Книга, яка примушує мислити

Жорна XX століття перемелювали цілі народи, без жодних сентиментів тасували мільйони людей. Падали імперії, одні держави зникали, другі — з’являлися на карті світу, треті — відроджувалися. Час великого збурення привів до краху колоніальної системи, хоча досі залишаються нації, яким не вдалося втілити свої природні прагнення у повноправну державу, а ті, яким вдалося це зробити, не можуть позбутися постколоніального статусу.

Історія однієї з найкривавіших за своїми масштабами епох людства у всіх її проявах стала набутком вічності. Як ті чи інші події відбилися на долях конкретних народів і держав? Як тим чи іншим національним лідерам вдавалося переламити хід історії, що складався не на користь їхніх держав і націй? Ідея Олекси Підлуцького, автора книжки, яку ви тримаєте в руках, полягала в тому, щоб крізь призму життя й діяльності таких видатних постатей подивитися на історії їхніх країн у XX столітті.

Цей том — плід десятирічної праці знаного журналіста й дослідника. Коли він писав свою першу розвідку для газети «Дзеркало тижня» у 2001 році, то навряд чи думав тоді, що за якихось кілька років це виллється в цікаву науково-популярну книжку, тим більше не в одну. Перші «Постаті XX століття» містили сім портретів, а нинішнє видання, вже четверте, нараховує 25 розповідей про політичних лідерів XX століття — Масарика, Пілсудського, Маннергейма, Бенеша, Франко, Броза Тіто, Ґанді, Бен-Ґуріона, Аденауера, Цзяна Цзінґо, Ергарда, Кекконена, Кадара, Косигіна, Лі Куана Ю, Дубчека, Брандта, Піночета, Тетчер, Дена Сяопіна, Картера, Івана Павла Великого, Рейґана, Гавела та Валенсу.

Читаючи захоплюючі і, разом із тим, глибокі розповіді про згаданих державних діячів, зайвий раз переконуєшся, що малювати політика, а тим більше лідера загальнонаціонального масштабу, на долю якого випадає величезний тягар відповідальності перед «і мертвими, і живими і ненарожденними», в контрастній системі координат «чорне-біле» неприпустимо.

Візьмімо Юзефа Пілсудського. Перелік лише самих його офіційних і неофіційних титулів вражає: Маршал Польщі і Начальник Польської держави, Комендант, Бригадир, гетьман, Вождь та Батько народу, «останній польський шляхтич». Цікаво, що ця яскрава особистість, яка відродила Польщу після 123 років небуття, не поляк. Ю. Пілсудський був за походженням литвином з-під нинішнього Вільнюса. «Литвин, — пише Підлуцький, — це не зовсім литовець у нинішньому розумінні слова. Це — шляхтич литовського або білоруського походження з Великого князівства Литовського, спершу самостійного, а потім об’єднаного з Королівством Польським в єдину Річ Посполиту».

До речі, герої інших розділів книжки «Постаті XX століття» — Томаш-Ґарріґ Масарик і Карл Маннергейм — також не належали, як тепер кажуть, до титульної нації ними відроджених або врятованих держав. Але про це — далі.

Ю. Пілсудський народився через чотири роки після краху великих надій — поразки Січневого польсько-литовського повстання 1863 року. Поступово переможене суспільство, вкупі з «провідною верствою», поринало в безодню розпачу. Багато хто вважав тоді, що невдача 1863 року перекреслила можливість Польщі звільнитися з-під московського панування. Зневіра і колаборанство з колоніальною адміністрацією розповзалися польськими просторами, як ракові пухлини. Нащадки шляхтичів ставали ніби дволикими Янусами — лояльними до імперії Романових на службі й опозиціонерами «на кухні».

Батьки Ю. Пілсудського залишалися в опозиції до влади, а тим часом їхнього сина русифікувала школа. Та не тільки це. «Головною метою виховання, — пише О. Підлуцький, — було переконати дітей у другосортності польської мови та культури, довести їм, що життєвий успіх можна осягнути лише на «общєрусскіх» шляхах». Саме зі стін школи Ю. Пілсудський виніс ненависть не лише до царату, а й до Росії як такої і до російської мови та культури. Саме там він вирішив присвятити своє життя руйнуванню Російської імперії.

Для українців, звичайно, вельми цікаві ті сторони діяльності Ю. Пілсудського, які безпосередньо пов’язані з українським фактором. А те, що він був надзвичайно важливим для обох сторін, свідчить не лише моментами кривава історія взаємин часів українсько-польської війни чи «пацифікації», а й висловлювання Ю. Пілсудського. Ще за 70 років до іншого великого політика польського походження Збіґнєва Бжезинського він стверджував, що Росія перестане бути імперією і не нестиме загрози багатьом країнам тільки тоді, коли «з-під її влади буде вирвано Україну». Автор наводить також проникливі слова, сказані Ю. Пілсудським за місяць до смерті: «Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну».

Звичайно, хотілось би, щоб автор ширше висвітлив тему «пацифікації» українців. Це — болюче для українців і не вельми відоме широкому загалові питання. Згадаю тут розповідь мого батька, який не з книжок знав, що таке «пацифікація». Його рідне село Белелуя неподалік Снятина (це Івано-Франківська область) розташоване серед пагорбів. Одного мирного дня 1930 року з кількох боків на село наскочила польська кіннота. Того, хто траплявся дорогою і не встиг утекти, жорстоко побили. У центрі села була хата-читальня. Польська жандармерія винесла всі книжки, які були там, і підпалила їх. І такі рейди «умиротворення» були постійним явищем у тодішній Західній Україні.

Не менше зацікавлення в українців викликають життя і діяльність Т.-Ґ. Масарика, майбутнього президента Чехословаччини, який обійняв цю посаду, будучи вже відомим ученим. Він заклав міцний фундамент нового суспільства. Мабуть, невипадково через десятиліття, після Оксамитової революції, посаду президента, тепер уже Чехії, обійняв інший інтелектуал, драматург Вацлав Гавел.

Відомо, що до складу міжвоєнної Чехословаччини входило Закарпаття, яке мало тоді назву Підкарпатської Русі. Якщо зіставити слова та дії стосовно України двох лідерів сусідніх з нею націй Ю. Пілсудського і Т.-Ґ. Масарика, то не можна не помітити парадоксу. На відміну від Ю. Пілсудського, ставлення Т.-Ґ. Масарика до незалежності України було негативним, бо це могло би послабити Росію. Остання ж, на його думку, була головною протидією німецькій експансії на Схід, а отже, здобуття Україною незалежності було би невигідним Празі. У той же час Підкарпатська Русь мала політичну автономію, хай і обмежену в дійсності, але підтверджену Т.-Ґ. Масариком. Якщо Варшава проводила «пацифікації», то Прага вкладала чималі кошти у розвиток Закарпаття, в тому числі й у будівництво доріг. Саме ця автономія дозволила в 1938 році місцевим українцям зробити наступний крок і проголосити в Хусті створення Карпатської України.

До речі, будучи за походженням словаком, пізніше він «усвідомив» себе чехом, а словаків вважав тільки гілкою чеської нації. Попри це, саме Т.-Ґ. Масарик запровадив термін «чехословаки» — щось на кшталт нової спільноти людей — радянського народу.

Т.-Ґ. Масарик створив прецедент в історії світової дипломатії. Він домігся від Франції і Великобританії визнання ще до закінчення Першої світової війни Чехословацької національної ради як тимчасового уряду неіснуючої Чехословацької держави. Діяльність Т.-Ґ. Масарика може бути прикладом для багатьох національних лідерів, у тому числі і для нинішніх керівників України. Як пише О. Підлуцький, він першим поставив перед світовою науковою і політичною громадськістю «чеське питання» — як можливість і необхідність створення чеської держави.

Читаючи розділ, присвячений фінському маршалові К. Маннергейму («Маршал, який переміг Сталіна»), мимоволі проводиш іншу паралель — із гетьманом Павлом Скоропадським. Прародичі К. Маннергейма, аристократи, прибули у Швецію з Нідерландів у XVII столітті. Хоча в нього не було фінської крові і до кінця життя він розмовляв фінською з акцентом, цей чоловік у 50 років вирішив кардинально змінити своє життя і відмовитися від дальшої кар’єри в російській армії. В 1917 році він покинув Одесу і поїхав захищати нову Фінляндію. Пізніше йому вдасться те, що мало хто спромігся зробити. Він успішно впродовж кількох місяців протистояв регулярній Червоній армії та військам НКВС у 1939—1940 роках. І не в останню чергу це вдалося завдяки будівництву фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, які одержали назву «лінії Маннергейма».

Вельми символічною є паралель, що її наводить автор: «Раднарком РРФСР визнав повну державну незалежність України і Фінляндії в один і той самий день — 31 грудня 1917 року… Обом молодим державам довелося вести криваві війни за незалежність. «Маленька» різниця полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну таки виграла, а Україна програла».

До речі, О. Підлуцький влучно, як на мене, послуговується історичними паралелями. Це такий собі метод «примусу до мислення». Причому такі паралелі він знаходить і на азійському континенті, адже успіхи вихідців із цієї частини світу не менш цікаві й показові, ніж діяльність європейців чи американців.

Наприклад, у матеріалі про мало відомого пересічному читачеві Лі Куана Ю автор порівняв його з багатолітнім кубинським лідером: «Лі Куан Ю став прем’єр-міністром Сінгапуру, на той час «самоврядної» колонії Британської імперії, далекого вже 1959 року — кілька місяців по тому, як до влади в іншому кінці Землі прийшов молодший від нього на два роки Фідель Кастро. Тоді чи не весь світ із захватом стежив за «полум’яним команданте», який присягався за кілька років побудувати на Кубі земний рай, і ніхто не звертав уваги на скромного Лі, який просто обіцяв, що докладе всіх зусиль, аби «Сінгапур вижив». Сьогодні переважна більшість кубинців живе у злиднях, отримуючи за картками рис та олію, сорочки та шкарпетки, а Сінгапур перетворився на одну з найрозвинутіших країн світу».

Хто ж такий Лі Куан Ю? Даючи йому ім’я, яке приблизно перекладається як «яскраве світло», його дід не помилився. Лі Куан Ю 31 рік був прем’єр-міністром держави, яку, за його ж твердженням, викинули в незалежність проти її волі. Здобувши прекрасну освіту у Британії як правник та економіст, ставши успішним адвокатом на батьківщині, Лі Куан Ю прийшов у політику. Цьому не в останню чергу посприяла японська окупація острова в 1942—1945 роках. У 1959 році, коли він прийшов до влади, валовий внутрішній продукт Сінгапуру в перерахунку на одного мешканця становив за паритетною купівельною спроможністю 400 доларів, а в 2010 році — 55,8 тис. доларів, тобто майже в 140 разів більше. До речі, у Великій Британії, колишній метрополії Сінгапуру, цей показник 2010 року складав 36,4 тисячі доларів. Тому не дивно, що сьогодні Сінгапур — третій фінансовий центр світу після Нью-Йорка та Лондона, його порт — четвертий у світі за обсягом вантажоперевезень, а прем’єр-міністр одержує найвищу з усіх президентів і прем’єрів світу зарплату — 50 тисяч доларів. І це при тому, що територія острівної держави в 1,3 раза менша за площу Києва, а населення складає всього 5,1 млн осіб.

Хоча в 1990 році Лі Куан Ю пішов у відставку, він досі безпосередньо впливає на стратегію розвитку країни через спеціально створену для нього посаду, якої ніде більше немає, міністра-наставника. Його авторитет у Сінгапурі незаперечний. Йому, фактично, вдалося створити нову спільноту — сінгапурську, 79 % якої складають етнічні китайці. Саме він заснував партію, в назві якої — такі слова: право-соціалістична, націоналістична та демократична. Саме він запровадив високі штрафи (до 600 доларів) за кинуті недопалки і заборонив жувальну гумку. За її наявність штраф може скласти 1000 доларів. Без довіри — а це, за твердженням самого Лі Куана Ю у написаній ним книжці про Сінгапур, є ключовим словом у досягненні успіху країни — цього не вдалося б реалізувати. А запитаймо себе, чи є довіра українців до нинішньої влади, до президента Януковича? Відповідь очевидна. А це означає, що Віктор Федорович має небагато шансів стати одним із героїв нових портретів О. Підлуцького.

Звичайно, хотілось би бачити на сторінках видання розповіді і про українських національних лідерів. І тут можна подискутувати, чи увінчався успіхом проект «Незалежна Україна».

Можливо, дещо випадає із загальної концепції книжки вибір О. Косигіна — адже й тієї країни, яку він «розбудовував», уже не існує, і не створено нової спільноти людей — «радянського народу», хіба що якусь «відрижку» у вигляді «совка». У нас, українців, свої порахунки з Радянським Союзом та його «генеральними коліщатами», зокрема й О. Косигіним, за якого відбулися всі головні хвилі арештів української інтелігенції в 1960—1970-х роках.

Обсяг передмови не дозволяє зупинитися на всіх постатях, які не менш цікаві, ніж ті, про кого тут згадано. Але хочеться підкреслити легкість стилю, за якою вгадується не лише талант Підлуцького-оповідача, а й опрацювання колосальної кількості матеріалів. Уже сьогодні це видання може слугувати навчальним посібником для студентів.

Тарас Марусик