ВІД БАЗАНКУРУ ДО АТТОНШАТЕЛЮ

У Базанкурі, глухому містечку в Шампані, нашу роту розквартирували в школі, яка внаслідок дивовижної любові наших людей до порядку вже невдовзі набула вигляду мирної казарми. Там був черговий підофіцер, що вранці вчасно робив побудку, були днювальні, були щовечірні переклички під наглядом командира капральського відділення. Щоранку роти вирушали на кількагодинну сувору муштру на навколишніх пустищах. Через кілька днів мене вирвали з такого службового розпорядку; полк відкомандирував мене на офіцерські курси у Рекувранс.

Рекувранс виявився віддаленим, захованим серед мальовничих крейдяних пагорбів сільцем, у якому зібралося по кілька молодих людей з кожного полку нашої дивізії, щоб під наставництвом вибраних офіцерів та підофіцерів пройти ґрунтовний вишкіл у військовій справі. Ми, солдати 73-го полку, під цим, і не тільки під цим оглядом, дуже багато завдячуємо лейтенанту Гоппе.

Життя в цій богом забутій місцині складалося з предивної суміші казармової муштри й академічної свободи, яка пояснювалась тим, що переважна частина залоги ще кілька місяців тому населяла авдиторії та інститути німецьких університетів. Удень з вихованців за всіма правилами мистецтва шліфували солдатів, а вечорами вони разом зі своїми наставниками збиралися навколо велетенських, привезених з маркітантської служби в Монкорне бодень, щоб так само ґрунтовно почаркувати. Коли на світанку різні відділення висипалися зі своїх корчем, маленькі крейдяні будиночки набували незвичного вигляду студентської вальпурґієвої ночі[5]. Керівник нашого курсу, капітан, мав, до речі, тверду педагогічну звичку наступного дня братися до служби з подвоєним завзяттям.

Одного разу ми навіть провели на ногах цілих сорок вісім годин безупину, і ось з якої причини. У нас був заведений шанобливий звичай після закінчення пиятики відпроваджувати нашого капітана до самої квартири. І от одного вечора це завдання поклали на одного безбожно п'яного парубка, який страшенно нагадував мені магістра Лаукгарда[6]. Незабаром він повернувся і, сяючи від радості, доповів, що замість до ліжка вклав «старого» до стайні.

Кара не змусила довго на себе чекати. Не встигли ми ще дійти до квартир і полягати спати, як з вахти засурмили тривогу. Лаючись, ми застібнули ремені й кинулися до місця зборів. Там уже стояв старий, у прекепському настрої, і розгортав бурхливу діяльність. Він привітав нас криком: «Пожежна тривога, стражниця горить!»

На очах в отетерілих місцевих з пожежної станції викотили брандспойт, прикрутили шланг і затопили стражницю майстерно випущеними струменями. На кам'яних сходах стояв старий, дедалі більше розпаляючись, він керував навчанням і вигуками зверху підганяв до невпинної діяльності. Час від часу він прискіпувався на якогось солдата чи цивільного, який його особливо дратував, і наказував негайно його вивести. Бідолашного заводили за будинок, аби чим швидше забрати старому з очей. Коли засірів світанок, ми, ледве тримаючись на ногах, все ще завзято помпували. Потім, нарешті, дали відбій, але тільки для того, щоб ми встигли приготуватися до строєвої муштри.

Коли ми прийшли на строєвий пляц, старий був уже там, поголений, свіжий і сповнений сил, аби з особливою ревністю взятися за нашу виучку.

Стосунки між нами були дуже товариські. Тут у мене зав'язалася тісна дружба, якій суджено було пройти випробування на багатьох полях битви, не з одним чудесним молодим чоловіком, як-от Клементом, який поліг при Монші, художником Теббе, який загинув під Камбре, з братами Штайнфорт, що полягли на Соммі. Ми мешкали втрьох чи вчотирьох і спільно вели господарство. З особливою приємністю пригадую наші регулярні вечері, що складалися з яєчні та смаженої картоплі. В неділю ми дозволяли собі традиційного для цієї місцевості кролика чи когута. Оскільки я був відповідальний за закупи на вечерю, наша господиня якось виклала мені стосик квитанцій, які дістала від солдатів, що здійснювали реквізицію. Перли народного гумору, здебільшого подібного змісту: стрілець такий-то люб'язно надав певні послуги доньці дому і для відновлення чоловічої сили реквізував 12 яєць.

Місцеві дуже дивувалися, що ми, прості солдати, всі як один більш-менш пристойно володіємо французькою. Іноді навколо цього виникали дуже потішні випадки. Так, одного ранку ми з Клементом сиділи в сільського цирюльника, який саме заніс над Клементом бритву, коли хтось із черги гукнув на глухому діалекті шампанських селян: «Переріж йому заодно й горлянку…», провівши собі ребром долоні по горлу.

На його превеликий жах Клемент, не змигнувши оком, відповів: «Як на мене, я б волів її зберегти…», засвідчивши ту незворушність, яка й личить воїну.

Всередині лютого нас, бійців 73-го, заскочила зненацька звістка про великі втрати нашого полку під Перте, і ми дуже сумували, що провели ці дні далеко від наших товаришів. Запекла оборона полкової ділянки у «Відьминому казані» принесла нам почесне звання «Левів Перте», яке супроводжувало нас на всіх відрізках Західного фронту. Крім того, нас знали і як «ґібралтарців», через синю ґібралтарську стрічку, яку ми носили в пам'ять про наш первинний полк, Ганноверський гвардійський, який обороняв фортецю Ґібралтар від французів та іспанців у 1779–1783 роках.

Повідомлення про лихо застало нас посеред ночі, під час звичного застілля під головуванням лейтенанта Гоппе. Один із бражників, Довготелесий Беренс, власне той, що уклав старого до стайні, вже після першого переляку хотів розпрощатися — «бо пиво йому в горло не йшло». Однак Гоппе не дав йому піти, зауваживши, що це суперечить солдатському звичаю. Гоппе мав рацію; він сам через кілька тижнів поліг під Лез Епаржем перед стрілецькою лінією своєї роти.

21 березня ми після невеличкого екзамену повернулися в полк, знову розташований у Базанкурі. В ті дні він, після великого параду й прощальної промови генерала фон Емміха був від'єднаний від Десятого корпусу. 24 березня нас повантажили й повезли аж в околиці Брюсселю, де разом із 76 і 164 полком приділили до 111 піхотної дивізії, з якими нам суджено було пройти аж до кінця війни.

Наш батальйон розквартирували в містечку Ерріне, посеред затишного фламандського краєвиду. Тут 29 березня я цілком щасливо зустрів свій 20-й день народження.

Хоча в бельгійців у домах було досить місця, нашу роту запхали до великої стодоли, в якій холодними березневими ночами гуляли суворі морські вітри тієї місцевості. А поза тим перебування в Ерінне було для нас добрим відпочинком; хоч нас і багато муштрували, зате забезпечення було добрим, а харчі недорогі.

Населення, що складалося наполовину з фламандців і наполовину з валлонів, було до нас дуже привітне. Я часто розмовляв з власником одного естаміне, невеличкого шинку, запеклим соціалістом і вільнодумцем, особлива порода яких водиться у Бельгії. У Великодню неділю він запросив мене на гостину й навіть чути не хотів, коли я запропонував заплатити за напої. Вже незабаром усі ми перезнайомилися і тепер у вільні пополудні кочували від хутора до хутора, широко розкиданих по цілій місцевості, аби у вичищених до блиску кухнях посидіти біля низьких печей, на круглих плитах яких стояв великий кавник. Неквапна розмова велася фламандською або нижньосаксонською.

Під кінець нашого перебування випогодилося, і це заохочувало нас до прогулянок у чарівних, багатих на воду околицях. Краєвид, у якому за ніч розкрилися жовті болотниці, мальовничо доповнювали численні роздягнені вояки, які, посідавши з білизною на колінах уздовж обсадженого тополями потічка, самозабутньо віддавалися полюванню на вошей. Мені самому ця напасть наразі не надто дошкуляла, тож я допомогав своєму бойовому товаришу Пріпке, купцю-експортеру з Гамбурга, загорнути важелезний камінь в його вовняну камізельку, що була населена так густо, як колись в давнину шати Невгамовного Симпліціссімуса[7], й занурити її, задля цілковитого винищення паразитів, у потоці. Позаяк нам довелось покинути Ерінне вкрай несподівано, вона, мабуть, так собі там преспокійно й зогнила.

12 квітня 1915 р. нас повантажили в Галі й повезли, аби збити з пантелику ймовірних шпигунів, довгим довкільним шляхом через північне крило фронту в район поля битви під Марс-ля-Тур. Рота зайняла вже звично стодолу в селі Тронвіль, одному з тих безнадійних, нудних, брудних лотаринзьких загумінків, побудованих з безладних кам'яних ящиків з пласкими дахами й без вікон. Через небезпеку повітряних нальотів ми були змушені перебувати майже весь час в переповненому селі; однак кілька разів навідувались і до дуже відомих поблизьких місцевостей Марс-ля-Тур і Ґравельотт. За кілька сот метрів від села дорогу до Ґравельотт перетинав кордон, біля якого на землі лежав розтрощений французький прикордонний стовпчик. Вечорами ми дозволяли собі тужливе задоволення пішки прогулятися до Німеччини.

Наша стодола була такою руїною, що треба було балансувати, аби не провалитися крізь спорохнявілі дошки на долівку. Одного вечора, коли наше відділення під орудою добропорядного капрала Керкгоффа, стоячи біля ясел, роздавало вечерю, зі стриху зірвалася велетенська дубова кроква і з несамовитим гуркотом полетіла вниз. На щастя, якраз над нашими головами її заклинило між двома глиняними простінками. Ми відбулися переляком, ось тільки наші прекрасні порції м'яса припорошились здійнятою курявою. Щойно ми після цього лиховісного знаку залізли в солому, як тут же почулося грюкання в браму, і стривожений голос фельдфебеля зірвав нас на ноги. Спершу, як то завжди при таких несподіванках, мить тиші, а потім дике замішання і галас: «Моя каска! Де мій речовий мішок? Чоботи не налазять! Ти потягнув мої патрони! Заткай пельку, опудало!»

Врешті усі таки зібралися, і ми рушили до залізничної станції в Шамблі, звідки вже за кілька хвилин виїхали на Паньї-сюр-Мозель. У вранішню пору ми видерлися на Мозельські пагорби й зупинилися в Прені, чарівному гірському селі, над яким височіла руїна замку. Цим разом наша стодола виявилася кам'яною будівлею, наповненою запашним сіном. Крізь її віконниці виднілися обсаджені виноградниками надмозельські пагорби й містечко Паньї, що лежало в долині й часто потерпало від снарядів та авіаційних бомб. Кілька разів снаряди влучали в Мозель, здіймаючи водяні стовпи заввишки з вежу.

Тепла весняна погода оживляла нас і спокушала у вільні години на довгі прогулянки серед розкішних пагорбів. Ми перебували в такому піднесенні, що вечорами ще довго бешкетували, перш ніж усе стихало. Улюбленим жартом у нас, серед іншого, було заливати храпунам у рот воду чи каву з польової фляги.

Увечері 22 квітня ми вирушили маршем з Прені, пройшли понад 30 кілометрів аж до села Аттоншатель, та так, що, попри важку ношу, ніхто на марші не захворів, і розбили праворуч від знаменитої Великої Траншеї, просто посеред лісу, шатра. За всіма ознаками було видно, що наступного дня ми вступимо в бій. Нам видали перев'язочні пакети, по другій бляшанці м'яса й сигнальні прапорці для артилерії.

Увечері я ще довго сидів у тому сповненому передчуттів настрої, що про нього так добре вміють розповідати воїни всіх часів, на колоді, при якій буяли сині анемони, перш ніж заповзти через ряди товаришів на своє місце в шатрі. Тієї ночі мені снилася суцільна маячня, в якій головну роль відігравав якийсь череп.

Пріпке, якому я вранці розповів цей сон, висловив сподівання, що череп — французький.