ПРОТИ ІНДІЙЦІВ

6 травня 1917 р. ми вже знов крокували маршем до добре знайомого Бранкуру, а наступного дня через Монбреан, Рамінкур, Жонкур добрались до «позиції Зіґфрида», яку щойно кілька місяців тому покинули.

Перший вечір був буремний; сильні дощі періщили по затопленій місцевості. Та вже невдовзі низка гарних, теплих днів примирила нас з нашим новим перебуванням. Я сповна насолоджувався розкішним краєвидом, анітрохи не бентежачись білими хмарками шрапнелі й фонтанами від вибухів снарядів; вже майже не звертав на них уваги. З кожною весною починався й новий рік війни; ознаки великого наступу були такими самими невилучними її складниками, як первоцвіт і молода зелень.

Наш відрізок витворював виступ у формі півмісяця перед каналом Сен-Кантен, позаду лежала знаменита «позиція Зіґфрида». Для мене так і залишилось загадкою, чому ми мусили залягати у вузьких, погано облаштованих крейдяних окопах, коли за спиною в нас була велетенська й міцна цитадель.

Передова в'юнилася луками, із затінками невеличких гайків, що вже вбралися у ніжні барви провесні. Можна було безкарно пересуватися перед і позаду окопів, бо позицію забезпечували численні, висунуті далеко вперед польові пости. Ворогові наші пости були скалкою в оці, й в окремі тижні не минало й ночі, коли б він хитрістю чи силою не намагався вигнати звідти наші невеличкі залоги.

Втім, перший наш позиційний період проминув у приємному спокої; погода була така гарна, що теплими ночами ми спали просто на траві. 14 травня нас підмінила восьма рота, й ми, залишивши праворуч охоплений полум'ям Сен-Кантен, відійшли до нашого місця відпочинку Монбреен, великого села, що наразі мало постраждало від війни й могло запропонувати доволі зручні квартири. 20-го ми як резервна рота вийшли на «позицію Зіґфрида». То був суцільний літній відпочинок; вдень ми сиділи в численних, облаштованих у схилі альтанках, або ж купалися чи веслували в каналі. За цей час я, випроставшись у траві, з великою насолодою прочитав цілого Ариосто[29].

Недоліком таких взірцево-показових позицій є часті відвідини начальства, які власне в стрілецьких окопах істотно порушують затишок. Утім, моє ліве крило, що межувало з уже добряче «надгризеним» селом Белленґліз, аж ніяк не могло нарікати на брак вогню. Першого-таки дня одного з моїх бійців шрапнеллю поранило в праву сідницю. Коли я на це повідомлення поспішив до місця нещастя, він уже, цілком задоволений, сидів, чекаючи санітарів, на лівій своїй половині, попивав каву й заїдав велетенським окрайцем хліба з мармеладом.

25 травня ми замінили дванадцяту роту на фермі Рікеваль. Ця ферма, колишній великий маєток, слугувала місцем перебування почергово одній з чотирьох позиційних рот. Звідти повинні були забезпечуватися підрозділами розкидані по тилу три кулеметні гнізда. Ці згруповані за позицією в шаховому порядку опорні пункти являли собою перші спроби гнучкішого захисту.

Ферма лежала щонайдалі півтора кілометри за передовою; однак її споруди, оточені густим парком, залишалися неторканими. Також, оскільки штольні ще тільки належало викопати, вона була вельми густо заселена. Квітучі алеї глоду в парку й чарівні околиці надавали нашому існуванню, попри близькість фронту, принаймні відгомону тієї безхмарної сільської ідилії, на якій так добре знаються французи. В моїй спальні угніздилася ластів'яча парочка, яка вже з самого ранку галасливо заходилась годувати своє ненаситне потомство.

Вечорами я брав з кутка ціпок і мандрував уздовж вузьких польових доріг, що дугою звивалися по пагорбистих ландшафтах. Запущені поля були вкриті квітами з гарячішими й дикішими ароматами. Подекуди при дорозі стояли поодинокі дерева, під якими, мабуть, в мирний час, зупинялися перепочити селяни. Вкриті білим, рожевим чи темно-червоним квітом, ніби чудовні видива посеред пустки. Війна огорнула образ цього краєвиду героїчним і тужливим світлом, не зруйнувавши його чару; це квітуче буяння п'янило й сяяло навіть більше, ніж будь-коли.

Посеред такої природи йти в бій завжди легше, ніж у мертвих, холодних краєвидах зими. Тут навіть найпростішій душі приходить усвідомлення, що життя окремої людини вкорінене глибше, а її смерть не є кінцем.

30 травня цій ідилії для мене прийшов кінець, бо командування четвертою ротою знову перебрав виписаний з лазарету лейтенант Фоґеляй. А я подався до моєї давньої Другої роти на передову.

Наш відрізок від Римської дороги й до так званої артилерійської траншеї займали дві чоти; командир роти з третьою і четвертою чотами стояв за невеличким схилом десь за двісті кроків позаду. Там височіла крихітна, дощана будка, де ми з Кіусом облаштувалися в надії на недолугість англійської артилерії. Одним боком вона тулилась до невеличкого схилу, що перебігав у напрямку обстрілу, трьома іншими підставлялася ворогові. Щоднини, коли налітало «вранішнє привітання», чутно було приблизно такі діалоги, що розгорталися між власником верхнього й нижнього лежака:

— Гей, Ернсте!

— Га?

— Здається, стріляють!

— Ну, давай ще трошки полежимо; мабуть, то були останні.

А через чверть години:

— Гей, Оскаре!

— Що?

— Щось нині ніяк не перестає; здається, через стінку влетіла шрапнель. Може, краще таки встати. Бо навідник поряд давно вже дав драла!

Чоботи ми легковажно завжди знімали. А поки вже були взуті, англієць здебільшого теж переставав стріляти, й ми могли собі задоволено сісти до нашого манюнького столичка, напитися скислої від спеки кави й закурити вранішню сигару. По обіді на глум англійській артилерії ми брали сонячні ванни, розклавшись перед дверима на брезенті.

Та й поза тим наша будка була аж ніяк не нудна. Лежачи в солодкому нічогонеробленні на дротяному лежаку, можна було спостерігати за курсуванням велетенських дощових хробаків по земляній стіні, які за найменшої небезпеки з незбагненною швидкістю пірнали в свої дірки. Понурий кріт вряди-годи сопів зі своєї нори, вносячи неабияке пожвавлення в наш тривалий полудневий відпочинок.

12 червня я з іще двадцятьма бійцями мав заступити на належні до ротного відрізку польові пости. Пізньої години ми покинули позицію і крізь лагідний вечір покрокували протоптаною стежиною, що вилася по хвилястій місцевості. Вже так споночіло, що червоні маки на здичавілих полях зливалися з ясно-зеленою травою в один насичений тон. У цьому присмерковому світлі дедалі пронизливіше проступала моя улюблена барва: та майже чорна червінь, пристрасна й тужлива водночас.

Ми безгучно брели, поринувши кожен у свої думи, з рушницями наперевіс, через цей квітчастий килим і за двадцять хвилин дійшли до місця призначення. Пошепки передали паролі й вахту, тихенько розвели пости, а тоді змінена залога розчинилась у темряві.

Ця польова варта тулилася до невеличкої кручі, в якій похапцем викопали кілька «лисячих нір» для постових. За спиною зливався із ніччю клапоть дико зарослого лісу, відділений від схилу пасмом галявини завширшки приблизно в сто метрів. Перед ним і на правому фланзі здіймалися два пагорби, по яких проходила англійська лінія. На одному була руїна з обнадійливою назвою «ферма Вознесіння». Ярок між цими пагорбами вів просто до ворога.

Там при обході постів я наштовхнувся на віце-фельдфебеля Гакманна й ще кількох бійців сьомої роти; вони якраз вибиралися на патрулювання. Хоча мені насправді не можна було покидати польову вахту, я приєднався до них у пошуках пригод.

Ми подолали, застосувавши винайдений мною спосіб просування, дві дротяні перешкоди, що загороджували шлях, і перебрались, дивовижним чином не напоровшись ані на один пост, через гребінь пагорба, на якому справа й зліва від нас було чути голоси англійців, зайнятих копанням шанців. Пізніше я зрозумів, що противник забрав своїх вартових, аби вберегти їх від вогняної атаки на наші пости, про яку зараз розповім.

Щойно згаданий спосіб просування полягав у тому, що на терені, де будь-якої миті можна було наштовхнутись на ворога, я наказував патрульним по черзі повзти наперед. Таким чином, в той момент лише хтось один, на розсуд долі, наражався на небезпеку бути підстреленим зачаєним снайпером, тоді як усі решта стояли позаду, готові втрутитись. Для себе я теж не робив винятку, хоча правильніше було б залишатися з патрулем; та на війні вирішальними є не тільки тактичні міркування.

Ми прокралися повз кілька загонів, зайнятих шанцевою роботою; на жаль, їх відгороджували від нас щільні перешкоди. Відкинувши після короткої наради пропозицію одного дещо дивакуватого фельдфебеля — щоб хтось один видав себе за перебіжчика й доти вів перемовини з вартовим, поки ми не обійдемо перший ворожий пост — ми тихцем повернулися до польової вахти.

Такі виправи діють збудливо; кров кружляє швидше, зринає багато різних думок. Я постановив промріяти цілу ту лагідну ніч і облаштував собі нагорі, на кручі, гніздо у високій траві, вистеливши його шинеллю. А тоді якомога непомітніше припалив люльку і віддався своїй уяві.

Коли я вже перебував у найпрекраснішому повітряному замку, мене сполошило якесь дивне шарудіння в ліску й на лузі. Перед ворогом змисли завжди напоготові, й, дивовижно, в таку мить навіть при зовсім звичних звуках одразу відчуваєш: Зараз щось буде!

Відразу надбіг найближчий постовий: «Пане лейтенант, сімдесят англійців наближаються до узлісся!»

Я дещо здивувався такій точній кількості, та все одно про всяк випадок разом із ще чотирма стрільцями, що були поблизу, сховався нагорі, у високій траві кручі, щоб поспостерігати, як розвиватимуться події. Через кілька секунд я побачив якийсь загін, що скрадався узліссям. Мої люди навели на них рушниці, а я тихенько вигукнув униз: «Хто там?» Це був підофіцер Тайленґердес, випробуваний старий вояк з Другої роти, що збирав свій схвильований рій.

Поспіхом збігались і решта роїв. Я наказав утворити стрілецький ланцюг, що одним крилом впирався у схил, а другим — у лісок. За хвилину бійці вже стояли, рушниці з багнетами напоготові. Не завадило б перевірити напрямок; у таких становищах не зайва жодна прискіпливість. Коли я хотів приструнчити одного чоловіка, що стояв трохи на віддалі, він відказав: «Я санітар». У нього в голові був власний статут. Заспокоївшись, я наказав шикуватися.

Коли ми крокували через смугу галявини, на наші голови ринув град шрапнелі. В такий спосіб ворог накрив нас щільним вогненним ковпаком, щоб відрізати від своїх. Несамохіть ми перейшли на біг, щоб зайняти сліпу зону перед пагорбом спереду.

Зненацька переді мною з бур'янів виросла якась темна тінь. Я вирвав гранату і з криком пожбурив туди. На превеликий жах, у спаласі вибуху я розгледів підофіцера Тайленґердеса, який непомітно забіг наперед і зашпортався об дріт. На щастя, він не постраждав. Водночас поряд залунали ще різкіші вибухи англійських ручних гранат, а шрапнельний вогонь набув дошкульної щільності.

Стрілецька лінія розпалася і зникла у напрямку кручі, що стояла під важким вогнем, ми ж з Тайленґердесом і ще трьома вірними людьми не сходили з місця. Раптом хтось штовхнув мене у бік: «Англійці!»

Немов уві сні, на освітлюваній лише снопами іскор галявині моє око на мить вихопило подвійний ланцюжок постатей, що, підводячись із колін, рушав уперед. Я виразно розпізнав фігуру офіцера, що на правому фланзі віддавав наказ. Від раптової, несподіваної зустрічі друг і недруг однаково заклякли. А тоді ми чкурнули — єдине, що нам ще залишалося, — так, що в своєму заціпенінні ворог не встиг зробити навіть пострілу.

Ми підхопилися і помчали до кручі. І хоч я перечепився через підступно натягнутий у високій траві дріт і перекинувся через голову, та все ж щасливо дістався туди й вишикував збуджених людей, яких там застав, в один, злютований залізною необхідністю стрілецький ланцюг.

Отож, наше становище було таке, що ми сиділи під вогненним ковпаком, як під щільно сплетеним кошем. З усією очевидністю, своїм проривом ми завадили підрозділу, що мав, оточивши, знищити нас. Ми лежали коло підніжжя кручі на польовій, трохи роз'їждженій дорозі. Та неглибоких колій від коліс вистачало, аби сяк-так сховатися від рушничних пострілів, бо ж у небезпеці людина тулиться до землі, як дитя до матері. Наші гвинтівки були націлені на лісок, тобто англійські лінії були позаду нас. Ця обставина непокоїла мене більше, ніж усе, що діялося в лісі, тому час від часу, поки тривали наступні події, я висилав на вершечок кручі дозорця.

Раптом вогонь змовк; слід було налаштуватись на атаку. Щойно вухо звикло до несподіваної тиші, як підліском промайнув якийсь тріск і шерех.

«Стій! Хто йде?! Пароль?!»

Ми репетували, певно, зо п'ять хвилин, вигукуючи старе гасло першого батальйону «Могорич у гальбі» — вираз, що означав горілку з пивом і був відомий кожному ганноверцю; та у відповідь чули лиш якісь нерозбірливі крики. Врешті я постановив віддати наказ на знищення, хоча дехто з наших і стверджував, що розчув німецькі слова. Двадцять моїх гвинтівок влупили по ліску, магазини заляскали, і вже скоро з гущавини зачулися стогони поранених. При цьому мене не полишало нудке відчуття непевності: адже було не виключено, що ми стріляємо у власне підкріплення, що приспіло нам на допомогу.

Відтак мене заспокоювало, що звідти вряди-годи зблискували жовті вогники пострілів, які, однак, незабаром згасли. Одного з наших поранило в плече, коло нього заходилися санітари.

«Припинити вогонь!»

Наказ доходив повільно, нарешті вогонь ущух. Дією вдалося зняти напругу.

Знову вигуки з вимогою пароля. Я нашкріб усі запаси англійської і кілька разів рішуче закликав: «Come here, you are prisoners, hands up!»[30]

У відповідь багатоголосий крик по тому боці, наші твердили, нібито розчули в ньому щось подібне на «Помста, помста!» Один-єдиний стрілець виступив на узлісся і рушив до нас. Хтось із наших припустився помилки й гукнув йому назустріч «Пароль!», на що він нерішуче зупинився і обернувся. Розвідник, вочевидь.

«Пристрельте його!»

Десяток пострілів; постать опала й зіслизнула у високу траву.

Ця інтермедія сповнила нас вдоволенням. З узлісся знову долинув той дивний гармидер; звучало це так, ніби нападники заохочують один одного кинутись на таємничих захисників.

У найвищій напрузі вдивлялись ми в темне узлісся. Почало світати, над лугом здіймався легенький туман.

І тут нам відкрилася картина, яку годі вже можна було побачити у цій війні далекобійної зброї. З темряви підліску виокремилась вервечка тіней і виступила на відкриту галявину. П'ять, десять, п'ятнадцять, цілий ланцюжок. Тремкі руки зняли запобіжники. Ось вони вже за п'ятдесят метрів, за тридцять, за п'ятнадцять… Вогооонь! Кілька хвилин ляскали рушниці. Іскри сипались, коли брязкі свинцеві зерна вдаряли у зброю чи каски.

Раптом крик: «Увага, злівааа!» Зграйка нападників мчала на нас зліва, попереду якийсь велетень, що, з револьвером у витягнутій вперед руці, вимахував білою булавою.

«Лівий рій, розвернутись вліво!»

Люди згуртувалися і навстоячки зустріли прибульців. Кілька ворогів, серед них і поводир, повалились під похапцем випущеними пострілами, інші зникли так само швидко, як і з'явилися.

Це був момент для наступу: з прикріпленими багнетами й лютим «Уррааа!» ми штурмували лісок. Ручні гранати полетіли у сплутані хащі, й уже за мить ми знов були єдиними розпорядниками нашої польової вахти, щоправда, так і не впіймавши спритного ворога.

Ми зібралися на прилеглому житньому полі й витріщались один на одного блідими, невиспаними обличчями. Сонце зійшло осяйне. Спурхнув жайвір і дратував нас своїм тьохканням. Все це було примарним, ніби після ночі, проведеної за гарячковою картярською грою.

Простягаючи один одному фляги й припалюючи цигарки, ми чули, як противник із голосними зойками поранених віддаляється яром. Якусь мить ми могли навіть бачити цю процесію, але, на жаль, недостатньо довго, аби піддати їм ще навздогін.

Я вирішив обійти поле бою. З галявини доносилися чужорідні вигуки й крики болю. Ці голоси нагадували квакання жаб, чутне на галявинах після бурі. У високій траві ми виявили кількох мерців і трьох поранених, які, спершись на руки, благали пощади. Здавалось, вони були твердо переконані, що ми їх зараз прикінчимо.

На моє питання: «Quelle nation?» один відповів: «Pauvre Radschput!»[31]

Отож, перед нами були індійці, що приїхали за тридев'ять морів, аби на цьому богом забутому клаптику землі розтрощити собі черепи об ганноверських стрільців.

Ці крихкі чоловічки були в жахливому стані. На таких близьких відстанях піхотний постріл набуває розривної дії. Почасти їх влучило вдруге, коли вони вже лежали на землі, так що слід від кулі тягнувся уздовж усього тіла. Кожному перепало щонайменше по дві кулі. Ми підібрали їх і понесли до нашого окопу. Оскільки вони верещали, мов поросята на рожні, мої хлопці заткали їм рот і грозили кулаком, від чого їх страх ще посилювався. Один дорогою помер, але його все ж понесли далі, бо за кожного полоненого, живого чи мертвого, належалася винагорода. Решта двоє намагалися завоювати нашу прихильність, невпинно вигукуючи: «Anglais pas bon!»[32] Чому ці люди говорили французькою, я так і не втямив. У цій процесії, де зойки полонених зливалися з нашим торжеством, було щось страшенно архаїчне. То вже була не війна — то був якийсь прадавній образ.

В окопі нас із тріумфом зустріла рота, яка чула шум битви і, прийнявши на себе важкий загородний вогонь, належно оцінила нашу здобич. Тут мені вдалося трохи заспокоїти наших бранців, яким про нас, здається, понарозповідали страшних речей. Вони почали помаленьку відходити й назвали свої імена; один називався Амар Сінх. Вони були уланами Першого Аріанського, добірного полку. А тоді разом із Кіусом, який відразу зробив півтузіня знимків, я повернувся до нашої хижки й дозволив йому на відзначення цього дня приготувати мені яєчню.

Наша невеличка сутичка була згадана в денному наказі по дивізії. У складі двадцяти чоловік ми переможно протистояли загонові, що значно перевершував нас чисельністю і вже був зайшов нам у спину; незважаючи на отриману вказівку відступати, якщо сили нападника перевищуватимуть наші. Та серед нудьги позиційної війни я надто вже нетерпляче чекав такої нагоди.

До речі, з'ясувалося, що, крім нашого пораненого, ми втратили ще одного бійця, який загадковим чином зник. Йшлося про солдата, що ледве вже був придатний для польової служби, бо попереднє поранення викликало в ньому хворобливу боязнь. Ми похопились за ним щойно наступного дня; припускаю, від страху він кинувся у збіжжя, і там його спіткала куля.

Наступного вечора я отримав наказ знову зайняти польову вахту. Оскільки в міжчасі там міг уже вгніздитися противник, я двома загонами взяв у кліщі лісок; один вів Кіус, другий я. Тут я вперше застосував особливий спосіб наближення до небезпечного пункту, який полягав у тому, щоб солдати один за одним широкою дугою обходили те місце. Якщо воно виявлялося зайнятим, простим маневром уліво чи вправо легко можна було утворити вогневий фронт із флангів. Після війни я запровадив цей порядок під назвою «стрілецька змійка» до інструкцій піхотного бою.

Обидва загони без пригод знову зійшлися під кручею — якщо не брати до уваги, що Кіус, відводячи курок свого пістолета, мало мене не підстрелив.

Ворога видно не було. Хіба що в ярку, який ми розвідували з фельдфебелем Гакманом, нас гукнув один вартовий, випустив ракету й обстріляв. Ми взяли цього галасливого молодика собі на прикмету для наступної вилазки.

На місці, де минулої ночі ми відбили флангову атаку, лежали три трупи. То були два індійці й білий офіцер з двома золотими зірочками на погонах, тобто старший лейтенант. Він дістав постріл в око. На виході куля пробила скроню і розшматувала край каски, яку я забрав собі як трофей. Правою рукою він досі стискав забризкану власною кров'ю булаву, ліва обхопила важкий шестизарядний кольт, в барабані якого залишилось лише два набої. Отже, це він підібрався до нас аж впритул.

Наступними днями ми виявили в підліску ще кілька прихованих трупів — ознака важких втрат нападника, — що робило цю місцевість ще похмурішою. Коли одного разу я пробирався крізь хащі, мене зупинило якесь тихе сичання і булькання. Я підійшов ближче й напоровся на два трупи, що через спеку, здавалось, пробудилися до якогось примарного життя. Ніч була задушлива й тиха; я довго стояв, як зачарований, перед цим моторошним видовищем.

18 червня наша польова варта знов зазнала атаки; цього разу справа не пішла так гладко. Виникла паніка; залога сипонула врозтіч, її годі було позбирати. Один з бійців, підофіцер Ердельт, в замішанні кинувся просто на схил, скотився вниз і опинився в клубку індійців, що там причаїлися. Він жбурляв гранати, однак індійський офіцер тут-таки схопив його за комір і шмагонув по лиці дротяним нагаєм. Потім у нього відібрали годинник. Підштовхуваний стусанами, він змушений був рушити з ними в марш; однак йому вдалось втекти, коли під настильним вогнем індійці кинулись на землю. По довгому блуканні за ворожим фронтом він, з грубими рубцями на лиці, повернувся на нашу лінію.

Увечері 19 червня я з Шульцом, ще десятьма бійцями і легким кулеметом здійснив вилазку з цього місця, що поволі вже починало нас гнітити, аби навідатися до вартового, який недавно так нахабно проявив себе в ярку. Шульц зі своїми пішов направо, я наліво від ярка, умовившись прийти один одному на допомогу, якби когось почали обстрілювати. Ми пробиралися плазом, час від часу наслухаючи, крізь траву і зарості дроку.

Раптом почулося ляскання рушничного затвору, відтягнутого, а потім знову закритого. Ми каменем лежали на землі. Кожен бувалий патрульний якнайкраще знає всі неприємні відчуття наступних хвилин, коли тимчасово втрачаєш свободу дії і мусиш вичекати, що зробить противник.

Постріл роздер гнітку тишу. Я лежав за кущиком дроку; хтось праворуч від мене метнув у ярок гранату. Вмить перед нами зблиснула лінія вогню. Огидно різкий виляск пострілів виказував, що стрільці лежать лише за кілька кроків перед нами. Я зрозумів, що ми потрапили в паскудну пастку, і крикнув відступати. Ми підхопились і в божевільному поспіху помчали назад, тим часом рушничний вогонь вдарив ще й зліва. Посеред цієї тріскотні я вже зрікся будь-якої надії повернутися цілим. Свідомість увесь час очікувала кулі. Смерть влаштувала собі цькування.

Зліва на нас з пронизливим «Гурре!» кинувся ворожий загін. Пізніше маленький Шульц зізнався, що був переконаний, ніби за ним, вимахуючи ножем, женеться кощавий індус і ось-ось схопить його за комір.

Раз я впав, а через мене перечепився й підофіцер Тайленґердес. Я загубив каску, пістолет і гранати. Тільки не зупинятись! Нарешті ми добігли до рятівної кручі й кинулись униз. Тієї ж миті надбіг Шульц зі своїми людьми. Захеканий, він повідомив, що принаймні того нахабу на варті уколошкав гранатами. Відразу після цього принесли бійця, якому прострілили обидві ноги. Всі решта теж мали поранення. Найбільшим лихом було те, що боєць, який носив кулемет, рекрут, перечепившись через поранених, кинув зброю напризволяще.

Поки ми все це жваво обговорювали, плануючи другу вилазку, почався артилерійський вогонь, який достоту нагадав мені ніч 12-го, в тому числі й тією страхітливою розгубленістю, що враз охопила бійців. Я опинився на схилі один, без зброї, з пораненим, який, посуваючись на руках, повз до мене й благав: «Пане лейтенант, тільки не кидайте мене!»

Довелося, хоч як не було прикро, таки залишити його й виставляти польові пости. Але ще вдосвіта його підібрали.

Ми зібралися в постових норах на узліссі й щиро тішилися, коли засвітало й не трапилося нічого надзвичайного.

Наступний вечір застав нас на тому самому місці. Ми намагалися забрати наш кулемет, проте ряд підозрілих звуків, почутих при розвідці, виказував, що там знову чигає сильний ворог.

Відтак ми дістали завдання відібрати втрачену зброю силою, а саме: наступної ночі, о дванадцятій, ми після трихвилинної вогневої підготовки мали заатакувати ворожу охорону й розшукати кулемет. Я побоювався, що ця втрата завдасть нам ще більше прикрощів, але робив добру міну при кепській грі, а по обіді сам зробив розрахунки для кількох батарей.

Об одинадцятій я зі своїм товаришем по нещастю Шульцом знов опинився на моторошному клаптику землі, де нам вже бувало непереливки. Запах розкладання в задушливому повітрі нестерпно посилився. Ми притрусили вбитих хлорним вапном, принесеним зі собою в мішках. Мов савани, ці білі плями сяяли в пітьмі.

Операція почалося з того, що кілька куль з наших же кулеметів просвистіло нам біля ніг і ляснуло у схил. Через це між мною і маленьким Шульцем, який сам виставляв пристрої, виникла запекла суперечка. Втім, ми знову помирилися, коли Шульц знайшов мене в кущах на самоті з пляшкою бургундського, яку я прихопив, аби підкріпитись у цій сумнівній пригоді.

В умовлений час рвонув перший снаряд. Він ударив за п'ятдесят метрів позаду нас. Не встигли ми здивуватися з цієї чудної стрілянини, як уже другий просто біля нас вдарив у кручу, засипавши нас зливою землі. При цьому я не смів навіть вилаятися, бо ж сам усталював вогонь.

Після такого не надто підбадьорливого зачину ми кинулися вперед, радше задля честі, ніж в надії на успіх. Наше щастя, що вартові, вочевидь, полишили свої місця, інакше нам би влаштували вельми неґречний прийом. На жаль, кулемета ми так і не знайшли, щоправда, довго й не шукали. Ймовірно, ним давно вже заволоділи англійці.

На зворотному шляху ми з Шульцем ще раз ґрунтовно обмінялися думками: я — щодо встановлення кулемета, він — щодо мого розрахунку гарматного вогню. Я ніяк не міг збагнути, чому так вийшло, адже завжди пристрілювався так точно. І щойно пізніше довідався, що вночі будь-яка гармата стріляє ближче, себто, обчислюючи віддаль, мені треба було накинути ще зо сто метрів. Потім ми обговорили найважливіше з цієї виправи — рапорт. Ми склали його так, щоб усі були задоволені.

Оскільки наступного дня нас змінили загони іншої дивізії, всі суперечки скінчилися. Ми тимчасово повернулися в Монбреен, а звідти рушили маршем в Камбре, де прожили майже весь місяць липень.

В ніч після нашого відходу польова варта була остаточно втрачена.