Александер Дубчек: Партійний функціонер, який спробував дати соціалізму «людське обличчя»

— У чому різниця між Дубчеком і Горбачовим?

— Тільки в 20-ти роках.

Чехословацький анекдот кінця 80-х років XX сторіччя

У квітні 1968 року Політбюро ЦК Комуністичної партії Чехословаччини затвердило Програму дій, яка започаткувала славетну «Празьку весну», спробу надати «реальному» соціалізмові радянського взірця «людське обличчя». Вже через чотири місяці, у серпні, 680-тисячна армія радянських окупантів розтоптала ту спробу.

Чим була «Празька весна», чим би вивершився розвиток подій у Чехословаччині, якби не був перерваний брутальним втручанням ззовні? Звичайною «контрреволюцією», інспірованою західними «імперіалістами», спробою «антисоціалістичних сил» провести капіталістичну реставрацію, як були щиро переконані в Москві? Чи унікальним історичним шансом побудувати «справжній» соціалізм, про який, на думку лідерів «Празької весни», мріяв у XIX столітті Карл Маркс, соціалізм без диктатури, вільний від викривлень, якими «збагатив» марксистське вчення Йосиф Сталін (та й Володимир Ленін)?

Ким був Александер Дубчек, обраний у січні 1968 року першим секретарем ЦК КПЧ? Мудрим та відважним лідером своєї нації, натхненником та керівником руху за демократичну реформацію суспільства, якому лише вкрай несприятлива міжнародна ситуація не дала змоги втілити в життя всі поставлені цілі? Чи «занадто м’яким політиком, який не доріс до тієї великої ролі, яку йому випало зіграти»?

Дубчек — одна з найпарадоксальніших постатей XX століття. Зачатий у Чикаго, народжений у Богом забутому словацькому селі, він уперше пішов до школи в Киргизстані. 1938 року, у розпал сталінських репресій, 17-річним вирушив з берегів Волги разом з батьками до Західної Європи. Словак, який став на чолі Чехословаччини, де панівні позиції завжди обіймали чехи. Потомствений робітник та потомствений комуніст, випускник Вищої партійної школи при ЦК КПРС, людина, третина життя якої минула в Радянському Союзі, яку Брежнєв ніжно називав «наш Саша», і лідер демократичної мирної революції, спрямованої проти радянського панування. Керівник, який мав найвищу владу у своїй державі фактично менше року і який, проте, назавжди вписав своє ім’я в історію не лише Чехословаччини, а й усього світу. Людина, яка після двадцятирічного забуття та ізоляції знову повернулася на політичний олімп і загинула через кілька місяців після цього.

Від Мічигану до Іссик-Кулю та від Волги до Дунаю

27 листопада 1921 року в родині теслі Штефана Дубчека та його дружини Павліни народився другий син — Александер. Це сталося в селі Угровец на заході Центральної Словаччини. Проте Дубчек мав реальний шанс народитися не біля підніжжя Карпат, а на берегах озера Мічиган — його батько провів у Сполучених Штатах дев’ять років, мати — 12. І Штефан, і Павліна походили з родин бідних словацьких селян. Штефан рано втратив батька, його мати самотужки виростила трьох дітей і спромоглася всім їм дати спеціальність: Штефан став теслею, його брат Міхал — кравцем, сестра Зузана — швачкою. 1910 року 17-річний Штефан у пошуках роботи пішки вирушив до Будапешта (Словаччина тоді була частиною Угорського королівства у складі Австро-Угорської імперії), де влаштувався працювати на меблевій фабриці. А 1912 року, як і десятки тисяч тогочасних словаків, разом з братом Міхалом емігрував до США. За кілька років став кваліфікованим робітником — знайшов роботу на фабриці музичних інструментів у Чикаго, де працювали переважно угорці. Дубчек-старший займався самоосвітою, відвідував курси англійської мови та риторики, був членом словацького гімнастичного товариства, захоплювався мовою есперанто, став активістом лівого крила Соціалістичної партії Америки. 1916 року він отримав американське громадянство. А вже через рік Сполучені Штати вступили в Першу світову війну на боці Антанти, і новоспечений американець отримав повістку на службу у війську.

Участь в «імперіалістичній бійні» цілковито суперечила переконанням соціаліста-пацифіста Дубчека, і він вирішив нелегально виїхати до Мексики, аби дочекатися там кінця війни. Проте на кордоні його було затримано, й американського громадянина Штефана Дубчека було засуджено до 18 місяців ув’язнення за ухиляння від військової служби. Після звільнення Дубчек повернувся до Чикаго, де невдовзі познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Павліна теж була переконаною соціалісткою, а народилася в селі за три кілометри від… Угровца. В Чикаго жила від 1909 року і працювала куховаркою в родині багатого комерсанта-єврея. 1919 року Павліна та Штефан побралися, а ще того ж року вийшли з Соціалістичної партії і вступили до новоствореної Комуністичної партії США. 1920 року в Чикаго у них народився старший син Юліус. А 1921 року Штефан вирішив повернутися до Словаччини. Переконав у тому не лише свою дружину, а й брата Міхала з його дружиною.

Словаччина 1918 року звільнилася від 1000-літнього угорського ярма. Новостворена держава чехів та словаків була проголошена її очільниками «державою маленької людини». І комуніст Штефан Дубчек уважав, що його місце на батьківщині. Він одразу очолив у рідному селі осередок Соціал-демократичної партії Словаччини і перетягнув той осередок у повному складі до новоствореної Комуністичної партії Чехословаччини.

Але в нього не було ні роботи, ні житла. Покинута 1910 року батьківська халупа до життя була вже не придатна. І органіст місцевої лютеранської кірхи Александер Транчик (Дубчеки, на відміну від переважної більшості словаків, які були католиками, сповідували лютеранство) тимчасово поступився їм своїм службовим будиночком, переїхавши до свого власного. Саме там і народився майбутній лідер «Празької весни».

Батьки чомусь були переконані, що в них буде другий син, і заздалегідь вирішили назвати його Міланом, проте зрештою дали йому ім’я Александер на честь хрещеного батька — Транчика. Цікаво, що в тому самому селі і навіть у тому самому будинку органіста лютеранської кірхи, що й Александер Дубчек, за сто років перед тим народився Людовит Штур — чи не найвидатніший словак XIX століття, письменник і один із лідерів словацького національно-культурного відродження.

Вже за кілька років Штефана Дубчека знову потягнуло в широкий світ. У першій половині 1920-х років тогочасне радянське керівництво радо запрошувало до своєї країни всіх свідомих «братів по класу», для яких Радянська Росія мала стати «пролетарською» батьківщиною. 1923 року Дубчек вступив до створеного лівими чеськими та словацькими робітниками-есперантистами кооперативу «Інтерхелпо». Кооператив контролювався Міжнародною робітничою допомогою — однією з дочірніх організацій Комінтерну — і видавав свою газету «Правда худоби» («худоба» чеською та словацькою — це не корови та бики, а біднота). Правління кооперативу вирішило покинути «буржуазну» Європу й будувати нове щасливе життя у Країні Рад. Кооператори не хотіли бути нахлібниками в Радянській Росії, і кожна родина, яка прагнула переселитися до соціалістичного раю, мала внести 3000 крон — чималі гроші для тогочасної Чехословаччини. На ці кошти було закуплено обладнання для низки невеликих промислових підприємств, які мали піднімати індустрію в далекій соціалістичній Росії. Дубчеків батько вклав у «Інтерхелпо» всі американські заощадження, продав свій будиночок, ще й напозичав грошей у рідні. Проте йому так і не вдалося переконати їхати до Росії брата Міхала, який на той час заснував у місті Тренчині неподалік Угровца Американський кооператив кравців і постачав словакам модний «американський» одяг. 1948 року нова «народна» влада під надуманим приводом те підприємство конфіскувала, а дядько Александера, який на старість утратив усе майно і справу свого життя, покінчив самогубством.

24 квітня 1925 року перший ешелон чеських та словацьких переселенців вирушив зі словацького міста Жиліни до Пішпека в Радянському Туркестані (нині Бішкек, столиця Киргизстану). В ешелоні було 10 пасажирських вагонів і 14 вантажних — з обладнанням, зокрема повний набір машин та інструментів для невеличкої фабрики з виробництва музичних інструментів, яку збирався відкрити на новій батьківщині Штефан Дубчек — «щоб було ще краще, як у Чикаго». 1926 року з наступним ешелоном до Пішпека приїхала родина Анни — майбутньої дружини Александера. Загалом же до соціалістичного «раю» тоді переселилося 1200 чехів та словаків.

Переселенців із Чехословаччини вразили страшні злидні, які панували у Країні Рад, зокрема в Туркестані. Звичайне жерстяне відро, наприклад, було величезною цінністю, тому, залишене на кілька секунд без нагляду, миттю «зникало». Перші кілька місяців переселенці мешкали в напівзруйнованих бараках, побудованих для японських військовополонених 1905 року. Потім почали зводити собі будинки з висушеного на сонці мулу — ані цегли, ані дерева, тим більше цементу, дістати не можна було. Родина Дубчеків оселилася в п’ятикімнатному будинку, де крім них мешкали …ще чотири родини — по кімнаті на родину. Батькова халупа в Угровці, де «не можна було жити», була кращою. Влітку 1925 року серед переселенців почалася епідемія малярії. Ані лікарів, ані ліків не було. Значна частина переселенців першого ж року повернулася до Чехословаччини.

Попри те, що майстерня з виготовлення скрипок, мандолін та банджо Штефана Дубчека так ніколи й не розпочала своєї роботи (в тогочасному Туркестані на це все просто не було попиту), словак-американець швидко переорієнтувався — відкрив меблеву майстерню. І вже 1925 року його було обрано депутатом Пішпекської міськради.

Александер Дубчек практично не пам’ятав Словаччини, пригадував лише кілька окремих образів. Своїм рідним містом він вважав Пішпек — курява на небрукованих покручених вулицях, барвисті східні базари, однокласники-киргизи назавжди залишилися в його пам’яті.

1932 року родина переселилася до Горького — саме було побудовано Горьківський автомобільний завод. Тоді чимало деталей у кабіні автомобіля виготовлялося з дерева, і заводу потрібні були кваліфіковані теслі. Тим часом радянська влада саме почала «згортати» виробничу кооперацію як «дрібнобуржуазну». Відтак Штефан Дубчек завербувався на завод, і невдовзі родина отримала окрему квартиру в мікрорайоні, побудованому для працівників ГАЗу. На заводі працювала група американських інженерів і техніків «Форда», які передавали радянським автомобілебудівникам секрети своєї справи.

Перекладачів не було, і тесля Дубчек, який досконало знав англійську, кілька місяців «посередничав» між «буржуазними» фахівцями й адміністрацією заводу. Александер ходив до російської школи, добре вчився, мріяв після школи вчитися в інституті, був, за його спогадами, переконаним радянським патріотом. Щоправда, ще 1937 року його вразило, що майже щотижня учням доводилося виривати зі своїх підручників історії та суспільствознавства цілі сторінки, присвячені «видатним діячам Комуністичної партії та Радянської держави» — Бухаріну, Рикову, маршалу Тухачевському, — які «раптом» виявилися «ворогами народу».

1938 року Раднарком СРСР поставив усіх іноземців, які постійно мешкали в Союзі, перед вибором — або відмовитися від свого громадянства і стати радянськими підданими, або негайно залишити СРСР. Родина Дубчеків вирішила повертатися до Словаччини, де в них не було ні кола ні двора. За межі СРСР не вільно було вивозити жодної копійки радянських грошей, не можна було їх і обміняти на іноземну валюту. І Александер пригадує, як на прикордонній станції у Волочиську він запхав до конверта кілька рублів, що завалялися в його кишені, і відправив їх поштою своєму другу-однокласнику до Горького.

Як партизан-робітник став секретарем ЦК

У Словаччині родина Дубчеків оселилася в місті Тренчині в будинку Штефанового брата Міхала — кооператора. Александер влаштувався учнем слюсаря на заводі «Шкода» в Дубниці, за 15 кілометрів від Тренчина, і за кілька місяців уже став слюсарем. На тому ж заводі працював його брат Юліус і майбутня Александерова дружина Анна, родина якої теж повернулася з СРСР.

Родина Дубчеків повернулася до Чехословаччини в недобрий час — через кілька тижнів після Мюнхенської угоди, яка передала нацистській Німеччині Судетську область, а гортістській Угорщині — південні райони Словаччини. А 14 березня 1939 року Гітлер повністю ліквідував Чехословаччину, перетворивши чеські землі на «Протекторат Чехію та Моравію» і визнавши незалежність проголошеної напередодні Словацької держави. До влади у Братиславі прийшла правоклерикальна Словацька народна партія — глінковці (за іменем засновника цієї партії католицького священика Андрея Глінки). Президентом нової держави став Йозеф Тісо — теж католицький священик, який прийшов на зміну померлому Глінці. Дубчеки, які були лівими та ще й протестантами за віровизнанням, ніяких симпатій до правих клерикалів-католиків не мали. Вся родина підтримувала ідею відродження Чехословаччини. Це цілком збігалося з позицією забороненої Комуністичної партії Чехословаччини, автономною частиною якої стала Комуністична партія Словаччини. До цієї підпільної партії і вступив усередині 1939 року 17-річний Александер Дубчек. Після пакту Молотова — Ріббентропа, коли СРСР визнав існування Словаччини як незалежної держави, словацькі комуністи зняли гасло відновлення Чехословаччини і висунули натомість нове: «За комуністичну Словаччину!». Щоправда, після нападу нацистів на СРСР у червні 1941 року «раптом» знову виявилося, що ніякої окремої Словацької держави немає і бути не може. Активної підпільної роботи Александер не вів і сумлінно працював слюсарем на заводі «Шкода», який виготовляв снаряди для вермахту. Натомість Дубчек-старший уже з 1940 року перебував на нелегальному становищі і з квітня 1942 року був членом третього (склади двох перших було заарештовано) підпільного ЦК КПС із трьох осіб. Через три місяці його було заарештовано, і до кінця війни Штефан Дубчек сидів спершу у словацькій в’язниці, а потім у концтаборі Маутгаузен, де дивом вижив. Уже з першого дня Словацького національного повстання проти німецьких військ, які саме окупували країну, — 29 серпня 1944 року — Александер і Юліус Дубчеки приєдналися до повстанців. Юліус загинув у бою з німцями, а Александер був двічі поранений, другий раз тяжко — в ногу. Після поразки повстання він переховувався. Тоді лікар на прізвище Бойко врятував Дубчеку ногу, а можливо, й життя. Через кілька місяців після звільнення країни Дубчек спробував розшукати лікаря, щоб віддячити йому. Але з’ясувалося, що НКВС заарештувало Бойка і вивезло його до СРСР, де він отримав 25 років таборів. Єдина вина лікаря полягала в тому, що батьки-білоемігранти дитиною вивезли його до Чехословаччини після громадянської війни в Росії. 10 років Дубчек писав до всіх радянських інстанцій, вимагаючи повернути волю учасникові антифашистської боротьби. Бойко повернувся до Словаччини абсолютно хворим тільки 1956 року і наступного року помер.

1945 року Дубчек одружився з Анною Орбісовою, з якою прожив 45 років, до самої її смерті, і мав трьох синів — Павола, 1947 року народження, Петера, 1950 року, і Мілана, 1953 року. Александер почав працювати робітником на дріжджовому заводі у Тренчині, де відразу очолив партійну організацію комуністів. З ентузіазмом сприймав соціалістичні перетворення у країні, зокрема захоплення всієї повноти влади своїми однопартійцями. «Моя віра була чиста і щира», — згадував Дубчек через багато років.

1949 року в долі Дубчека стався новий поворот — він отримав дві пропозиції: стати заступником директора заводу, де працював, і секретарем повітового комітету партії. Він довго вагався, адже платня, яку йому пропонували на заводі, була тоді вдвічі вищою за доходи партійного функціонера. А родина саме чекала на другу дитину. Проте все ж таки вирішив, що більше прислужиться справі побудови соціалізму не на заводі, а на партійній роботі.

Дубчек зробив досить вдалу, хоча й не карколомну партійну кар’єру. В березні 1951 року став першим секретарем райкому партії в себе у Тренчині, у жовтні того ж року — інструктором оргвідділу ЦК КПС у Братиславі, в січні 1953-го — секретарем обкому в Банській Бистриці. В серпні 1955 року його було направлено на навчання до Вищої партійної школи ЦК КПРС у Москві. Хоча Дубчек мав на той час «у багажі» вже три роки заочного навчання на юридичному факультеті Братиславського університету, він критично визнає, що був тоді, у віці 33 років, малоосвіченою людиною. Поїхав до Москви з великим ентузіазмом: «Я вірив у соціалізм. Шукав у книжках не підтвердження його слушності, а способів його кращого розуміння і порад, що робити, щоб він краще функціонував». Проте саме у столиці радянської імперії в Дубчека з’явилися перші сумніви щодо відповідності радянської моделі соціалізму теорії Маркса, абсолютної цінності радянського досвіду для соціалістичного будівництва в інших країнах світу, зокрема Чехословаччині. Він знаходив суперечності між тим, що писав Маркс, і тим, що писав Ленін, невідповідності між писаннями їх обох і практикою радянського життя. Велике враження справило на нього твердження Леніна, що якщо соціалістична революція переможе в якійсь із розвинутих країн, то та країна перебере на себе керівну роль у міжнародному соціалістичному русі, а Росія братиме з неї приклад. Слухач ВПШ Дубчек написав тоді на берегах ленінського тексту: «Чехословаччина? НДР?» 1955—1958 роки, які Дубчек провів у Москві, припали на час хрущовської «відлиги». І йому, який, на відміну від більшості слухачів-іноземців, досконало володів російською мовою, було легше тримати руку на пульсі радянського життя.

Через багато років, незадовго до смерті, вже після краху «світової соціалістичної системи», Дубчек писав: «Запитую себе зараз: банкрутство соціалізму через століття після смерті Карла Маркса справді іманентно містилося в його ідеях? Я не певен, що крах соціалізму у XX столітті не пояснюється тим, що його реалізацію повністю монополізували російські радикали, обтяжені догматизмом і ортодоксією, пов’язаними з відсталістю їхньої батьківщини. З того, що я вичитав у Маркса, випливає, що така країна, як Росія, не була підготовлена до соціалістичного експерименту».

Попри це Дубчек до часу тримав свої сумніви при собі, закінчив ВПШ з червоним дипломом і повернувся у вересні 1958 року на батьківщину. Відразу став першим секретарем Західнословацького обкому партії у Братиславі, у 1960—1962 роках працював у Празі секретарем ЦК Комуністичної партії Чехословаччини з промисловості, 1962 року став першим секретарем ЦК Компартії Словаччини, а в січні 1968-го — першим секретарем Комуністичної партії Чехословаччини — фактично першою особою в соціалістичній державі чехів та словаків.

То чим же була «Празька весна»?

У Чехословаччині, так само, як і в інших країнах Східної Європи, які після Другої світової війни потрапили, чи, точніше, були примусово включені в «зону інтересів» СРСР, у другій половині 40-х років минулого століття було встановлено жорстоку комуністичну диктатуру радянського взірця. Так само було проведено тотальну націоналізацію і колективізацію сільського господарства, так само було скасовано свободу слова та інші громадянські свободи, так само жорстоким репресіям було піддано всіх потенційних ворогів «народної» влади, а потім почалися чистки в лавах самої Комуністичної партії — найвизначнішою їхньою жертвою став генеральний секретар ЦК Рудольф Сланський, який «виявився» тітоїстом — послідовником бунтівного югославського лідера, що не підкорився сталінському диктату. Сланського, так само, як і міністра закордонних справ, члена Компартії з 1922 року Владіміра Клементіса, який виявився «словацьким буржуазним націоналістом», було повішено. Адже в Чехословаччині, на відміну, скажімо, від практично однонаціональних Польщі, Болгарії чи Угорщини, точилася ще й боротьба з «буржуазними націоналістами» — словацькими. Під цю кампанію потрапило чимало словацьких патріотичних діячів не лише правого та центристського, а й комуністичного спрямування. Розправилися й із більшістю комуністичних функціонерів єврейського походження.

У період між Першою та Другою світовими війнами рівень економічного та соціального розвитку чеських земель був радше не «східно-», а західноєвропейським — Чехія та Моравія були значно більш розвинутими, ніж сусідня Австрія, і їх можна було порівнювати не з Польщею та Угорщиною, а з Бельгією чи Швейцарією (Словаччина була набагато відсталіша, не кажучи вже про злиденну «Пудкарпатску Русь» — Закарпатську Україну). Крім того, Чехословаччина, єдина з усіх європейських країн, що після 1945 року потрапили у сферу впливу СРСР, у 20—30-ті роки минулого століття не піддалася спокусі авторитаризму і зберігала в себе класичний демократичний устрій. При владі перебували ліві ліберали. Чехословаччина, на відміну від Угорщини, Румунії чи Болгарії, не була під час Другої світової війни союзницею нацистської Німеччини, тож чехи не мали почуття вини за це. Відтак рівень сприйняття та схвалення комуністичних перетворень за взірцем СРСР у країні завжди був невисокий. І давні історичні симпатії чехів та словаків до російських «братів-слов’ян», так само, як недавні спогади про звільнення Червоною армією від німецьких окупантів, мало чому могли тут зарадити. Адже в умовах централізованого соціалістичного планування держава стрімко втрачала статус однієї з найрозвинутіших країн Європи, а задушлива атмосфера політичної несвободи була нестерпною для більшості з тих, хто звик жити за цілком інших умов. Попри це в Чехословаччині не було збройного антисоціалістичного підпілля і партизанських загонів, як, скажімо, в сусідній Польщі. Причина — надглибокі відмінності між національними характерами чехів та поляків.

Хрущовська «відлига» справила величезне враження на чехів та словаків. «Для мене Хрущов був синонімом надії», — згадував Дубчек через багато років. Проте при владі в Чехословаччині і далі перебував старий сталініст Антонін Новотний. Хоча відповідно до нових радянських віянь він змушений був започаткувати процес реабілітації жертв політичних репресій у Чехословаччині, створивши так звану комісію Колдера, членом якої став і Дубчек, процес той був половинчастий і непослідовний. Ішлося про відновлення справедливості лише щодо безпідставно репресованих «справжніх» комуністів, а не діячів, які мали відмінні від комуністів погляди. Під впливом косигінської реформи в СРСР у Чехословаччині теж почався потужний рух за «економічне реформування соціалізму». Очолив його директор Інституту економіки Ота Шик, який у роки Другої світової був комуністом-підпільником, а з 1940 до 1945 року — в’язнем нацистських концтаборів. Щоправда, Шик у своїх планах пішов набагато далі, ніж Косигін. Він не лише обстоював децентралізацію та економічну самостійність підприємств, а й припускав існування у промисловості та сфері послуг муніципальної, кооперативної та дрібної приватної власності. Дубчек як секретар ЦК КПЧ із промисловості обстоював розміщення більшої частини інвестицій у відсталішій Словаччині, зокрема він уважав своєю особистою заслугою, що новий великий металургійний комбінат було побудовано в словацькому Кошіце, а не в чеській Остраві, як хотів Новотний. А очоливши автономну Комуністичну партію Словаччини, він вступив у пряму конфронтацію з Новотним. У середині 1960-х словацьку пресу тримали на «довшому повідку», ніж чеську. Зокрема, навесні 1963 року тижневик Спілки словацьких письменників «Культурні жівот» почав друкувати статті на теми, які ще донедавна були табу для всієї чехословацької преси і надалі залишалися такими в Чехії. Дубчек підтримував прагнення словаків до рівноправності з чехами в рамках спільної держави. Адже єдиним атрибутом державності у Словаччині на той час була автономна компартія, ані окремого словацького уряду, ані парламенту не було, а три словацькі області підпорядковувалися прямо Празі на таких самих засадах, як сім чеських. Відтак іще з середини 1960-х розпочався потужний рух за федералізацію Чехословаччини, створення двох союзних республік — Чеської і Словацької. Забігаючи наперед, скажемо, що федералізація — єдиний політичний здобуток Дубчека, який пережив його володарювання у Празі і через два десятиріччя, після краху соціалізму в Чехословаччині, зробив можливим «оксамитове розлучення» двох «братніх» народів.

Проте широкий демократичний рух набирав сили не лише у Словаччині, а й у чеських землях. У червні 1967 року на з’їзді Спілки чеських письменників, три чверті членів якої були членами Комуністичної партії, стався справжній бунт. Особливо гострими були виступи Павела Когоута, Мілана Кундери та Вацлава Гавела. ЦК КПЧ вирішив відібрати у Спілки її тижневик «Літерарні новіні». Дубчек відкрито виступив проти цього рішення, а відтак проти Новотного, який у відповідь створив комісію ЦК, що мала дослідити «націоналістичні відхилення в діяльності члена Президії ЦК КПЧ Александера Дубчека». Але було вже пізно. У суспільстві наростав потужний демократичний рух, який очолювали письменники, науковці, студенти і підтримувала більшість громадян. На промислових підприємствах почали створюватися робітничі ради. Більшість членів КПЧ ішли за настроями суспільства, і партійні функціонери не зважувалися цьому відверто опиратися. У листопаді 1967 року пленум ЦК КПЧ ухвалив рішення розділити посади першого секретаря ЦК і президента республіки (обидві їх обіймав Новотний). Але лише 5 січня 1968 року найвищу владу в державі — посаду першого секретаря — отримав Дубчек. До того часу тривала напружена «підкилимова» боротьба за спадок Новотного. Останній звернувся по допомогу до Брежнєва. Той інкогніто прилетів до Праги, провів індивідуальні бесіди з усіма членами Президії ЦК і, переконавшися, що «старого Тонду» ніхто з них не підтримує, умив руки, мов Пілат. «Это ваше дело», — тільки й сказав він, відлітаючи з Праги. Спершу ніхто не розглядав Дубчека як кандидатуру на найвищу посаду у країні. Реформаторське крило в ЦК намагалося провести на неї свого лідера Олдржіха Черніка, консерватори — старого сталініста Гендріха. Дубчек не був лідером жодного з угруповань празького політичного олімпу, постійно проживав у Словаччині і за ціле своє життя лише два роки пропрацював у Празі. Проте обидві протиборчі команди врешті зійшлися на його кандидатурі як на меншому злі. Свою роль відіграло й те, що «наш Саша», який єдиний з усіх керівників КПЧ вільно розмовляв російською, вчився у московській ВПШ, а в дитинстві довго жив у СРСР, сподобався Брежнєву. Як же генсек ЦК КПРС пошкодував про своє рішення буквально через місяць!

«Дубчек завжди виглядав нерішучою людиною, що легко піддається впливам, і зовсім не справляв враження людини, що рветься до влади, — стверджує Шик. — Я знав, що він ніякий не реформатор і майже нічого не розуміє в економіці, але мені здавалося, що на нього можна впливати». Відтак реформаційне крило КПЧ підтримало його кандидатуру.

Перші два-три місяці ніяких принципових змін у суспільстві, на перший погляд, не відбувалося. У цей час Дубчек вів підкилимову боротьбу з тим, щоб замінити на найвищих державних посадах опонентів на прибічників реформ чи, принаймні, на людей, лояльних до нього особисто. У результаті Чернік став прем’єром, старий генерал Людвіґ Свобода — президентом республіки замість Новотного. Було замінено ключових міністрів, шістьох із 10 членів Президії ЦК. Натхненник «Празької весни» Шик посів порівняно скромну посаду віце-прем’єра. Відразу було скасовано цензуру в газетах, на радіо та телебаченні.

Але по-справжньому «Весна» почалася тільки у квітні, коли було ухвалено й оприлюднено Програму дій ЦК КПЧ. Нині цей документ видається дуже поміркованим і дуже комуністичним. Частково це пов’язано з маскуванням — Дубчек потім згадував, що він та його однодумці були дуже обережні, щоб «не дражнити гусей» у Кремлі: «За своїм змістом програма була єретична, але ми зробили все, щоб вона такою не виглядала», — нашпигували її обов’язковими термінами з фразеологічного словника марксизму-ленінізму. Так, згадує Дубчек, «не можна було припустити навіть натяку, що ми плануємо повернення до багатопартійної системи». Так само в програмі навіть не згадувалася приватизація, хоча Шик на той час уже переконав Дубчека, що в державній власності мають бути збережені тільки великі, стратегічні підприємства, а решта — перейти у приватні руки. Проте програма проголошувала свободу слова і скасування цензури, забезпечувала реальну свободу зібрань, руйнувала для чехів і словаків «залізну завісу», даючи їм змогу вільно виїздити до будь-якої країни світу, проголошувала федералізацію держави. Було також запроваджено економічну самостійність державних підприємств і дозволено індивідуальну трудову діяльність, особливо у сфері послуг.

Уся реформаційна діяльність Дубчека і його команди тривала трохи більше за 4 місяці, аж доки була перервана радянським вторгненням, у яке він сам, до речі, не вірив до останнього дня. А що було б, якби зовнішнього втручання не сталося?

Перш за все, уникнути вторгнення було неможливо. Дубчек міг і тоді, і через чверть століття стверджувати, що «ані я, ані мої союзники не мали наміру демонтувати соціалізм, хотіли тільки (виділення моє. — Авт.) розірвати з практикою та засадами ленінізму». Але ж пошуки власного шляху будівництва соціалізму автоматично означали звільнення країни від радянського диктату! А інтереси власної імперії важили для радянських керівників аж ніяк не менше, ніж соціалізм як такий. Навіть нині, через чотири десятиріччя після «Празької весни», російські історики стверджують: «Дубчек начал прежде времени (! — Авт.) искать новых покровителей Чехословакии в лице западных держав, поспешно сочтя СССР утратившим силу и влияние». Імперське світосприйняття навіть не припускає думки, що така країна, як тогочасна Чехословаччина (чи нинішня Україна), може не вибирати собі тих чи інших «покровителів», орієнтуватися винятково на якусь зовнішню силу, а шукати власних шляхів розвитку, виходячи з національних інтересів. Єдине, що тоді могло врятувати чехословацьку свободу, — швидке і рішуче втручання Заходу. Але в тій ситуації воно було, радше за все, неможливим. 1968-й — рік, коли вся Західна Європа потерпала від студентських бунтів власних ліваків, а Сполучені Штати глибоко загрузли у В’єтнамі. Та і втручання Заходу в принципі можливе було лише за умови недвозначного звернення по допомогу, чого від ідеалістів-соціалістів типу Дубчека очікувати було не варто.

Як Дубчек жив «після того»

Дубчек до кінця життя повторював свої тези про «радянську параною», про те, «що соціалізм у Чехословаччині внаслідок наших реформ став би тільки потужнішим». Яке це все мало значення, якщо виникла пряма загроза виходу Чехословаччини з підпорядкування Москві! Якщо, як картковий будиночок, могла завалитися влада московських сателітів у всій Східній Європі — адже вже у квітні варшавські студенти вийшли на демонстрацію під гаслом «Уся Польща чекає на свого Дубчека».

Вже з лютого 1968 року на Дубчека почали чинити страшний тиск, який дедалі посилювався. Постійні телефонні дзвінки та листи Брежнєва, візити його емісарів Косигіна, Гомулки, Кадара та Ульбріхта до Чехословаччини, березнева «нарада» керівників СРСР, НДР, Польщі, Угорщини, Болгарії та Чехословаччини у Дрездені, травневі переговори чехословацької урядово-партійної делегації у Москві, нарешті безпрецедентні триденні липневі переговори у прикордонному містечку Чієрна-над-Тісоу, куди Брежнєв привіз Політбюро ЦК КПРС у повному складі і змусив Дубчека привезти туди ж усю Президію ЦК КПЧ. Утім, в Чієрні Брежнєв уже не сподівався переконати Дубчека відступитися. Він намагався вбити клин між чехословацьким керівництвом, знайти зрадників, які б згодилися очолити маріонетковий «робітничо-селянський уряд», що виконував би функції кремлівського намісника після окупації країни. Адже принципове рішення про вторгнення Політбюро ЦК КПРС ухвалило ще наприкінці червня — після того, як Дубчек почав вичищати з ШтБ (чехословацького аналогу КДБ) найбільш одіозних радянських агентів.

Пізно ввечері 20 серпня відбувалося останнє засідання Президії ЦК перед XIV позачерговим з’їздом КПЧ, на якому Дубчек планував очистити ЦК від прорадянських «реакціонерів» і надати нового прискорення своїм реформам. Близько опівночі зателефонував міністр оборони Дзур, який уже був затриманий у своєму кабінеті радянськими спецназівцями, і повідомив про вторгнення військ СРСР, НДР, Польщі, Угорщини та Болгарії.

І тут Дубчек, подібно до того, як за три десятиріччя перед тим президент Бенеш у Мюнхені, змушений був приймати найважче рішення у своєму житті. Через годину було ухвалено постанову Президії ЦК, яка, хоч і визнавала вторгнення «таким, що суперечить не лише основним засадам відносин між соціалістичними країнами, а й заперечує засадничі норми міжнародного права», закликала «всіх громадян республіки, щоб зберігали спокій і не чинили опору арміям вторгнення, оскільки оборона наших кордонів є неможливою. Тому також наша армія, органи безпеки і народна міліція не отримали наказу захищати країну».

Що краще, померти стоячи чи жити на колінах? Дубчек дійшов висновку, що головне — щоб не пролилася кров чехів та словаків…

А ще через годину кагебісти разом із полковником-добровольцем із чехословацької ШтБ заарештували Дубчека і всіх його однодумців із числа членів Президії від імені «народного уряду товариша Індри» (секретар ЦК — реакціонер, якого на майбутньому з’їзді мали позбавити посади). Дубчека було відділено від однодумців і вивезено на гірську базу КДБ у Закарпатті, де він перебував без жодної інформації дві доби. 23 серпня його було привезено на «переговори» до Москви. Брежнєв, Косигін, Підгорний брутально вимагали від нього підписати спільне комюніке.

Тим часом у ці дні у празькому районі Височани в цеху заводу ЧКД під охороною робітничих дружин таємно зібрався з’їзд КПЧ, який затаврував вторгнення, звернувся до міжнародного комуністичного руху та світової спільноти з проханням про допомогу і вивів зі складу керівних органів партії всіх зрадників. Сумнівно, що радянські спецслужби не мали інформації про це зібрання. Але вони не зважилися розігнати з’їзд «братньої» партії. Адже і так весь світ наочно побачив справжню ціну радянської демагогії про «мирне співіснування, повагу до суверенітету інших країн» тощо. Міністр закордонних справ Чехословаччини Іржі Гаєк, який під час вторгнення перебував за кордоном, звернувся до Ради безпеки ООН з вимогою розглянути питання про агресію Радянського Союзу проти Чехословаччини. Але — головне — весь чехословацький народ зустрів окупантів ненавистю та зневагою. Моральний тиск на зрадників був таким сильним, що Брежнєву не вдалося сформувати маріонетковий уряд! І Індра, і Біляк, і Колдер, і Швестка — всі члени Президії ЦК КПЧ, які брали участь у змові проти Дубчека і щиро ненавиділи «Празьку весну», відмовилися очолити цей уряд.

Відтак росіяни запропонували Дубчеку та його соратникам, яких теж було вивезено до Москви, «компроміс» — визнати у спільному комюніке нелегітимним Височанський з’їзд, відкликати чехословацьке звернення до Ради Безпеки ООН, натомість їм буде повернута свобода і за ними збережені всі посади. Першим зламався президент республіки Свобода, потім один за одним решта членів керівництва. За три доби Дубчек поставив свій підпис під ганебним комюніке і 27 серпня повернувся додому. Він іще мав надію, що Чехословаччина зможе вистояти. На Пленумі ЦК, який відбувся 31 серпня у Празькому Граді, було виведено зі складу Президії зрадників Колдера, Ріго і Швестку. Дубчек розробив програму опору — невизнання вторгнення та окупації, невизнання факту «контрреволюції», збереження Програми дій. Проте з’ясувалося, що проводити демократичні реформи в умовах іноземної військової окупації неможливо.

Унаслідок чергових «компромісів» від влади усували найактивніших прибічників реформ. Прислужники Кремля поступово захоплювали нові й нові позиції. 14 листопада Москва змусила чехословацьке керівництво підписати договір про «тимчасове» (на невизначений період) розміщення радянських військ. Почалася «нормалізація». 17 квітня 1969 року Дубчека було «витиснуто» з посади першого секретаря ЦК. Щоправда, він став спікером парламенту — головою Федеральних зборів, але й на цій посаді новий прокремлівський перший секретар Густав Гусак змусив його підписати 22 серпня 1969 року ганебний указ про запровадження надзвичайного стану, згідно з яким почалися перші арешти.

Дубчек виправдовує свою поведінку тим, що він забезпечив «організований відступ», ще майже рік після вторгнення не було репресій, близько 100 тисяч чехів та словаків — практично всі бажаючі — змогли виїхати на Захід. Проте логіку його співпраці з окупантами зрозуміти важко.

У серпні 1969 року Дубчека звільнили з посади голови Федеральних зборів, вивели з Президії ЦК. У грудні його було призначено послом Чехословаччини в Туреччині, а у червні 1970 року позбавлено всіх посад і виключено з партії. В Чехословаччині почалася велика чистка. З 1,5 мільйона членів КПЧ з партії були виключені або самі вийшли з неї на знак протесту проти радянської окупації і політики «нормалізації» 500 тисяч осіб. Серед останніх були і батьки Дубчека, які 1969 року мали рівно по 50 років партійного стажу. Всі інтелігенти — учасники революції — були змушені займатися фізичною працею. Наприклад, духовний лідер української громади Словаччини науковець зі світовим ім’ям професор Микола Мушинка працював спершу чабаном у колгоспі, а потім кочегаром у котельні. І то тривало 20 років і стосувалося сотень тисяч людей!

49-річний Дубчек вирішив улаштуватися на роботу за фахом — слюсарем. Проте на жодний завод його не брали, попри притаманний соціалізму дефіцит робочої сили. Врешті йому дозволили працювати в лісництві на околиці Братислави слюсарем з ремонту бензопил. Там він пропрацював 11 років — до самого виходу на пенсію. Дубчека було повністю ізольовано від суспільства — його виключили з профспілки, товариства мисливців і навіть з Організації ветеранів антифашистського опору, куди він входив як учасник Словацького національного повстання. Кожного, хто перекидався хоч словом із Дубчеком чи його дружиною на вулиці, Штатна безпека затримувала, заводила до відділка і записувала їхні дані. Люди почали його уникати, та й сам Дубчек уникав спілкування, не бажаючи неприємностей ближнім. Водночас він навідріз відмовився емігрувати, хоч йому наполегливо натякали на це. Але водночас Дубчек і не брав участі у боротьбі дисидентів, як це чинив мужній Вацлав Гавел, який не вилізав із в’язниць.

Лише наприкінці 1980-х, напередодні і під час Оксамитової революції Дубчек прокинувся від летаргійного сну. 26 листопада 1989 року Гавел і Дубчек під час кульмінації революції удвох стояли на балконі будинку на Вацлавській площі у Празі, де зібралися сотні тисяч людей.

29 грудня відбувалися перші за багато десятиріч демократичні вибори в Чехословаччині — обирали тимчасового президента республіки. Демократична коаліція вирішила виставити єдиного кандидата. Хто ним мав стати — лівий Дубчек чи правий Гавел? Дубчек буквально молив Гавела поступитися йому, обіцяючи на наступних виборах через півроку не виставляти своєї кандидатури. Але Гавел був невблаганний, і Дубчек… зняв свою кандидатуру. Став натомість головою Федеральних зборів. Проте федерація доживала вже останні місяці.

Після скинення диктатури більшість чехів голосувала за правих, а словаки підтримували лівих, зокрема Партію лівих демократів, на яку перетворилася колишня Компартія Словаччини, і Словацьку соціал-демократичну партію, яку очолив Дубчек. Він був чи не єдиним помітним лідером, як у Чехії, так і в Словаччині, який обстоював збереження спільної держави. Надія на це померла разом з ним — 1 вересня 1992 року на 88 кілометрі шосе Прага — Братислава БМВ голови Федеральних зборів потрапив у автокатастрофу. Дубчек боровся за життя ще два місяці, але 7 листопада 1992 року помер. А Чехословаччина розпалася.