Іван Павло Великий: Пастир, який навчив свою паству не боятися

Без цього Папи (Івана Павла II) не можна зрозуміти того, що сталося наприкінці 80-х років.

Михайло Горбачов

Без нього комунізм не закінчився б або, принаймні, це сталося б набагато пізніше і з великою кров'ю.

Лех Валенса

Не бійтеся! Відчиніть, відчиніть двері навстіж Христу! Відчиніть двері його спасенній владі, відкрийте їй кордони держав, економічні і політичні системи… дозвольте Христові промовляти до людини!

Іван Павло II

За двадцять сторіч, які існує Престол Святого Петра, лише четверо з 264 римських пап, які посідали його, удостоїлися (само собою зрозуміло, що тільки після смерті) імені Великого. Лев І жив у V сторіччі, Григорій І — у V—VI, Миколай І — у IX сторіччі. І лише через тисячоліття з’явився ще один Великий Папа — наш сучасник Іван Павло II. Він був римським понтифіком у 1978—2005 роках. А у червні 2001 року сотні тисяч українців могли бачити його, чути його слова в Києві та Львові.

Відвідання Биківнянського лісу на околиці Києва, де колись сталінські кати потай закопували свої жертви, не було передбачено офіційною програмою візиту Івана Павла II в Україну. Відтак коло пам’ятного хреста зібралося тільки десятків зо два людей. І Папа пройшов буквально в метрі чи двох від автора цієї книги. Півтора десятка кроків, які він мав зробити від автомобіля до підніжжя хреста, були для Папи надзвичайно важкими. Іван Павло II ледь-ледь, повільно переставляв ноги, руки його помітно трусилися, а каламутні очі мали вираз, ніби він не дуже добре розумів, де перебуває і що з ним діється. Я відчував тоді лише жаль і співчуття до цієї вже дуже немолодої і дуже хворої людини, в якої, на мить тоді здалося, все вже в минулому. І лише обставини, чиясь воля примушують його витримувати навантаження, яких він не здатен нести вже суто фізично.

Але Папа врешті дістався хреста і почав говорити. І раптом з-під сивих брів на мене глянули молоді гострі очі, сповнені внутрішньої сили та мудрості…

Як Кароль присвятив себе Богу

18 травня 1920 року в підгірському містечку Вадовіце неподалік Кракова в родині поручника Війська Польського Кароля Войтили та його дружини Емілії народилася третя дитина. Хлопчика назвали Каролем-Юзефом. Перше ім’я він отримав зовсім не на честь батька, а на честь останнього імператора Австро-Угорщини Карла І, який був змушений зректися престолу за півтора року перед тим, друге — на честь тимчасового начальника відродженої після 123 років небуття Польської держави Юзефа Пілсудського.

Кароль Войтила-старший походив із роду селян-гуралів (польські гуралі — аналог українських гуцулів) із села Чанєц. Але вже дід майбутнього Папи був сільським кравцем, кравецьким ремеслом заробляв собі на прожиття і Кароль Войтила-батько, доки не був 1900 року призваний до цісарсько-королівської Австро-Угорської армії. Після строкової служби Войтила залишився на понадстрокову, став унтер-офіцером, а через кілька років вислужився в офіцери. Під час Першої світової брав участь у боях з росіянами на Східному фронті, 1918 року зголосився до щойно створеного Війська Польського. 1920 року 41-річний поручник Войтила служив у Вадовіцькій повітовій команді поповнень (щось на кшталт нашого райвійськкомату), звідки 1928 року і пішов у відставку.

Мати майбутнього Папи Емілія, в дівоцтві Качоровська, народилась у Кракові в родині ремісника-римаря. Але її рід походив із села Михалова, неподалік Щебжечина, що на Холмщині. Можливо, на цьому ґрунтується твердження, що Емілія Качоровська була етнічною українкою. В багатьох українських джерелах, присвячених Івану Павлу II, пишеться, що мати майбутнього Папи «як кажуть, була за походженням русинкою, як це тоді називалося» чи — безапеляційно — «чистокровною українкою». Пишуть навіть, буцімто сам Папа сказав у Римі якимсь українським прочанам (яким саме?), що його мама була українкою. Проте підтвердження цієї версії у жодному польсько- чи англомовному джерелі відшукати не вдалося. Отже, Емілія Качоровська могла мати українське коріння, але могла і не мати. Фактом, проте, є те, що вона народилася і ціле життя прожила на суто польських землях, була за віровизнанням римо-, а не греко-католичкою і вважала себе полькою, так само, як і її чоловік.

«Я син народу, засудженого сусідами на смерть, — писав через багато років Іван Павло II. — Він вижив не завдяки своїй фізичній силі, а винятково завдяки культурі».

У день, коли народився майбутній Папа, 1-ша Кінна армія червоних прорвала фронт українських та польських військ південніше Києва. А в серпні 1920 року війська більшовиків стояли вже під Львовом та Варшавою. Створений у Білостоці польський «ревком» готувався перетворити всю завойовану Польщу на «радянську республіку». Над щойно відродженою державою нависла смертельна загроза. Проте внаслідок патріотичного підйому найширших верств польського народу сталося «диво на Віслі», і більшовики зазнали поразки. Незалежна Польща вижила, але союзну їй Українську Народну Республіку було ліквідовано, а її землі поділено між більшовиками та поляками. «Я народився під час війни, — згадував Іван Павло II, — і хоча сам не можу тієї війни пам’ятати, відчуваю велику вдячність і захват щодо тих, хто цю війну виграв. 1920 року то було дуже важливо».

Єдиним джерелом доходів родини Войтил була батькова не дуже висока платня офіцера-тиловика, а згодом пенсія. Відтак родина мешкала досить бідно, винаймаючи дві кімнати в будинку купця-єврея Хаїма Баламута. І батько, і мати були дуже побожними, а Льолек (так скорочувалося ім’я Кароль) змалку був міністрантом, прислужував у костьолі. Льолекова мати важко хворіла і, коли йому було 9 років, померла. Ще через три роки заразився від пацієнтки скарлатиною і помер улюблений брат Едмунд, молодий лікар, старший від Льолека на 14 років. Сестра Ольга померла немовлям ще до Льолекового народження. Відтак Кароль-старший і Кароль-молодший залишилися вдвох…

Льолек успішно закінчив початкову школу і вступив до гімназії. Був, здавалося, звичайним хлопцем-гімназистом. Але, як згадував через багато років один з його колишніх однокласників, у присутності Кароля хлопці не… матюкалися. Ні, він не забороняв їм того, не робив зауважень, просто вживати бридкі слова при Войтилі якось язик не повертався. Кароль був одним із найкращих учнів класу, проте мав кілька четвірок. Улюбленим його предметом була польська література. А ще дуже активно займався спортом — плавав, ходив на каное по гірських річках, захоплювався гірськими лижами та пішими походами у гори. У старших класах Кароль був воротарем аматорської польсько-єврейської футбольної команди містечка Вадовіце, капітаном якої був його найкращий друг єврей Єжи Клутер. А ще у Войтили-юнака з’явилося захоплення, яке, здавалося, могло стати справою його життя, — театр. Він грав головні ролі в аматорських спектаклях, здобув друге місце на воєводському конкурсі читців-декламаторів.

У квітні 1938 року Вадовіцьку гімназію відвідав краківський архієпископ кардинал Адам Сапєга. І вітальну промову чомусь доручили виголошувати школяру випускного класу Каролеві Войтилі. Промова на кардинала справила таке враження, що той поцікавився, куди юнак піде навчатися після школи. «Ще не вирішив, — відповів Кароль. — Або на полоністику, або оберу собі акторське ремесло». — «Шкода, що ви не хочете поставити свої таланти на службу церкві», — зітхнув кардинал. Але, як згадував згодом Папа Римський, «на тому етапі життя моє священицьке покликання ще не дозріло, хоча багато хто з мого оточення припускав, що міг би піти до духовної семінарії».

А поки що юнак вступив на відділення полоністики Ягеллонського університету у Кракові. І жартуни-однокурсники причепили на дверях його кімнати папірець: «Кароль Войтила — святий-початківець». Батько переселився разом з Каролем до Кракова.

А через рік почалася Друга світова… Нацисти відразу закрили Ягеллонський університет, а всіх професорів вивезли до концтаборів. Аби уникнути відправки на примусові роботи до Німеччини, юнак мусив негайно шукати роботи. Він влаштувався підсобником на каменоломні хімічного заводу «Сольвей», а влітку 1941 року перейшов працювати уже на сам завод, теж некваліфікованим робітником. «З гордістю і вдячністю Богові говорю про це — випало мені чотири роки бути робітником», — згадував той час Папа. Водночас Войтила відвідував лекції з полоністики в підпільному університеті, писав вірші і п’єси та заснував разом зі своїм другом Мечиславом Котлярчиком підпільний Рапсодичний театр, у якому грав головні ролі. Це вже був крок до професійної сцени. Кароль не був підпільником чи партизаном. Але згідно з людожерськими нацистськими законами і відвідування занять у підпільному університеті, і робота в не зареєстрованому офіційно театрі були злочинами. «Кожного дня могли взяти з вулиці, кар’єру чи заводу і вивезти до концтабору, — згадував згодом Папа. — Неодноразово запитував себе: стільки моїх однолітків гинуло, а чому не я? Тепер знаю, що то не було випадковістю».

18 лютого 1942 року від серцевого нападу помер батько. І саме смерть останньої близької людини в поєднанні з усім тим горем та злом, якими придушила поляків нацистська влада, стали для Кароля Войтили останнім поштовхом — він вирішив присвятити все своє життя боротьбі зі злом, що, як тоді здавалося, безальтернативно панувало у світі. Але обрав не шлях збройної боротьби, поборення зла насильством, як більшість його однолітків, а шлях любові — служіння Богові. Він вирішив стати священиком. За кілька місяців, попередивши колег по театру, щоб на нього не розраховували, коли готуватимуть нові вистави, Кароль облишив вивчення полоністики і пішов на нелегальні теологічні студії того ж таки Ягеллонського університету. З серпня 1944 року, коли гестапо почало особливо жорстоко переслідувати католицьке духовенство, Войтила перейшов на нелегальне становище і разом з кількома найкращими семінаристами таємно оселився в палаці краківського архієпископа Адама Сапєги.

1 листопада 1946 року Кароль Войтила був висвячений на священика, а 15 листопада вирушив робити докторат у Домініканському університеті «Ангелікум» у Римі.

Хто в домі господар?

18 травня 1969 року краківський архієпископ кардинал Кароль Войтила заклав наріжний камінь у підмурівок нового собору в Новій Гуті-Бенчицях. Ця пересічна, на перший погляд, подія, насправді була однією з найбільших перемог в усій двотисячолітній історії християнської церкви.

Польські комуністи, які прийшли до влади на багнетах радянських вояків, за 45 років свого володарювання і розбудови «народної» Польщі так ніколи і не змогли підірвати моральний авторитет церкви у своїй країні, витіснити католицький костел на маргінес духовного життя, поставити церкву фактично на службу своїй атеїстичній державі, як це вдалося зробити їхнім старшим товаришам і натхненникам з Радянського Союзу з Російською православною церквою, всі (!) вищі ієрархи якої протягом багатьох десятиріч співробітничали з КДБ. Без цього священик РПЦ просто не міг бути висвячений на єпископа після 1936 року і аж до краху СРСР. Натомість у Польщі костел завжди був осередком морального спротиву комуністичній ідеології. «Атеїзм означає безбожництво, а отже, виховання без Бога. Стверджують, що то є вираженням поступу. Ми маємо щодо цього принципові сумніви, — публічно заявляв кардинал Войтила. — Не можу їх не висловити, коли промовляю в Освенцімі, у місці жахливого концентраційного табору, який також є — не забуваймо про те — плодом атеїстичного виховання. Ми знаємо з досвіду нашої найновішої історії, що без Бога і проти Бога люди не виховуються шляхетними. Натомість дуже часто виховуються такі люди, які створили Освенцім».

Нова Гута неподалік Кракова — перше і єдине в Польщі цілком нове, «соціалістичне» місто, що виникло навколо побудованого комуністами великого металургійного комбінату. Відтак питання про побудову (чи не побудову) костелу в цьому «взірцевому» місті, яке мало стати моделлю нової «по-справжньому» соціалістичної (а відтак, атеїстичної) Польщі, стало принциповим. Ішлося вже не тільки про задоволення релігійних потреб робітників-металургів та членів їхніх родин, а й про те, «хто в Польщі господар». Перший секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії Владислав Гомулка заприсягнувся, що костелу в Новій Гуті не буде ніколи…

Боротьба тривала довгі роки. На боці комуністів був увесь арсенал авторитарної держави: робітників, які самі чи навіть члени їхніх родин брали участь у мирних ненасильницьких акціях протесту проти заборони будівництва костелу, позбавляли премій, переводили на гіршу роботу, знімали з квартирної черги. Студентів виключали з інститутів. Активістів залякували спецслужби. На боці архієпископа Войтили був лише моральний авторитет. «Завдяки Папі (майбутньому. — Авт.), — писав згодом особистий друг Івана Павла II кардинал Тадеуш Перонек, — люди зрозуміли, що їм бракує не лише хліба, але й неба». А 1970-го, наступного року після закладення костелу в Новій Гуті, внаслідок масових народних виступів проти соціалізму влада комуністів у Польщі захиталася. Гомулка змушений був піти у відставку.

Як же сталося, що за два десятиліття молодий священик визрів на духовного лідера польської нації?

Він провчився два з половиною роки в Римі, захистив дві дисертації — «Доктрина віри в діях святого Івана від Хреста» і «Оцінка можливостей обґрунтування християнської етики на принципах системи Макса Шелера», викладав християнську етику — спершу на теологічному факультеті свого рідного Ягеллонського університету, а після закриття факультету комуністами — в Люблінському католицькому університеті, куди їздив пару разів на тиждень із Кракова. Викладав аж до обрання Папою, будучи вже і єпископом, і кардиналом. Писав і видавав збірки віршів та п’єси. І були вони аж ніяк не дилетантськими. Досить сказати, що за мотивами п’єси молодого священика «Перед крамницею ювеліра» в Голлівуді зняли успішний фільм. Але основним змістом його життя було священицьке служіння. Кілька років отець Войтила очолював парафію св. Флоріана в університетській дільниці Кракова. Більшість його парафіян становили студенти. Він не лише правив службу Божу, а й став для молоді духовним лідером. Священик постійно ходив зі студентами в туристичні походи, сплавлявся разом з ними на байдарках по польських річках, катався на гірських лижах. Служби безпеки комуністичної держави були надзвичайно невдоволені такою «надмірною» активністю панотця, тому у походи Войтила вирушав у мирському одязі, і на світлинах можна бачити священика у шортах та футболці. Як наслідок його багаторічних відвертих дискусій з молоддю 1960 року вийшла книжка «Любов та відповідальність», у якій ішлося про плотське кохання і навіть про статевий потяг, що було безпрецедентно для книги єпископа. Адже ще 1958 року отець Кароль був висвячений на єпископа, 1964-го став краківським архієпископом, а 1967 року — кардиналом. Звістку про це він отримав під час походу, у горах, де, за його словами, «зникає безладна метушня міста, панує тиша безмірного простору, яка дозволяє людині почути внутрішнє відлуння голосу Бога».

Після отримання Войтилою червоної кардинальської шапки один із вірних публічно спитав його: «Чи достойно кардинала кататися на гірських лижах?» — «Я принизив би свій високий сан, якби катався погано, — відповів владика. — Але я катаюся дуже добре, отож жодної проблеми немає». То був, звичайно, жарт, один із проявів чудового почуття гумору майбутнього Папи. Якщо ж серйозно, то святий отець не розумів і не сприймав погляд, що справжній віруючий повинен замкнути себе в чотирьох стінах. «Сонце і зірки, вода і повітря, рослини і тварини — то дари, якими Господь прикрасив помешкання для людини, приготоване на Землі», — писав він.

На початку 1960-х Войтила став ініціатором листа-звернення польських єпископів до своїх німецьких колег. «Вибачаємо і просимо вибачення», — такою була головна теза цього звернення. На той час не минуло і двох десятиріч після жахів Другої світової. Багато хто в Польщі, навіть серед віруючих, не міг припустити думки, що поляки мають вибачити німцям злочини нацизму. Тим більше неприйнятною здавалася думка, що поляки можуть просити вибачення в німців. Зраділа комуністична влада організувала відкритий лист робітників заводу «Сольвей» із засудженням слів свого колишнього товариша.

«Пробачення — це сила великої любові. Пробачення — це не слабкість. Пробачення не означає відмови від правди і справедливості. Означає: вимірювати правду і справедливість у дусі Євангелія», — такою була відповідь єпископа.

У жовтні 1962 року єпископ Войтила брав участь у роботі II Ватиканського собору і вразив дуже багатьох отців церкви своєю кипучою енергією, працьовитістю та здатністю продукувати неординарні ідеї стосовно будь-яких проблем церковного життя.

Слуга слуг Божих

«Папа Римський, глава Католицької церкви, єпископ Римський, вікарій Ісуса Христа, нащадок князя апостолів, Верховний понтифік Вселенської церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, верховний правитель держави-міста Ватикан, слуга слуг Божих». Такий пишний титул Кароль Войтила отримав 16 жовтня 1978 року. Але найближче до серця він узяв саме останні слова з цього розлогого переліку — «слуга слуг Божих».

Іван Павло II (а саме таке ім’я обрав собі новий Папа) став першим римським понтифіком-неіталійцем за 455 років і взагалі першим в історії Папою-слов’янином.

Новий Папа рішуче відмовився від практично всіх зовнішніх ознак величі, традицій та двірського етикету, які формувалися протягом багатьох сторіч і робили римського понтифіка таким собі ідолом, чимось середнім між живою людиною та Богом. Він категорично відмовився користуватися папським паланкіном — критими ношами, в яких у врочистих випадках протягом сторіч носили його попередників; не дозволив провести багатогодинний урочистий процес коронації; майже ніколи не одягав папську корону — тіару; рішуче заборонив цілувати не тільки свій черевик, а й руку. Незабаром після обрання новий Папа відвідав Польський колегіум у Римі. Попри заборону, один із єпископів став перед ним на коліна і поцілував Івану Павлу II руку. У відповідь Папа… своєю чергою став на коліна перед цим єпископом і поцілував руку йому. Присутні князі церкви відреагували здивовано-обуреним шепотом. Папа обернувся до них і гостро запитав: «А що, не маю права?»

В останні роки свого життя, коли Іван Павло II довго і важко хворів, він не вимагав, щоб лікарі лікували його у Ва-тикані, як усіх його попередників, а лягав до клініки Джемеллі. Жартома називав цю клініку Ватикан-ІІІ (Ватиканом-ІІ була його літня резиденція Кастель-Гандольфо, де він наказав побудувати плавальний басейн, що, до речі, викликало нарікання, що тим «принижує свій маєстат»).

Він завжди виходив до людей після своїх щотижневих проповідей з балкона на площі Святого Петра, спілкувався з віруючими. «Одного разу в садах Ватикану можна було спостерігати, як Його Святість танцював з наркоманами, — згадує кардинал Перонек. — Звідки взялися там наркомани? Він був переконаний, що це люди з проблемами. А якщо є проблеми, то до кого ж людям іти, як не до свого духовного пастиря?»

Ще в перші роки свого понтифікату Іван Павло II отримав прізвисько Літаючого Папи. На відміну від усіх своїх попередників, які практично ніколи не залишали Рима, Іван Павло II постійно здійснював апостольські подорожі до віруючих у різних країнах. За 26 з половиною років свого понтифікату Папа здійснив 250 пастирських поїздок, зокрема 164 закордонних, відвідав 1022 міста, провів загалом за межами Рима 822 доби. І в кожній країні він звертався до вірних їхньою рідною мовою — чи казав кілька слів, а чи читав цілу проповідь мовою країни, як, наприклад, 2001 року в Україні. Він усіляко намагався наблизити християнство взагалі і католицьку церкву зокрема до людей, якомога повніше задовольняти їхні духовні потреби. Іван Павло II увійде в світову історію як великий екуменіст — робив усе можливе, щоб налагодити контакт і взаєморозуміння з іншими християнськими церквами — протестантами, православними. Він став першим Папою, який відвідав мусульманську мечеть та юдейську синагогу.

Іван Павло II ніколи не боявся визнати гріхи та помилки — і свої особисто, і своєї церкви. 12 березня 2000 року він видав спеціальну енцикліку (папське послання) «Про гріхи католицької церкви». «Католицька церква ввійшла в XXI століття з проханням вибачити їй те зло, винуватцем якого вона була протягом усього часу свого існування», — писав Папа. Іван Павло II просив «вибачити та простити» Крестові походи, інквізицію, переслідування євреїв, терпимість до рабства, поділ християнського світу. Як же відрізняється цей підхід від позицій деяких інших великих християнських церков, чиї пастирі ще й досі, здається, живуть у середньовіччі, вважаючи тільки своє віровизнання «єдино істинним» і ненавидячи всіх інших християн!

Водночас Іван Павло II залишався дуже жорстким і непоступливим, коли був упевнений у своїй правоті. Так, незважаючи на думку багатьох кардиналів, він не пішов на жодні компроміси, різко засудив і врешті таки зборов так звану «теологію визволення» — таку собі суміш християнства і марксизму, дуже популярну в багатьох країнах Латинської Америки в 70—80-х роках минулого століття, відлучив від церкви католицького священика Ернесто Карденаля, який, попри заборону Папи, став міністром у марксистському уряді нікарагуанських сандіністів. Він був і до кінця життя залишився непримиренним у питаннях про неприпустимість абортів, контрацепцію, неможливість висвячувати жінок на священиків, збереження целібату (заборони одружуватися для католицьких священиків), послідовно виступав проти гомосексуальних шлюбів та евтаназії.

Убити Папу

13 травня 1981 року Іван Павло II, як завжди, після проповіді вийшов у натовп віруючих на площі Святого Петра. Раптом пролунало кілька пострілів. У Папу влучили дві кулі — у живіт та в руку. Операція в клініці Джемеллі тривала понад п’ять годин. Іван Павло II дивом залишився живим. І першими його словами після того, як він опритомнів від наркозу, були: «Що з тим юнаком?» — «З яким юнаком?» — не зрозумів лікар. «Ну, з тим, що стріляв у мене… Чи не сталося з ним чогось поганого?» Першим поривом Папи, який був на волосину від смерті, стала турбота про те, щоб не вбили його потенційного вбивцю!

Але терориста було затримано. Ним виявився член турецької ультранаціоналістичної ісламістської організації «Сірі вовки» Мехмет-Алі Агджа. Проте в ході слідства з’ясувалося, що керівництво «Сірих вовків» і гадки не мало вбивати Папу, турок був лише виконавцем, а організатором замаху були спецслужби Болгарії, найвірнішого сателіта СРСР. Проста логіка дозволяла дійти висновку, що і в цьому випадку за спиною Софії стоїть Москва. Але тоді таку версію довести не вдалося. І лише через чверть століття, 2006 року, вже після смерті Івана Павла II, авторитетна комісія, створена урядом Італії, оприлюднила свої висновки. Вона вважає доведеним, що наказ про вбивство Папи віддав особисто Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв, а політбюро ЦК на секретному засіданні одноголосно (включно з майбутнім «батьком перебудови» Михайлом Горбачовим) схвалило це рішення.

Чому ж московські комуністи сприйняли Папу-поляка як таку величезну загрозу, що пішли на ризик організації настільки скандального терористичного акту?

Однією з перших апостольських поїздок Івана Павла II після обрання Папою стала подорож у Польщу 2—10 червня 1979 року. Довгих сім місяців комуністична влада Польщі опиралася цій поїздці, але зрештою все ж була змушена поступитися. Папа тоді тріумфально об’їхав усю країну, і в кожному місті його зустрічали сотні тисяч, а то й мільйони людей. І хоча жоден із каналів польського телебачення не показував ті незліченні натовпи людей через категоричну заборону влади, поляки вперше за десятиріччя відчули себе вільними людьми. «Не бійтеся! Відчиніть, відчиніть двері навстіж Христу!» — закликав Іван Павло II паству в перший же день свого понтифікату. І поляки перестали боятися. Через рік, влітку 1980 року, в Польщі з’явилася перша в усьому комуністичному таборі по-справжньому незалежна профспілка «Солідарність». Незабаром у країні склалося фактичне двовладдя. Загроза комуністичній владі стала абсолютно реальною не лише на батьківщині Папи, а й у всіх інших країнах — сателітах СРСР. Лише запровадження в Польщі у грудні 1981 року військового стану, створення такої собі хунти латиноамериканського взірця дозволило на кілька років відсунути неминучий крах «світової системи соціалізму». А замах на Івана Павла II був спробою фізично усунути духовного лідера та натхненника мирного демократичного руху опору комуністичній владі у Східній Європі. Не вдалося. І у квітні 1990 року, приїхавши до Праги, Іван Павло II зміг проголосити: «Новітню Вавилонську вежу зруйновано». Владі комуністів прийшов кінець.

Україна, поцілована Папою

23 червня 2001 року Іван Павло II, вийшовши з літака в Борисполі, став навколішки і поцілував українську землю. Цей його жест не був унікальним. Ще 1948 року, коли молодий священик Кароль Войтила отримав свою першу парафію у польському Неґовіце і йшов через лани до цього села, ввійшовши у його межі, він схилив коліна і поцілував землю. Так само чинив він, уже ставши Папою, під час кожної пастирської поїздки до кожного міста, до кожної країни. Але попри всю звичність, «неоригінальність» цього вчинку Івана Павла II, Україна, поцілована Папою, стала після його візиту все ж трохи іншою країною. Намагання деяких українських оглядачів надати самій постаті Папи, а також його візитові в Україну якихось містичних (якщо не демонічних) рис, могли викликати лише посмішку, але п’ятиденне перебування Івана Павла II на українській землі, як збільшувальним склом, унаочнило деякі процеси, що відбувалися в соціальному, духовному і політичному житті України, і стало каталізатором для частини з них.

Візит Івана Павла II в Україну, безумовно, не був рядовою подією для нашої країни, але він не став і буденною поїздкою для самого «Папи-мандрівника». Іван Павло II сам надавав цьому паломництву особливого значення. Західні оглядачі порівнювали його з «проривним» візитом на комуністичну Кубу 1998 року.

Після краху СРСР і до поїздки в Україну Папа неодноразово відвідував терени «імперії зла», що розпалася, — він був у всіх трьох країнах Балтії, у Грузії. Проте про паломництво в Україну Папа, за його власними словами, молився багато років. Головною перепоною на шляху папського візиту в Україну була вкрай жорстка позиція з цього питання Російської православної церкви та її української філії — Української православної церкви Московського патріархату. Московська патріархія, яка домоглася, щоб у Росії на законодавчому рівні всі віровизнання було поділено на «чисті» («традиційні») і «нечисті» («нетрадиційні»), звичайно ж, із наданням суттєвих юридичних привілеїв «чистим» конфесіям на чолі із православ’ям, узагалі, м’яко кажучи, обережно ставиться до діалогу з іншими християнськими конфесіями, а з католиками — особливо. Візит же Папи на «периферію» їхньої «канонічної території» — в Україну, без попереднього відвідання Москви, РПЦ узагалі сприйняла як виклик. Протягом багатьох років Іван Павло II відкладав своє паломництво в Україну, намагаючися не «провокувати» Московську патріархію. У Ватикані згоджувалися, щоб візит в Україну відбувся після візиту в Росію. Але Алексій II попередніми умовами цього візиту висував абсолютно неприйнятні для Рима умови — практично повне припинення будь-якої активності католиків на теренах колишнього СРСР (за винятком країн Балтії) і фактичну ліквідацію Української греко-католицької церкви — «повернення» чи не всіх її храмів Московській патріархії, які т? вже один раз була «змушена» прийняти з рук Сталіна 1946 року.

Рішення Івана Павла II все ж відвідати Україну, попри рішучі заперечення і протидію Російської православної церкви, означало, що один із найвизначніших (якщо не найвизначніший) духовних лідерів Заходу зважився проігнорувати претензії Москви на Україну як на зону свого «виняткового впливу». Московська патріархія вела в цьому разі мову про «канонічні території», кремлівські політики — про «життєво важливі геополітичні інтереси». А ті й інші разом — про «слов’янську єдність».

Уся поведінка Папи протягом візиту, всі його проповіді, промови, виступи та репліки стали з політичного погляду однією великою демонстрацією повної підтримки незалежності України, її збереження та розбудови як самостійної держави. Чого вартий був хоча б факт, що до українців Папа звертався винятково українською мовою. І то майже без акценту. Просто неможливо уявити собі ієрарха, скажімо, Російської православної церкви, який би, не народившись і ніколи не живши в Україні, взяв на себе труд вивчити мову такого близького, такого братнього народу. Зрештою, просто зважився б говорити цією мовою, якби якимось дивом знав її.

«Україна має виразне європейське покликання», — підкреслив Папа, немовби підштовхуючи політичну еліту країни в бік Заходу. А прес-секретар Святішого Отця Хоакін Наварро-Вальс на запитання російського журналіста, чи став Іван Павло II після приїзду до Києва ближчим до візиту у Москву, майже відрубав: «Святий престол не розглядає паломництво Папи в Україну у зв’язку з можливим візитом до Москви. Ця велика країна з майже 50-мільйонним населенням сама собою варта найбільшої уваги».

Таким чином Папа ясно дав зрозуміти, що в його очах Україна не є розмінною монетою у «великому торзі» з Росією, а являє самостійну цінність. І немовби закликав світських західних лідерів наслідувати його приклад.

Тогочасна українська влада на чолі з Леонідом Кучмою намагалася здобути максимальні дивіденди від візиту Івана Павла II в Україну, домогтися, щоб відблиск Папиної слави впав і на неї. Прагнення деяких українських політиків та релігійних діячів проштовхатися ближче до Папи, розжитися сюжетною фотокарткою на тему: «Я та Іван Павло II» — часом виглядали просто непристойними.

І незважаючи на це, враження, що Папа дав себе використати для розбудови іміджу тих чи інших українських політиків, не склалося. Ця стара, втомлена і хвора людина поводилася з величезним тактом і водночас із величезним почуттям власної гідності. І якимись майже непомітними штрихами та поворотами своєї поведінки цілком ясно дала зрозуміти, що приїхала в Україну не в гості до якоїсь конкретної особи, а до всіх…

Утім, у Києві та у Львові Івана Павла II приймали по-різному. Сто п’ятдесят тисяч на аеродромі «Чайка» в Києві 24 червня і півтора мільйона на (і довкола) Львівському іподромі при вулиці Стрийській 26 червня. Та ще шістсот тисяч молоді коло церкви Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові — без перебільшення, вся Галичина зібралася в той день у Львові.

Цілком різною була також атмосфера, що панувала на київському аеродромі та львівському іподромі. Більшість киян усе ж прийшла з цікавості, і кожен стояв сам по собі чи разом зі своїм невеликим товариством. У Львові ж безкрає море людей почувалося єдиним цілим. Тоді склалося враження, що Галичина знову прокидається, що знову відроджуються могутні сили, розсмоктані, розтягнуті нечистими і непрофесійними політиками, принизливими економічними негараздами, втратою віри в те, що в тій державі справді можна щось зробити, що галичани шукають харизматичного лідера, людину, за якою можна іти. Через років зо три з’ясувалося, що прокинулася не лише Галичина.

Папа, за його власними словами, приїхав в Україну «з любов’ю і пошаною до православних братів». І він сам, і його оточення, і католицькі ієрархи України (як західного, так і східного обряду) в один голос стверджували, що цей візит принесе, приносить, уже приніс якісно новий рівень взаєморозуміння між католиками та православними в нашій країні. Такої ж думки дотримувалося і керівництво Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви.

Різко проти приїзду Івана Павла II в Україну виступала лише Українська православна церква Московського патріархату. Попри справжню істерію, яку намагалися викликати в суспільстві ієрархи української філії РПЦ разом із Союзом православних братств України, великими успіхами вони похвалитися не змогли. За кілька днів до візиту в Києві масовим тиражем з’явилася листівка, підписана вищезгаданим Союзом. Насмикавши з різних творів Шевченка (перш за все з поеми «Єретик (Іван Гус)») антикатолицькі висловлювання, «православні братчики» стулили їх докупи і озаглавили «Послание Тараса Шевченко Папе Римскому Ивану Павлу II». Так слова, сказані Кобзарем півтора століття тому на адресу середньовічного понтифіка, який благословив спалення Яна Гуса, були провокаційно віднесені на адресу нинішнього Папи, який одним із головних завдань свого понтифікату зробив примирення і поєднання всіх християн, хоч би до яких конфесій вони належали. Склалося враження, що автори брудної листівки потрапили в сьогодення прямо із середньовіччя. Посилилося це враження, коли вже в день візиту Папи архімандрит Києво-Печерської лаври Павел закликав своїх вірних молитися за те, щоб «літак Папи… не сів у Києві» (розбився? розчинився у повітрі?). Зачинившись у Лаврі, купка «протестантів» молилася за «порятунок від Папи». Проте навіть за «найоптимістичнішими» для РПЦ соціологічними дослідженнями до візиту Івана Павла II в Україну негативно ставилося не більше 8 відсотків населення. Більшість же українців цей візит вітала.

* * *

Іван Павло II помер після важкої і тривалої хвороби 2 квітня 2005 року. І чи не весь світ завмер у жалобі. Понад 4 мільйони людей, у тому числі понад один мільйон із самої Польщі, приїхали тими днями до Рима. Люди по 13 годин стояли в черзі, щоб віддати останню шану своєму пастирю. А за півроку перед тим і через три роки після візиту Івана Павла II в Україну сталася Помаранчева революція. І попри всі розчарування діями наших «помаранчевих» лідерів у післяреволюційні роки, ніхто з тих, хто стояв у морозні дні 2004 року на київському Майдані, ніколи не забуде почуття внутрішньої свободи, власної гідності та любові, які переповнювали їх тоді. Важко то обґрунтувати логічно, але внутрішньо я переконаний, що якби не Іван Павло II, Помаранчевої революції, принаймні в такому вигляді, як вона сталася, не було б.