особові поїзди, тому ми примістилися в якомусь порожньому вантажному вагоні і так» доїхали до місця призначення. Поїзд просувався повільно, у вагоні була тільки наша мала група в одному куті, а в другому кілька лопат — і все.

Врешті ми добралися до дивізійного шпиталю, що примостився у якійсь школі: всі кляси були перемінені на шпитальні кімнати. Тут мені розрізали бандаж, але нічого не робили з раною, тільки наново перев'язали і сказали чекати на транспорт. Тут я переночував і зустрів кулеметника Юркова, що був поранений десь близько нирок. Згодом знову ми зустрілися в Канаді.

Прибула вантажна машина і мене та ще кількох поранених повезли на залізничну станцію до шпитального поїзду. Тут я вперше побачив жахливі наслідки війни: повний поїзд поранених, одні важко, інші легше; одні сидять понуро, мовчки, сумно і зболено дивляться на довкілля; інші поводяться якось дивно, ніби нічого крім них немає на світі; треті стогнуть і тихо схлипують, а один вояк так і в'ється посередині вагону. Він з болю весь час крутиться, стогне, виє, кричить і проклинає. «Він дістав постріл у живіт», — пояснює хтось. Всі інші поранені сидять під стінами. А на цілий поїзд немає жодного лікаря.

Врешті поїзд рушає. Але швидко знову зупиняємося. Не знаю де ми і не допитуюся. Приїздить вантажна машина, декого викликають, а між ними і мене, й везуть до якоїсь школи. Тут мене вже оперують.

Вермахтівський лікар оглядає мою рану. Мене ведуть на операційний стіл. Я слухняно виконую все, що мені кажуть: глибоко вдихаю і рахую: 99, 98, 97,…. чому не один, два, три? І враз думка пропадає… Пробуджуюся у великій залі. Біля мене той самий лікар. Він молодий і, ніби виправдовуючись, каже, що не міг врятувати мені мого пальця — мусів ампутувати.

Знову приїжджає машина і мене відвозять до курортної місцевости, над озером, неподалік міста Філлях.

У кімнаті, де мене прилаштовано, вже є хорунжий Місько Лудчак. Мабуть, тут стараються разом приміщувати старшин з тої самої частини. Місько легко поранений в ногу. Кусок шрапнелі вийнято і він вже ходить. З такою раною можна йти в «огонь і воду», — думаю собі. Тож не дивно, що Місько залицяється до грекині Аніти, старшої медсестри. Два інших пацієнти в нашій кімнаті — старий гауптман, офіцер ще з першої світової війни, і молодий лейтенант. До нас приходить на партію шахів хорунжий Пилип Трач, у якого я ще ні разу не виграв.

Молодий лейтенант поранений в палець, це мале поранення, менше, ніж моє, він має цілий палець, а я свій втратив. Він має «щастя» на війні, якщо на війні взагалі існує щастя. Пройшов він цілу воєнну кампанію, був поранений в голову — куля пройшла крізь мозок і нічого йому не заподіяла, тільки дещо стратив зір в лівому оці й тепер носить окуляри. Він нетерпляче чекає на кінець війни і повернення додому.

Гауптман вермахту належить до іншої категорії людей: він воював у першій світовій війні, а у другій боровся у запіллі, проти партизанів. Його поранено в рам'я і він теж має «щастя», що його війна застала в тилу. А не в Югославії, де він провадив свої «воєнні дії». Про ці дії він радо розповідав, не підозрюючи, що ми, українці, інакше сприймаємо «німецькі дії». Він радо говорив, як був комендантом в одному містечку Югославії і йому донесено, що на нього планується замах. Що ж він робить? Бере 60 закладників і каже, що стратить їх, якщо населення не виявить змовників. Очевидно, що населення не виявило їх, бо як воно могло знати таку таємницю. І чи взагалі змовники були? Тому він вивів усіх закладників на ринок, зігнав мешканців містечка на показову розправу.

Усіх їх повісили, але для «більшого ефекту» він ще постановив вибрати з лав «глядачів» п'ятьох додаткових закладників. І йшов сам і вибирав. Коли дійшов до одного чоловіка, що виглядав підозріло, довго дивився йому в очі і той почав втікати. Того серба схопили і теж повісили. «Останнє його слово було — ма… ма… — може кликав на допомогу маму», — закінчив свою розповідь гауптман і засміявся на повний голос.

Понад нами часто літали альянтські літаки, але ми не ховалися, бо вони не обстрілювали будинків, на дахах яких були вивішені червоні хрести. Біля цих колишніх пансіонів над озером лежав битий шлях, яким на роверах їздили цивільні люди. А серед них і жінки. Одного ранку я вийшов прогулятися. їде молода жінка на ровері. Дорогу їй заступає офіцер з козацьких відділів. Він у німецькій уніформі з відзнаками для вояків східних народів, що різнилися від німецьких. (В дивізії носили такі самі відзнаки, як німецькі частини). Жінка зупиняється. Вояк до неї щось говорить… російською. Вона його не розуміє, червоніє, сідає на ровер. Він хапає за колесо, але пускає… з прокльоном. Побачивши мене, каже: «Ех, вона не так поводилася б в Югославії».

— Там, де ми стояли, був порядок, — розповідає російською мовою.

— Кожному воякові, що появлявся на дорозі, зустрічні цивільні люди — старий і малий — кланялися і скидали шапки, не так, як тут ґерманки.

Далі він хвалився, як козаки галопом їхали на конях в атаку, на ходу стріляючи з кулеметів — і ніхто не міг встояти перед ними.

Прийшли наші Великодні свята. Проголошено по радіо, що німці підписали безумовну капітуляцію 7-го, капітуляція 8-го, а 9-го відступають на східному фронті. Нам дали по кубикові вина, червоного, солодкого. Скуштував і вино мені дуже засмакувало. Як ніколи… Я пив повільно, смакуючи… Голова мені закрутилася і я на хвилину забув про кінець війни, про все… Аж якийсь німець нагадав, радісно вигукнувши:

— Кінець війни! Можеш вертатися «нах гаймат» — додому!

Прийшов день капітуляції. Нас, легко поранених, звільняють з шпиталю.

— Йди, зголосися до свого місцевого шпиталю, — кажуть.

Місько загубив свою військову книжку на фронті чи залишив в обозі, пішов до канцелярії, де йому видали спеціяльну картку, на якій було видруковано «Замість військової книжки», й написали ранґу «лейтенанта», замість «ваффен-унтерштурмфюрера». — «Видно там щось знають», — подумав я собі, маючи на увазі совєтів і теж пішов по такий «ерзац-зольдбух». Однак мені видали тільки посвідку, що я був у цьому шпиталі теж з ранґою лейтенанта.

Нам видали харчів на кілька днів і по пляшці коньяку на особу. Ми вирушили в дорогу пішки. Куди? На захід. Наша група — німці гауптман і лейтенант, та тепер «лейтенант» Місько і я — повільно йшли битим шляхом. Усі ми повідривали пагони, офіцерські облямки й відзнаки, хоч і так було видно, що там були нашивки, бо сукно під ними не було виблякле, як на цілому піджаку.

Під вечір ми зупинилися в якійсь порожній школі, наші німецькі «камерами» були в доброму настрої, особливо гауптман, і на його пропозицію ми зробили останній «камарадшафтсабенд», тобто витягли наші скупі запаси харчів, які отримали в шпиталі, по пляшці коньяку і все поставили на стіл і засіли до «гостини». Я, очевидно, випив одну чарку й мені закрутилося в голові, тому нічого не пам'ятав з подальшої забави.

Вранці ми йшли далі, повільно, крок за кроком. Зупинялися то тут, то там. В одному місці ми зупинилися над потоком. Помилися, поголилися у чистій холодній воді. Я роззувся і мочив ноги, відчуваючи, як звичайна вода може додавати людині стільки нової енергії і бадьорості.

Мені забажалося витягнути з кишені всі свої документи й світлини. Багато їх не було: відпис матурального свідоцтва, виказка гімназійна з моєю фотографією ще хлопця з другої кляси гімназії, тобто коли мені було 15 років, дві-три світлини з війська, паспорт СРСР, свідоцтво старшинської школи, посвідка з шпиталю, військова книжка. Це, мабуть, усе. Чомусь я почав без надуми робити чистку своїх документів. Найперше почав я дерти паспорт СРСР. Дер я його на малі шматки і кидав у потік. Струмок швидко забирав кожний клаптик паперу… Подивися на свідоцтво з старшинської школи, прочитав оцінку — «надається на офіцера» без особливих успіхів -«достаточно», як казали в Галичині. Із світлин викинув одну — оту, на якій стояв я і мій чотовий, а між нами молода словачка, що була закохана в чотового і побожно вдивлялася в нього, відвернувшись від мене. Отже, тут був я зайвий… На кінець зняв з шиї «еркеннунґсмарку» — алюмінієву плиточку овальної форми, на якій були витиснуті номери особистої ідентифікації та назва частин, в якій видано цей значок. Його носив кожен вояк на шнурку на шиї. Коли вояк був убитий, цю плиточку переламлювано посередині — одну половину посилано до архіву, а другу з ідентичними цифрами запитувано при вбитому для евентуальної пізнішої ідентифікації тіла. Я переламав плиточку й «архівну» половинку викинув у потічок. Тоненька бляшка, погойдуючись, осіла на дно, ніби не хотіла розставатись зі мною — я ще живий. Другу половину, яка мала б залишитися при моєму тілі, викинув геть.

Усе це я нищив інтуїтивно, не замислюючись і не застановляючись. Мабуть, хотів позбутися усього цього, що нагадувало війну, що спричинило стільки терпіння і трагедій. Не викинув тільки військової книжки, бо це була моя особиста виказка.