Йосип Броз Тіто: Фундатор «іншого» соціалізму

«Дорогой товарищ Тито!

Ты не виноват».

Так сказал Хрущев Никита,

Прилетев в Белград.

Радянський фольклор 50-х років минулого сторіччя

1977 року, під час чергового візиту до СРСР голови Президії СФРЮ маршала Тіто, в київському кінотеатрі «Україна» перед початком художнього фільму як кіножурнал замість набридлої радянської кінохроніки показували коротенький документальний фільм про Югославію, югославського ж виробництва. На екрані з’явилося мальовниче морське узбережжя з абсолютно розкішними, за радянськими мірками, готелями. А потім — гірський схил, що його орав — ні, не трактором, а конем — молоденький хлопчина. Камера крупним планом показала його ноги в стареньких кросівках і вилинялих блакитних джинсах. І тут на цілий зал пролунав юнацький голос, сповнений захвату, змішаного з обуренням: «Іч, падлюка! В нас ці джинси 250 рублів коштують, а він у них землю оре!»

Такі джинси, в яких юний югославський селянин ішов за плугом, на чорному ринку Києва тоді справді коштували дві — дві з половиною місячні зарплати молодого радянського спеціаліста й були недосяжною мрією для багатьох юнаків та дівчат — адже за більш прийнятною ціною в магазинах щось таке не продавалося в принципі. Югославське взуття та одяг (не джинси), які в невеликих кількостях усе ж з’являлися в радянській торговельній мережі, були страшенним дефіцитом і цінувалися серед молоді майже так само високо, як «справжня фірм?» з Америки чи Західної Європи. В абсолютно закритому СРСР лише лічені щасливці після тривалих поневірянь по профкомах та парткомах могли собі оформити туристичну путівку до «цілком соціалістичних» Польщі чи Болгарії. Поїздка ж до Югославії була взагалі недоступною для пересічної радянської людини. Країна, де в крамницях «було все» (приблизно, як у нинішній Україні), видавалася дивним гібридом західного «споживацького раю» та такого звичного, «свого» соціалізму з його тотальними дефіцитами й регламентацією кожної думки і слова, принаймні проголошеного публічно. Інформації про Югославію було дуже мало, проте ми знали, що там щороку відпочивають сотні тисяч західноєвропейців, водночас сотні тисяч югославів працюють у Західній Німеччині та інших «імперіалістичних» країнах, на націоналізованих підприємствах існують робітничі ради, які буцімто ними й керують. Югославія наочно демонструвала, що, окрім радянської моделі соціалізму, яка, крім СРСР, панувала й у Польщі та Болгарії, Угорщині та Чехословаччині, В’єтнамі та Монголії, можливий ще й якийсь «інший», «альтернативний» соціалізм. Створила ж цю соціалістичну Югославію й беззмінно керувала нею багато десятиріч людина з худорлявим, немовби кутим із заліза обличчям — маршал Йосип Броз Тіто.

Селянський син стає соціалістом і офіцером

Йосип був сьомим з п’ятнадцяти дітей хорватського селянина Франьо Броза. Він народився 7 травня 1892 року в селі Кумровец в області Загоріє на північ від Загреба. Згідно з існуючими ще й досі в Хорватії стереотипами, загоряки — вперті, дуже витривалі та мужні. А ще — довголітні, попри те, що люблять добряче випити. Броз Тіто цілком відповідав усім характеристикам типового загоряка.

Мати майбутнього маршала Марія походила з села за десять кілометрів від Кумровца. Але лежало те село вже не в Хорватії, а в Словенії, відтак Явершеки були чистокровними словенцями. Малий Йосек, як на словенський манір називав улюбленого онука дід Мартін (хорватською ім’я хлопця звучало Йожа), до восьми років жив не стільки в Кумровці, скільки в материного батька в Словенії, де харчувався набагато краще, ніж удома. Це була своєрідна матеріальна підтримка з боку Мартіна своїй дочці та її родині. А через п’ять десятиріч, коли Тіто став на чолі югославської держави, багато хто помітив, що його вимова — нетипова для хорвата, розмовляє він рідною мовою з якимось дивним акцентом. Спершу думали, що то на нього так вплинули роки, які провів у Росії. Але виявилося, що просто Тіто зберіг на ціле життя словенську вимову та побудову речення.

1900 року в Кумровці було вперше відкрито школу, і Франьо Броз, на відміну від більшості односельців, які вважали навчання панськими витребеньками, віддав сина вчитися. Відтак до 1907 року, коли його освіту через матеріальну скруту було завершено, Йосип закінчив п’ять класів початкової школи та два класи гімназії.

Хорватія за часів дитинства Тіто була автономною частиною Угорського королівства у складі Австро-Угорської імперії. Угорці, котрі за кілька десятиріч перед тим виторгували собі у Відні широку автономію, провадили політику насильницької мадяризації хорватів, які всіляко тому опиралися. Існувала також економічна дискримінація Хорватії в Угорському королівстві. 1903 року, коли майбутньому маршалу було 11 років, у його рідному селі відбулися антиугорські заворушення. Селяни зірвали угорський прапор з вокзалу на залізничній станції недалеко від села. Війська жорстоко придушили заворушення, вбивши одного селянина й поранивши півтора десятка. Як покарання в Кумровці було тимчасово розміщено військову частину, й у будинку Брозів, наприклад, три місяці мешкали чотири угорських гонведи, яких родина мусила годувати власним коштом — діти, які ніколи не їли досита, в цей час були зовсім голодними.

1573 року коло Кумровца угорці та австрійці розгромили повстанську армію хорватського «селянського короля» Матії Губеца, якого було відвезено до Загреба, «короновано» розпеченою залізною короною й четвертовано. Ще на початку XX сторіччя та битва 300-річної давності була основним мотивом ігор хлопчаків Кумровца. Вони гралися не в якусь абстрактну війну, а «в Губеца», яким найчастіше був Йожа Броз. І в тих дитячих «битвах» хорватські селяни завжди перемагали угорських та австрійських рицарів…

Родина Брозів була заможнішою порівняно з більшістю односельців — у Франьо було близько 4 гектарів землі. Попри це, їхнє «багатство» було дуже відносним. Так, у хаті було лише одне ліжко, на якому спали батьки, немовлята ночували на печі, а старші діти — на нарах-антресолях під стріхою. Тіто згадував, як одного разу, коли батьки відлучилися з дому на цілий день, він підбив двох своїх сестер зварити та з’їсти свинячу голову, яку мати припасла на Різдво. Діти були покарані двічі: від обжерства в них страшенно заболіли животи, а потім вони ще й отримали жахливу прочуханку від батьків…

Та навіть відносний добробут Брозів незабаром закінчився. Батько заплутався в боргах, від безвиході почав зловживати алкоголем, зрештою був змушений продати свою землю й на старість з господаря перетворився на наймита. Щоправда, сталося це за кілька років по тому, як майбутній лідер нації назавжди покинув батьківську оселю. А поїхав він із села 1907 року, п’ятнадцятирічним. Батько хотів відправити свого улюбленого сина до Америки, яка видавалася хорватським селянам землею обітованою. Проте грошей на квиток за океан нашкребти так і не вдалося. Відтак 15-річний хлопець став учнем у слюсарно-механічній майстерні в місті Сісак. Його дядько, який зробив блискучу кар’єру — був фельдфебелем австро-угорського цісарсько-королівського війська, — саме отримав призначення до Сісака, по дорозі до нового місця служби завітав до рідного села, взяв із собою племінника і влаштував його учнем до майстерні. Через три роки Йосип отримав сертифікат підмайстра механіка. Наприкінці свого учнівства, 1910 року, майбутній лідер Югославії зважився на досить серйозний для маленького містечка крок — вступив до профспілки, а відтак автоматично став членом Соціал-демократичної партії Хорватії та Славонії.

Рік Броз був механіком на заводі в Загребі, 1911 року вирушив до Чехії, де був механіком спочатку на металообробному заводі в місті Їнець-Ценкове, потім на пльзенській «Шкоді». Згодом пропрацював по кілька місяців на автомобільних заводах — «Бенц» у німецькому Мангеймі й «Даймлер» у Відні. Там він добре оволодів німецькою мовою і став механіком високої кваліфікації, а ще — активним соціал-демократом.

1913 року 21-річного парубка було призвано до армії. Служив спершу у Відні, а потім у 25-му піхотному полку в Загребі. Під час армійської служби майбутній маршал відкрив у собі новий талант — став спершу чемпіоном свого полку з фехтування рушницею з багнетом, а потім виборов друге місце на загальноармійських змаганнях з цього військового виду спорту. В нагороду його було відряджено до школи молодших офіцерів у Будапешті, й за півроку Йосип Броз отримав чин фенріха (щось на зразок прапорщика в армії Романових). Відтак, коли 1914-го почалася Перша світова війна, Броза було призначено командиром взводу. Війну він сприйняв, м’яко кажучи, без захвату, його навіть було заарештовано за антивоєнну пропаганду, проте після кількох тижнів попереднього ув’язнення в Петроварадинській фортеці звинувачення було визнано недоведеним, і Броза відправили на фронт, навіть не позбавивши офіцерського звання.

Пригоди хорвата в Росії

4 квітня 1915 року взводний командир Йосип Броз потрапив у російський полон у Галичині, біля містечка Окна. Попри свою слов’янську нелюбов до угорців та соціалістичне небажання брати участь в «імперіалістичній бійні», він став полоненим не добровільно, а після запеклої рукопашної сутички. Росіяни змогли подолати майстра фехтування тільки підступним ударом у спину. Тяжко поранений офіцер пролежав у шпиталі в Свіязьку неподалік Казані 11 місяців — до рани долучилося запалення легенів, потім — висипний тиф, і Йосип був на волосину від смерті. 1916 року, працюючи разом з іншими полоненими на будівництві залізниці на Уралі, Броз установив перші контакти з робітниками-більшовиками. У травні 1917 року розконвойований військовополонений, який працював механіком на млині в селі на Уралі, сховався в залізничному вагоні між мішками зі збіжжям і втік до Петрограда. Там він за чужими документами найнявся працювати на Путиловський завод, брав участь у славнозвісній Липневій демонстрації, з якої мало початися збройне повстання більшовиків проти Тимчасового уряду, а після придушення більшовицького путчу відправився через Фінляндію до Швеції, щоб через цю нейтральну країну повернутися додому «робити революцію». Поблизу фінського міста Улеаборга (Оулу) Броза затримала поліція. Він мав документи на ім’я російського селянина, але сильний акцент однозначно свідчив, що затриманий — не росіянин. Після кількох тижнів ув’язнення в Петропавлівській фортеці хорватський в’язень, зрештою, назвав своє справжнє ім’я й був… просто повернутий до табору військовополонених у Сибіру. Наприкінці жовтня 1917 року Броз уступив до інтернаціонального загону Червоної гвардії в Омську й одночасно, як сам стверджував пізніше, став членом більшовицької партії. Незабаром білогвардійці розгромили омських червоних. Броз якийсь час переховувався в селі Михайлівка, потім змушений був тікати далі, в казахські степи, де майже рік працював механіком на млині місцевого багатія Ісая Джаксанбаєва й навіть досить добре вивчив казахську мову.

Ще в Михайлівці у 26-річного втікача почався бурхливий роман з 14-річною дочкою місцевого селянина Пелагією (яка згодом іменувала себе Поліною) Бєлоусовою. З нею майбутній маршал тоді ж обвінчався в церкві.

Після повернення більшовиків до Омська Броз вийшов з підпілля й у лютому 1920 року заново вступив до РКП(б), позаяк його партійний квиток з 1918 року не зберігся. Не покинув він і свою «дружину перед Богом» Пелагію, оформивши з нею 7 вересня 1920 року громадянський шлюб в Омську. Забігаючи наперед, скажемо, що після розпаду шлюбу з Пелагією Тіто одружувався ще чотири рази. Його дружинами в різний час були Люція Бауер, Герта Хас, Даворинка Паунович і Йованка Будісавлевич.

На відміну від багатьох червоногвардійців-«інтернаціоналістів», Йосип не залишивсь у «країні переможного пролетаріату», а вирішив повертатися додому. Разом із вагітною дружиною він за кілька тижнів дістався з Омська до естонської Нарви, звідти пароплавом перебрався до німецького Штеттіна, й уже за кілька днів подружжя було в Кумровці.

Шлях до лідерства в партії

Проте повертатися, як з’ясувалося, йому було нікуди. Мати померла 1918 року під час епідемії, батько пропив землю та господарство і працював лісником у сусідньому селі, брати та сестри розбрелися хто куди… Отож уже 5 листопада 1920 року Броз улаштувався механіком до майстерні Філіпа Баума в Загребі.

А що найважливіше, Броз повернувся з Росії не до Австро-Угорської імперії, а до Королівства сербів, хорватів та словенців, яке через кілька років отримало назву Югославія. Нова держава виникла шляхом приєднання до Сербії земель Австро-Угорщини, населених переважно південними слов’янами, а також поглинення Чорногорського королівства. Ейфорія, викликана звільненням з-під ярма австрійців та угорців та об’єднанням із «братами-сербами», серед хорватів та словенців дуже швидко минула. Адже всі панівні позиції в новоствореному королівстві захопила сербська еліта, рівень зажерливості та корумпованості якої був ще вищий, аніж у австрійських та угорських чиновників. Відтак майже відразу виникла досить потужна опозиція, а якщо точніше, навіть дві — хорватський та дещо меншою мірою словенський націоналістичний рух і комуністи, які на виборах до Установчої скупщини нового королівства в листопаді 1920 року здобули 59 місць із 419. Проте вже через місяць мандати депутатів-комуністів було анульовано, саму партію заборонено, а її керівників ув’язнено. Саме в цей важкий для югославських комуністів час Йосип Броз долучився до партійної роботи. З 1921 до 1925 року він працював механіком на млині в селі Велико Тройство неподалік міста Беловара, став членом місцевого окружного комітету компартії. З трьох дітей, що народилися в цей час у Йосипа та Поліни, двоє померли немовлятами, й вижив лише син Жарко 1924 року народження. Навесні 1925 року Броза було вперше заарештовано в Югославії. Незабаром він вийшов на волю. Але змушений був із родиною їздити по цілій країні в пошуках роботи. Саме в цей час у нього з’явилося партійне псевдо Тіто. Існує версія, що це прізвисько стало відбиттям видатних організаторських здібностей майбутнього маршала, який буцімто любив спершу сформулювати завдання, а потім авторитетно наказати комусь із однопартійців: «Ти це («ті то» хорватською) зробиш». Проте сам югославський лідер стверджував, що Тіто — просто звичайне хорватське прізвище, яке не означає нічого. Товариш Тіто поступово посідав дедалі вищі щаблі в ієрархії підпільної КПЮ — 1927 року став членом Загребського міського комітету, 1928-го — його секретарем. Того ж року його заарештували вже не на кілька днів чи тижнів, як у попередні рази, а «всерйоз і надовго». Тим більше, що Тіто здійснив зухвалу втечу прямо під час допиту в поліційній дільниці, і його було знову спіймано лише через кілька днів. Репортер однієї з белградських газет писав з процесу над Тіто: «Його обличчя належить до того типу, що чимось нагадує сталь. Погляд світло-сірих очей, схованих за пенсне, холоднокровний, спокійний, але енергійний». Тіто засудили до шести років каторги. Незабаром після вироку його дружина з сином із дозволу Йосипа виїхала до Москви. Каторжанин тим часом працював електриком на тюремній електростанції, а ще… був обраний секретарем парткому в’язнів каторжної тюрми суворого режиму Лєпоглав. Відсидів він свій термін од «дзвінка до дзвінка» — вийшов на волю лише 1934 року й був висланий під нагляд поліції до рідного Кумровца, звідки втік уже через чотири дні й перейшов на нелегальне становище, став одним із п’яти членів політбюро ЦК КПЮ, який базувався у Відні. Югославську компартію в цей час роздирали фракційні чвари, й нову «зірку, що сходила», відправили наступного року «від гріха подалі» в почесне заслання до СРСР як югославського представника у Профінтерні.

21 лютого 1935 року «австрієць Йозеф Гофмахер» прибув до Москви. Йому виписали радянський паспорт на ім’я Фрідріха Фрідріховича Вальтера, але взяли на роботу не до Профінтерну, а дрібним клерком до центрального апарату Комінтерну — політичним референтом з питань КПЮ в Балканському секретаріаті. Тіто дізнався, що його дружина за цей час закінчила Комуністичний університет національних меншин Заходу і працювала на партійній роботі спершу в Казахстані, а потім у Рязанській області. А 10-річний син Жарко тим часом перебував у дитячому будинку для малолітніх правопорушників неподалік Ленінграда. Оцього Йосип Пелагії вибачити не зміг. І хоча влітку 1935 року, коли Пелагія приїхала на курси підвищення кваліфікації до Москви, вони всі втрьох два місяці мешкали в Тітовому номері в готелі «Люкс» (який було перетворено на гуртожиток для працівників Комінтерну), склеїти родину, яка практично розпалася, не вдалося. Шлюб було розірвано за взаємною згодою. Проте 1948 року, коли Тіто виявився «кривавим фашистом», його колишню дружину було заарештовано, й вона провела 10 років у сталінських таборах.

Югославську компартію в Комінтерні вважали слабкою та маловпливовою. Тим більше, що боротьба за владу всередині цієї партії носила надто жорстокий характер, навіть як для комуністів. Відтак у жовтні 1936-го Тіто отримав від Комінтерну відрядження до Парижа, куди на той час переїхав з Відня нелегальний ЦК КПЮ, щоб «розібратися на місці» й поінформувати Москву. Напередодні від’їзду Тіто зареєстрував шлюб із своїм новим коханням — німецькою комуністкою-політемігранткою Люцією Бауер, яка теж працювала в Комінтерні. На неї він залишав сина Жарко. Проте 1937 року Люція «виявилася» агентом гестапо, була заарештована й розстріляна. Й мало не потягнула за собою в небуття й самого Тіто під час його наступного приїзду до Москви. Тим більше, що у другій половині 1930-х у СРСР було репресовано 800 тільки югославських комуністів.

Тим часом Тіто провів місяць у Парижі, домігся відсторонення від влади першого секретаря ЦК КПЮ Горкича, якого було викликано до Москви й там розстріляно. Потім виїхав до Югославії, де почав створювати нове керівне ядро партії. До нього увійшли Кардель, Джилас та Ранкович, які стали найближчими співробітниками Тіто на багато років.

Проте «ярлик на князювання» в КПЮ ще треба було отримати в Москві. В серпні 1938-го Тіто знов у столиці СРСР. Тут він дізнався, що його дружина — «ворог», а син — знову в дитячому будинку. Він був змушений доводити, що не є «агентом гестапо», так само, як покійна вже Люція. Доповіді про стан справ у КПЮ й плани розбудови партії його змусили викласти письмово, але ніхто з ним не розмовляв. Кілька місяців Тіто сидів у номері готелю «Люкс» в очікуванні арешту. Лише у грудні 1938 року його прийняли керівники Комінтерну Георгій Димитров і Дмитро Мануїльський (до речі, наш землячок з Волині). «Всі ви там у вашій партії фракціонери, — зневажливо сказав Димитров. — Вас особисто це теж стосується повною мірою, товариш Вальтер». Тіто ясно дали зрозуміти, що йому не надто довіряють і вручають вищу владу в «Югославській секції Комуністичного Інтернаціоналу» тільки від безвиході, тому, що інші претенденти ще гірші. Протягом тримісячного випробувального терміну він мав зарекомендувати себе, показати конкретні результати роботи. Тіто знову нелегально пробрався до Югославії й оселився в Загребі під іменем інженера-механіка Славко Бобича, представника концерну «Шкода» в Югославії, інтелігента з аристократичними манерами й масивним золотим перснем на лівій руці. Ні в кого не виникало підозри, що «інженер» не має навіть неповної середньої освіти…

В цей час Тіто одружився втретє — з кур’єркою ЦК КПЮ австрійкою зі Словенії Гертою Хас. Незабаром у них народилася дитина.

Випробувальний термін розтягнувся на півтора року. Й лише восени 1940-го Тіто отримав з Москви згоду на «коронацію». В жовтні на нелегальній партійній конференції в передмісті Загреба його було обрано генеральним секретарем ЦК КПЮ.

Комінтернівський клерк стає народним героєм

6 квітня 1941 року нацисти вдерлися до Югославії. Протягом 11 днів погано організовану та озброєну югославську королівську армію було вщент розгромлено, й гітлерівці та їхні союзники окупували всю країну. Німці втратили за ці дні вбитими лише 125 вояків, а Гітлер зневажливо підсумував: «Слов’яни… Не надто довго нам довелося з ними морочитися». Країну було розділено. Косово й частину Македонії приєднали до Албанії, яка на той час стала італійською колонією, решту Македонії — до Болгарії, Воєводину — до Угорщини. Словенію було поділено між Німеччиною та Італією, яка отримала також хорватську Далмацію. На решті території Хорватії та Боснії й Герцеговини хорватським націоналістам-усташам дозволили створити маріонеткову «незалежну» державу. Сербію було окуповано німцями.

Дуже швидко з’ясувалося, що Гітлер фатально помилився щодо югославів. У цій країні вже через кілька місяців виник найпотужніший, мабуть, у всій окупованій Європі рух збройного опору нацистам. І очолили його саме комуністи, та партія, яку в Комінтерні вважали «слабкою та маловпливовою». 27 червня 1941 року було створено головний штаб Народно-визвольних партизанських загонів Югославії на чолі з Тіто, 7 липня відбувся перший бій з окупантами, а вже у вересні цього ж року було створено «Ужицьку республіку», великий партизанський край у Західній Сербії, куди з Белграда перебрався й «інженер Бобич» разом зі своєю новою дружиною Даворинкою Паунович.

Тіто довелося вести свою боротьбу у вкрай важких умовах. Його супротивниками були не лише війська гітлерівської Німеччини, муссолінівської Італії та царської Болгарії, а й військові формування хорватських націоналістів-усташів і сербських четників полковника Дражи Михайловича, які підпорядковувалися лондонському югославському королівському урядові в еміграції, «збирали сили» для збройного виступу проти німців у «слушний момент», але тим часом воювали з повстанцями-комуністами. СРСР, так само як і Велика Британія разом зі Сполученими Штатами, визнавав єдиним законним представництвом Югославії королівський уряд у Лондоні, а, окрім того, просто технічно не міг ні в 1941-му, ні в 1942-му, ні навіть у 1943 році надати хоч якусь матеріальну підтримку комуністичним повстанцям на Балканах. Англійці ж підтримували з Єгипту аж до 1943 року виключно четників Михайловича. Й попри це Тіто вдалося створити справжню партизанську армію. Її чисельність складала 80 тисяч чоловік наприкінці 1941 року, 150 тисяч — наприкінці 1942-го, 320 тисяч — наприкінці 1943-го і 400 тисяч — наприкінці 1944 року. Ця армія відтягнула на себе десятки дивізій Німеччини та її союзників, витримала сім генеральних наступів окупантів і зрештою самостійно звільнила від німців більшу частину країни. При цьому Тіто абсолютно не приховував, як радив йому Сталін, за гаслами широкого антифашистського фронту комуністичний характер своєї Народно-визвольної армії (НВАЮ). Її бійці носили на кашкетах червоні зірки, а найкращі (так би мовити, гвардійські) бригади мали назву «пролетарських», хоч і складалися переважно із селян.

Дрібний клерк контрольованого Сталіним Комінтерну, з яким Йосифу Віссаріоновичу й на думку не спадало хоча б особисто познайомитися, перетворився на загальнонаціонального лідера своєї країни й одного з найважливіших союзників СРСР у боротьбі за встановлення своєї гегемонії над якомога більшою частиною Європи. Адже ще 1942 року Тіто створив зародок нової влади — Антифашистське віче, а роком пізніше — Національний комітет звільнення Югославії, який фактично виконував функції уряду на звільнених територіях. Тоді ж Віче заборонило королю Петру повертатися до країни після завершення війни. Здавалося, що принаймні в одній окремо взятій Югославії почали втілюватися мрії Москви про світову революцію.

Проте перша «чорна кішка» пробігла між Сталіним і Тіто ще 1944 року, в жовтні якого Червона армія спільно з НВАЮ взяла Белград. Радянські війська були присутні лише в північно-східних районах Югославії, на порівняно невеликій частині території цієї країни. Але, як стверджує Мілован Джилас, на той час один з найближчих соратників Тіто, а згодом дисидент, який виступив проти всевладдя комуністичної номенклатури — «нового класу», «восени 1944 року відбулося стільки серйозних випадів червоноармійців проти югославських громадян і військовослужбовців, що це переросло в політичну проблему». Так, за даними, далеко неповними, югославської комуністичної влади, було зафіксовано 121 випадок зґвалтування, з них 111 — з наступним убивством жертви, й 1204 випадки пограбування із нанесенням тілесних ушкоджень. Коли югославські комуністичні керівники в дуже м’якій формі попрохали голову радянської військової місії в Югославії генерала Корнєєва якось вгамувати ґвалтівників та розбійників, той почав кричати про «наклеп» на Червону армію, й жодний зі злочинців так і не був покараний. За кілька місяців, під час чергового візиту Тіто із соратниками до Москви, Сталін, за словами того ж Джиласа, так «розкермував» незручну ситуацію: «Тут був цікавий випадок. Майор-льотчик попустував з жінкою, а знайшовся лицар-інженер, який почав її захищати. Майор за пістолет: «Ех, ти, тиловий щур!» — і вбив лицаря-інженера. Засудили майора на смерть. Але справа дійшла до мене, я нею зацікавився і звільнив майора, відправив його на фронт. Зараз він один із героїв. Воїна треба розуміти. І Червона армія не ідеальна. Важливо, щоб вона била німців — а вона їх б’є добре, — все інше другорядне».

Ватажок кривавої кліки, дорогий товариш і співзасновник Руху неприєднання

1948 року у світовій політиці сталася сенсація — перший в історії конфлікт між двома державами, де при владі перебували комуністи. До того ж конфлікт дуже гострий. Буквально за кілька місяців «визначний діяч міжнародного комуністичного руху товариш Тіто» перетворився в радянській пресі на «ватажка фашистської кліки», «наймита англо-американських імперіалістів», «кривавого ката». Якщо за рік перед тим 48 відсотків зовнішньоторговельного обороту Югославії припадало на СРСР, у країні працювали тисячі радянських військових та цивільних радників, то вже 1949 року торгівля між двома комуністичними державами припинилася взагалі, в Югославії не лишилося жодного (!) радянського громадянина — навіть дипломатичні відносини було розірвано.

Що ж спричинило таке гостре протистояння? Мабуть, найважливішою причиною були Сталінові уявлення про «світову систему соціалізму» як жорстко централізоване утворення, всі члени якого мають беззастережно підкорятися вказівкам з Москви, як це було в комінтернівців 1920—1930-х років. Керівники країн, де владу захопили комуністи, мали в першу чергу думати про інтереси Радянської Росії (перепрошую, СРСР), а вже потім про інтереси власних держав. Зокрема, в Югославії, де не було вже радянських військ, Сталін намагався ствердити своє всевладдя за рахунок так званих «спільних підприємств», які повністю контролювалися б СРСР і дозволяли використовувати економічний потенціал цієї країни перш за все в інтересах Москви. Тіто, на відміну від радянських маріонеток у Польщі чи Румунії, наприклад, на масове створення таких підприємств не пішов. Але останньою краплею, після якої терпець Сталіна урвався, стали намагання Тіто домовитися з албанськими комуністами, які теж захопили владу у своїй країні, про вступ її до Югославської федерації — навзамін за передачу до складу Албанії краю Косово, населеного переважно етнічними албанцями. У принципі Сталін, можливо, й не мав би нічого проти такої комбінації. Його страшний гнів викликало те, що Тіто почав робити практичні кроки до приєднання Албанії без «благословення» й навіть відома Москви. Й він вирішив вигнати васала, який ставав занадто самостійним, — звернувся через Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій (повністю контрольований ним орган, який прийшов на зміну розпущеному 1943 року Комінтерну) до членів Компартії Югославії із закликом «замінити керівництво партії, яке припускається ревізіоністських проявів».

Микита Хрущов згадував тогочасні слова Сталіна: «Ось ворухну мізинцем — і не буде Тіто. Він злетить».

«Але хоч скільки рухав Сталін не лише мізинцем, але й усім, чим міг, Тіто не злетів, — єхидно відзначав Хрущов. — Чому? Та тому, що в суперечці з югославським керівництвом за Тіто стояла держава, стояв народ…»

Протягом наступних п’яти років непокірна Югославія перетворилася чи не на найстрашнішого Сталінового ворога. Країну було піддано економічній блокаді, на кордонах з радянськими сателітами — Угорщиною, Румунією та Болгарією — відбулося 219 збройних інцидентів, радянські спецслужби чинили неодноразові спроби фізично усунути Тіто. Втім, і сам маршал повівся зі своїми політичними опонентами жорстоко та підступно. Після згаданого листа Інформбюро він провів у всіх первинних організаціях Компартії Югославії партійні збори, на яких закликав «вільно та неупереджено» обговорити цей лист. Позицію Інформбюро (читай Сталіна) підтримало 55 тисяч з 519 тисяч членів КПЮ. Трохи згодом усі (!) «сталіністи» були репресовані, потрапили до концтаборів на островах Гргур та Голий Оток, де утримувалися без суду й вироку — невизначений термін, роками і десятиріччями. Лише лічені щасливці з числа «сталіністів» змогли перейти кордони Угорщини, Румунії чи Болгарії. Для більшості втікачів такі спроби закінчилися смертю…

Тіто довелося балансувати між СРСР, який став для нього смертельним ворогом, і західними демократіями, які, попри твердження радянської пропаганди, ставилися до його комуністичного режиму без жодної симпатії. Йому все ж вдалося зберегти владу й завершити в Югославії соціалістичні перетворення. 1953 року, після смерті Сталіна, почалася нормалізація відносин між Москвою та Белградом, апофеозом якої став візит до Югославії нового радянського лідера Микити Хрущова влітку 1955 року. Хрущов усіляко вибачався перед Тіто та «югославським народом», намагаючись будь-якою ціною повернути Белград у сферу впливу Москви. Проте це йому не вдалося. Югославія так ніколи й не стала членом Організації Варшавського договору й Ради економічної взаємодопомоги, куди входили всі радянські сателіти. Натомість Тіто став разом з лідерами Індії, Єгипту, Індонезії та Гани одним із батьків-засновників Руху неприєднання, який проголошував «рівну віддаленість» від обох головних військово-політичних блоків, під знаком протистояння котрих минула більша частина другої половини XX століття. Відтак Югославія стала в радянському офіціозі хрущовсько-брежнєвських часів такою собі «не зовсім» соціалістичною країною. Згідно з дефініціями кремлівських ідеологів вона була складовою «світової системи соціалізму», але не входила до «світової соціалістичної співдружності» — на відміну від цілком «правильних» Польщі, Куби чи Монголії.

«Тітов кувар»

2005 року, рівно через чверть століття після смерті творця та очільника соціалістичної Югославії, в Белграді було видано розкішний фотоальбом під назвою «Тітов кувар». Автор не настільки добре знає сербсько-хорватську мову, щоб зрозуміти слово «кувар» без словника. З’ясувалося, що воно означає «куховарська книга». Протягом багатьох десятиріч лідер Югославії їздив по світу й зустрічався з президентами, прем’єрами, королями та генеральними секретарями. Й усі вони пригощали його найвишуканішими стравами своїх країн: канадський прем’єр П’єр Трюдо — битками з м’яса арктичного оленя з чорницями, йорданський король Хусейн — смаженим фазаном, президент США Джон Кеннеді — шампіньйонами, фаршированими гусячим м’ясом, «полум’яний команданте» Фідель Кастро — рибою по-гаванському з коктейлем «Гемінґвей», Сталін — смаженими курчатами по-російському, китайський лідер Ден Сяопін — ганджоуським курячим салатом з кавуном. І таке інше, таке інше, таке інше… На відміну від інших світових лідерів, які теж насолоджуються екзотичними делікатесами під час візитів до далеких країн, Тіто змушував свою обслугу записувати рецепти страв, які йому сподобалися. А потім кухарі його розкішної резиденції на острові Бріоні «відтворювали» цю смакоту. І свіже м’ясо північного оленя чи живі дикі качки доставлялися для цього відповідно з Канади чи Камбоджі. На мальовничому Бріоні Тіто приймав не лише лідерів іноземних держав, а й таких супер-зірок свого часу, як Елізабет Тейлор, Джина Лоллобриджида, Софі Лорен чи Річард Бартон. За словами Джиласа, цей селянський син, робітник і проповідник соціальної рівності, «мав невгамовний апетит до розкошів. У нього було більше палаців, дач, мисливських угідь, більше всіляких убрань, ніж у будь-якого короля». Гідною «королевою» стала також його остання дружина — красуня Йованка Будісавлевич, яка під час Другої світової була майором НВАЮ. Втім, цей шлюб закінчився трагічно. В середині 1970-х Йосип звинуватив Йованку в змові та замаху на своє життя й посадив її під домашній арешт у белградському особняку. Цікаво, що й спадкоємець Тіто Мілошевич не амністував її — вона отримала свободу лише 2000 року, через 20 років після смерті маршала.

Проте пересічний югослав ніколи не бував на острові Бріоні, де Тіто перебував більшу частину року й навіть проводив там засідання політбюро, змушуючи його членів спеціально долати по кілька сотень кілометрів з Белграда.

Як же жила країна? Соціально-економічна модель Югославії принципово не відрізнялася від радянської. Хоча цінова політика на споживчому ринку будувалася таким чином, що ніяких дефіцитів не було — просто товари, які лежали на прилавках, були занадто дорогими для пересічного югослава.

Ще однією особливістю Югославії було «робітниче самоврядування» — подібно до того, як це спробували зробити в СРСР наприкінці перебудови, директори державних підприємств у Югославії обиралися членами трудового колективу, а не призначалися міністерствами.

Вдалося Тіто якщо й не розв’язати, то, принаймні, на багато десятиріч «заморозити» вкрай гострі національні суперечності в країні, де нація, яка претендувала на те, щоб бути «старшим братом» — серби, — складала менше 40 відсотків населення. Повноваження союзних республік у складі Югославії були набагато більшими, ніж в аналогічних утворень в СРСР, а Тіто зміг провадити кадрову політику в центральних органах таким чином, що не почувалися ображеними ані серби, ані представники інших народів країни.

Маршал Тіто помер 4 травня 1980 року у клініці в Любляні після багатомісячного перебування в комі й безмежного володарювання над країною протягом 35 років. Після його смерті саму посаду «голови Президії СФРЮ» було скасовано й замінено «колективним керівництвом» — ніхто ж бо не міг стати гідним спадкоємцем маршала.

Утім, через десятиріччя після смерті Тіто його держава зазнала краху. Причому було демонтовано як соціалізм, так і саму союзну державу.