І ЗНОВУ ФЛАНДРІЯ

У той же ж день, коли я повернувся з відпустки, нам на зміну прийшли баварські загони, а нас спочатку розмістили у ближньому селі Лябрі.

17 жовтня нас передислокували, й після півтораденного переїзду ми знову ступили на землю Фландрії, яку залишили не далі як два місяці тому. Ми переночували в містечку Ісеґем і наступного ранку помарширували в Рулер, чи по-фламандському Руселаре. Місто перебувало на першій стадії руйнації. В крамницях ще виставляли товари, але населення вже перебралося в підвали, а сув'язі міщанського життя були перебиті частими обстрілами. Вітрина з дамськими капелюшками навпроти моєї квартири серед цього воєнного лихоліття справляла враження якоїсь моторошної недоречності. Ночами мародери вдиралися до покинутих помешкань.

В моїй квартирі, що лежала в Остраат, я був єдиним мешканцем надземних приміщень. Будинок належав одному торговцю сукном, який на початку війни втік, залишивши дім на стару домогосподарку з донькою. Вони обоє опікувалися маленькою дівчинкою-сиротою, яку підібрали на вулиці, якраз коли ми заходили в місто, і навіть не знали, як вона називається та скільки їй років. Вони несамовито боялися бомб і мало не на колінах благали мене не запалювати нагорі світла, щоб не притягувати цих злих летунів. Та й мені стало не до сміху, коли одного разу я з моїм приятелем Райнгардтом стояв біля вікна, спостерігаючи за англійцем, що в світлі прожекторів шугав над самісінькими дахами, й раптом неподалік від будинку впала велетенська бомба, пожбуривши ударною хвилею друзки шиби на нас.

На майбутні бої мене призначили дозорчим офіцером і приділили до штабу полку. Для одержання інструкцій я, перед тим як взятися за виконання обов'язків, вирушив до бойової ставки 10 Баварського резервного полку, який ми мали замінити. Командир здався мені вельми привітним паном, хоча, побачивши мене, він і пробурчав щось про «нестатутну червону облямівку» на моєму кашкеті, яку, «щоб не накликати зловмисних пострілів у голову, слід обшити сірим».

Два зв'язкові повели мене до передового центру зв'язку, який мав би дати добрий огляд. Щойно ми вийшли зі ставки, як снарядом зметнуло шмат лугового дерену. Втім, на місцевості, замаскованій тополиними заростями, мої провідники дуже вправно ухилялися від вогню, який до полудня перейшов у невпинне гримотіння. Вони діяли з несхибним інстинктом старих вояків, що навіть під найщільнішим вогнем потрафлять знайти більш-менш безпечну стежину крізь цей осінній, осяяний золотом краєвид.

На порозі самотньої садиби зі слідами свіжих ударів, ми побачили мерця, що лежав долілиць. «І цього не оминуло!» — мовив добряка-баварець. «Щось тут не те!» — відгукнувся інший, сторожко роззираючись, і швидко покрокував далі. Центр зв'язку знаходився потойбіч сильно обстрілюваної дороги Пашенделе — Вестроозебеке й виявився пунктом збору донесень, подібним до того, яким я командував у Френуа. Він був зведений поряд із будинком, від якого залишилася лише купа розвалин, і так зле прикритий, що перше більш-менш потужне попадання неодмінно б рознесло його на тріски. Три офіцери, що дружно вели там печерне існування і дуже втішилися зміні, розповіли мені про ворога, позицію і підхідні шляхи, а тоді я через Роодкрюїс-Оостньювенкерке повернувся в Рулер, де й доповів про все полковнику.

Ідучи вуличками міста, я вивчав затишні назви численних маленьких шиночків, які просто випромінювали фламандський затишок. Хто ж би не відчув принади таких вивісок, як «Карась», «Чапля», «Нова сурма», «Тріє Царі» або «Слон»? Вже саме привітання цією барвистою мовою, з її довірливим «ти», навіває неквапний, домашній настрій. Дай Боже, щоб цей розкішний край, який так часто бував полем битви ворожих військ, і з цієї війни відродився у своєму давньому єстві.

Увечері місто знову бомбардували. Я зійшов у льох, де, тремтячи, забилися в куток жінки, і засвітив ліхтарик, аби заспокоїти маленьку дівчинку, що заверещала від страху, коли від вибуху згасло світло. Тут я вкотре усвідомив, як міцно людина пов'язана з рідним місцем. Попри несамовитий жах, який відчували ці жінки, вони міцно чіплялися за цей клаптик землі, що будь-якої миті міг стати їм могилою.

Вранці 22 жовтня ми з дозорним загоном у складі чотирьох бійців вирушили в Кальве, де перед полуднем мала відбутися зміна штабу полку. На фронті бушував несамовитий вогонь, його заграва забарвлювала криваво-червоно ранкову імлу. На в'їзді до Оостньювкерке біля нас під ударом важкого снаряду з гуркотом завалився будинок. Кам'яні уламки покотилися вулицею. Ми спробували обійти це село, але таки змушені були пройти через нього, бо не знали напряму на Роодкруіс — Кальве. Мимохідь я запитав шлях в якогось незнайомого офіцера, що стояв на вході до погребу. Замість відповіді він заклав руки в кишені і знизав плечима. Серед вибухів не час панькатися, отож я наскочив на нього і за допомогою наставленого під ніс пістолета змусив дати потрібну довідку.

Це вперше я зустрів у бою чоловіка, який чинив труднощі не з боягузтва, а, вочевидь, суто з нехоті. Хоча ця нехіть в останні роки, звісно, наростала й поширювалась, то все ж така відверта її демонстрація в бою була вкрай незвична, адже битва єднає, а бездіяльність роз'єднує. В бою перебуваєш під тиском необхідності. Натомість на марші, в колонах, що виходять з матеріальної бійні, занепад військової дисципліни виявлявся найвідвертіше.

Під Роодкруйсом, невеличким хутірцем на роздоріжжі, справа стала поважною. Артилерійські упряжі неслись обстрілюваною дорогою, обабіч тяглися довгі колони піхотинців, а назустріч без ліку плелися поранені. Нам стрінувся юний артилерист, в якого з плеча стримів, мов обламане вістря списа, довгий, нерівний осколок. Він прокрокував повз нас, як сновида, не підводячи погляду.

Ми звернули направо з дороги, до командного пункту полку, оточеного вогняним вінцем. Поблизу, на капустяному полі, два телефоністи розмотували свій провід. Просто біля одного з них вдарив снаряд; ми побачили, як він повалився, і записали його в мерці. Проте він відразу ж підвівся і незворушно потяг свій дріт далі. Оскільки командна ставка складалася з одного крихітного бетонного блоку, в якому ледь поміщалися командир з ад'ютантом та офіцером-ординарцем, я почав шукати прихистку десь поблизу. Разом з офіцерами розвідки, хімічного захисту й мінометниками ми поселилися в дерев'яному бараку, що був далеко не взірцем надійного укріплення.

По обіді я вирушив на позицію, бо надійшло повідомлення, що вранці ворог атакував нашу п'яту роту. Шлях повів мене через пункт зв'язку до Північного хутора, розгромленого до невпізнання дворища, під руїнами якого жив командир резервного батальйону. Звідти вела ледь помітна стежка до командувача бойовими загонами. Із-за сильних опадів останніх днів поле вирв перетворилося на пустелю багнюки, яка, особливо біля річки Падде, сягала небезпечної для життя глибини. Чалапаючи там, я проминав не одного самотнього й полишеного напризволяще мерця; часто з каламутного дзеркала вирв стирчала лише голова чи рука. Тисячі спали там вічним сном, і нічия дружня рука вже ніколи не встановить надгробка на їх могилах.

Після вкрай виснажливого переходу через Падде, який вдалося здійснити тільки по кількох перевернутих вибухами стовбурах тополь, в одній з велетенських вирв я знайшов командира п'ятої роти, лейтенанта Гайнса, зі жменькою відданих бійців. Ця позиція з вирв лежала на схилі, а тому й не була остаточно затоплена, так що невибагливі солдати навіть могли вважати її придатною для життя. Гайне розповів, що вранці зненацька з'явився ланцюг англійських стрільців. Під зустрічними кулями він відступив, та все ж застрелив кількох наших з 164 полку, які заблукали й при його наближенні кинулись тікати. А поза тим усе було гаразд; тому я знов подався назад до бойової ставки, де доповів про ситуацію полковнику.

Наступного дня наш обід найнахабнішим чином перебили кілька снарядів, що впали під самісінькою дерев'яною стіною; здійняті ними фонтани багнюки повільно спадали на покрівлю з толю. Всі кинулися надвір; я чкурнув у сусідню садибу й сховався в домі від дощу. Ввечері все докладно повторилося, тільки цього разу я залишився надворі, бо погода була суха. І вже наступний снаряд ударив простісінько в будівлю, від чого вона завалилася. Ось так випадок визначає долю на війні. Як ніде інде, тут справджується закон: малі причини — великі наслідки.

25 жовтня нас уже о восьмій погнали з бараків, з яких один, що лежав навпроти нашого, за другим разом дістав пряме попадання. Інші снаряди сипались на вогкі від дощу луки. Великої біди вони не наробили, але повиривали величезні кратери. Навчений досвідом минулого дня, я на великому капустяному полі за командною ставкою підшукав собі самотню вирву, що вселяла мені довіру, і з якої я вибирався, тільки витримавши належно довгу для безпеки паузу. Того дня я отримав дуже болісну для мене звістку про смерть лейтенанта Брехта, який при виконанні обов'язків дозорчого офіцера дивізії загинув у бою на полі вирв праворуч від Північного Хутора.

Він був одним з небагатьох, які навіть у цій матеріальній війні були оточені якимось особливим ореолом і яких через це вважали невразливими. Таких людей, як він, завжди можна було розпізнати серед маси інших — вони лише сміялися, коли надходив черговий наказ атаки. Від таких повідомлень про смерть мимоволі закрадалася думка: може, й тобі вже недовго залишилось.

Вранішні години 26 жовтня були наповнені ураганним вогнем надзвичайної сили. Та й наша артилерія на сигнали заслінного вогню, що зметнулись попереду, тільки подвоїла своє завзяття. Кожен найменший клаптик лісу, кожен кущик був нашпигований гарматами, за якими робили свою справу напівоглухлі гармаші.

Оскільки поранені, що поверталися, приносили неясні й перебільшені дані про англійський наступ, мене з чотирма моїми бійцями об 11 годині вислали на передову, щоб розвідати там усе докладніше. Наш шлях пролягав крізь безжальний вогонь. Нам зустрілися численні поранені, серед них і лейтенант Шпіц, командир Дванадцятої, з простреленим підборіддям. Вже перед самою штольнею командира бойових загонів ми потрапили під прицільний кулеметний вогонь — ознака того, що ворог, мабуть, таки прорвав нашу лінію оборони. Цю підозру підтвердив і майор Дітляйн, командир третього батальйону. Я застав цього старшого пана за тим, що він вилізав зі свого на три чверті заповненого водою бетонного сховку, навкарачки намагаючись виловити з багна свій мундштук з морської шумки, який туди звалився.

Англієць вторгся на передову й зайняв кряж, звідки легко міг обстрілювати улоговину річки Падде, де перебував командир бойових загонів. Позначивши кількома штрихами червоного олівця ці зміни на карті, я вирушив з моїми людьми в марш-кидок через багно. З великим поспіхом ми проскочили через обстрілюваний терен до найближчого підвищення, а звідти вже повільніше пішли до Північного Хутора. Зусібіч у болото падали снаряди, здіймаючи височенні фонтани й розпорскуючи хмари бризок. Північний Хутір обстрілювали фугасами, тож через нього слід було пробиратись перебіжками. У цих штуковин був особливо зловісний та оглушливий вибух. Вони налітали групами через невеличкі проміжки часу. Це означало, що за кожним разом треба було одним стрімким стрибком здолати якусь відстань і знов перечікувати у вирві чергові удари. У короткому проміжку між першим віддаленим завиванням і дуже швидким вибухом воля до життя загострювалась особливо болісно, бо ж тіло беззахисно й непорушно було віддане на поталу долі.

До цього важкого вогню домішувалась також шрапнель, один такий залп розкрився з багатократним пахканням просто поміж нас. Одному з моїх супутників поцілило в задній край каски й повалило на землю. Якийсь час він лежав оглушений, потім зірвався на ноги й побіг далі. Земля навколо Північного Хутора вся була вкрита безліччю жахливо понівечених трупів.

Оскільки своє завдання дозорців ми виконували ревно, то й потрапляли в місця, які ще були недоступні. Так нам вдалося зазирнути у те приховане, що діялося на полі битви. Скрізь ми наражалися на сліди смерті; здавалось, у цій пустелі не залишилося ані живої душі. Тут за розхристаним кущем лежала групка, тіла ще вкриті свіжою землею, що засипала їх після вибуху; там коло вирви, з якої й досі здіймались ядучі випари вибухових газів, скосило двох зв'язкових. В іншому місці ми знайшли багато трупів, розкиданих на невеличкій поверхні: загін носіїв, що потрапив у саме осердя вогненного вихору, або заблукла резервна чота, яка знайшла тут свій кінець. Ми виринали, єдиним поглядом окидали таємниці цих смертельних закамарків, і знов розчинялися в димі.

Щасливо перетнувши бігцем сильно обстрілюваний кавалок за дорогою Пашенделе-Вестроозебеке, ми склали рапорт полковнику фон Оппену.

Наступного ранку мене вже о шостій вислали на передову із завданням визначити, чи може полк встановити зв'язок з іншими підрозділами, і якщо так, то де. Дорогою я зустрів лейтенанта-фельдфебеля Ферхлянда, який мав передати наказ восьмій роті рухатися вперед, на Гоудберґ і, якщо виявиться, що між нами й сусіднім полком зліва справді є прогалина, закрити її. Щоб якомога швидше виконати наказ, найрозумніше було просто приєднатись до нього. По довгих пошуках ми знайшли командира Восьмої, мого друга Теббе, у вельми непривітній частині цього поораного вирвами краєвиду, поблизу дозорного пункту. Завдання серед білого дня виконувати такі явні пересування не викликало в нього особливого захвату. В часі нашої скупої розмови серед цієї невимовної безрадісності поля вирв, ще гніткішої у ранішньому світлі, ми закурили по сигарі й чекали, поки збереться рота.

Вже за кілька кроків ми попали під прицільний вогонь піхоти з протилежної висоти, так що довелося нам поодинці пересуватися перебіжками від вирви до вирви. Коли ми перетинали наступний схил, вогонь ущільнився так, що Теббе, аби дочекатися покрову ночі, дав наказ зайняти позицію у вирвах. Із сигарою в зубах він здійснював обхід відрізку й розподіляв рої.

Я ж постановив визначити розмір прогалини попереду, лиш ще на якусь часину затримався відпочити у вирві Теббе. Тим часом ворожа артилерія — на покарання за сміливе просування роти — взялася обстрілювати цю смугу. Осколок, що влупив у край нашого прихистку, заляпавши карти й очі глиною, змусив мене вирушати в дорогу. Я попрощався з Теббе й побажав йому удачі на найближчі години. Він гукнув мені навздогін: «Господи Милосердний, дай нам дожити до вечора, а ранок уже й сам якось настане!»

Ми обережно крокували проглядуваною долиною Падде, ховаючись за листям зрізаних снарядами чорних тополь і використовуючи їх стовбури як місток. Час від часу хтось аж по стегна вгрузав у намул і без простягнутих на поміч рушничних прикладів неодмінно б утопився. Напрямом маршу я обрав бетонне укріплення, яке обступила група солдатів. Попереду, в тому самому напрямку, що й ми, рухалися з ношами четверо санітарів. Заскочений від усвідомлення, що пораненого несуть вперед, я подивився в бінокль і побачив ряд постатей кольору хакі в пласких касках. В ту ж мить заляскотіли й перші постріли. Оскільки ховатися було ніде, ми кинулись назад, в той час як кулі навколо нас плюскались в намул. Ця гонитва через багно була вкрай виснажлива; проте коли ми, зовсім вибившись із сил, вже ладні були стати легкими мішенями для англійців, група фугасних снарядів миттю повернула нам втрачену жвавість. Одне добре: їх дим нас приховував. Найнеприємнішою в цій гонитві була перспектива через будь-яке, навіть найлегше поранення неминуче перетворитися на болотяний труп. Ми мчали по гребенях вирв, як по тоненьких стінках бджолиних сот. Криваві струмочки свідчили, що тут не один вже канув навік.

До смерті виснажені, ми дісталися до полкового командного посту, де я передав свої записи й склав рапорт про становище. Ми виявили прогалину. Теббе мав уночі піти й перекрити її.

28 жовтня нас знову змінив 10 Баварський резервний полк, а ми, в постійній бойовій готовності, розташувалися в селах за фронтом. Штаб перебрався в Мост.

Вночі ми сиділи в приміщенні якогось покинутого шинку й святкували підвищення в чині та заручини лейтенанта Цюрна, що саме повернувся з відпустки. Карою за цю легковажність став уже наступного ранку несамовитий барабанний вогонь, який розбудив нас і, попри відстань, таки висадив мої віконні шибки. Відразу після того пролунав сигнал тривоги. Вочевидь, та прогалина таки приготувала якісь несподіванки. Кружляли чутки, що там англійці прорвалися на позиції полку. Я провів цей день, чекаючи наказів, на спостережному пункті головного командування армією, місцевість навколо якого лежала під слабким розсіяним вогнем. Легкий снаряд влетів через вікно в будиночок, з якого вискочило троє припудрених цегляною мукою поранених артилеристів. Решта троє лежали мертві під завалами.

Наступного ранку я дістав від баварського командира таке бойове завдання: «Внаслідок повторного прориву противника позицію лівого сусіднього полку ще більше відтіснено назад, а прогалина між полками значно збільшилася. Оскільки існувала небезпека, що противник спробує обійти позицію полку зліва, вчора ввечері перший батальйон 73 стрілецького полку перейшов у контрнаступ, який, ймовірно, захлинувся під заслонним вогнем, отож батальйон не добрався до ворога. Сьогодні вранці на лінію вислано другий батальйон. Повідомлень наразі не надходило. Слід з'ясувати становище на позиції 1 і 2 батальйонів».

Я вирушив у дорогу, біля Північного Хутора зустрів капітана фон Бріксена, командира 2 батальйону, який вже мав у кишені креслення розташування. Я змалював його і тим, власне кажучи, виконав завдання, але ще подався до бетонного блоку командира бойових загонів, щоб скласти собі особисте враження. Дорогою туди лежало багато свіжих трупів, чиї бліді лиця незмигно витріщалися з наповнених водою вирв, або ж були вже так занесені намулом, що ледве можна було розпізнати людські обриси. На жаль, на рукавах більшості з них сяяла синя ґібралтарська стрічка.

Командиром бойових загонів був баварський капітан Радемаєр. Цей надзвичайно діяльний офіцер докладно розповів мені те, що вже поспіхом повідомив капітан фон Бріксен. Наш 2 батальйон зазнав великих втрат, серед багатьох інших загинули ад'ютант батальйону й командир відважної сьомої роти. Ад'ютант, лейтенант Лем'єр, був братом командира восьмої роти, який у квітні цього року поліг під Френуа. Обидва брати були ліхтенштайнцями, але добровольцями воювали по німецькому боці. Недобре посилати на війну двох синів в один полк. Обидва загинули однаково — внаслідок пострілу в рот.

Капітан показав на бетонне укріплення за 200 м від нашого, яке вчора особливо героїчно обороняли. Незадовго після атаки командир цього невеличкого укріплення, фельдфебель, угледів англійця, що забирав трьох німців. Він підстрелив англійця, а цими трьома зміцнив свою позицію. Коли всі набої скінчилися, вони виставили надійно зв'язаного англійця, як заслін, за двері, а самі в сутінках непомітно втекли.

Від іншого бетонного укріплення, яким командував лейтенант, англійський офіцер вимагав здатися; замість відповіді звідти вискочив німець, схопив англійця і на очах його отетерілих людей затяг його досередини.

В цей день я бачив, як в зоні піхотного вогню відкрито пересувалися невеличкі загони санітарів з піднятими прапорами Червоного Хреста, і в них не було випущено жодного пострілу. Такі картини являлись очам фронтового бійця на цій підземній війні лише тоді, коли скрута ставала вже нестерпною.

Моє повернення було ускладнене через огидний газ з англійських снарядів, що пахнув гнилими яблуками і в'їдався в ґрунт. Він утруднював дихання і викликав сльози. Подавши рапорт у командній ставці, я за кілька кроків до перев'язочного пункту наштовхнувся на ноші з двома тяжко пораненими приятелями-офіцерами. Один був лейтенант Цюрн, якого ми два дні перед тим вітали в радісному колі. Тепер він лежав напівроздягнений, з тим восково-жовтим кольором лиця, який віщував певну смерть, на вирваних з петель дверях і дивився на мене непорушними очима, коли я підійшов поплескати його по руці. Іншому, лейтенанту Гаверкампу, осколками снаряда так потрощило кості на руках і ногах, що дуже ймовірною була ампутація. Блідий, як смерть, він лежав зі скам'янілими рисами на своїх ношах і курив сигарети, які йому підпалювали і вкладали до уст санітари.

В ці дні ми знову зазнали страхітливих втрат серед молодих офіцерів. Ця друга фламандська битва була одноманітною; вона відбувалася у в'язкій, багнистій стихії, але людей пожерла без міри.

3 листопада нас посадили у вагони на добре вже знайомій з перших фламандських днів залізничній станції Ґітс. Там ми знову побачили двох наших фламандок; але від їхньої колишньої свіжості залишилося небагато. Здається, й вони пережили якісь свої великі битви.

Кілька днів ми пробули в Туркуені, показному місті-близнюкові Лілля. Вперше й востаннє за всю війну кожен боєць сьомої роти спав тут на пухових перинах. Я мешкав у розкішному салоні вілли якогось промислового маґната на рю де Лілль. З величезною приємністю насолоджувався я першим вечором, сидячи в клубному фотелі перед вогнищем мармурового каміна.

Ці кілька днів були використані всіма на те, аби втішатися так тяжко виборотим життям. Все ще важко було повірити, що вдалося уникнути смерті, а тому хотілося переконатися в реальності цього наново здобутого життя, насолоджуючись ним в усіх його виявах.