Цзян Цзінґо: Заворгвідділом Свердловської міськради, який очолив антирадянський режим

1934 року виконуючий обов’язки головного редактора багатотиражки свердловського Уралмашзаводу «За тяжелое машиностроение» Микола Єлізаров писав: «З кінця 1929 року ми маємо два Китаї: радянський Китай, якому належить майбутнє, і ґоміньданівський Китай, який відходить у минуле. За короткий період радянський рух став крупним політичним фактором, мільйонні маси робітників і селян під керівництвом Китайської компартії почали встановлювати радянську владу… Кантонська комуна впала, але хай пам’ятають вороги, що справа її живе і розвивається. Замість ґоміньданівського Китаю буде Китай радянський, де господарями країни будуть робітники і селяни.

У разі війни імперіалістів проти батьківщини соціалізму — СРСР — китайські робітники і селяни під керівництвом Китайської компартії, зі знаменом Кантонської комуни виступлять як один на захист СРСР!»

Здавалось би, звичайний набір пропагандистських штампів сталінської доби. І в цьому тексті з провінційної газети не було б нічого вартого уваги, якби автор його не був рідним сином запроданця та зрадника великої китайської революції і на цей час глави китайської «чорної реакції» (як він сам охарактеризував батька у своїй заяві про вступ до ВКП(б) генерала Чан Кайші). А через кілька десятиліть Миколі Єлізарову довелося самому очолити «антинародний режим», створений його батьком. Хоча звали його тоді вже (так само, як і до приїзду в СРСР) Цзян Цзінґо.

З берегів Східно-Китайського моря на батьківщину соціалізму

27 квітня 1910 року в родині китайського військового Чан Кайші (справжнє ім’я Цзян Чжунчжен) народився первісток. Хлопчика назвали Цзінґо, що має в китайській мові два значення — «той, хто керує державою» і «той, хто рятує світ». На відміну від більшості випадків, коли батьківські мрії, закладені в імені китайського немовляти, не справджуються, у випадку Цзян Цзінґо вони здійснилися. Принаймні щодо першого значення його імені-ієрогліфа — повністю.

Родина жила в мальовничому містечку Сікоу в південній приморській провінції Чжецзян. Навесні там, за виразом поета, «персикові і сливові дерева на схилах гір суперничають одне з одним красою». На момент народження свого старшого сина майбутній генералісимус Чан Кайші навчався в артилерійському училищі в Японії. Військові знання, набуті у Країні вранішнього сонця, він згодом використовував для запеклої і безкомпромісної боротьби з цією країною. Отож батько вперше побачив сина, коли тому вже виповнився рік, а Чан Кайші приїхав додому у відпустку. Втім, і повернувшися на батьківщину, батько не жив у рідному містечку, а служив у війську, брав найактивнішу участь у революційній війні і поступово став одним із найближчих соратників лідера китайської революції Сунь Ятсена. Малий же Цзінґо був цілком відданий в руки своєї матері Мао Фумей, яка народилася в глухій провінції. Все її виховання звелося до засвоєння патріархальних традицій. Вона була глибоко віруючою буддисткою і, може, завдяки цьому мала, за свідченням людей, що її добре знали, «безліч чеснот, а особливо щедрість».

Через певний час батько ввів додому другу дружину, і коли Цзян Цзінґо мав п’ять років, у нього з’явився молодший брат Цзян Вейґо.

У шість років Цзінґо пішов учитися. Одягнений у довгу кофту-курму і з традиційною косою на потилиці, він виконав обряд «трьох колінопреклонінь і дев’яти уклонів» перед зображенням Конфуція й табличками з іменами предків. Навчання зводилося до переписування ієрогліфів і заучування уривків зі старовинних книг. Проте такої освіти для Китаю початку XX сторіччя було вже мало. Отож 1922 року він поїхав з волі батька, який на той час служив у Ґуанчжоу (Кантоні), до Шанхая у школу європейського типу. Втім, радив сину Чан Кайші, й там він мав не забувати науку великих мудреців давнини. А головне, писав генерал сину: «Вранці вставай якомога раніше і виписуй ієрогліфи — сто чітким стилем і п’ятдесят скорописом».

У Шанхаї Цзінґо, крім навчання, захоплювався ще й спортом і політикою на боці лівих сил, одним із лідерів яких на той час став уже його батько. За участь в одній з демонстрацій 15-річного Цзінґо було виключено зі школи. Він самостійно поїхав до Пекіна, де вступив до училища іноземних мов. Але вже через два тижні за участь у новій демонстрації його було заарештовано. Після тижня, проведеного у в’язниці, він поїхав до батька в Ґуанчжоу.

На той час у Китаї, який скинув останнього імператора 1911 року, фактично не існувало єдиної держави. Формально всю країну на міжнародній арені представляв пекінський уряд, проте реальну владу у провінціях мали військові ватажки-генерали. В південній же провінції Ґуандун зі столицею Ґуанчжоу виник альтернативний лівий уряд на чолі із засновником Ґоміньдану доктором Сунь Ятсеном. Соціаліст (і водночас націоналіст) Сунь видавався занадто непокірним європейським державам та США, які неподільно володарювали тоді в Китаї, заохочували анархію, що панувала там, і мали — кожна свого — одного чи кількох «кишенькових» китайських генералів. Єдиним, хто простягнув руку дружби «послідовному борцю з імперіалізмом», виявився Ленін. Уже 1920 року до Сунь Ятсена приїхала місія Комінтерну. А 1923 року представницька делегація Ґоміньдану на чолі з батьком Цзінґо — Чан Кайші — відвідала СРСР, де вивчала ленінські революційні «ноу-хау», особливо досвід організації Червоної армії.

Після повернення з Радянської Росії Чан Кайші став начальником створеної за радянським зразком військової школи-академії. У ній викладало близько 100 «червоних радників» на чолі з героєм громадянської війни Василем Блюхером. А відповідальний працівник Комінтерну Бородін став головним політичним радником Сунь Ятсена. Китайські ліві націоналісти й російські комуністи переживали свій медовий місяць. Китайська компартія, що виникла 1921 року, увійшла до складу Ґоміньдану, а доктор Сунь надав комуністам місця у своєму Центральному виконавчому комітеті й керівництві місцевих організацій. У свою чергу, Ґоміньдан подав заявку на вступ до Комінтерну, складовою частиною якого вже була КПК.

Проте ідилія тривала недовго. Дві ліві партії насправді пропонували два взаємовиключних шляхи до оновлення країни. Комуністи хотіли, так само як і в Росії, здійснити соціальний переворот і знищити приватну власність. Теорія ж Сунь Ятсена, відома як «сань мінь чжуї» — «три народних принципи» («націоналізм», що зводився, перш за все, до звільнення від іноземного ярма, «народовладдя» і «народний добробут»), — передбачала створення ринкової економіки з потужною регулюючою роллю держави, яка повинна була мати власний сектор у великому виробництві і проводити активну соціальну політику. Слід відзначити, що Сунь Ятсен, на відміну від Леніна, був прибічником широких політичних свобод. Усю його теорію можна охарактеризувати як соціальну ринкову економіку з китайською національною специфікою. І хоч Сунь називав суспільство, яке він мріяв побудувати, «державним соціалізмом», було видно, що вкладав у ці слова цілком інший зміст, ніж комуністи.

У березні 1925 року доктор Сунь помер. А незабаром було оголошено, що в Москві створюється Університет трудящих Китаю ім. Сунь Ятсена. Приймальну комісію очолив сам голова лівого національного уряду Китаю Ван Цзінвей. Між представниками двох партій виникло справжнє суперництво за «високу честь» навчатися у Москві. Серед 300 щасливців виявився і Цзян Цзінґо. Ще одним вдалим абітурієнтом став майбутній реформатор комуністичної держави Мао — Ден Сяопін.

На той час Чан Кайші вже став фігурою номер один у Ґоміньдані, принаймні у військовій сфері. Відпускаючи сина до Москви, він робив політичний жест, підкреслюючи бажання і далі співпрацювати з СРСР. Окрім того, Чан Кайші, схоже, був не проти, щоб відправити свавільного підлітка туди, де вимоги до нього будуть суворішими і де він буде в меншій небезпеці. Як же помилявся генерал!

Одіссея у Країні Рад

У вересні 1925 року Цзян Цзінґо у складі групи з 22 осіб сів у Ґуанчжоу на пароплав. У Шанхаї вони пересіли на радянський корабель і у трюмі, в якому перед тим перевозили худобу, відправилися до Владивостока. А потім була довга подорож залізницею по Транссибірській магістралі. Під час численних і тривалих зупинок молоді китайці могли на власні очі ознайомитися з повсякденним життям країни, де перемогла соціалістична революція. І злидні, які панували в Сибіру, їх просто вразили, згадував через багато-багато років президент Тайваню. Реальність життя вельми розходилася з проголошеними ідеалами.

Втім, у Москві діти китайської верхівки потрапили в більш ніж комфортні умови, що швидко відновило їхню віру в ідеали соціалізму. Університет ім. Сунь Ятсена містився на Волхонці, у чотириповерховому будинку навпроти ще не знесеного тоді храму Христа Спасителя. На першому поверсі була їдальня, на другому, третьому і четвертому — бібліотека, аудиторії та гуртожиток. Годували студентів у ті голодні роки п’ять разів на день, видавали їм одяг, взуття, рушники для рук, обличчя і ванни, носовички, нижню білизну тощо. Ректором університету був Карл Радек — особистий друг і один із найулюбленіших учнів покійного засновника Радянської держави Володимира Ульянова-Леніна. Через кілька років Радек, як і більшість близьких до Леніна людей, «виявився» ворогом народу й загинув у сталінських катівнях. Але поки що блискучий Радек, який читав китайцям (!) курс історії Китаю, став найбільшим авторитетом для молодих прибульців зі Сходу.

Радек, так само як і Троцький, на відміну від Сталіна, вважав неможливою побудову соціалізму в одній окремо взятій країні. І всі перспективи «звільнення людства» пов’язував зі світовою революцією, яка мала от-от вибухнути. Дуже важливу роль у цих планах відігравав Китай. Буквально через кілька тижнів після початку занять поривчастий Цзян Цзінґо, який перед від’їздом з батьківщини став формальним членом Ґоміньдану, подав заяву про вступ до КІМу — Комуністичного Інтернаціоналу молоді — і став членом осередку китайського комсомолу при Московській міській організації ВЛКСМ. А незабаром очолив цей осередок. Звали його тоді вже Миколою Володимировичем Єлізаровим. В університеті відразу було запроваджено правило — кожний студент мав собі взяти російське ім’я. Так, Цзян став Єлізаровим, а його університетська симпатія Фен Фунен — дочка одного з військових керівників Ґоміньдану генерала Фен Юйсяна — Неждановою. Брат же її став Собіновим.

Підбір предметів в університеті був достатньо промовистим: російська мова, історія революційного руху в Китаї, на Сході та на Заході, діалектичний та історичний матеріалізм, політична економія, економічна географія, військова справа тощо. Згаданий генерал Фен, який через рік після відкриття університету ім. Сунь Ятсена особисто приїздив до Москви, щоб пересвідчитися, як вчаться там діти китайської лівої еліти, писав після повернення додому: «В інших країнах наші студенти вивчають техніку, будівництво, гірничу справу, медицину. В СРСР вони вивчають революцію».

Аудиторні заняття тривали вісім годин на день, надзвичайно багато часу займали різноманітні збори, які тяглися годинами. Того, хто йшов зі зборів до бібліотеки, називали «зубрилою», а хто надавав перевагу їжі перед безкінечними політичними дискусіями, — «дрібнобуржуазним елементом». Цзян Цзінґо не був ані першим, ані другим — у бібліотеці він просиджував годинами, але вже ввечері та вночі, після будь-яких зборів. Там він не за страх, а за совість студіював марксистську літературу.

В університеті панувала атмосфера бурхливих політичних дискусій — комуністи настільки гостро сперечалися з ґоміньданівцями, що часто доходило до бійок. Усередині ж комуністичної «фракції» китайських студентів списи ламали між собою сталіністи та троцькісти. Цзян-Єлізаров обрав собі місце на крайньому лівому фланзі політичного спектра — секретар комсомольського осередку університету був одним із найзапекліших троцькістів. Коли восени 1926 року Сталін завдав вирішальної поразки Троцькому в боротьбі за лідерство в партії (а через рік узагалі виключив свого конкурента з ВКП(б), комсомолець Єлізаров не змирився — він не боявся відверто висловлювати свої погляди (на що мало хто зважувався), ба більше — вступив до таємної троцькістської організації й почав підбивати своїх товаришів видавати брошури і проводити збори антисталінської спрямованості.

А навесні 1927 року «товаріщ Єлізаров» став перед нелегким вибором. Суперечності між Ґоміньданом і комуністами в Китаї на той час досягли нечуваної гостроти. За ініціативою представника Комінтерну в Китаї Михайла Бородіна (Ґрузенберґа) Національний уряд підписав секретний наказ про арешт командувача Народно-революційної армії генералісимуса Чан Кайші. Проте Чан не став бездіяльно чекати успіху комуністичного путчу, а завдав удар у відповідь. 12 квітня 1927 року він проголосив початок кампанії «очищення» Ґоміньдану від комуністів. Пролилася кров. Зокрема в Шанхаї розстрілювали членів «робітничих патрульних загонів», контрольованих КПК. Почалася перша війна між комуністами та Ґоміньданом, якій судилося тривати 10 років.

У Радянському Союзі вибухнула галаслива кампанія із засудження «зради» Чан Кайші. І в університеті ім. Сунь Ятсена найгостріше, найемоційніше засуджував генералісимуса… його власний син. «Зрада Чан Кайші не викликає подиву. Коли він на словах славив революцію, він уже почав потай зраджувати її. Для нього справа революції давно вже закінчилася», — виголошував тоді Єлізаров-Цзян. Тоді ж він заявив про вихід із Ґоміньдану й опублікував у радянській пресі заяву, в якій навіки відрікався від батька і проклинав його.

Наскільки щирим був тоді сімнадцятирічний юнак? Відповіді на це питання ми не отримаємо ніколи. Сам Цзян Цзінґо в опублікованих через багато десятиріч мемуарах стверджував, що просто не мав тоді іншого виходу — для того, щоб зберегти своє життя, він змушений був виголошувати ці облудні слова. І батько, мовляв, його зрозумів і потім схвалив цю «лжу на порятунок». Хоча для китайця-традиціоналіста, послідовника конфуціанства, відречення від батьків — гріх ще страшніший, ніж для віруючого християнина. Не випадково ж Конфуцій у своїх творах серед зразків праведників наводив приклад хлопчика, який не відганяв від себе уночі комарів, — з тим щоб маленькі кровопивці не турбували сон його тата, що спав поруч. Тим більше, що студентів-ґоміньданівців, які анафем своїй партії не проголошували, просто… відрахували з університету й відправили додому. А за кілька місяців перед цим Цзян не боявся відкрито виступати проти всесильного Сталіна на захист Троцького.

Через рік Єлізаров закінчив університет і подав заяву до військової школи особливого призначення. Після її закінчення Цзяна послали на навчання в Ленінград до Військово-політичної академії ім. Толмачова. Ці, як і всі наступні його призначення, відбувалися за рекомендацією або, принаймні, з відома китайської секції Комінтерну. Є відомості, що долю сина Чан Кайші тримав на контролі особисто Сталін. Про це свідчить і той факт, що в 1931 році Цзян Цзінґо побував у кабінеті Йосифа Віссаріоновича у Кремлі. Відповідний запис зберігся в архіві ЦК КПРС. З одного боку, син нового «лідера китайської контрреволюції» був класичним заручником, з другого — у випадку, якщо з нього вдалося б викувати «послідовного марксиста-ленінця», його можна було б використати в якійсь політичній комбінації проти батька.

Два з половиною роки, проведені в академії, дали Єлізарову можливість не лише ґрунтовно вивчити різні військові науки (зокрема, стратегію йому викладав маршал Тухачевський), але й поглибити свої знання з політики, економіки, філософії. Цзян чудово вчився, публікував статті в наукових журналах. Його було обрано до комсомольського бюро академії, а 1929 року він став кандидатом у члени ВКП(б). За рік перед цим Цзян оголосив про свій розрив із троцькістами.

Закінчивши в червні 1930 року академію з відзнакою, Єлізаров звернувся до радянських властей з проханням направити його служити в Червону армію — радянську чи китайську, — куди вирішить за потрібне «рідна Комуністична партія». Проте «рідна» розсудила інакше — військова кар’єра Єлізарова перервалася на багато років і відновилася вже в зовсім іншій армії. Зараз же випускник військової академії став… учнем слюсаря на московському заводі «Динамо». Адже в секретній характеристиці, складеній на нього при випуску з академії, було сказано: «З огляду на молодість, відсутність досвіду практичної роботи і соціальне походження посилати відразу до Китаю на відповідальну роботу не слід. Бажано послати на рік на виробництво».

«Раніше, — згадував Цзян Цзінґо, — мені не доводилося займатися важкою фізичною працею. Через два дні руки напухли, з’явилася ломота в попереку і всій спині. Я твердо вірив, що праця загартовує людину. Але мій місячний заробіток складав усього сорок п’ять рублів — як на нього прожити? Частенько доводилося відправлятися на роботу з порожнім шлунком.

Я мусив знайти спосіб якось покращити своє життя, тому вирішив вступити на вечірні інженерні курси. Водночас з’явилася можливість викладати на заводі військову справу. Тепер я щодня працював з восьмої ранку до одинадцятої вечора. П’ять місяців по тому мій заробіток складав 105 рублів. Життя залишалося нелегким, проте я відчував певне задоволення — був переконаний, що набутий досвід буде корисним для мене в майбутньому».

Не минуло й року, як «рідна партія» знову вирішила збагатити життєвий досвід свого кандидата Єлізарова — з Москви його відрядили працювати колгоспником у глухе село Жоково між Москвою та Рязанню. При цьому Єлізаров не отримав жодної посади, як інші робітники — «організатори колгоспів». Він змушений був працювати в полі, і лише випадок — тривала хвороба голови сільради — дозволив молодому китайцю фактично його заступити.

Наступним місцем заслання став Алтай — «рідна партія» розсудила, що на селі в її «вірного сина» занадто комфортні умови для життя. Про дев’ять місяців 1933 року, проведених Цзян Цзінґо в Сибіру робітником золотих копалень, документальних свідчень не збереглося. В мемуарах Цзяна цим місяцям присвячено шість слів: «Це був найважчий період мого життя».

Лише наприкінці 1933 року це життя змінилося на краще — Єлізаров отримав дозвіл поїхати на одну з великих будов соціалізму — Уральський завод важкого машинобудування в Свердловську. Уралмаш, одна з найбільших індустріальних будов першої п’ятирічки, на той час був чимось на кшталт місця почесного заслання, куди Сталін поступово прибирав кадри, пов’язані з опозицією. Для колишнього троцькіста це був не найгірший варіант.

На Уралмаші Єлізаров зробив стрімку кар’єру — працював слюсарем, бригадиром ударної бригади слюсарів, заступником начальника цеху з адміністративно-господарської роботи. А вже наступного, 1934 року став спершу відповідальним секретарем, а тоді й виконувачем обов’язків головного редактора заводської багатотиражки «За тяжелое машиностроение». Свердловський журналіст Михайло Банніков, що працював відповідальним секретарем під керівництвом Єлізарова, згадує: «Коля показав себе грамотним, вправним керівником, здатним, наприклад, диктувати «з коліс» цілі статті. Бувало, редакційний ранок починався з того, що шеф заглядав до свого відповсека, питав про номер, що готувався. І якщо залишалася «дірка», то заспокоював: “Нічого, я сам заб’ю її”».

Окрім роботи в газеті, Єлізаров писав для серії «Історія заводів та фабрик» історію Уралмашу. За свідченнями його співробітників, він встиг чимало написати і нібито навіть підготував текст до друку. Проте позаяк 1937 року доля його різко змінилася (про що мова попереду), цю книгу ніколи не було видрукувано, а текст втрачено.

У вільний час Микола охоче їздив з колегами за місто відпочивати, брав участь у вечірках, де, за спогадами товаришів, співав російські пісні, виконував кавказькі танці з ножем у зубах.

На заводі Єлізаров познайомився з токарем Фаїною Вяхревою. Білява блакитноока Фаїна була, за спогадами людей, що її знали, «дівчинкою дуже скромною, розумною». Вона народилася 1916 року в Єкатеринбурзі в родині робітників-білорусів, евакуйованих на Урал під час Першої світової війни. Фаїна дуже рано втратила батьків і тільки завдяки підтримці старшої сестри не потрапила до дитячого будинку, змогла закінчити ФЗУ і здобути робітничу спеціальність. 1935 року комсомолка Вяхрева вийшла заміж за Єлізарова. Білоруська дівчина тоді не знала, що через кілька десятиліть їй судилося стати першою леді Китайської Республіки. А поки що в молодої родини народився син Ерік.

Наприкінці 1936 року, після семи з лишком років перебування в кандидатах, Єлізаров став членом ВКП(б). «Тепер мій життєвий шлях — прямий і відкритий, шлях комуніста, борця за справу робітничого класу. Віддаю все своє життя за справу Леніна—Сталіна», — писав Єлізаров у заяві про вступ. На партійних зборах у друкарні газети, де вирішувалося питання про вступ, один із робітників сказав: «Єлізаров — син колишнього, але зрозумів нашу лінію і пішов проти батька. У наших робітників добра думка про Єлізарова». Збори одноголосно перевели Єлізарова в члени ВКП(б). Здавалося, що почався «золотий» період у радянському житті Єлізарова.

Проте тривав той період вельми недовго — лише кілька місяців. На самому початку 1937 року були «викриті», заарештовані, а трохи згодом розстріляні Євген Цетлін, завідувач бюро технічного обслуговування «Уралмашу» (у минулому секретар ЦК комсомолу й один з улюблених учнів Бухаріна) і Лев Авербах, перший секретар Орджонікідзевського райкому ВКП(б) м. Свердловська, що був перед тим секретарем парткому «Уралмашу». Біда полягала в тому, що обидва вони були близькими друзями Єлізарова, а Авербах навіть давав йому рекомендацію для вступу в партію. На районній партійній конференції в лютому 1937 року згадали про зв’язки Єлізарова з троцькістами, а в партійну організацію надійшов донос на «японського шпигуна, який окопався в редакції заводської багатотиражки і має три прізвища: 1) Єлізаров, 2) Чан Кайші, 3) докладно мені не відоме, але починається, здається, на Цян». Бюро райкому ухвалило: «В колективі редакції газети «За тяжелое машиностроение» не було більшовицької пильності. Газета не раз припускалася ворожих виступів. Звільнити тимчасово виконуючого обов’язки відповідального редактора Єлізарова і підсилити склад редакції перевіреними партійними кадрами». За всіма канонами сталінського «соціалістичного реалізму» 1937 року в комуніста Єлізарова залишався один шлях: арешт, надзвичайна судова «трійка» і «десять років без права листування», тобто розстріл. Проте сталося диво: секретар міськкому партії Михайло Кузнецов публічно заявив: «Він ще вчиться в нас, він молодий у нашій партії. Ми його направили в таку організацію, де він під керівництвом міського комітету партії, міськради буде виправлятися». Цією організацією стала міськрада, куди Єлізарова було призначено заступником завідувача оргвідділу.

Хоча, цілком можливо, ніякого дива насправді не було, а Кузнецов просто отримав відповідну вказівку від Сталіна.

Чан Кайші ніколи не забував свого старшого сина, якого він так необачно відправив учитися в «безпечне місце». «Як мені не вистачає мого сина! Я поганий батько, не зміг потурбуватися про нього», — звірявся генералісимус своєму щоденнику в 1930 році. 1931 року слюсар заводу «Динамо» був на волосину від повернення додому. Саме тоді ґоміньданівська поліція заарештувала в Шанхаї професора французької і німецької мов Гілера Нуланса, який виявився шефом Далекосхідного бюро Комінтерну Яковом Рудником. Кремль через удову Сунь Ятсена запропонував Чан Кайші обміняти Рудника на Цзян Цзінґо. Сун Мейлін, улюблена третя дружина генералісимуса, гаряче радила чоловікові згодитися. Проте Чан після важких душевних мук відмовився: «Ні, я скоріше згоджуся, щоб Цзінґо залишався на засланні і навіть загинув у Росії, ніж виміняю його на злочинця. Матиму я спадкоємця чи ні — на те Божа воля. Але я не можу порушити закон, зрадити країну, заплямувати честь свого імені. Навіть заради сина».

У 1937 році ситуація в Китаї змінилася. Японія, яка ще 1931 року захопила північно-східні провінції і створила там маріонеткову державу Маньчжоу-Ґо, готувала широкомасштабну агресію проти власне Китаю. Комуністи, які зазнавали постійних поразок у боях із Ґоміньданом, настійливо просили Чан Кайші припинити «міжусобну війну» і разом виступити проти іноземних агресорів. Генералісимус уже добре знав підступність своїх «нових старих» союзників. Проте після довгих вагань усе ж згодився на мир та спільний фронт проти японців. Але поставив умову: йому має бути повернено сина.

У березні 1937 року потенційного «ворога народу» разом з родиною викликали із Свердловська до Москви. Через пару днів його уральські друзі отримали телеграму — «зустрічайте поїзд Москва — Владивосток». За кілька хвилин, що поїзд стояв у Свердловську, Єлізаров устиг сказати друзям: «Давайте прощатися. ЦК посилає мене до Китаю із завданням повернути батька на наш бік». Так скінчилася дванадцятирічна одіссея китайця Країною Рад.

Як Микола знову перетворився на Цзінґо

«Кістки і м’ясо з’єдналися, син повернувся з Росії, — записав у щоденнику Чан Кайші. — Розлука тривала дванадцять років, тепер духи предків можуть заспокоїтися».

Після короткої зустрічі з батьком та мачухою у Нанкіні, сімейна пара з немовлям вирушила до рідного міста Цзінґо — Сікоку. Там родичі вирішили влаштувати синові, що не був удома 12 років, іспит — чи впізнає він рідну матір. Поруч із Мао Фумей у вітальні всілося з десяток її родичок та подруг, одягнених у національне вбрання. Іспит мав не лише сентиментально-родинне значення. Чутки, до того ж перебільшені, про «подвиги» Цзінґо в Радянському Союзі, про його відречення від батька, про непохитні комуністичні (а отже ворожі) переконання, про повну русифікацію вирували не лише його рідним провінційним містечком, а всім Китаєм. І нині він мав довести, що не втратив на чужині свого китайського єства.

Проте справжнього іспиту не вийшло. Щойно побачивши сина, мати заридала, підхопилася й побігла до нього, називаючи його ласкавими дитячими прізвиськами. Заплакав і син в обіймах матері.

Наступні вісім місяців стали для Цзінґо періодом «реабілітації». Адже з’ясувалося, що в СРСР він добряче підзабув рідну мову. «Батька дуже непокоїло те, що в мене немає глибокого розуміння китайської етичної філософії, що я не проникся ідеєю національного будівництва», — згадував згодом Цзян Цзінго. «Звіт про твоє перебування в Росії тобі краще перекласти китайською самому, — ставив генералісимус завдання сину. — Ти маєш спеціально зайнятися китайською, згадати ієрогліфіку, вміти вільно викладати свої думки на папері».

Процес «китаїзації» активно проходила і його дружина Фаїна. Ще під час першої зустрічі з свекром-генералісимусом та його улюбленою дружиною Сун Мейлін вона віддала їм максимальну шану, сказавши, що є сиротою й просить їх бути їй за батька та матір. Через кілька місяців лідер Ґоміньдану визнав вибір сина й особисто дав невістці ім’я Цзян Фанлян (де Цзян — родинний ієрогліф, «фан» означає «правильний», а «лян» — «доброчесний»). Онука Еріка генералісимус нарік Сяовенем (де «сяо» — «повага до батьків», а «вень» — «освіта»). Щоправда, перед цим родинній парі, що мала вже майже три роки сімейного стажу, дворічну дитину й очікувала на другу, довелося відбути ще одне весілля — за китайськими звичаями. Чан Кайші хотів, щоб його невістка поводилася як типова китайська жінка. І золотоволоса красуня доклала всіх зусиль до цього. За рік вона вивчила китайську мову, під керівництвом свекрухи осягала традиційні звичаї.

Нарешті батько дійшов висновку, що син достатньо адаптувався до умов батьківщини та ідеології Ґоміньдану. Попри це, ще протягом багатьох років первісток Чан Кайші мав серед ґоміньданівської еліти прізвисько Більшовик.

Керівники націоналістів вельми насторожено ставилися до самої думки про те, щоб Цзян Цзінґо став спадкоємцем батька. І хоча зрештою так і сталося, Росіянину (ще одне його прізвисько) довелося подолати величезні перешкоди.

Він, судячи з усього, під час свого вимушеного усамітнення в рідному містечку розлучився з ідеями марксизму-ленінізму-сталінізму, з концепціями диктатури пролетаріату і світової соціалістичної революції чи, принаймні, перестав їх вважати незаперечними. Водночас він не відчував себе школярем-переростком, здатним лише на те, щоб вислуховувати повчання нових метрів. Навпаки, радянське минуле, поєднуючись із китайським сьогоденням, народжувало бурю думок. Він казав: «У мене купа ідей, дайте мені втілити їх. Я хочу випробувати себе там, де важче».

Кипуча енергія, яка поєднувалася з непідробним аскетизмом в особистому житті, разюче відрізняла його від більшості ґоміньданівських керівників, які звикли жити в зовсім іншому ритмі й не цуралися найрізноманітніших «радощів життя».

Ставши одним із діячів Ґоміньдану, Цзян Цзінґо неодноразово стверджував, що комунізм — чуже для Китаю явище. Разом із тим деякі ідеологічні постулати, привезені з СРСР, виявилися, за певної адаптації, придатними й для використання в ідеологічній роботі Ґоміньдану. Цілу низку статей та доповідей, написаних Цзян Цзінґо в Китаї в 1940—1950-х роках, можна було без особливих правок друкувати в тогочасній радянській пресі. Такі як «Партія — душа революційної армії», «Революційна дружба — велика сила», «Виконати свій обов’язок — служити масам», «У боротьбі, жертвуючи собою, виконаємо трирічний план». Цзян Цзінґо і в Росії, і в Китаї дуже любив цитувати сталінську формулу «Кадри вирішують усе» (в Китаї, звісно, без посилання на автора). Саме Цзян Цзінґо активно запроваджував у теоретичну базу і практичну роботу Ґоміньдану ідеї про керівну роль партії й необхідність постійного виховання мас.

Нищівна поразка і перемога на окремо взятому острові

Протягом багатьох років Цзян Цзінґо посідав порівняно невисокі посади в ґоміньданівській адміністрації — заступника начальника відділу безпеки в адміністрації провінції Цзянсі, спеціального уповноваженого — контролера по округу Ганьнань, завідувача навчальної частини Центральної нарсомольської школи (Народний союз молоді — молодіжна організація Ґоміньдану, а сама школа — кузня партійної еліти), начальника Головного політичного управління Молодіжної армії (у складі 8 дивізій). Так минуло 7 років, під час яких війська Ґоміньдану й союзних їм на той час комуністів зазнавали поразки за поразкою від японців, які скуповували дедалі більшу частину Китаю.

І лише в серпні 1945 року все докорінно змінилося — Радянський Союз вступив у війну проти Японії, американці піддали атомному бомбардуванню Країну вранішнього сонця, й за кілька днів Токіо капітулював.

Тепер на порядок денний стало вкрай важливе питання: хто — комуністи чи ґоміньданівці — встановить контроль над величезними й чи не найрозвинутішими у країні районами Маньчжурії, куди на зміну японським прийшли радянські війська?

Генералісимус відрядив свого сина — знавця російської мови і радянських звичаїв — до Харбіна — встановлювати контакти з радянською військовою адміністрацією. Двічі в 1945 році Цзян Цзінґо виїздив у складі делегацій Китайської республіки до Москви, де, зокрема, зустрічався сам на сам зі Сталіним. Проте виграти цю дипломатичну гру чи бодай здобути хоч якісь суттєві результати сину Чан Кайші не вдалося. Ґоміньданівський уряд був змушений визнати незалежність Зовнішньої Монголії, яку доти вважав невід’ємною частиною Китайської держави, хоча Радянський Союз проголосив там Монгольську Народну Республіку і встановив над нею свій повний контроль ще 1921 року. Та й щодо головного питання ґоміньданівців чекало фіаско — виведення радянських військ із Маньчжурії 1946 року було організовано таким чином, що владу на цих територіях і всі багаті матеріальні ресурси захопили комуністи, які негайно розпочали нову війну проти Ґоміньдану.

Обмеженість місця не дозволяє переповідати всі перипетії громадянської війни 1946—1949 років у Китаї. Підсумок відомий — Ґоміньдан зазнав повної поразки, і 10 грудня 1949 року літак із генералісимусом Чан Кайші та його сином Цзян Цзінґо, який на той час став найближчим помічником батька, відірвався від злітної смуги аеропорту Ченду, на яку через 25 хвилин увірвалися танки комуністів, і взяв курс на Тайвань. Але ще перед цим, улітку 1948 року, Цзян Цзінґо мав досвід, щоправда негативний, керівництва економікою. В умовах наступу комуністів галопуюча інфляція і спекуляція підривали тил Ґоміньдану. Було вирішено запровадити «золотий юань», змусити населення поміняти на нову стійку валюту всі їхні запаси золота, срібла та іноземної валюти, а ціни на всі товари заморозити. Цзян Цзінґо отримав посаду економічного комісара в Шанхаї — найбільшому економічному центрі країни. Він сформував спеціальні «загони приборкання і творення» з 12 тисяч молодиків, які почали «нищення тигрів» — буквально розгромили весь чорний ринок величезного міста і за один місяць вилучили золота, срібла та валюти на 300 мільйонів доларів — колосальна сума як на ті часи! Але очікуваний «золотий вік» — зі справедливою торгівлею за національну валюту і за фіксованими цінами — чомусь не прийшов. Ринок розвалився взагалі — з продажу зникли будь-які товари, і населення міста почало голодувати. Урядові довелося відмовитися від свого експерименту і відкликати Цзян Цзінґо з Шанхая. Слід відзначити, що зі свого невдалого шанхайського досвіду Цзінґо зробив дуже далекосяжні висновки — ніколи більше за всю свою багаторічну активну політичну діяльність він не намагався «ґвалтувати» економічне життя.

Навесні 1950 року на Тайвані — «останньому притулку» Ґоміньдану — панувала атмосфера безнадії. До 7 мільйонів корінних мешканців острова долучилося ще понад два мільйони біженців з континентального Китаю — це були переважно вояки, офіцери та чиновники. Лише незначній частині з них вдалося вивезти на острів родини. Розбита армія була деморалізована. Хайнань — другий великий острів, де з осені закріпилися ґоміньданівці, комуністи у квітні 1950-го захопили за 6 днів. А головне, американці — єдина й остання надія — дійшли висновку, що Ґоміньдан, який «програв» величезний континентальний Китай, уже ніщо не врятує. І тому витрачати сили на його підтримку немає сенсу. Більшість тайванців вважала встановлення комуністичної влади меншим злом порівняно з кривавою війною. Тим більше, що прибульці захопили практично всю владу на Тайвані, а небагатих ресурсів не вистачало на всіх — нічого було їсти, ніде жити.

Порятунок прийшов неочікувано — 25 червня 1950 року північнокорейські комуністи несподівано перейшли 38-му паралель і напали на Південну Корею. Їй на допомогу під прапором ООН прийшли американські війська, а північнокорейським комуністам — кілька мільйонів їхніх китайських однодумців-«добровольців». З 1950-го до 1953 року тривала корейська війна, де фактично воювали між собою США та комуністичний Китай за підтримки СРСР.

Чан Кайші отримав час, щоб перегрупувати свої сили, а також військову підтримку американського флоту як гарантію проти вторгнення.

Проте позиція Ґоміньдану залишалася вкрай хиткою. І Пекін, і Тайбей визнавали (і визнають досі), що існує одна держава — Китай, а Тайвань — лише провінція цієї держави. І уряд КНР у Пекіні, і уряд Китайської республіки на Тайвані вважали і вважають кожний себе єдиним законним урядом єдиної країни. А двом урядам в одній країні, як відомо, тісно.

У Ґоміньдану залишався єдиний шанс — на практиці здійснити на одному окремо взятому острові те, що послідовники доктора Сунь Ятсена 25 років лише обіцяли, обіцяли, обіцяли зробити в усьому Китаї — побудувати квітучу економіку загального добробуту.

І Чан Кайші та його сину і наступнику Цзян Цзінґо вдалося зробити це! Можна було б довго розводитися про «тайванське економічне диво». Але — тільки кілька цифр: у 1950 році валовий внутрішній продукт у розрахунку на душу населення в розореному багаторічною війною злиденному континентальному Китаї і не менш злиденному Тайвані були практично однакові: 1:1. У 1973 році (коли Цзян фактично перебрав владу з рук тяжко хворого батька) співвідношення було 6,5:1 на користь Тайваню. У другій половині 1990-х ВВП на душу населення на Тайвані був уже в 25 разів вищий, аніж у КНР. І це після всіх таких успішних економічних експериментів комуністичної влади! Звичайно ж, континентальний Китай, який у 60 разів перевищує за населенням Тайвань, уже зараз має більшу абсолютну вагу в економіці світу. Але те, що Тайвань зі своїм трохи більшим за 20 мільйонів населенням посідав за підсумками минулого року 14-те місце у світі за обсягами зовнішньої торгівлі і 4-те місце за золотовалютними запасами — про щось та говорить.

Цзян Цзінґо в період з 1950-го по 1965 рік, будучи фактично правою рукою свого батька-президента, обіймав одночасно десятки посад, серед яких були такі екзотичні, як генеральний директор компанії з виробництва навчальних фільмів для працівників сільського господарства. Проте головні сфери його діяльності — контроль над спецслужбами, які вели вкрай жорстоку боротьбу з «комуністичними агентами», «саботажем» і навіть «поразницькими настроями», та політична (читай антикомуністична) робота в армії. Сам Цзян постійно читав своїм бійцям лекції на теми «Правда про агресію російського імперіалізму в Китаї», «Політробота в армії — важка, але почесна справа», «Революційне серце, умілі руки» тощо.

«Коли 1952 року кампанію з перетворення партії було завершено, реорганізований Ґоміньдан разюче нагадував свого заклятого ворога — Комуністичну партію Китаю», — пише американський історик Стів Цан.

Державна система Тайваню стала, таким чином, немовби дзеркальним відображенням комуністичних режимів: усе схоже, все таке саме, тільки ліва та права сторони помінялися місцями. Хоча, звичайно, тоталітарним режим не був ніколи, опозиція завжди існувала. Та й в економічному плані на острові панували ринкові закони.

1965 року Цзян Цзінґо став міністром оборони, а 1969-го — ще й заступником спікера парламенту.

Навіщо руйнувати те, що сам побудував?

1973 року 86-річний Чан Кайші тяжко захворів і фактично відійшов від управління державою. Генералісимус помер 5 квітня 1975 року. І хоча ще три роки обов’язки президента формально виконував віце-президент Янь Цзягань, фактично всю повноту влади вже з 1973-го зосередив у своїх руках Цзян Цзінґо. 1978 року він був і формально обраний президентом. І до самої смерті 13 січня 1988 року залишався на чолі Тайваню.

На роки його правління припали нові нелегкі випробування для Ґоміньдану. Ще 1971 року місце Китаю в ООН, яке від 1945 року займали чанкайшісти, було передане комуністичному Пекіну. Вже в першій половині 1970-х практично всі країни світу розірвали дипломатичні відносини з Тайбеєм — це було неодмінною умовою встановлення повномасштабних відносин із Пекіном. Країна, попри свої високі економічні показники, фактично потрапила до дипломатичної ізоляції. Другим викликом стала нафтова криза 1974 року — для країни, що на той час виходила на світовий ринок переважно із продукцією легкої промисловості та пластмасами, це було вкрай небезпечно.

І команда Цзян Цзінґо чудово справилася з викликами часу. Йому вдалося провести модернізацію економіки, створити на Тайвані базу власної важкої індустрії, а з початку 1980-х років здійснити прорив на ринок високих технологій — і нині Тайвань є одним з найбільших у світі виробників аудіо- та відеотехніки, комп’ютерів та вузлів до них.

Цзян Цзінґо вдалося на практиці побудувати той «державний соціалізм», про який ще на початку XX століття писав Сунь Ятсен, або ж соціальну ринкову економіку з китайською специфікою. Саме в цзянівському Тайвані був і є один із найнижчих у світі коефіцієнтів Джині — розриву у рівні споживання 20 відсотків найбагатших і 20 відсотків найбідніших громадян.

Ще одним звершенням Цзяна став демонтаж авторитарного однопартійного режиму, який він сам вибудовував на Тайвані багато років. Ухвалена 1947 року ще на континенті конституція Китайської республіки мала цілком демократичний характер, передбачала багатопартійну систему, свободу слова, друку тощо. Біда була тільки в тому, що ще 1949 року у зв’язку із введенням на Тайвані військового стану її дію було «тимчасово» призупинено. І так тривало… 38 років.

14 липня 1987 року президент Цзян офіційно скасував надзвичайний стан у «Тайванському районі Китайської республіки». Він не встиг завершити процес переходу країни до повноцінної демократії: це завдання випало на долю Лі Денхуея — наступного президента, учня і послідовника Цзян Цзінґо. Проте необхідність переходу до демократії і план цього переходу розробив саме Цзян.

Після смерті Цзян Цзінґо виявилося, що президент країни із золотовалютними запасами в $40 млрд не мав ніякої нерухомості ані на батьківщині, ані за кордоном, не було в нього навіть власного банківського рахунку. Його вдові Фаїні-Фанлян, з якою він прожив 53 роки, довелося клопотатися про призначення пенсії за втратою годувальника. Цзян Цзінґо не залишив родині ніякого спадку. Після нього залишився тільки Тайвань — країна з однією з найефективніших у світі економік, яка впевнено стала на шлях демократичного розвитку.