Лех Валенса: Робітник, який переміг червоного дракона

Ми всі в боргу перед Валенсою — більше, ніж це усвідомлюють, може бути, сьогодні в Європі.

Олександр Солженіцин

Інтерв’ю з екс-президентом Польщі Лехом Валенсою стало одним із найважчих у моїй журналістській кар’єрі. Коли Валенса почав відповідати на перше запитання, я з жахом усвідомив, що раптом перестав розуміти польську мову. При цьому майже кожне окреме слово було зрозумілим, але «стулити докупи» жодне речення не виходило. Лише хвилин за п’ять до мене дійшло, що Валенса розмовляє польською приблизно так, як колишній посол Росії в Україні Віктор Черномирдін розмовляв російською — перескакуючи з одного на інше, не закінчуючи речень, щедро здобрюючи мову просторічними, а часом і лайливими словами. Не дуже велике за обсягом, півгодинне інтерв’ю довелося розшифровувати цілу ніч, намагаючись правильно зрозуміти кожну думку Валенси й «перекласти» її газетною мовою. І інтерв’ю вийшло, як на мене, дуже цікаве.

Згодом з’ясувалося, що труднощі під час розшифрування інтерв’ю Валенси мають не лише іноземні, а й польські журналісти. «Я завжди справді розуміла, що Лех Валенса каже, — стверджує Яніна Парандовська. — Багато хто дивувався. Казали, що то не більше, як белькотіння, що в тому немає думки. Відповідала: «Ні, в тому є думка». Лише якщо просто записати то на диктофон і дослівно розшифрувати, з усіма «оздобами», без ладу і складу, то можна зробити карикатуру. А якщо сісти й подумати над тим, то видно глибоку політичну думку».

Людина, яка закінчила лише восьмирічку в глухому селі та ПТУ за спеціальністю «механізація сільського господарства», справді, так і не навчилася висловлювати свої думки «по-вченому». І попри це Валенса — чудовий оратор, харизматичний народний лідер, здатний після кількох речень своєї промови жартом, влучним словом встановити контакт з багатотисячною аудиторією, завоювати її довіру.

«Електрик з верфі ім. Леніна, селянський син з долини Вісли зміг піднести прапор волі і гідності людини так високо, що його побачили у цілому світі», — писав 1983 року, після присудження Валенсі Нобелівської премії миру, голова Нобелівського комітету Еґіл Аорвік.

«Ми пережили історичний перелом, — це вже недавні слова колишнього дисидента і борця з комуністичним режимом, а згодом президента Румунії Еміля Константинеску, — а Лех Валенса був героєм цих швидких і радикальних змін не лише у своїй країні, а й для всіх мешканців Східної Європи».

Селянський син, тракторист, електрик на «флагмані польського кораблебудування»…

29 вересня 1943 року в закутньому польському селі Попово в родині сільського теслі Болеслава Валенси народилася четверта дитина — Лех.

Болеслава Валенсу разом з його молодшим братом Станіславом німці заарештували за кілька тижнів до народження хлопця — за зв’язок із партизанами. 1945 року батько повернувся додому (Лехові було тоді півтора року), але вже через два місяці помер — у концтаборі він захворів на сухоти. Минув рік, і мати вийшла заміж за Станіслава, з якого старший брат перед смертю взяв обіцянку потурбуватися про його вдову та дітей. Відтак Лех, окрім трьох рідних, мав ще й трьох зведених братів і сестер — загалом у родині було семеро дітей.

Рід Валенс був особливим серед попівських селян. На початку XIX століття, в епоху наполеонівських воєн, у цьому глухому селі, розташованому поміж болотами, далеко від великих доріг, несподівано з’явився француз на ім’я Матьє. Місцеві селяни перехрестили його на Матеуша, а французьке прізвище, яке ніхто вимовити не міг, замінили прізвиськом Валенса (що польською значить «волоцюга»). Цей волоцюга Матеуш не мав жодних документів, але приніс із собою астрономічну, як на той час і місце, суму грошей, які невідомо звідки взялися. Він викупив у пана 315 моргів ріллі — практично всі орні землі села Попово, одружився з місцевою селянкою, побудував собі великий будинок і зажив паном. Матеуш Валенса був прапрадідом нашого героя.

Проте через сто років Болеслав Валенса отримав у спадок лише 6 моргів поганої болотяної землі. Причиною було як те, що ні перший Валенса, ні його сини не змогли пристосуватися до ведення господарства серед лісів та боліт, так і те, що всі вони традиційно мали дуже багато дітей, між якими ділили свою землю.

Сім’я була дуже бідна: збіжжя зазвичай закінчувалося місяців за два до нового врожаю, тому були без хліба, м’ясо їли не частіше, ніж раз на тиждень, та й то потроху. Від справжнього голоду рятували гриби та власноруч виловлена риба, а ще посилки, які час від часу приходили від рідні зі Сполучених Штатів.

У п’ять років майбутній президент почав пасти гусей, у сім — корів, а в десять виконував уже будь-яку селянську роботу. З 12 років наймитував у багатших сусідів. До школи доводилося ходити пішки чотири кілометри, до костелу — сім. Остання обставина важлива — не було неділі, коли б дуже релігійна родина не долала пішки близько 15 кілометрів, аби помолитися Богові. Вітчим — бідний напівселянин-напівремісник-тесля — вельми критично ставився до «народної» влади і щоденно слухав передачі західних радіостанцій польською мовою. Виростивши та поставивши на ноги всіх своїх дітей, Валенсині мати та вітчим 1973 року емігрували до рідні в Америку. А село Попово, до речі, нині взагалі зникло — нові генерації селянських дітей не схотіли лишатися на такій негостинній батьківській землі.

Закінчивши вісім класів сільської школи, Лех вступив до професійної школи (аналог радянського ПТУ) у найближчому повітовому містечку Ліпно. Загальноосвітнім дисциплінам у сільському ПТУ приділяли не надто багато уваги, проте навіть за таких умов з польської мови, математики чи географії Валенса мав трійки, а з історії, яка викладалася за марксистськими канонами, взагалі двійку, яку ледве пересклав. Натомість фахові дисципліни, які були необхідні для того, щоб отримати кваліфікацію сільського механізатора, він вивчав старанно. Петеушники мешкали у великому гуртожитку на околиці Ліпна, часто пиячили та хуліганили і були грозою всього тихого 15-тисячного містечка.

Закінчивши училище, Валенса отримав розподіл до ПОМу (державного машинного центру — те саме, що радянська машинно-тракторна станція) в селі Лохочин, де його взяли на посаду не тракториста, а електрика. Через два роки пішов до армії, відслужив два роки у військах зв’язку під Кошаліном і, демобілізувавшись у званні капрала, знову повернувся до рідних місць. На відміну від більшості тогочасних польських «дембелів»-селян, Валенса не подався у «широкий світ» одразу після армії.

Після війська він влаштувався електриком до філії ПОМу в Лєнях, що були ближче до Попова, ніж Лохочин. Офіційна платня сільських механізаторів була мізерною, проте вони знаходили вихід, виконуючи на державній техніці «ліві» замовлення — частіше за пляшку, а часом і за гроші. А Валенса брався ремонтувати будь-яку техніку — від борони до телевізора, мотоцикла чи пральної машини. І дуже швидко здобув собі славу найкращого майстра-ремонтника в радіусі 20—30 кілометрів від Лєнів, тобто у «цілому світі», як потім із самоіронією згадував президент Польщі: «Важко навіть уявити, якою шанованою людиною я був. Заходжу на танці, оркестр відразу грає туш, хтось із хлопців кричить: “Літр на стіл — Валенса прийшов!”»

Але минуло кілька років, і раптом уся та «слава» і «визнання», якими він користувався на селі, видалися Валенсі якимись дрібними, навіть смішними. Він звільнився з ПОМу, сказав батькам, що «поїде на кілька днів провітритися», пішки пішов на станцію і сів на перший потяг, що зупинився на цій станції. Той потяг привіз його до Ґданська.

30 травня 1967 року 23-річного Леха Валенсу було прийнято на Ґданську верф на посаду корабельного електрика. З цим, одним з найбільших у Польщі, машинобудівним підприємством його доля тісно пов’язалася на багато десятиріч.

У перший день, коли з відділу кадрів його направили у бригаду електриків Мосінського, Валенса просто заблукав на величезному кораблі і кілька годин не міг знайти своїх нових товаришів.

На верфі працювало близько 18 тисяч людей. Перші місяці виходець із села почувався маленьким гвинтиком у величезному механізмі. Тим більше, що робота його у той час зводилася до розмотки на борту споруджуваних кораблів грубезних, «завтовшки з руку дорослого чоловіка», кабелів з величезних котушок. Монтаж тих кабелів здійснювали більш кваліфіковані колеги, а Валенса займався важкою, суто фізичною роботою, не маючи змоги хоч якось проявити свої вміння та кмітливість. Оселився він у гуртожитку на вулиці Кльоновича, де мешкало 600 молодих неодружених робітників. Корабели пили «не по-дитячому» — на ранок після кожної получки у гуртожитку виявлялися зламаними не менше 12 дверей.

Робітники почувалися класом, але аж ніяк не правлячим, у чому їх намагалися переконати комуністичні функціонери, а класом скривдженим, класом, яким влада намагалася маніпулювати. Умови праці — не позаздриш: на кораблях, що будувалися, не було навіть туалетів, не кажучи вже про душ, ніде було висушити мокрі спецівки. Платили акордно, і керівництво верфі постійно і послідовно зменшувало кількість нормативних людино-годин на кожну операцію. Отже, щоб заробити ті самі гроші, треба було працювати більше й більше. Норми підвищувалися під прикриттям розмов про «науково-технічний прогрес», але насправді нових технологій не впроваджувалося, просто збільшувалася інтенсивність праці. Перед новим, 1968 роком аврально здавали корабель, на який зігнали тисячі зо дві робітників. 200 з них працювали у трюмі. Хтось випадково перерізав шланг, що подавав у трюм нафту. Виникла пожежа, і 22 робітники згоріли живцем, а ще кілька десятків отримали серйозні опіки.

Величезне невдоволення в суспільстві викликало зростання дефіциту на найважливіші споживчі товари — все, як у Радянському Союзі. Але, на відміну від СРСР, у Польщі в той час ще й постійно зростали ціни, зарплата за ними не встигала.

1968 року Польщею прокотилася хвиля антикомуністичних студентських заворушень. Партійні функціонери спробували розправитися зі студентами руками робітників. «Дружинникам» з верфі пропонували премію у 2 тисячі злотих і три відгули зі збереженням середньої платні у випадку, якщо вони підуть бити страйкуючих студентів. Сотні кораблебудівників зголосилися на цю пропозицію. Але не з цеху W-4, де працював Валенса. Молодий робітник, що лише рік тому прийшов на верф, тоді вперше виступав публічно: «Невже ми дозволимо, щоб били наших дітей, дітей робітників та селян?» Коли ж після придушення заворушень на верф приїхав перший секретар воєводського комітету Польської об’єднаної робітничої партії і почав свою промову словами: «Товариші, наша партія…», робітники освистали його й не дали закінчити.

У цей самий час в особистому житті Валенси відбулися важливі зміни — 14 жовтня він познайомився, а вже 8 листопада 1968 року одружився з 18-річною Данутою, яка за кілька місяців перед тим приїхала до Ґданська з села і торгувала в кіоску квітами. Данута стала вірною подругою Леха на все життя, народила йому вісьмох дітей. Чи могла вона тоді, виходячи заміж за робітника-електрика, уявити, що через 15 років виголошуватиме від його імені промову перед Нобелівським комітетом в Осло?

Від Грудня до Серпня

12 грудня 1970 року партійні функціонери обходили цехи Ґданської верфі ім. Леніна і читали листа політбюро до членів партії, в якому обґрунтовувалася «сумна необхідність» підвищення цін на основні продовольчі товари. А 14 грудня на верфі почався стихійний страйк. І почала його не стара робітниця, яка працювала тут із часів Другої світової війни і кричала, що «за Гітлера жила краще, ніж за «народної» Польщі», а робітнича еліта, яка їздила на стажування до Данії та Швеції. Робітники пішли до воєводського комітету партії, співаючи «Єще Польска нє зґінєла» та «Інтернаціонал». Міліція розігнала мирну ходу й заарештувала кількох робітників. У цей день Валенси не було на роботі — він саме взяв відгул, щоб купити дитячий візок для свого первістка Богдана.

Але вже наступного дня вирушив із делегацією робітників до директора верфі з вимогою скасувати підвищення цін і звільнити заарештованих товаришів. Директор сказав, що не може вирішити ні першого, ні другого питання. Тоді робітники знову масово пішли до воєводського комітету, долаючи дорогою опір міліцейських кордонів. Усі партійні функціонери втекли з приміщення комітету. Робітники підпалили порожній будинок і рушили до воєводського управління міліції, щоб визволити своїх заарештованих товаришів. По дорозі вони завітали до Ґданської політехніки, щоб вибачитися перед студентами за свої дії дворічної давнини. Тим часом в управлінні міліції роздавали бойові патрони. Валенса від імені робітників запропонував міліцейським керівникам «обмін» — звільнити заарештованих корабелів за гарантії безпеки для правоохоронців. Але поки в будинку тривали переговори, в одного з міліціонерів, що стояли на вулиці, не витримали нерви: він вистрелив у натовп протестуючих, убивши одного з них. У відповідь міліціонера лінчували. Під час сутичок, що відбулися після цього, корабелам удалося захопити два танки, заліпивши бійниці глиною. Вони урочисто привели танки на верф і поставили їх коло другої прохідної. Згодом, після придушення страйку, всіх робітників, які колись служили строкову у танкових військах і щодо яких була підозра, що це саме вони керували танками під час заворушень, засудили до багаторічного ув’язнення. У цей же час робітники різних підприємств громили магазини, особливо горілчані, підпалювали автомобілі.

Валенса став одним із шести членів президії Ради делегатів робітників-страйкарів.

17 грудня страйк було придушено силою за рішенням першого секретаря ЦК ПОРП Владислава Гомулки. За офіційними даними, в Ґданську, Ґдині та Ельблонґу було вбито 28 осіб, але насправді жертв було в кілька разів більше. Серед сотень заарештованих після страйку робітників був і Валенса. Він вийшов із в’язниці через кілька днів, підписавши так звану лояльку, тобто декларацію про лояльність до комуністичної влади. Відтоді й до цього часу за Валенсою тягнеться шлейф звинувачень, що він нібито багато років співробітничав з комуністичною владою, був навіть таємним агентом Служби безпеки під псевдонімом Болек. Уперше «витік» інформації про співпрацю Валенси зі спецслужбами комуністичного режиму організували 1980 року, з тим щоб завадити йому очолити загальнопольську «Солідарність», потім — щоб перешкодити отримати Нобелівську премію миру. Наступний викид компромату відбувся перед обранням його президентом країни 1990 року, були звинувачення і пізніше. Валенса визнав, що під час першого арешту «підписав три чи чотири документи. Підписав би, мабуть, тоді все, окрім згоди на зраду Бога і Вітчизни, щоб вийти і мати змогу боротися». Але, як стверджує, «мене ніколи не зламали і ніколи я не зрадив ані своїх ідеалів, ані своїх товаришів». І хоча кілька років тому суд офіційно визнав його невинним у співпраці із комуністичними спецслужбами, ті старі звинувачення й досі псують Валенсі кров.

Чи були якісь контакти між робітником верфі, а потім безробітним і Службою безпеки у 1970-ті роки? Важко дати однозначну відповідь, не маючи на руках усіх документів, користуючись лише вторинними джерелами. І попри це здається, що таки були.

Але, хоч як це парадоксально звучить, навіть у цьому разі повага до Валенси не зменшується, а, навпаки, зростає. Він абсолютно слушно стверджує, що якби був просто таємним виконавцем волі комуністичних бонз та їхніх спецслужб, то «не дійшов би до звитяги, до перемоги над Службою безпеки і комуною в цілому». А дійшов же!

Можна собі лише уявляти, наскільки складну гру вів (якщо таки вів) цей «напівписьменний робітник» з «високорозумними» польськими кагебістами. І таки виграв. У кінцевому підсумку не вони використали його, а він їх.

А тим часом 1970 року кривава розправа з робітниками на Балтійському узбережжі Польщі призвела до «зміни караулу» на найвищих щаблях влади у Варшаві. Замість Гомулки польських комуністів очолив Едвард Ґєрек. Він приїхав до Ґданська «миритися» з робітниками, наобіцяв їм три мішки гречаної вовни і навіть на верфі ім. Леніна на своє запитання: «Допоможете?» — отримати одностайну — тисяч робітників — відповідь: «Допоможемо!» Є навіть фото того часу — Валенса разом із Ґєреком.

«“Нова команда” дала слово честі: те, що сталося, — більше не повториться, — згадував Валенса. — Ми вкотре повірили. Такою була міра нашої наївності».

Валенса намагався брати участь у процесі «оновлення» та «демократизації» офіційних проурядових профспілок, які мали б стати справжнім захисником інтересів трудящих у їхніх конфліктах з адміністрацією. Проте влада зовсім не збиралася виконувати свої обіцянки. На звітно-виборній профспілковій конференції верфі 1975 року Валенса назвав «оновлену» профспілку «профспілкою манекенів» і публічно заявив, що «Ґєрек обдурив робітників». Через кілька місяців, у квітні 1976 року, його звільнили з верфі.

Відтоді й до 1980 року Валенса постійно влаштовувався на маленькі заводики і звідусіль за кілька місяців його звільняли. Знаходити роботу ставало дедалі важче, попри великий дефіцит кваліфікованих робітників на всіх підприємствах Ґданська і «народної» Польщі в цілому. З лютого по серпень 1979-го Валенса був безробітним. І тільки коли він заявив: «Приведу своїх шістьох голодних дітей до універсаму, хай їдять, що хочуть, а тоді скажу: “Заплачу, коли дістану роботу”», — йому дали змогу знову працювати. Валенса постійно брав участь в антиурядових демонстраціях, маніфестаціях та мітингах у річниці проголошення незалежності 1918 року, «дива над Віслою» 1920 року, розстрілу польських офіцерів у Катині 1940 року. Він вважав своїм обов’язком щорічно 17 грудня покладати квіти до другої прохідної верфі, де 1970 року комуністична влада розстріляла робітників, придушуючи страйк. Багато разів його заарештовували.

1970-ті роки Валенса згадує, як «час самотності». За ним постійно ходили працівники Служби безпеки, а кожного, з ким він перекинувся хоч словом, «профілактували» — привозили до комісаріату і докладно розпитували, про що він розмовляв з «антидержавним елементом». І лише влітку 1978 року Валенса знайшов «своїх». Він установив контакт з Комітетом захисту робітників (КОР), організацією, створеною 1976 року інтелігентами-дисидентами для об’єднання зусиль інтелектуальної і пролетарської опозиції комуністичному режимові. Корівців була жменька — інженер Анджей Ґвязда і його дружина Йоанна, письменник Лех Бондковський, історик Александер Халль, юрист Лех Качинський (згодом — президент Польщі), медсестра Аліна Пеньковська, представниця робітничої аристократії кранівниця верфі ім. Леніна Анна Валентинович (до речі, чистокровна українка з Волині). І попри це корівці заснували дві «дочірні» організації — Вільні профспілки для робітників і Рух молодої Польщі для молоді, почали друкувати нелегальну газету «Роботнік Вибжежа» («Робітник Узбережжя»).

В середині 1980 року Валенса, за згадками товаришів, посідав у неофіційній ієрархії КОРу третє чи четверте місце. Його великій родині жилося дуже голодно — від початку року Валенса знову був безробітним, довелося навіть продати свою стару «Варшаву», яку він власноруч зібрав з кількох списаних авто за пару років перед тим і якою дуже пишався.

І тут грянув Серпень 1980-го.

«Лешек! Свобода!»

1970-ті роки були періодом тимчасової стабілізації комуністичного режиму в Польщі. Команда Ґєрека з дозволу Брежнєва пішла на «сміливий» експеримент — з метою «впровадження високих технологій» набрала на Заході багатомільярдні кредити. Були висунуті гасла: «Кожній польській родині — квартиру та малий “фіат”» і «Польща стане європейською Японією». Життєвий рівень почав поступово зростати. Проте наприкінці десятиріччя з’ясувалося, що три чверті західних грошей елементарно проїли, а з високими технологіями якось не складається. Настав час віддавати борги, платіжний баланс країни тріщав по всіх швах, знову почалося зростання цін без збільшення заробітної плати, і життєвий рівень більшості поляків стрімко падав. Яскравим полум’ям розгорялися іскри невдоволення «народною» владою, які завжди жевріли в польському суспільстві, де комуністам так і не вдалося провести колективізацію сільського господарства, а найвищим моральним авторитетом залишалася католицька церква. Обрання 16 жовтня 1978 року Папою Римським поляка Кароля Войтили (вперше в історії католицької церкви) викликало на його батьківщині сплеск релігійних почуттів. Тим більше, що Іван Павло II з перших днів свого понтифікату закликав католиків за «залізною завісою» «не боятися» — ненасильницьки, але рішуче опиратися комуністичній владі. У червні 1979 року Папа здійснив перше паломництво на свою батьківщину у новій якості. І святішого отця вітали десятки мільйонів поляків.

13 серпня 1980-го, за п’ять місяців до пенсії, з Ґданської верфі ім. Леніна було звільнено члена КОР кранівницю Анну Валентинович. Того ж вечора КОР вирішив оголосити страйк на верфі, і 14 серпня він розпочався. Очолив його безробітний Лех Валенса, який приїхав на верф трамваєм і дістався на підприємство, перелізши через паркан. У перший день вимоги страйкарів були вельми скромними: поновити на роботі Валентинович, Валенсу та Колодзея (ще одного робітника, звільненого незадовго перед тим з політичних міркувань), спорудити пам’ятник жертвам Грудневого страйку 1970 року і підвищити місячну платню всіх працівників верфі на 2000 злотих (приблизно на третину). Першого дня Ґєрек зреагував на звістку про окупаційний страйк на верфі досить спокійно: «Підсипати бабла, роботяги заспокояться — і кінець скандалу». І вже 16 серпня влада згодилася з усіма вимогами страйкарів, лише підвищивши платню не на 2000, а на 1500 злотих. Валенса оголосив про завершення страйку словами: «Ми перемогли!» Але на той час страйкували вже десятки різних підприємств Ґданська й інших міст Узбережжя. Напередодні було створено Міжзаводський страйкком, головою якого обрали Валенсу. Делегати інших підприємств звинуватили своїх колег з верфі ім. Леніна у зраді. Адже влада намагалася роз’єднати страйкарів і «розбиратися» з колективом кожного підприємства окремо: комуністичні урядовці категорично відмовилися визнавати Міжзаводський страйкком і вести з ним будь-які переговори. Тут Валенса прийняв найважче рішення у своєму житті — спробував переконати товаришів з верфі продовжити страйк, не висуваючи жодних додаткових вимог для себе, а тільки із солідарності зі страйкарями інших підприємств. І це йому вдалося!

Тисячі кораблебудівників залишилися на верфі на невизначений термін — аж до спільної перемоги. Пам’ятаючи сумні уроки 1970 року, на час страйку Валенса оголосив сухий закон — якщо хтось таки намагався пронести на верф пляшку, робітнича охорона розбивала її прямо на прохідній. Влада сподівалася, що страйкарям забракне продовольства. Але десятки тисяч мешканців Ґданська й околишніх міст несли на верф усі харчі, які мали. Цілодобово біля прохідної верфі стояв велелюдний натовп, який підтримував корабелів. Страйк ширився, мов степова пожежа, — щодня до нього долучалися десятки підприємств по цілій Польщі. Всі вони посилали делегатів зі своїми вимогами до «вільного міста» Ґданська, на верф ім. Леніна. Міжзаводський страйкком розбухав, як на дріжджах. 21 серпня було сформовано президію Загальнонаціонального міжзаводського страйккому у складі 18 осіб. До неї увійшли 14 робітників, два інженери, один професор та один письменник. Головою президії обрали Леха Валенсу. Буквально за кілька днів маловідомий навіть у Ґданську простий робітник став для всієї Польщі і цілого світу символом польської свободи і польської надії.

Під час Серпневого страйку Валенса по кілька разів на день виходив з верфі, куди робітники не пускали сторонніх, на площу за прохідною. Людей було так багато, що вони стояли навіть на дошках, покладених над котлованом, викопаним напередодні страйку під фундамент магазину. Ва-ленсиній дружині Дануті врізалося в пам’ять, як під час чергової промови її чоловіка якась інтелігентна пані середнього віку, стоячи на дошці над глибокою ямою, підстрибувала і несамовито вигукувала разом з усіма: «Лешек! Свобода!» «Я дуже боялася, що дошка трісне і та пані впаде до ями, але вона абсолютно на все це не зважала», — згадувала Данута.

Міжзаводському страйккому довелося працювати практично цілодобово, щоб якось звести воєдино вимоги страйккомів сотень підприємств. Серед тих вимог траплялися і суто екстремістські, і просто «екзотичні». Допомагати робітникам у цьому намагалися польські дисиденти. Влада заарештувала по дорозі до Ґданська багатьох із них, наприклад, Яцека Куроня та Адама Міхніка. Проте католицький публіцист Тадеуш Мазовецький (майбутній перший прем’єр-міністр вільної Польщі) і історик Броніслав Ґеремек (майбутній міністр закордонних справ) таки пробралися до «Мекки польської свободи» і працювали експертами Міжзаводського страйккому. Весь час тривали важкі переговори з комуністичною владою, яка прагнула всіляко залякати опозицію, що раптом з’явилася «невідомо звідки».

Від перших днів у багатьох членів страйккому і лідерів руху виникали сумніви у тому, що очолювати комітет має саме Валенса. Валентинович навіть зажадала, щоб він добровільно поступився посадою голови Міжзаводського страйккому «комусь розумнішому та освіченішому», наприклад, лідерові КОРу інженеру Ґвязді. Проте цю вимогу не підтримали рядові страйкарі, які не надто довіряли інтелігентам-дисидентам. «Ти класно говориш, але я тебе не знаю, вибач. А той, хто працював з нами 10 років у цеху, точно знає, що до чого. Оскільки він такий самий дурний, як я, то не буде дуже дурити, скоріше вже я його обдурю. А щодо цих розумників, то ще невідомо, з ким разом вони ті свої дисертації захищали», — приблизно так, на думку Валенси, міркували рядові учасники страйку. Саме тому після капітуляції уряду і перемоги загальнонаціонального страйку 31 серпня Валенса залишився на чолі Міжзаводського страйккому, який перетворився на Організаційний комітет незалежних самоврядних профспілок, а згодом очолив Національну координаційну комісію профспілки «Солідарність».

Двовладдя, воєнний стан і «круглий стіл»

За кілька місяців членами «Солідарності» стало понад 10 мільйонів поляків, а Ґданськ, де була її штаб-квартира, перетворився на другу столицю Польщі. Селяни-одноосібники і студенти вели з владою запеклі бої за легалізацію відповідно «Селянської» і «Студентської “Солідарності”». Деморалізовані комуністичні функціонери втрачали позицію за позицією, а організації «Солідарності» на місцях де-факто перебирали на себе частину функцій держави і місцевого самоврядування. «Солідарність» на той час була не просто профспілкою, що захищала інтереси найманих працівників від роботодавців, вона перетворилася на широкий народний фронт антикомуністичних сил. Різні лідери і рядові члени «Солідарності» уявляли собі майбутнє країни абсолютно по-різному. До того ж над поляками висів дамоклів меч радянської інтервенції — всі добре пам’ятали аналогічні силові розв’язання в Угорщині 1956 року і в Чехословаччині 1968-го. Комуністична влада скиглила про «страйкове божевілля, яке остаточно доруйновує економіку країни». І (яка іронія долі!) саме Валенса їздив усією країною і виступав арбітром між окремими трудовими колективами та й далі контрольованою комуністами адміністрацією підприємств — з тим, щоб уникнути чергових страйків або припинити їх. Разом із тим Валенса тоді вирішував питання: «Яка Польща нам необхідна і яка Польща є можливою?» Багато хто з поляків сподівався й надалі працювати «по-соціалістичному», а жити — як при капіталізмі. А органічно поєднати паростки демократії з авторитарною комуністичною державою не вдавалося ніяк. Одне з двох мало зникнути з історичної арени країни. В результаті суспільні механізми функціонували дедалі гірше. І в самій «Солідарності» дедалі більше людей схилялися до «гри ва-банк», захоплення всієї повноти влади. Валенса, який категорично виступав проти силових варіантів, видавався їм занадто м’яким і занадто толерантним. Утім, Валенсу рішуче підтримав Папа Римський Іван Павло II, до якого лідер «Солідарності» в січні 1981 року їздив у Рим (до речі, вперше в житті виїхавши за кордон).

Розв’язка відбулася в ніч на 13 грудня 1981 року. Військовий міністр генерал Войцех Ярузельський, який за кілька місяців перед тим став водночас також прем’єром, а трохи згодом — і першим секретарем ЦК ПОРП, запровадив у Польщі воєнний стан. Усіх лідерів «Солідарності» на чолі з Валенсою було інтерновано, а діяльність самої профспілки було призупинено. Невдовзі її було взагалі формально розпущено, втім, як і проурядові профспілки. Хоч як поляки хвалилися, що «з нами той номер, що з «пепеками» (чехами. — Авт.) 1968 року, не пройде», комуністам вдалося силою відновити свою владу без великої крові — у ході масових протестів під час військового стану загинуло «лише» кілька десятків осіб. Валенса спершу з місць інтернування, а згодом і вийшовши на волю, закликав винятково до мирних, несилових методів опору. Водночас, попри несамовитий тиск, який чинила на нього влада, він категорично відмовився у будь-якій формі визнати «нові реалії», закликати своїх прибічників до співпраці з комуністичною владою. Валенса морально підтримував боротьбу підпільної «Солідарності», хоча і не брав безпосередньої участі в її роботі. 22 квітня 1983 року він знову повернувся на рідну верф електриком. Його поставили ремонтувати електрокари в невеличкому цеху, практично ізольованому від решти підприємства. А через півроку, 5 жовтня 1983-го, йому присудили Нобелівську премію миру. Це було всесвітнє визнання, хоч як його намагалися применшити комуністичні функціонери в Польщі та СРСР.

У жовтні 1984 року польські кагебісти викрали і по-звірячому замордували «капелана» підпільної «Солідарності», молодого ксьондза Єжи Попелушка. І хоча через кілька днів безпосередні виконавці злочину були заарештовані, а згодом засуджені, це стало своєрідним попередженням керівникам підпільної «Солідарності»: мовляв, ви стримуйте «екстремістів» зі свого боку, а ми стримуватимемо своїх.

1988 року, із поглибленням загальної кризи так званої світової системи соціалізму, в Польщі настав час сісти за «круглий стіл». Збанкрутіла комуністична влада намагалася за будь-яку ціну досягти порозуміння з опозицією (а отже — із суспільством) з тим, щоб уникнути покарання за свої злочини. І Валенса пішов на переговори з Ярузельським. Пішов без жодних попередніх умов, за що, до речі, йому потім дорікали. Але, як стверджує Анджей Мільчановський, тогочасний діяч підпільної «Солідарності», а згодом міністр внутрішніх справ вільної Польщі, «Валенса надзвичайно мудро і раціонально, часом навіть по-лисячому поводився із владою. Він мав надзвичайну інтуїцію, знав, до якої межі можна просуватися і як захопити їх зненацька. Це риси, які свідчать про його велич, і не боюся вжити цього слова». А ось як оцінює домовленості «круглого столу» Станіслав Чьосек, тогочасний міністр комуністичного уряду і член політбюро: «То був найбільший успіх Леха Валенси. Він став на чолі руху, який мирним шляхом допровадив до трансформації суспільного ладу в Польщі. Раніше то не вдавалося нікому… Ворота Бастилії відчинилися завдяки домовленості, без необхідності вибивати їх і ставити гільйотину».

«Вплив «Солідарності» на ситуацію в інших країнах комуністичного блоку був величезним, — стверджує Вацлав Гавел. — Комуністична влада чудово усвідомлювала, що неможливо створити анклав свободи в одній країні, бо або ж свобода запанує скрізь, або потрібно буде її в якомусь місці придушити».

В результаті домовленостей «круглого столу» в Польщі у червні 1989 року відбулися перші «напіввільні» вибори — за комуністами та їхніми союзниками було зарезервовано 65 відсотків місць у нижній палаті парламенту — сеймі. Комуністи були переконані, що «Солідарність» програє, бо не має грошей, доступу до ЗМІ, організаційних структур. Але, як жартували тоді в Польщі, «вибори до парламенту виграв би навіть Міккі-Маус, за умови, що сфотографувався б із Валенсою». «Солідарність» завоювала всі 161 «вільне» місце в сеймі і 99 із 100 місць у верхній палаті парламенту — сенаті. 12 вересня 1989 року в комуністичному блоці з’явився перший голова уряду некомуніст, більше того, антикомуніст — прем’єр-міністр Польщі Тадеуш Мазовецький. «Валенса як електрик «електрифікував» Польщу, не запалюючи в ній пожежі», — стверджує екс-прем’єр-міністр Ізраїлю Шимон Перес.

Пан президент і національний символ

22 грудня 1990 року Лех Валенса виголосив присягу президента Польщі. За нього проголосувало 74,3 відсотка виборців — фантастичний результат для демократичних виборів. Президент Польщі в еміграції Ришард Качаровський урочисто передав йому свої повноваження. Здавалося, в Польщі з’явився загальнонаціональний лідер «на всі часи».

Проте вже через п’ять років Валенса у напруженій боротьбі програв наступні президентські вибори посткомуністу Александеру Квасьнєвському, набравши 48 відсотків голосів у другому турі. Більшість поляків була розчарована правлінням лідера, якого вони ще кілька років тому обожнювали. Навіть естрадні зірки виспівували на цілу Польщу: «Не вірте електрикам». Чому?

Сьогодні, через роки, можна стверджувати, що, мабуть, на місці Валенси не зміг би зберегти своєї популярності жоден політик. Саме за часів його правління здійснювався «план Бальцеровича», «шокова терапія», коли швидко та рішуче були проведені такі необхідні для країни ринкові перетворення, закладено основи для поступального розвитку польської економіки на нових засадах. Це, безумовно, принесло позитивні результати, проте більшість поляків відчули їх лише згодом, через роки, а на початку 1990-х життя було вкрай важким, людям доводилося з великими труднощами шукати своє місце в новій економічній системі, що тільки формувалася.

1999 року Польща стала повноправним членом НАТО, а 2004-го — Європейського союзу.

Здавалося б, до чого тут Валенса, який перестав бути президентом 1995 року? Насправді ж на початку 1990-х ставлення західноєвропейців до можливого приєднання Польщі до НАТО та ЄС було доволі скептичним, приблизно таким, як нині до України, і саме Валенсі вдалося надати процесові євроатлантичної інтеграції Польщі незворотності, переламати опір як усередині країни, так і за її межами.

Складнощі, які постали перед Валенсою під час його президентства, безперечно, були зумовлені й особистим чинником. «Мої опоненти не могли погодитися з фактом, що президентом став робітник, — стверджує Валенса. — Народ мав обрати інтелектуала, який, за визначенням, уособлював би мудрість і делікатні манери. Я не міг бути делікатним». Натомість Мазовецький, наприклад, писав: «Я дуже шаную Леха Валенсу як вождя руху, але вважаю, що то не та особистість, яка годиться в президенти країни. Уявляв собі на цьому місці когось, хто більш повно розумів, що таке держава, складність її структур. Такий погляд, однак, був в очах Валенси гріхом».

Один із помічників Валенси згадує, що за часів його президентства вони якось вибралися порибалити: «Я витяг чотирикілограмового щупака. Лех був лютий — ловив, але не спіймав жодного схожого. Не вмів програвати. Навіть у настільний теніс. То було не в його стилі».

У Польщі досі пам’ятають репліку Валенси, яка вирвалася в нього під час якогось засідання керівництва «Солідарності» 1980 року: «Ми тут мали все вирішувати демократично, а виявляється, що хтось проти того, що я сказав».

Можливо, саме тому, коли відразу після обрання він запросив до своєї президентської команди всіх «зірок» «Солідарності», і Валентинович, і Ґвязда, і Юрчик, і Куронь, і Міхнік відмовилися до неї увійти. За ним пішли тільки брати Качинські, але й із ними Валенса смертельно посварився 1993 року.

Спроби Валенси створити особисто «під себе» кишенькову партію успіхом не увінчалися. За час його президентства змінилося п’ять прем’єрів.

«Слабкість «двору» Валенси, в якому гірше витискало краще, вплинула на стиль виконання ним своїх обов’язків, стиль, який не припав до смаку полякам і був болюче підсумований на виборах 1995 року. Валенса — особистість для героїчних часів. Він не вміщався в рамках скромно скроєного президентства III Речі Посполитої», — вважає Януш Левандовський.

Намагання Валенси повернутися до керівництва державою виявилися вкрай невдалими — на президентських виборах 2000 року він набрав ганебний один відсоток.

Можна сказати, що й на нинішньому владному олімпі Польщі не надто ще старому, 68-річному, Валенсі місця немає. І навряд чи з’явиться.

А проте вже багато років і дуже успішно Валенса генерує ідеї для зовнішньої політики Польщі і Євросоюзу в цілому. Він вивчає наслідки світової глобалізації і прогнозує перспективи цього процесу. Валенса — один із найпослідовніших у Європі прибічників прийняття України до ЄС і НАТО. «Такі країни, як Україна та Грузія, не можуть бути покинуті напризволяще, — переконує євроатлантичних союзників Валенса. — Захід хоче бути обережним і не дратувати ведмедя. Тим часом така обережність сприймається як слабкість. Звідси вже тільки крок до спокуси випробувати, наскільки далеко заходить ця слабкість».