ЛЕЗ ЕПАРЖ

Молода зелень лісу ряхтіла у вранішньому світлі. Потаємними стежками ми пробиралися до вузької ущелини за передовою лінією. Було оголошено, що 76 полк після вогневої підготовки тривалістю лише 20 хвилин піде в атаку, а ми маємо стояти напоготові в резерві. Рівно о 12 годині наша артилерія відкрила потужну канонаду, що багатократно відлунювала в лісових ущелинах. Тут ми вперше почули це важке слово: ураганний вогонь. Ми сиділи на ранцях, бездіяльні й збуджені. Надбіг вістовий, кинувся до командира роти. Випалив: «Три перші траншеї в наших руках, взято шість гармат!» Прогриміло потужне «ура!» Прокинулася відчайдушність.

Нарешті надійшов довгоочікуваний наказ. Довгою шерегою ми потяглися вперед, звідки доносилося розмите тріскотіння рушничних пострілів. Це вже було серйозно. Збоку від лісової стежини, в ялинових хащах задвигтіли глухі поштовхи, посипалося галуззя і земля. Якийсь страхопуд під силувані смішки товаришів кинувся на землю. А тоді крізь ряди прослизнув застережний клич смерті: «Санітари, наперед!»

Невдовзі ми дійшли до того місця, де впав снаряд. Убитих вже винесли. Криваві клапті одягу та м'яса висіли на гіллі довкола вирви — дивне, гнітке видовище, яке нагадало мені сорокопуда червоноспинного, птаха, який наштрикує свою здобич на колючі кущі.

На Великій Траншеї загони приспішили крок. Благаючи води, на узбіччі дороги сиділи скорчені поранені; назустріч, захекавшись, йшли полонені з ношами, зухвальці галопом неслися верхи крізь вогонь. Зліва й справа толочили пухкий ґрунт снаряди, ламалися й падали важелезні гілляки. Просто посеред дороги лежав, зяючи велетенськими ранами, мертвий кінь, поряд парували його нутрощі. Поміж цих величних кривавих сцен панувала дика, нестримна веселість. Прихилившись до дерева, стояв якийсь бородатий ополченець: «Хлопці, піддайте, франца вже тікає!»

Ми дісталися до розпанаханих битвою володінь піхоти. Весь окіл вихідного рубежу атаки був геть чисто виголений снарядами. На розбомбленому проміжному полі лежали жертви атаки, головами до ворога; сірі мундири майже зливалися з землею. Якийсь велетень з рудою, заюшеною кров'ю бородою витріщився в небеса, уп'явшись пальцями в пухкий ґрунт. Якийсь молодик корчився у вирві, з жовтавим відтінком смерті на лиці. Здавалося, наші погляди йому неприємні, байдужим рухом він натягнув на голову шинель і затих.

Ми відділилися від похідної колони. Щось невпинно сичало, налітаючи довгою, крутою дугою, яскраві вибухи здіймали в повітря дерен галявини. «Санітара!» Мені ще перед Оранвілем не раз доводилося чути пронизливі трелі польових снарядів, тож тут вони видались мені не надто небезпечними. Натомість бойовий порядок, в якому наша рота розгорнутим маршем просувалася по обстрілюваній місцевості, мав у собі щось заспокійливе; я подумав про себе, що бойове хрещення виявилося не таким уже й страшним, як я побоювався. Впритул не помічаючи фактів, я уважно роззирався за цілями, які могли б служити мішенню для цих снарядів, ніяк не здогадуючись, що це, властиво, по нас уже стріляли з усіх сил.

«Санітара!» У нас з'явився перший загиблий. Стрільцеві Штельтеру шрапнельною кулею розірвало сонну артерію. Три бинти просякли вмить. Він сплив кров'ю за лічені секунди. Біля нас бундючно пальнули дві гармати, накликавши ще сильніший вогонь у відповідь. Лейтенанта артилерії, який шукав на передньому краю поранених, звалило з ніг димовим стовпом, що зметнувся перед ним. Він поволі підвівся і з підкресленим спокоєм повернувся. В наших очах сяяв захват.

Вже сутеніло, коли ми дістали наказ просуватися далі. Дорога повела нас через густий, сильно прострілюваний підлісок, в безкінечну траншею, яку французи, втікаючи, всіяли всіляким мотлохом. Поблизу села Лез Епарж нам довелося самим, оскільки перед нами тут нікого не було, видовбувати позицію в твердій кам'яній породі. Врешті я завалився в кущі й заснув. Іноді спросоння бачив, як високо наді мною снаряди чиєїсь артилерії виписували свої дуги іскристими запалами.

«Чоловіче, вставай, відходимо!» Я прокинувся у вогкій від роси траві. Крізь пронизливу кулеметну чергу ми кинулися назад у нашу траншею і зайняли покинуту французьку позицію на узліссі. Якийсь солодкавий запах і клунок, що завис у колючому загородженні, привернули мою увагу. В ранковому тумані я вискочив з окопу й опинився перед зморщеним французьким трупом. Подібне на риб'яче зогниле м'ясо зеленаво відсвічувало із роздертого однострою. Відвернувшись, я з жахом відсахнувся: коло мене під деревом сиділа якась скорчена постать. На ній була лискуча французька портупея, а на спині — все ще набитий вщерть ранець, увінчаний круглим казанком. Порожні очниці й кілька жмутів волосся на чорно-брунатному черепі свідчили, що переді мною мрець. Інший сидів, перекинувши тулуб через коліна, так наче він щойно заламався. Навкруги лежали ще десятки трупів, зотлілі, звапнілі, засохлі на мумії, закляклі в моторошному танку смерті. Французи місяцями висиджували тут біля полеглих товаришів, не в змозі навіть їх поховати.

Перед полуднем сонце пробилося крізь туман і випромінювало лагідне тепло. Після того, як я трохи передрімав на дні траншеї, цікавість підштовхнула мене оглянути спорожнілий, захоплений напередодні окоп. Дно його було всіяне горами провіанту, боєприпасів, обладнання, зброї, листів та газет. Бліндажі нагадували сплюндровані крамнички лахмітника. Поміж ними лежали тіла хоробрих оборонців, чиї рушниці ще й досі стирчали в амбразурах. З розтрощеного балкового перекриття стирчав защемлений тулуб. Голова й шия були відірвані, білі хрящі світилися з червонясто-чорного м'яса. Мені аж розум віднявся. Поряд лежав на спині зовсім молодий хлопчина, зі скляними очима й долонями, застиглими в положенні прицілу. Дивне відчуття — дивитися в такі мертві, запитальні очі — жах, якого за всю війну я так і не зміг остаточно позбутися. Його кишені були вивернуті, поряд лежав розпатраний гаманець.

Недосяжний для вогню, я брів спустошеною траншеєю. То був короткий час передобіднього затишшя, який згодом, на інших полях бою, не раз бував для мене єдиною нагодою перевести дух. Я скористався ним, аби все роздивитися уважно й без поспіху. Чуже озброєння, темрява бліндажів, строкатий вміст ранців — все було нове й загадкове. Я напхав кишені французькими набоями, відстібнув м'яку, як шовк, плащ-палатку, заволодів обгорнутою синім сукном польовою флягою, аби через три кроки все знову викинути. Дуже гарна смугаста сорочка, яка лежала серед розкиданих офіцерських речей, спокусила мене, тож я миттю зняв з себе однострій і з голови до ніг зодягнутися в нову білизну. Якою втіхою було приємний лоскіт свіжого льону на шкірі!

Отак прибравшись, я підшукав собі в траншеї місцинку на осонні, вмостився на балку й розпоров багнетом бляшанку з м'ясом, аби поснідати. А потім запалив люльчину й погортав розкидані повсюди французькі журнали, які, як було видно з дати, лише напередодні прислали в окопи з Вердену.

Досі здригаюся, згадуючи, як під час цього сніданку я намагався розібрати якийсь дивний маленький пристрій, що лежав переді мною на дні окопу. З незбагненних причин я чомусь був вирішив, що це «штурмовий ліхтар», і щойно пізніше до мене дійшло, що та штучка, якою я бавився — це граната без запобіжника.

На тлі цього затишшя все виразніше гриміла німецька батарея, розташована у підліску одразу за траншеєю. Ворожа відповідь не забарилася. Раптом я зірвався на ноги від страшенного вибуху в себе за спиною і побачив, як зметнувся вгору стрімкий конус диму. Ще необізнаний зі звуками війни, я не годен був відрізнити свист, сичання й тріск наших гармат від нищівного бахкання ворожих снарядів, що сипалися з дедалі коротшими проміжками, та укласти собі все це в якусь цілість. Передовсім я ніяк не міг збагнути, чому снаряди летять звідусіль, так що їх шиплячі траєкторії на позір безладно перехрещуються над лабіринтами коротких траншей, по яких нас розкидало. Ці наслідки, причин яких я не бачив, непокоїли й займали мої думки. Механізм бою для мене, недосвідченого рекрута, був незбагненний. Вияви рушійних сил бою здавалися мені дивними і взаємно не пов'язаними, як події на іншій планеті. При цьому я, по суті, аніскільки не боявся; я був свято переконаний у своїй невидимості, тож навіть не припускав, що в мене ціляться і можуть влучити. Повернувшись в такому настрої до своєї чоти, я з цілковитою байдужістю став розглядати передній край. То була відвага недосвідченості. В записнику, як це згодом стане звичкою в подібні дні, я занотував години, коли обстріл посилювався та вщухав.

Коло полудня артилерійський вогонь переріс у нестримний танок. Навколо нас безперервно спалахувало. Змішувалися білі, чорні та жовті хмаровища. З особливо жахливою силою розривалися снаряди, з яких валив чорний дим і які старі вояки називали «американками» або «вугільними ящиками». Поміж ними цвіркотіли десятки запалів зі своєрідним тьохканням, що нагадувало спів канарки. Маючи вирізи, з яких трелями виривалося повітря, вони проносилися над затяжними прибоями вибухів, немов мідні куранти чи якогось рідкісного виду механічні комахи. Дивно було й те, що малі лісові пташки, здавалося, зовсім не переймалися тим стоголосим ревищем; вони мирно сиділи собі над пасмами диму в потрощеному гіллі. У хвилини затишшя чулися їхні заклики й безтурботне щебетання, ба навіть, здавалося, ця повінь звуків, що шумує довкруги, ще більше їх надихає.

Коли обстріл щільнішав, бійці короткими вигуками закликали один одного до пильності. У відкритій моєму зору ділянці траншеї, зі стін якої вже в кількох місцях були вирвані брили глини, панувала цілковита бойова готовність. Зняті з запобіжників рушниці стирчали з бійниць, а стрільці уважно стежили за оповитим димом переднім краєм. Іноді вони зиркали вправо-вліво, аби пересвідчитися, що зв'язок не втрачено, й усміхалися, зустрівшись поглядом зі знайомим.

Я сидів з одним товаришем на видовбаній у глиняній стіні окопу лаві. Раптом дошка бійниці, через яку ми вели спостереження, лунко тріснула й між нашими головами в глину врізалася куля.

Поступово з'являлися й поранені. Хоч і неможливо було побачити, що діється в лабіринтах траншей, але все частіший крик «Санітара!» свідчив, що обстріл не минувся без наслідків. Час від часу виринала кваплива постать зі свіжою, видною здалеку білою пов'язкою на голові, шиї чи руці, й розчинялася швидко в напрямку тилу. Обробляти треба було будь-яку, навіть невинну рану, бо згідно з давнім воєнним забобоном легке поранення часто є передвісником важкого.

Мій товариш, доброволець Коль, зберігав воістину нордичну незворушність, що була наче створена саме для таких випадків. Він жував і розминав цигарку, що ніяк не хотіла запалюватись, та й взагалі мав дещо заспаний вираз обличчя. Він не втратив незворушності й тоді, коли за нашою спиною раптом вперіщило так, ніби пальнули з тисячі карабінів. З'ясувалося, що від обстрілу спалахнула лісова пожежа. Високе полум'я з тріском полізло стовбурами вгору.

В часі цих подій мені не давали спокою дивні турботи. Бо я заздрив старим «Левам з Перту» через те, що вони пережили у «Відьомському казані», а я, через перебування в Рекуврансі, того не зазнав. І тому, коли «вугільні ящики» особливо жваво летіли в наш бік, я іноді питав Коля, який був учасником тих боїв:

«Скажи, це, як у Перті?»

На моє розчарування він щоразу, недбало відмахуючись рукою, відповідав:

«Та де там!»

Коли ж обстріл посилився настільки, що наша глиняна лавка під розривами цих чорних чудовиськ заходила ходором, я знову закричав йому у вухо:

«Ну, а тепер?»

Коль був дуже сумлінний солдат. Він спершу встав, прискіпливо роззирнувся довкола, а тоді, на мою превелику втіху, ревнув у відповідь:

«Десь майже так!»

Ця відповідь наповнила мене дурнуватою радістю, адже підтвердила мою участь у першому справжньому бою.

У цю мить з-за рогу нашої ділянки з'явився якийсь чоловік: «За мною наліво!» Ми передали наказ далі й рушили вздовж оповитої димом позиції. Тепер якраз повернулися розносники їжі, й сотні покинутих казанків парували на бруствері. Кому тепер було до їди? Маса поранених з просякнутими кров'ю пов'язками і збудженими від бою блідими лицями протискалася попри нас. Передчуття важкої години нестримно наростало. «Обережно, товариші, моя рука, моя рука!» «Вперед, вперед, чоловіче, не відставай!»

Я впізнав лейтенанта Зандфоса, що в цілковитій прострації, з витріщеними очима метався вздовж окопу. Довга біла перев'язь на шиї надавала йому якогось дивовижно безпорадного вигляду, і, мабуть, саме тому він нагадав мені в ту мить качку. Я дивився на нього, наче уві сні, в якому страшне з'являється у смішній поставі. Відразу після цього ми пробігли повз полковника фон Оппена, який, тримаючи одну руку в кишені френча, давав якісь вказівки своєму ад'ютанту. «Ага, то в цьому таки є якийсь сенс і лад», — промайнуло мені в голові.

Траншея закінчувалася в лісі. Ми нерішуче зупинилися під велетенськими буками. З густого підліску виринув наш чотний, лейтенант, і крикнув найстаршому підофіцерові: «Накажіть розсипатися по місцевості в напрямі заходу сонця і зайняти позицію. Донесення скеровувати мені в бліндаж біля галявини». Проклинаючи все на світі, той перебрав командування.

Ми розтягнулися і залягли в очікуванні у пласких заглибинах, викопаних попередниками. Наші жартівливі перегукування зненацька обірвало завивання, від якого у жилах стигла кров. За двадцять метрів позаду нас з білої хмарки, зметнувшись вихором, злетіли грудки землі й заляскали високо в гіллі. Багатократне відлуння прокотилося лісом. Очі заклякло витріщились одне на одного, тіла в гніткому відчутті цілковитої безпомічності втиснулися в землю. Снаряд летів за снарядом. Ядучі гази поповзли підліском, курява оповила верхівки, дерева й гілки, шумуючи, валилися долі. Зачулися крики. Ми підхопились і побігли навмання, гнані спалахами й оглушливими ударними хвилями, від дерева до дерева, шукаючи прихистку, як загнана звірина, кружляючи навколо велетенських стовбурів. У бліндаж, до якого побігло багато бійців, і куди заодно кинувся і я, прямим попаданням влучив снаряд, зірвавши в повітря балкове перекриття, так що грубезні колоди тільки замиготіли в повітрі.

Ми з підофіцером засапано, як білка, в яку кидають камінням, стрибали навколо великого бука. Автоматично, гнаний все новими й новими вибухами, я біг за своїм начальником, який час від часу озираючись, дико витріщався на мене і кричав: «Що то за штучки? Ну що то за штучки?» Раптом у розгалуженому кореневищі щось зблиснуло, і удар у ліве стегно повалив мене на землю. Мені здалося, що то вцілила грудка землі, але тепло рясного струменя крові явно свідчило, що я поранений. Пізніше з'ясувалося, що гострий осколок, сила удару якого була пом'якшена моїм гаманцем, врізався у м'яку тканину. Тонкий поріз, що, перш ніж пошкодити м'яз, розщепив не менш як дев'ять верств грубої шкіри, був завданий, неначе бритвою.

Я скинув ранець і помчав до окопу, з якого ми вийшли. Зусібіч з обстрілюваного ліску до нього променями стікалися поранені. Прохід був жахливо загромаджений важкопораненими та вмирущими. Оголена до пояса постать з роздертою спиною прихилилася до стінки окопу. Інший, в якого з потилиці звисав трикутний клапоть, невпинно випускав пронизливі, розпачливі зойки. Тут панував великий Біль, і я вперше, мов крізь демонічну щілину, зазирнув у безодню його володінь. А снаряди все рвалися й рвалися.

Я остаточно втратив самовладання. Розштовхуючи всіх безоглядно на своєму шляху, я кинувся бігти й виліз нарешті, в поспіху кілька разів упавши назад, з пекельної тисняви окопу на волю. Я мчав, мов оскаженілий кінь, крізь густий підлісок, через дороги та галявини, аж поки не впав, непритомний, в якомусь ліску біля Великої Траншеї.

Вже темніло, коли, прочісуючи терени, надійшли два санітари. Вони поклали мене на ноші й занесли до вкритого стовбурами санітарного бліндажу, в якому я, щільно затиснутий поміж багатьох поранених, провів ту ніч. Виснажений лікар стояв серед маси людей, що невпинно стогнали, перев'язував, робив уколи і спокійним голосом давав розпорядження. Я накрився шинеллю одного з загиблих і провалився в сон, пронизуваний химерними видіннями початкової гарячки. Раз я прокинувся серед ночі й побачив при світлі ліхтаря, що лікар і досі працює. Якийсь француз без упину видавав пронизливі крики, і роздратований голос поряд зі мною невдоволено буркнув: «От вже французи! Їх хлібом не годуй — тільки дай покричати!» А тоді я знову заснув.

Наступного ранку, коли мене виносили, осколок продірявив парусину нош просто в мене між коліньми.

Разом з іншими пораненими мене повантажили на одну із санітарних машин, які постійно курсували між полем бою і головним перев'язочним пунктом. Ми прожогом перескочили через Велику Траншею, яку й досі сильно обстрілювали. За сірими брезентовими перегородками ми наосліп їхали крізь небезпеку, що супроводжувала нас гупанням велетенських кроків.

На одній із носилок, на яких нас, мов хлібини у піч, запихали до машини, лежав, нестерпно потерпаючи від мук, якийсь чолов'яга з простріленим животом. Він благав нас усіх по черзі пристрелити його з санітарового пістолета, що висів у машині. Ніхто не відповідав. Мені ще належало спізнати це відчуття, коли кожен струс під час їзди молотом спадає на важку рану.

Головний перев'язочний пункт був облаштований на лісовій галявині. Довгі ряди розкиданої по землі соломи ховалися під шатром із гілля. З напливу поранених легко було здогадатися, що відбувається якась значна битва. На вид головного лікаря, що серед всієї цієї кривавої метушні перевіряв справність своєї служби, в мене знову з'явилося те важко описуване відчуття, яке буває, коли бачиш людину, що, незважаючи на повсюдні жахіття і потрясіння елементарних основ, з мурашиною холоднокровністю займається розбудовою свого ладу.

Підкріплений наїдками з напоями, я лежав, курячи цигарку, на своєму снопі соломи в довгому ряду поранених, у тому легкому настрої, який з'являється, коли складеш іспит — хай не бездоганно, але таки склав. Уривок розмови, підслуханої поряд, змусив мене замислитися.

«А з тобою що, друже?»

«Сечовий міхур прострілений».

«Дуже боляче?»

«Та ні, не страшно. Але що з таким більше не повоюєш…»

Ще перед полуднем нас доправили на збірний пункт поранених у церкві села Сен-Моріс. Там уже стояв під парою лазаретний потяг, який довіз нас за два дні до Німеччини. Зі своєї полиці я побачив поля, на яких вже панувала весна. Нами сумлінно опікувався тихий чоловік, приват-доцент філософії. Перша послуга, зроблена ним, полягала в тому, що він цезориком розітнув мені на нозі чобіт. Є люди, наче створені помагати іншим: вже сам вигляд його при нічнику, за читанням книжки, діяв на мене цілюще.

Потяг довіз нас до Гайдельберґа.

На вид некарських пагорбів, убраних вінками квітучих вишень, я пережив сильне відчуття вітчизни. Який же прекрасний цей край, з певністю вартий того, щоби пролити за нього кров і померти. Я ще ніколи так не відчував його чару. Добрі й поважні думки приходили мені, і я вперше відчув, що війна — це щось більше, ніж просто велика пригода.

Битва під Лез Епаржем була для мене першою. І виявилася вона зовсім іншою, ніж я сподівався. Я брав участь у великих бойових діях, так і не побачивши в лице жодного супротивника. Лиш набагато пізніше я пережив зіткнення — апогей битви, коли у відкритому полі хвилі штурму на кілька вирішальних, убивчих миттєвостей розривають хаотичну порожнечу поля бою.