Давид Бен-Ґуріон: Ідеаліст, який втілив свою «божевільну» мрію в життя

Батьківщину не дають і не отримують у подарунок, не здобувають у результаті політичних угод, не купують за золото й не завойовують кулаками. Її будують у поті чола.

Давид Бен-Ґуріон

Його зріст був лише 150 сантиметрів. Це, мабуть, найменший зі світових лідерів середини минулого століття. Але тільки за зростом. Прем’єр-міністр крихітної держави, яку він сам створив із величезними труднощами і яка, за логікою геополітики, взагалі не мала шансів на існування, дуже швидко став нарівні з лідерами найбільших світових держав, змусив рахуватися із собою та своєю країною цілий світ. Він був ідеалістом «не від світу цього» — у віці п’яти років уперше сформулював мету свого життя, яка виглядала як божевільна мрія, і йшов до її втілення шість десятиліть.

Але ж, на відміну від переважної більшості прекраснодушних ідеалістів, таки здійснив її! Оскільки водночас був абсолютно приземленим реалістом, не цурався найбруднішої (у прямому і переносному значенні цього слова) роботи, міг бути жорстоким, підступним та цинічним, якщо цього вимагали інтереси його Справи. Найбільше з усіх людей він любив не батьків чи дружину, не дітей чи онуків, не якихось абстрактних друзів, а соратників по боротьбі за свою Справу. І водночас без вагань міг пожертвувати кожним із них, якщо у нього виникало переконання, що дії цієї людини почали завдавати шкоди Справі або просто не є вже корисними для неї.

Люди, які живуть у сучасному світі, світі початку XXI століття, по-різному ставляться до держави Ізраїль — хтось із симпатією, хтось, навпаки, з антипатією, а когось вона взагалі не обходить і не цікавить. Але для всіх, абсолютно всіх вона є частиною нашого світу. На рівні підсвідомості нам здається, що вона існувала завжди. Так само, як Франція чи Німеччина, Росія чи Китай, Норвегія чи В’єтнам. Але ж це абсолютно не так! Іще кілька десятиліть тому — всього лише мить у масштабах історії! — євреї взагалі не мали не тільки власної держави, а й власної країни. Точніше, мали, але, скажемо так, віртуальну. У священних книгах юдаїзму справді написано, що євреї мають повернутися до Палестини, Ерец-Ісраель, зібратися навколо гори Сіон. Але мало що там написано у книзі, хай навіть священній! Для того, щоб Слово стало Ділом, потрібна була глибока віра, самовіддана праця, самозречення й самопожертва сотень і тисяч людей. І найвизначнішим, наймасштабнішим серед них був Давид Бен-Ґуріон.

З Плоньска до Седжери

16 жовтня 1886 року у провінційному польському містечку Плоньску в родині єврейського купця середньої руки Авіґдора Ґріна і його дружини Шейндл народилася четверта дитина. Хворобливого слабенького хлопчика назвали ім’ям могутнього біблійного царя Давида.

Власне, Плоньск на той час був не стільки польським, скільки єврейським містечком — із восьми тисяч його мешканців близько 60 відсотків складали євреї. Проте і польські шляхтичі та купці, і російські чиновники та офіцери (а Плоньск на той час уже 60 років разом із більшою частиною Польщі входив до імперії Романових) ніколи не давали євреям забувати, що вони живуть не на своїй, а на чужій землі. Більшість східноєвропейських євреїв воліли про те не думати, якось виживати, годувати себе та свої родини. Частина амбітної молоді намагалася «емансипуватися» — вирватися з задушливої атмосфери нужденних містечок, ставши «просто» поляками, росіянами, німцями. У кращому разі перетворитися, наприклад, на «німців юдейського віровизнання», але набагато частіше — відкинути дідівську релігію та культуру, взяти участь у ліберальному чи, радше, соціалістичному перетворенні країн, де вони проживали. Дуже багатьох із них надихав приклад хрещеного єврея Карла Маркса, який послідовно заперечував будь-яку релігію («опіум для народу»), стверджував, що «пролетаріат не має вітчизни», а з перемогою комуністичної революції всі нації зіллються в єдину спільноту. Відтак, за Марксом, націоналізм і навіть патріотизм були «реакційними» почуттями, гальмом на шляху прогресу людства.

Адепти ортодоксального юдаїзму, які вважали, що їхня нація повинна перш за все зберігати свою традиційну релігію та культуру, як це було протягом століть, наприкінці XIX сторіччя дедалі більше програвали битву за уми найактивніших молодих євреїв. У світі, що стрімко змінювався, прибічники консервації старих суспільних та релігійно-культурних відносин не мали перспективи.

Єдиною реальною альтернативою прибічникам асиміляції, які вважали, що найкраща перспектива для євреїв — розчинитися серед народів країн, у яких вони проживають, або навіть очолити процес злиття націй, став сіонізм.

Сіоністський рух оформився створенням організації «Хо-вевей Ціон» на з’їзді в маленькому містечку Друскінінкай (нині Литва) в червні 1887 року, коли Давиду Ґріну було вісім місяців. Сіоністи були переконані, що здобути гідне місце на планеті, вберегти себе від асиміляції, розчинення серед інших народів євреї зможуть, лише коли створять власну націю і власну державу, зібравшись «навколо гори Сіон», у Палестині, на своїй історичній прабатьківщині.

Але що означав термін «створення нації»?

Ще наприкінці XIX століття більшість населення майже всіх країн світу, окрім хіба що Британії, складали селяни, ті, хто працював безпосередньо на землі, займався сільським господарством. Усі інші класи немовби «стояли на плечах» свого селянства. Серед євреїв було чимало ремісників, дрібних крамарів, з’являлося дедалі більше підприємців та інтелігентів, найманих промислових робітників, але зовсім не було селян. Значна частина мешканців маленьких єврейських містечок Центральної та Східної Європи залишалася лихварями, шахраюватими маклерами та торговельними посередниками. Ця обставина була живильним середовищем для антисемітизму, який помітно посилився в Європі наприкінці XIX століття (і вилився у жахливий нацистський Голокост через кілька десятиріч). Сіоністи ж вважали, що для створення спочатку повноцінної нації, а згодом і держави, євреї повинні перш за все повернутися до землі, відродити своє селянство, яке є становим хребтом будь-якої нації. Відродити після двотисячорічної «перерви», і не на чужій, а на своїй землі — в Палестині, де колись існувала давньоєврейська держава. Ідеалісти-сіоністи принципово не хотіли зважати на те, що в Палестині на той час практично не було євреїв (на порядок менший відсоток, ніж, скажімо, в сусідньому Єгипті чи Марокко), що ця бідна природними ресурсами країна чи, точніше, область, була однією з найвідсталіших провінцій відсталої Османської імперії, що тамтешні араби, які складали переважну більшість населення, абсолютно не бажали поступатися землею, на якій жили вже тисячу років, ані євреям, ані комусь іншому.

Не дивно, що в перші роки існування сіоністського руху переважна більшість євреїв ставилася до нього байдуже, як до забавки групки напівбожевільних, а багато хто і вороже — як до шкідливої забаганки, яка відволікатиме сили єврейських громад від боротьби за реальні завдання, покращення свого життя — тут і зараз. Тим більше, що перші спроби єврейської сільськогосподарської колонізації в Палестині, розпочаті у 1881—1882 роках, виявилися невдалими. Поселенці не мали навичок роботи на землі, страждали від незвичного субтропічного клімату та хвороб, особливо малярії, нападів місцевих арабських розбійників та утисків і корупції з боку турецької адміністрації. До середини 1890-х років алія (переселення євреїв до Палестини) практично припинилася.

Але Давидів батько Авіґдор Ґрін належав до найбільш переконаних сіоністів у Плоньску. Щоправда, сам він зі своєю родиною не поспішав виїздити до Палестини — торгував, самотужки вивчив російську мову та право і став спершу чимось на зразок неформального адвоката для своїх земляків, а згодом отримав офіційний статус помічника присяжного повіреного. І виховував своїх дітей у сіоністському дусі. Найближче з його шести дітей ті ідеали припали до душі синові Давиду — хворобливому, худенькому, маленькому на зріст хлопчикові з непропорційно великою головою. «З п’яти років мені було зрозуміло, що я поїду до Ерец-Ісраелю», — згадував через багато років прем’єр-міністр Ізраїлю. Знавець Тори та давньоєврейської мови, дід по батькові Цві Ар’є Ґрін намагався навчати івриту всіх своїх онуків. Проте тільки Давид опанував цю мову досконало. Вона стала його другою рідною після їдишу (розмовної мови євреїв Центрально-Східної Європи, яка виникла в Середні віки на базі німецьких діалектів). Давид зі своїм старшим братом Авраамом домовилися розмовляти між собою лише івритом. Спершу було дуже важко висловлювати свої думки «святою» мовою замість їдишу, польської чи російської. Але з часом вони перебороли цю складність.

Коли Довчику (так скорочувалося ім’я Давид) було 11 років, під час чергових пологів померла його мати. Невдовзі батько одружився вдруге. Стосунки з мачухою в Давида не склалися, не надто він любив і своїх братів та сестер — як рідних, так і зведених. З п’яти років Давид навчався в хедері — традиційній єврейській школі, яка давала перш за все релігійну освіту. Згодом паралельно з хедером він відвідував російське міське училище, де опанував російську мову.

У перших роках XX століття труднощі «заселення батьківщини», посилені вкрай неприхильним ставленням турецької влади, стали такими великими, що навіть головний лідер сіоністів Теодор Герцль згодився на «угандійський варіант» — створення «національного вогнища єврейського народу» в цій африканській колонії Британії замість Палестини. Щоправда, Герцль заспокоював своїх послідовників словами про те, що це «тимчасово», що євреї в Уганді просто навчаться «працювати на землі», «жити серед своїх», а коли-небудь, коли «дозріють умови», всі разом таки переселяться до Палестини. Найрадикальніша частина сіоністів сприйняла це як зраду ідеалів. Серед них був юний Давид Ґрін. «Для мене важливіше заснування одного нового поселення в Ерец-Ісраелі, ніж купа грошей і збори та конгреси. Заселення землі і є єдиний справжній сіонізм, усе решта — самоомана, марна балаканина і порожнє гаяння часу», — стверджував він.

Закінчивши хедер та міське училище у Плоньску, Давид вирушив до Варшави готуватися до вступу в технічне училище Ольмерта. Дипломи цього єврейського вищого навчального закладу офіційно не визнавалися в Росії. Проте Ґріна це анітрохи не турбувало. Він зовсім не збирався залишатися в Росії чи в Польщі. Був переконаний в одному: у Палестині дуже потрібні інженери-будівельники. І саме цей фах він вирішив здобути. Півтора року Давид жив у далеких варшавських родичів і самотужки опановував програму реального училища, щоб скласти вступні іспити до училища Ольмерта. Але 1904 року адміністрація цього закладу вирішила допускати до іспитів лише тих, хто мав атестат гімназії чи реального училища. Давид його не мав…

У Варшаві він став активістом нової робітничої єврейської партії «Поалей Ціон» (Працівники Сіона). Повернувшись до Плоньска, 19-річний Ґрін очолив місцеву організацію соціалістів-сіоністів, і саме його заслуга в тому, що в його рідному місті, на відміну від інших польських міст, сіоністи, а не «інтернаціоналісти» з Бунду, користувалися найбільшим авторитетом серед єврейських робітників. Поїхавши до Варшави в купленому батьком «пристойному» костюмі з краваткою та крохмальною манишкою, додому він повернувся в кепці та косоворотці. Відтоді і назавжди Давид став соціалістом. Але поєднував свій соціалізм із єврейським націоналізмом. Робітників, трудящих він уважав найкращою частиною єврейського народу. Російська революція 1905 року затримала Давида на рік у Росії. Проте вже 1906 року, коли поразка революції стала очевидною, двадцятирічний Давид Ґрін урешті здійснив мрію всього свого ще такого короткого життя — виїхав до Палестини. І оселився через рік у сільськогосподарському поселенні Седжера.

Спершу треба збудувати країну…

Зійшовши на землю Палестини в портовому місті Яфо, Давид побачив численні крамнички, в яких у марному очікуванні покупців сиділи нужденні гендлярі-євреї. «Це ще гірше за Плоньск. І це — не Ерец-Ісраель», — охарактеризував він побачене. Омріяної ним батьківщини просто не існувало у природі. У когось іншого опустилися б руки — з кожних десяти осіб другої алії, які прибули до Палестини приблизно в той самий час, що й Давид, дев’ятеро покинули країну. Але не Ґрін. Якщо батьківщини не існує — її треба побудувати. І ніхто не зробить цього замість тебе.

З Яфо Давид одразу вирушив у село — працювати на землі. Працював тяжко і за крихітну платню на одного з євреїв-землевласників. У перший же день він з ранку до вечора під палючим сонцем розкидав у полі гній. Але ні! Насправді Давид «возз’єднував історію єврейського народу з географією Ерец-Ісраелю». «Прекрасні дні на землі нашій, дні, сповнені сяйва і блиску, відбитого в дзеркалі моря і на вершинах гір. Але в тисячу разів прекрасніші її ночі, оповиті найглибшою таємницею», — писав до Плоньска цей батрак-поденник. А десять рублів, які переслав йому до Палестини батько, він повернув назад. Проте, звичайно ж, залишатися наймитом ціле життя Давид аж ніяк не збирався. Вже 1906 року він став одним із п’яти членів ЦК партії «Поалей Ціон» у Палестині, а менше ніж через рік переселився до нового сільськогосподарського поселення Седжера в Галілеї, яке стало одним із перших прототипів майбутніх кібуців — і земля, і весь реманент, і отриманий врожай були спільною власністю всіх поселенців. «Тут знайшов я той Ерец-Ісраель, про який мріяв, — писав майбутній прем’єр-міністр. — Немає більше крамарів, маклерів, найманих робітників, нероб, які живуть чужою працею. Всі мешканці села працюють і користуються плодами рук своїх. Чоловіки орють, боронять і засівають землю. Жінки працюють на городі і доять корів. Діти пасуть гусей, верхи на конях скачуть до батьків у поле. Це сільські мешканці із засмаглими обличчями, від них пахне полем і гноєм. Прокидаюся о пів на п’яту ранку і цілий день орю».

Але саме життя не дозволило природженому лідеру займатися винятково працею на землі. 1910 року його партія заснувала свій центральний орган — журнал «Га-Ахдут». І головним редактором було призначено Давида. Він опирався: «Про що мені писати? Я й писати не вмію, ніколи не писав статей». Проте однопартійці переконали Ґріна. Він переселився до Єрусалима, отримував спершу 13, згодом 23 франки на місяць, голодував. Проте створив по-справжньому бойовий журнал. Першу ж свою статтю він підписав «Давид Бен-Ґуріон». Адже його батьківське прізвище не мало нічого спільного з івритом. Для сіоніста, який прагнув, зокрема, відроджувати давньоєврейську мову, це було неприйнятним. Словосполучення «бен-ґуріон» означає «син лева» або «молодий лев». І з 1910 року і назавжди замість Давида Ґріна з’явився Давид Бен-Ґуріон.

У серпні 1911 року 25-річний Бен-Ґуріон уперше став депутатом Всесвітнього сіоністського з’їзду, а через три місяці тимчасово виїхав з Палестини — вирішив таки здобути вищу освіту. Цього разу молодий лідер палестинських сіоністів-соціалістів зупинив свій вибір на юриспруденції. І як місце навчання обрав Стамбул — столицю імперії, до якої належала його віднайдена батьківщина. Але оскільки він не володів турецькою мовою і не мав атестата про середню освіту, Бен-Ґуріону довелося влаштувати собі своєрідне «підготовче відділення» — рік він провів у Салоніках, які, між іншим, славилися найпотужнішою єврейською громадою в цілій Османській імперії. На юридичний факультет Стамбульського університету він успішно вступив лише восени 1912 року. Проте провчився тільки два роки. 1914-го, коли почалася Перша світова війна, Бен-Ґуріон покинув навчання і повернувся до Палестини. Адже Турецька імперія слабшала просто на очах, і не треба було бути великим аналітиком, щоб припустити, що після війни турки втратять панування в усіх своїх колоніях, зокрема і в Палестині. Ця перспектива анітрохи не засмучувала сіоністів, тим більше, що в урядових колах Британії існували певні симпатії до їхнього руху. Це було заслугою передусім тогочасного лідера світового сіоністського руху доктора Хаїма Вейцмана, який постійно жив в Англії і мав непогані зв’язки в середовищі місцевого істеблішменту.

У результаті у квітні 1915 року турецький уряд вирішив вислати за межі імперії двох найнебезпечніших, на його погляд, лідерів палестинських сіоністів — Бен-Ґуріона та Бен-Цві.

Бен-Ґуріон не поїхав до Лондона — «під крило» Вейцмана, а вирушив до Сполучених Штатів. Він уже тоді був переконаний, що після завершення Першої світової найпотужнішою державою світу замість Британії стане Америка, а завоювання сіоністським рухом симпатій з боку вже тоді найвпливовішої у світі тамтешньої єврейської громади матиме дуже важливе значення для Справи.

В Америці Бен-Ґуріон швидко став визнаним сіоністським лідером — він писав статті, виступав на мітингах, збирав гроші й активно вербував нових прибічників свого руху. Серед них варто виділити двох молодих жінок.

Перша з них, уродженка Мінська Поліна (Пніна) Монбаз під час Першої світової співчувала ідеям анархістів, жила в Нью-Йорку і мала дуже престижний фах операційної медсестри. У грудні 1917 року вона стала дружиною Бен-Ґуріона і невдовзі вирушила за ним із ситої Америки до нужденної Палестини.

Друга — вісімнадцятирічна Ґолді Мабович з Мілвокі, яка народилася і провела перших п’ять років життя в Києві. Через півстоліття Ґолда Меїр стала прем’єр-міністром Ізраїлю…

2 листопада 1917 року британський уряд ухвалив так звану декларацію Бальфура про створення в Палестині після війни «національного вогнища єврейського народу». Це була заслуга передусім Вейцмана. Проте, як твердив Бен-Ґуріон, «Англія не в змозі повернути нам Ерец-Ісраель». Відвоювати свою батьківщину, на його думку, могли лише самі євреї. Він висунув ідею створення єврейського полку у складі армії США. Але Америка воювала з Німеччиною, а не з Туреччиною. Відтак єврейський підрозділ — «39-й окремий батальйон королівських стрільців» — було сформовано у складі британської армії. 32-річний Бен-Ґуріон, який до того ніколи не служив в армії і не мав жодної військової підготовки, вступив до нього рядовим вояком. У серпні 1918 року Єврейський легіон висадився в Порт-Саїді в Єгипті. Там капрал Бен-Ґуріон захворів на дизентерію і мало не помер. А вже у жовтні 1918 року після поразки своїх військ у Палестині Туреччина капітулювала. Батьківщина Бен-Ґуріона з турецької провінції перетворилася на підмандатну територію Великої Британії.

Створення «національного вогнища» євреїв у Палестині було набагато легше проголосити, ніж утілити в життя. У 1921 році там проживало 65 тисяч євреїв та 800 тисяч арабів. Останні вбачали (і, треба визнати, цілком слушно) у масовій імміграції євреїв загрозу для себе. Хоча Бен-Ґуріон та інші сіоністські лідери стверджували, що вони зовсім не збираються «витискати» арабів із Палестини, а нові поселенці будуть розміщуватися на необроблюваних досі пустельних землях, араби їм не вірили. У травні 1921 року почалися криваві сутички, в ході яких було вбито 47 євреїв. «Палестину — нам, євреїв — нашим псам», — скандували араби. «Умови, що існують у Палестині, не залишають місця для масової імміграції євреїв», — такий вердикт виніс британський комісар Палестини сер Герберт Семюел.

1921 року Бен-Ґуріон очолив Гістадрут — Генеральну федерацію робітників Ізраїлю. Якщо 1920 року членами цієї профспілки було 4400 осіб, то 1925-го — вже 25 тисяч, три чверті всіх єврейських робітників Палестини. З тих далеких часів і донині, у зовсім іншій країні та епосі, Гістадрут залишається чимось набагато більшим, ніж просто профспілка. Він має розгалужену систему споживчої кооперації та лікарняних кас, є одноосібним власником або великим акціонером багатьох сільськогосподарських, промислових та фінансових підприємств і установ. У 80-ті роки минулого століття, вже через тривалий час після смерті Бен-Ґуріона, позиції Гістадруту в економіці Ізраїлю суттєво послабилися, проте ще й досі він контролює найбільший банк країни «Га-Поалім», низку промислових конгломератів. І створив цю «робітничу імперію» у далекі 20-ті роки минулого століття саме Бен-Ґуріон. У 1919—1923 роках він переживав свій «червоний» період і був набагато лівішим за більшість діячів навіть соціалістичної течії у сіонізмі. Так, Бен-Ґуріон намагався перетворити Гістадрут на комуну зрівняльного типу — під незаперечним впливом російської революції. «Гістадрут — це щось типу робітничої держави», — казав він.

Бен-Ґуріон суттєво переглянув свої погляди після візиту до… Радянської Росії на Міжнародну сільськогосподарську виставку 1923 року в Москві. «Нам відкрилася Росія, — писав він після повернення до Палестини. — Країна, що закликає до всесвітньої громадянської війни в ім’я панування пролетаріату і що позбавляє своїх трудящих усіх прав — людських, громадянських, класових; країна сліпучого світла і непроникної темряви, країна піднесених устремлінь до свободи та справедливості — і потворної, вбогої дійсності…» Якщо у Бен-Ґуріона й були ілюзії щодо можливості побудови омріяного ним Ізраїлю за взірцем держави Леніна, то після 1923 року він тих ілюзій позбувся. Втім, хоча протягом усього свого тривалого життя Бен-Ґуріон був соціалістом, усе ж більшою мірою він був єврейським націоналістом. Його соціалізм був досить «гнучким», «службовим», якщо можна так сказати. Він ніколи не розглядав досягнення найвищого можливого ступеня соціальної рівності як свою надмету. Такою надметою для нього було відродження його нації на віднайденій історичній батьківщині, створення і розбудова єврейської держави, такої, яка б максимальною мірою забезпечувала це відродження. Доки соціалістичні перетворення сприяли, на його думку, досягненню цієї надмети, він жорстко і послідовно їх обстоював. Коли ж починали заважати, гальмувати процес — готовий був відмовитися від багатьох принципових для «справжнього» соціаліста позицій.

1922 року до Палестини назавжди приїхала Бен-Ґуріонова дружина з дітьми (вони вже мали доньку й сина), 1925 року на землю предків урешті переселився разом з усією родиною і старий сіоніст Авіґдор Ґрін, який ще багато років пропрацював бухгалтером у Хайфі.

1935 року Бен-Ґуріон став головою Сохнуту — Єврейського агентства, такого собі єврейського квазі-уряду Палестини. Євреї і досі складали меншість на своїй історичній батьківщині, політична влада належала британській колоніальній адміністрації. Якою ж була роль Сохнуту? Гадаю, що можна провести певні аналогії з Меджлісом кримськотатарського народу в нинішньому Криму. Проте, окрім єврейського представництва безпосередньо у Палестині, не меншу, а, мабуть, і більшу роль у сіоністському русі відігравала Світова сіоністська організація. Довгі роки Бен-Ґуріон вів боротьбу за контроль над ССО з Хаїмом Вейцманом. Вони були антагоністами в усьому. Блискучий доктор Вейцман, який навчався у кращих університетах Німеччини та Швейцарії, був своїм серед представників політичної еліти багатьох великих держав, насамперед Великої Британії, і самоук Бен-Ґуріон, який «бабрався в гної» в палестинських сільськогосподарських поселеннях. Сіоністський рух ніколи не був єдиним — три основні його течії складали релігійні сіоністи, сіоністи-соціалісти, незаперечним лідером яких був наш герой, і сіоністи-«ревізіоністи». Останню течію очолювали Жаботинський і Вейцман. Спільним у них було лише те, що всі вони прагнули створити державу Ізраїль. Проте уявляли собі ту державу цілком по-різному. «Релігійники» були переконані, що єврейська держава повинна мати насамперед юдаїстський, може, навіть теократичний характер. Соціалісти мріяли про державу соціальної рівності, рай для трудящих, а не «експлуататорів». Ліберали-«ревізіоністи» найвищою цінністю вважали вільний ринок.

Різнилася у різних течій і тактика політичної боротьби. Вейцман та його послідовники вважали, що державу можна отримати, лише «умовивши» світових «китів», передусім Британію, що вирішальну роль у цьому процесі відіграватимуть зусилля впливових представників єврейських громад у великих державах. Соціалісти ж були переконані, що доленосними стануть дії самих палестинських євреїв. «Наше майбутнє залежить не від того, що скажуть гої (неєвреї. — Авт.), а від того, що зроблять євреї», — стверджував Бен-Ґуріон.

Після багаторічної напруженої боротьби, сповненої інтриг та взаємних зрад, «простаку» Бен-Ґуріону таки вдалося відсторонити «хитромудрого аристократа» Вейцмана від керівництва рухом.

…а вже потім державу

14 травня 1948 року, рівно о 16 годині за палестинським часом (який, до речі, збігається з київським) Давид Бен-Ґуріон проголосив створення, чи, пак, відтворення, незалежної держави Ізраїль. Здійснилася мрія всього його життя. Більшість аналітиків сходяться на думці, що це було б неможливим ані роком раніше, ані роком пізніше. Точніше, не просто проголошення, а виживання цієї держави (згадаймо, наприклад, Акт проголошення Української держави 30 червня 1941 року у Львові).

Ще в 1930-ті роки відносини між палестинськими сіоністами та британською колоніальною адміністрацією зіпсувалися — під тиском арабської більшості Лондон ухвалив «Білу книгу», яка обмежувала та брала під контроль єврейську імміграцію. Відтоді почався період «войовничого сіонізму». Коли ж спалахнула Друга світова війна, Бен-Ґуріон поставив перед своїми послідовниками двоєдине завдання: «Будемо допомагати англійцям у війні (з Гітлером. — Авт.), немовби немає «Білої книги», і боротися проти «Білої книги», немовби немає війни».

Ще під час війни сіоністи почали кампанію терору проти англійців — убивством лорда Мойна в 1944 році. А найвідомішим терористичним актом з боку євреїв став підрив готелю «Цар Давид» в Єрусалимі в липні 1946 року, коли загинуло близько 90 працівників британської колоніальної адміністрації. Всі терористичні акти здійснювалися екстремістськими сіоністськими угрупованнями, які Бен-Ґуріон не контролював, чи, принаймні, стверджував, що не має жодних важелів впливу на них. Нашому героєві вдалося провести дуже тонку гру — з одного боку, створити для британців неможливі умови для керування Палестиною, з другого — зберегти реноме поміркованого лідера, з яким можна і треба вести переговори, щоб знайти прийнятний вихід із ситуації, яка стає некерованою. «Союз між нами та арабським народом необхідний з політичного, економічного й морального погляду, — стверджував Бен-Ґуріон, — і такий союз виникне». Дуже сумнівно, що він справді в це вірив. Адже в єврейській державі, створення якої він прагнув, палестинські араби аж ніяк не могли почуватися господарями чи, принаймні, співгосподарями.

Урешті з’явився план поділу Палестини на дві частини — єврейську та арабську. 29 листопада 1947 року цей план схвалила ООН. Показово, що найбільшу підтримку в цьому питанні євреям надали не Сполучені Штати, а… Радянський Союз. Андрій Громико виголосив цілком просіоністську промову. Хитромудрому Бен-Ґуріону вдалося створити у Сталіна абсолютно хибне враження, що новостворена єврейська держава може стати форпостом радянського впливу на Близькому Сході…

«У той вечір натовпи людей танцювали на вулицях, — згадував Бен-Ґуріон. — Я не міг танцювати. Я знав, що попереду війна і що ми втратимо в ній своїх кращих бійців». Ще навесні 1947 року наш герой, який не мав абсолютно ніякої військової освіти і практичного досвіду командування навіть взводом, почав «учитися» на міністра оборони, головнокомандувача єврейської армії, якої ще не було. Щоправда, в Палестині вже багато років існувала Хагана — напівпідпільні сили єврейської самооборони, які досить ефективно захищали єврейські поселення від нападів арабів-сусідів. Але ж нині йшлося про принципово інше завдання — створити справжню армію, яка була би здатна успішно протистояти не неорганізованим бандам, а регулярним військам усіх сусідніх арабських країн, які, до того ж, у десятки разів переважали ізраїльтян за чисельністю. Вейцман, наприклад, вважав, що такий підхід — самогубство. І проголошувати незалежність можна лише за умови, що армія якоїсь великої держави — Британії чи Америки — захистить юну державу від нападу сусідніх арабських країн. Але Бен-Ґуріону вдалося зробити, здавалося б, абсолютно неможливе. Виписавши з Америки кількох військових фахівців єврейського походження, він в умовах підпілля спромігся створити з розрізнених загонів єврейських ополченців регулярну боєздатну армію — і вирішив завдання озброєння цієї армії. Тут йому теж допомогли аж ніяк не західні демократії, а Радянський Союз, точніше, Чехословаччина, яка на той час уже стала сателітом Москви. На гроші, зібрані Ґолдою Меїр серед американських сіоністів, емісар Бен-Ґуріона Ехуд Аріель купив у Праги до кінця травня 1948 року 24,5 тисячі гвинтівок, 5 тисяч легких і 200 важких кулеметів, 54 мільйони набоїв і 25 літаків «мессершмітт» німецького виробництва. І все це озброєння вдалося доставити до Палестини.

Війна сусідніх арабських держав проти євреїв почалася ще до проголошення незалежності. Державний секретар США Джордж Маршалл сказав Бен-Ґуріонові: «Вас розчавлять. Тоді не приходьте до нас жалітися».

Найстрашнішим днем стало 22 травня 1948 року. Єгиптяни взяли Беєр-Шеву і підступали з півдня до Тель-Авіва. В Єрусалимі йорданський Арабський легіон брав єврейські квартали один за одним, сирійці наступали вздовж узбережжя Кіннеретського озера, іракці намагалися перерізати Ізраїль навпіл. Але саме в цей день прилетіли з Чехословаччини закуплені бойові літаки, які по дорозі на «нову батьківщину» бомбардували арабські позиції; прийшов корабель з 5 тисячами гвинтівок і 45 гарматами. 25 травня почався перший єврейський наступ на Єрусалим. До кінця липня євреям удалося захопити не тільки практично всі землі, виділені їм рішенням ООН, а й значну частину арабської «частки» Палестини. Оонівський посередник — шведський граф Бернадотт, який вимагав від переможного Ізраїлю поступок арабам, 17 вересня 1948 року був убитий єврейськими екстремістами з організації Лехі. І хоча Бен-Ґуріон заборонив цю організацію і наказав заарештувати всіх її членів, на жодні поступки арабам він не пішов…

Десятки тисяч арабів утекли лише з міста Хайфи, де до війни майже не було євреїв. «Мертве місто, місто-труп, — писав про свій візит до Хайфи Бен-Ґуріон. — Як десятки тисяч людей залишили в паніці — для якої не було скільки-небудь серйозних підстав — своє місто, свої будинки, своє добро? Що спричинило цю панічну втечу? Невже лише наказ згори? Чи справді страх?» Проте тут перший прем’єр-міністр Ізраїлю, мабуть, усе ж таки лукавив: причина панічної втечі палестинських арабів із земель, які 1948 року потрапили під контроль новоствореної держави Ізраїль, була. І звалася вона Дер-Ясін. У цьому арабському селі неподалік Єрусалима євреї — ні, зовсім не бійці новоствореної Армії оборони Ізраїлю, якою командував Бен-Ґуріон, а бойовики з непідконтрольної йому екстремістської організації — вбили 245 місцевих мешканців, у тому числі старих, жінок, дітей. Бен-Ґуріон, звичайно ж, гостро засудив цей злочин. Але повернутися до своїх домівок арабським біженцям так і не дозволив…

Він сформулював два основні принципи безпеки Ізраїлю, яких його наступники дотримуються і досі: 1. Армія оборони Ізраїлю має бути сильнішою за всі арабські армії, разом узяті; 2. Ніколи не можна припустити збройного конфлікту Ізраїлю з якоюсь європейською, американською чи російською армією.

Бен-Ґуріон стояв на чолі держави, яку створив, 15 років — до 16 червня 1963 року. Щоправда, з перервами. Ще 1953 року він здійснив першу «спробу втечі» з вершин влади — добровільно пішов у відставку й оселився з дружиною в новоствореному кібуці Сде-Бокер у пустелі. Цим він хотів довести, що «незамінних людей в Ізраїлі немає». «Щодо створення Ізраїлю, — казав він, — то його створив не я, а єврейський народ». Проте його умовили знову повернутися до влади. Після остаточної відставки він прожив іще 10 років і помер 1 грудня 1973 року у Сде-Бокері.

* * *

«Він умів командувати людьми, надихати їх на працю та бій, виявляти в них усе найкраще та високе. Він не вдавався до балаканини, дружніх посиденьок, жартівливих перепалок, поплескування по плечу, обміну компліментами та плітками», — писав про Бен-Ґуріона один із його найближчих помічників Міхаель Бар-Зогар.

«У Бен-Ґуріона був дивний, рідкісний інстинкт — у будь-який період, на будь-якій стадії свого життя й історії свого народу він ясно відчував, де знаходиться центр рішучої дії».

«Бен-Ґуріон — це політичний діяч світового рівня, сама особа якого символізує вражаюче відродження Ізраїлю і його небувалий розвиток», — стверджує Шарль де Голль.