НАПЕРЕДОДНІ БИТВИ НА СОММІ

У середині квітня 1916 року мене відрядили в Круазіль, містечко за лінією фронту, на навчальні курси, якими керував командир нашої дивізії, генерал-майор Зонтаґ. Нам викладали теорію і практику цілої низки військових дисциплін. Особливо захопливими були тактичні вилазки під орудою майора фон Яроцкі, маленького, грубенького штабного офіцера, що виявляв надзвичайну ревність у службі. Ми називали його «самоваром». Часті виїзди й оглядини земляних споруджень в тилу давали нам, звиклим зверхньо дивитись на все, що лежить позаду передньої лінії, уявлення про незмірну працю, здійснювану за спиною бойових з'єднань. Отож, ми відвідали бійню, склад провіанту і зброярську майстерню в Буаелі, тартак і саперний парк у Бурлонському лісі, молочарню, свинарник і миловарню в Інші, летовище та пекарню в Кеані. В неділю ми їхали в поблизькі міста Камбре, Дуйї та Валенсьєн, щоб «знов поглянути на дам у капелюшках».

Було б немило з мого боку, якби в цій книжці, де стільки крові, я замовчав одну пригоду, в якій мені припала дещо кумедна роль. Тієї зими, коли наш батальйон гостював у «короля Кеану», мені, молодому офіцерові, вперше довелося оглядати пости. На виході з села я заблукав і зайшов, аби розпитати дорогу до невеличкого станційного посту, до крихітної одинокої хатинки. Єдиною її мешканкою була сімнадцятирічна дівчинка на ім'я Жанна, чий батько незадовго перед тим помер, і тепер вона тут самотньо хазяйнувала. Пояснивши мені дорогу, вона засміялася і сказала, коли я запитав про причину цього сміху: «Vous ?tes bien jeune, je voudrais avoir votre devenir»[10]. Із-за войовничого духу, що промовляв із цих слів, я прозвав її тоді «Жанна д'Арк», а згодом в окопних боях не раз вертався подумки до тієї самотньої хатинки.

Одного вечора в Круазілі я раптом відчув охоту переїхатись туди верхи. Наказав осідлати коня, і незабаром містечко вже лежало позаду. То був травневий вечір, неначе створений для подібного виїзду. Конюшина важким бордовим килимом лежала на облямованих заростями білого терену галявинах, а на в'їзді до села в присмерку палали велетенські канделябри квітучих каштанів. Я поїхав через Булькур і Екус, навіть не підозрюючи, що двома роками пізніше мені доведеться через до невпізнання змінений краєвид йти у наступ на страхітливі руїни цих сіл, що того вечора так мирно лежали серед пагорбів та ставків. На невеличкій станції, яку я тоді інспектував, цивільні розвантажували газові балони. Я привітався і дивився, як вони працюють. А невдовзі вже переді мною виринула і знайома хатка з брунатно-червоним дахом, помереженим круглими плямами моху. Я застукав у віконниці, вже закриті.

«Qui est l??»

«Bon soir, Jeanne d'Arc!»

«Ah, bon soir, mon petit officier Gibraltar!»[11]

Мене прийняли так гостинно, як я того й сподівався. Прив'язавши коня, я увійшов: довелося розділити вечерю — яйця, білий хліб з маслом, які лежали апетитно розкладені на капустяному листку. За таких обставин не чекають припросин, а відразу беруться до діла.

Все би було дуже гарно, якби потім, коли я знову вийшов надвір, переді мною не спалахнув ліхтарик і польовий жандарм не завимагав документів. Мої розмови з цивільними, уважність, з якою я розглядав газові балони, моя незрозуміла поява в цій мало зайнятій військами місцевості — все це збудило підозру в шпигунстві. Звісно, я забув свою солдатську книжку, і мене повели до «короля Кеану», який, як звично, все ще засідав за круглим столом.

А там розумілися на таких пригодах. Мене признали й дружньо прийняли в товариство. Цього разу король постав переді мною в іншому світлі; було вже пізно, й він розповідав про тропічні праліси, де довго керував будівництвом залізниці.

16 червня генерал знову відпустив нас до наших з'єднань, після невеличкої промови, з якої ми виснували, що на Західному фронті готується великий наступ противника, чиє ліве крило, ймовірно, опиниться приблизно навпроти нашої позиції. То була битва на Соммі, що вже тінню лежала на нас. Вона мала ознаменувати закінчення першого й найлегшого періоду війни; відтак ми вступали в нову війну. Дотепер ми, навіть про це не здогадуючись, були свідками й учасниками спроби виграти війну в застарілих польових битвах — і провалу цих намагань позиційної війни. Тепер же нам належало спізнати матеріальну війну з усім її велетенськими затратами людей і техніки. А їй, своєю чергою, наприкінці 1917 року прийшла на зміну війна механічна, яка, щоправда, так і не встигла вповні показати своє обличчя.

Те, що щось уже висить у повітрі, ми збагнули, повернувшись у полк, бо товариші розповідали про зростання неспокою на ділянці. Англійці двічі, правда, безуспішно, висилали проти відрізку «С» бойовий патруль. Ми відімстили після артилерійської підготовки атакою трьох офіцерських патрулів на так званий окопний трикутник, взявши при цьому полонених. За час моєї відсутності Ветьє шрапнельною кулею поранило в плече, та він невдовзі після мого прибуття знову перебрав командування ротою. Змінився тим часом і мій бліндаж, — внаслідок прямого влучання він зменшився наполовину. Під час згаданих патрульних вилазок англійці закидали його ручними гранатами. Моєму заступникові вдалося якось протиснутися через світлову шахту, а от його ординарець загинув. Великі брунатні плями розбризканої крові ще виднілися на дошках обшивки.

20 червня я дістав завдання підслухати біля ворожої траншеї, чи не зайнятий противник мінуванням, отож ми з фенрихом Вольґемутом, єфрейтором Шмідтом і стрільцем Партенфельдером опівночі перелізли через наші, доволі високі загороди з колючого дроту. Перший відрізок ми пройшли схильцем, а тоді поповзли, тримаючись разом, густо зарослою смугою поміж позиціями. В голову полізли якісь дитячі спогади з Карла Мая, коли отак на череві я посувався росистою травою і будяковими хащами, боязко намагаючись уникати бодай найменшого шереху, бо за п'ятдесят кроків спереду чорною рискою з напівтемряви проступала англійська траншея. Черга віддаленого кулемета заляскала майже прямовисно довкола нас; час від часу в небо злітала ракета, кидаючи холодне світло на цей непривітний клапоть землі.

Раз за нами щось жваво зашаруділо. Між окопами промайнули дві тіні. Поки ми лаштувались накинутися на них, вони вже безслідно щезли. Відразу потому грім двох ручних гранат в англійському окопі дав нам знати, що ми перетнулися з нашими. Ми повільно поповзли далі.

Раптом рука фенриха уп'ялася мені в плече: «Увага справа, зовсім близько, тихо, тихо!» Одразу ж, за десять кроків справа від нас, я почув голосне шарудіння в траві. Ми збилися з напряму й повзли тепер уздовж англійського дроту; мабуть, ворог зачув нас і тепер вийшов з окопів обстежити нічийну смугу.

Незабутні такі миті під час нічних вилазок. Око й вухо напружені до краю, все ближче шарудіння чужих ніг у високій траві набуває несамовитої гучності. Дихання стає переривчасте; доводиться стлумлювати бажання кашлянути. З тихеньким металевим поклацом відходить запобіжник пістолета — звук, що ножем пронизує нерви. Зуби скрегочуть на шнурі запалу ручної гранати. Сутичка буде коротка і вбивча. Тремтиш від двох навальних відчуттів: крайнього збудження мисливця і страху дичини. Ти сам — весь світ, до решти всотаний темним, жахливим настроєм, що навис над порожнім тереном.

Вервиця розмитих постатей виринула зовсім близько, вітер доніс шепіт. Ми повернули голови, я почув, як баварець Партенфельдер закусив лезо свого кинджала.

Вони зробили ще кілька кроків у наш бік, а тоді заходились коло дроту, так і не помітивши нас. Ми дуже повільно, не спускаючи з них очей, поповзли назад. Смерть, що вже стояла між сторонами в гарячковому очікуванні, розчаровано відступила. За якийсь час ми підвелися на повен зріст і пішли далі, аж поки живі-здорові не дістались до нашого відрізка.

Щасливий кінець цієї вилазки надихнув нас на думку взяти бранця, і ми постановили наступного вечора знову вибратися. Тому по полудні я саме приліг відпочити, коли зненацька грімкий вибух змусив мене зірватися на рівні. Англійці випустили по нас кульові міни, які, попри негучний звук при запуску, були такі потужні, що їх осколки завиграшки зрізали підпори обшивки завтовшки з дерево. Клянучи все на світі, я сповз зі своєї «кушетки» й кинувся в окоп, але, завидівши, як над ним плавною дугою знову летить чорна куля з руків'ям, із криком «Міна зліва!» пірнув у найближчу штольню. Мінами усіх можливих розмірів і видів нас у наступні тижні частували так рясно, що вже стало звичкою, йдучи окопом, постійно позирати одним оком у повітря, а другим — на вхід до найближчої штольні.

Отож уночі я знову з трьома супутниками скрадався поміж траншей. Ми по-тюленячому, спираючись на пальці ніг і лікті, підібралися впритул до англійського загородження і зачаїлися там в поодиноких віхтях трави. За якийсь час з'явилося кілька англійців, що тягли котушку дроту. Вони зупинились просто перед нами, поклали котушку на землю і заклацали ножицями, пошепки перемовляючись. Ми сповзлися докупки й ледь чутно похапцем почали радитися: «А тепер гранатою — і на них!» «Чоловіче, їх же четверо!» «Та з них саме клоччя лишиться!» «Не базікай!» «Тихо, тихо!» Моє застереження запізнилось; підвівши голову, я побачив, що англійці, мов ящірки, шугнули під свій дріт і зникли в окопі. Тим не менш, стало якось маркотно. Від думки: «Зараз як влуплять з кулемета» в роті з'явився ледь пріснявий присмак. Такі побоювання зародилися й в інших. Голосно брязкаючи зброєю, ми відповзли назад. В англійському окопі пожвавішало. Тупіт, шепіт, перебіжки. Цшшшш…світлова ракета. Довкола стало ясно, як вдень. Ми намагаємось сховати голови в куцих кущах трави. Нестерпні моменти. Хочеться крізь землю запастися й опинитися будь-де інде, лиш не за десять метрів від ворожого посту. Ще одна. Дзень! Дзень! Безпомильно знайомий різкий, оглушливий виляск кількох випущених з найближчої відстані рушничних пострілів. Оп-ля! Нас викрито!

Незважаючи вже ні на що, голосним криком заохочуючи себе до втечі заради життя, ми підхопилися і під вогнем, що зливою накрив нас, кинулись до нашої позиції. Після кількох перебіжок я перечепився і повалився в невеличку, майже пласку вирву від снаряда, тоді як решта троє, вирішивши, що мені кінець, пронеслися повз мене. Я щосили втиснувся в землю, втягнув голову й ноги й лежав так під пострілами, що свистіли наді мною у високій траві. Не менш неприємними були й тліючі грудки магнію, що осипалися з освітлювальних ракет і догоряли почасти зовсім близько, так що я намагався відмахуватися від них картузом. Поступово стрілянина вщухла, і ще за чверть години я, спершу поволі, а тоді притьмом, скільки в ногах було сили, майнув до сховку. Оскільки місяць тим часом зайшов, я швидко втратив будь-яку орієнтацію і вже не розумів, де німецька, а де англійська сторона. На обрії не стриміла навіть характерна розвалина млина в Монші. Вряди-годи то з одного, то з другого боку над самою землею зі страхітливою точністю пролітала куля. Врешті-решт я заліг у траву й вирішив дочекатися світанку. Раптом просто коло мене зачувся шепіт. Я знов налаштувався до бою і, як обережний чоловік, видав кілька природних звуків, за якими неможливо було розпізнати, чи я німець, чи англієць. На перший же англійський вигук я вирішив відповісти ручною гранатою. На мою радість виявилося, що переді мною свої, які власне знімали ремені, аби відтягнути на них моє тіло. Ми ще часинку посиділи разом у вирві, тішачись, що бачимося знов. А тоді вирушили до нашого окопу, куди й повернулися щасливо після тригодинної відсутності.

Вранці о п'ятій мені знову треба було на окопну службу. На відрізку першої чоти я побачив перед бліндажем фельдфебеля Гока. На висловлене мною здивування, що бачу його о такій ранній порі, він відказав, що чатує на велетенського щура, який своїм шарудінням й нічними трапезами не давав йому спати. При цьому він раз-по-раз зиркав на свій сміховинно крихітний бліндаж, який він охрестив «віллою Леберехта Гюнхена[12]».

Стоячи отак поряд, ми зачули якийсь глухий постріл, який, утім, не означав нічого особливого. Гок, якого попереднього дня мало не вбило великою кульовою міною, а тому страшенно наляканий, прожогом кинувся до входу найближчої штольні, притьмом з'їхав на задку перші п'ятнадцять східців, а ще через решта п'ятнадцять — тричі перекинувся сторчголов. Я стояв угорі на вході й від реготу забув про всі міни та штольні, коли зачув, як бідолашна жертва, дошкульно потираючи різні частини тіла й намагаючись вправити вивихнутий великий палець, нарікає на так болісно перерване полювання на щура. Бідолаха також зізнався мені, що вчора якраз сидів за вечерею, коли його накрило міною. Не досить, що всю їжу засипало піском, то він ще при цьому доволі боляче скотився сходами. Він щойно прибув з дому й ще не звик до нашого грубого тону.

Після цієї пригоди я подався до свого бліндажа, однак і сьогодні мені не судилося солодко подрімати. Від самого ранку нашу траншею з усе коротшими проміжками закидували мінами. Коло полудня мені це набридло. Разом з іще кількома людьми я налаштував наш міномет системи Ланца й відкрив вогонь по ворожій траншеї — то була, щоправда доволі немічна відповідь на потужні снаряди, якими так щедро частували нас. Обливаючись потом на розжареній червневим сонцем глині, ми сиділи навпочіпки в невеличкій заглибині й посилали ворогу міну за міною.

Та позаяк англійці навіть вусом на це не вели, ми з Ветьє підійшли до голосника, і, як слід поміркувавши, послали такий клич на допомогу: «Гелена плюється в нашу траншею, грубезні кавалки, потрібно картоплі, великої і малої!» До такої абракадабри ми зазвичай вдавалися, коли була небезпека, що ворог підслуховує; втім, уже скоро надійшла втішна відповідь старшого лейтенанта Дайхмана, що зараз виступить грубий вахмістр з підкрученими вусами ще з одним малим хлопцем, й тут-таки перша з наших двоцентнерових мін з нечуваним ревом влетіла до ворожого окопу, під супровід групового вогню польової артилерії, так що решту дня ми мали спокій.

Та вже наступного полудня цей танок набрав ще шаленіших обертів. З першим вибухом я рушив підземним переходом до другого окопу, а звідти — у траншею, де був встановлений наш міномет. Ми вели вогонь таким чином, що на кожну кульову міну, що летіла на нас, відповідали з міномета. Після того як ми обмінялись отак приблизно сорока мінами, вороже наведення, здавалось, взялося особисто за нас. Кілька снарядів незабаром ударило справа, кілька зліва від нас, що, проте, не переривало нашої діяльності, аж поки один з них не полетів простісінько на нас. Ми ще встигли в останню мить смикнути за пускову линву, а тоді чимдуж кинулися навтьоки. Тільки-но я приземлився в багнистому, обплутаному дротом окопі, як ця потвора лупнула прямо позаду мене. Несамовитою ударною хвилею мене перекинуло через жмут колючого дроту в якусь повну зеленавої багнюки вирву, одночасно засипавши зливою твердих грудок глини. Напівоглушений і безтямний, в який бік іти, я підвівся. Штани і чоботи були подерті колючим дротом, лице, руки та мундир обліплені в'язкою глиною, з довгого садна на коліні юшила кров. Досить потовчений, я пробрався траншеєю до мого бліндажа, щоби перепочити.

Поза тим міни не завдали якоїсь тяжкої шкоди. Окоп у кількох місцях завалило, розтрощило один «священицький міномет», решта, внаслідок прямого влучання, перепала «віллі Леберехта Гюнхена». Її бідолашний власник сидів уже внизу, у штольні, інакше при цій нагоді йому б точно довелося з'їхати сходами втретє поспіль.

По обіді стрілянина тривала весь час без угаву, перетворившись над вечір із-за безлічі циліндричних мін на суцільний ураганний вогонь. Ці валкоподібні снаряди ми називали «мінами з білизняного кошика», бо іноді складалося враження, мовби їх кошиками витрушують з неба. Форму їх найкраще можна описати, якщо уявити собі валок для тіста з двома короткими держаками. Вочевидь, їх випускали з особливих, схожих на револьвер пристроїв, і вони з неоковирним шелестом перевалювалися в повітрі, здалеку схожі на довгі мелені ковбаси. Вони летіли так густо, що їхні наземні вибухи нагадували спалах реактивного заряду. І хоча кульові міни були руйнівнішими, ці сильніше різали по нервах.

В напруженому очікуванні сиділи ми на входах до штолень, сповнені готовності привітати будь-якого прибульця рушницями й гранатами, однак за півгодини стрілянина зійшла нанівець. Тієї ночі нам довелося вистояти ще дві вогневі атаки, під час яких наші постові незворушно вели спостереження зі своїх місць. Щойно вогонь ущух, як численні світлові ракети осяяли захисників, що ринули зі штолень, а шалений вогонь переконав ворога, що в наших окопах ще є життя.

Попри важкий обстріл, ми втратили лише одного бійця, стрільця Дірсмана, якому ударом снаряда в його захисний щит розтрощило череп. Ще один дістав поранення в спину.

Також і наступного дня, що прийшов на зміну цій неспокійній ночі, безупинні вогняні вихори готували нас до близької атаки. Наш окоп за цей час був розбитий ущент, і через розтрощені дошки обшивки зробився майже непрохідний; частину бліндажів теж завалило.

Командир відрізку послав на передову повідомлення; «Перехоплена телефонна розмова англійців: вони точно описують, де є діри в наших дротяних загородженнях і вимагають «сталеві каски». Чи означають «сталеві каски» важкі снаряди, невідомо. Бути напоготові!»

Отож ми постановили наступної ночі як слід пильнувати й умовилися, що того, хто на вигук «Гей-гой!» негайно не назве свого імені, тут же пристрелять. Кожен офіцер зарядив свою ракетницю червоною ракетою, щоб у разі чого негайно сповістити артилерію.

І справді: та ніч видалася ще скаженішою, ніж попередня. Особливо вогняний штурм о 2:15 перевершив усі дотеперішні. Навколо мого бліндажа вдарив град важких снарядів. У повному бойовому спорядженні ми стояли на східцях штольні, а світло куцих недогарків свічок блимало, відбиваючись на мокрих, вкритих грибком стінах. Через входи сочився голубий дим, земля кришилася зі стелі. Геп! «Прокляття!» «Сірник, сірник!» «Повна готовність!» Серце лупило аж у горлі. Меткі руки зривали капсули ручних гранат. «То була остання!» «Вперед!» Коли ми кинулися до виходу, вибухла ще одна міна сповільненої дії, відкинувши нас ударною хвилею знову назад. І тим не менше: попри те, що останні залізні птахи ще спадали зі свистом, усі пости вже були зайняті залогою. Цілий феєрверк світлових ракет осяяв полудневою яскравістю завішаний густими клубищами диму передній край. Ці миті, коли вся залога в найвищій напрузі стояла за бруствером, мали щось заворожливе; вони скидалися на ту бездиханну секунду перед вирішальним показом, коли музика раптово уривається і вмикається велике світло.

Кілька годин тієї ночі я простояв, прихилившись до входу в мій бліндаж, оберненого, всупереч правилу, до ворога, й час від часу позирав на годинник, аби занотовувати перебіг обстрілу. Я спостерігав за постовим, старшим чоловіком і батьком сімейства, що стояв наді мною з наведеною рушницею, цілковито непорушний і вряди-годи освітлюваний спалахами вибухів.

Коли вогонь уже вщух, ми зазнали ще однієї втрати. Стрілець Нігюзер раптом упав зі свого постового помосту і з гуркотом скотився сходами до штольні, просто в коло товаришів, що стояли напоготові внизу. Дослідивши моторошного прибульця, вони виявили маленьку ранку на чолі і кривавий отвір над правим пипком на грудях. Так і залишилося нез'ясованим, чи смерть йому заподіяло поранення, чи це стрімке падіння.

Під кінець тієї страхітливої ночі нас змінила шоста рота. В тій химерній похмурості, яку спричиняє вранішнє сонце після безсонної ночі, ми відійшли траншеями до Монші, а звідти — до висунутої на край Аденферського лісу другої позиції, звідки нам відкрився грандіозний вид на прелюдію битви на Соммі. Відрізки фронту зліва від нас були оповиті білими та чорними хмарами диму, вежами здіймалися один коло одного важкі вибухи снарядів; над ними сотнями здригалися, розриваючись, короткі спалахи шрапнелі. І лише барвисті сигнали — німі заклики до артилерії — давали знати, що на позиціях ще є життя. Вперше тут я побачив вогонь, який можна було порівняти хіба що з природним явищем.

Коли ми ввечері нарешті зібралися відіспатися, надійшов наказ перевантажувати важкі снаряди в Монші, й цілу ніч довелося даремно чекати на загрузлу десь вантажівку, допоки англійці навісним кулеметним вогнем і шрапнеллю, що мела по дорозі, здійснювали різноманітні й, на щастя, безуспішні замахи на наше життя. Особливо дратував нас один віртуоз кулеметної стрільби, який випускав свої черги так стрімко вгору, що кулі, прискорені земним тяжінням, падали прямовисно вниз. Відтак ховатися за мури не мало сенсу.

Цієї ночі противник подав нам приклад надзвичайної ретельності свого спостереження. На другій позиції, приблизно за дві тисячі метрів від ворога, перед ще недобудованою складською штольнею, нагромадили купу крейди. З цього англійці зробили, на жаль, правильний висновок, що вночі цей пагорб маскуватимуть, і випустили по ньому залп шрапнелі, яким і справді важко поранило трьох бійців.

Над ранок мене знову вирвав зі сну наказ вести мій рій на відрізок «С» для шанцевих робіт. Мої чоти були розподілені у складі шостої роти. Я з кількома людьми пішов до Аденферського лісу, щоб приставити їх до рубання дерев. На зворотному шляху до окопу я зайшов до свого бліндажа, щоб півгодинки перепочити. Та марно: в ці дні мені не судилося безперешкодно поспати. Щойно я визувся з чобіт, як зачув з боку узлісся, що наша артилерія якось дивно пожвавіла. В цю мить на вході до штольні виринув мій ординарець Пауліке і заволав униз: «Газова атака!»

Я вихопив протигаз, встрибнув у чоботи, підперезався, вибіг назовні і побачив, як велетенська хмара газу щільним білястим туманом нависла над Монші й, несена легеньким вітерцем, насувається на пункт 124, що лежав у долині.

Оскільки моя чота здебільшого перебувала на передовій, а атака була вельми ймовірна, часу на роздуми не було. Я перестрибнув через загородження другої позиції, побіг уперед і незабаром уже опинився в самісінькій газовій хмарі. Разючий запах хлору переконав мене, що тут ідеться не, як я подумав спочатку, про штучну димову завісу, а про справжній сильний бойовий газ. Отож, я надягнув протигаз, але одразу ж його зірвав, бо біг так швидко, що через нього мені бракувало повітря; та й скельця вмить запотіли і через них нічого не було видно. Все це вельми мало нагадувало «навчання з газової атаки», які я й сам доволі часто проводив. Позаяк мені закололо в грудях, я намагався, принаймні, якомога швидше пробігти крізь хмару. На краю села мені довелося пробиватися крізь ще одну щільну заслону вогню, розриви якого, увінчані множинними хмарами шрапнелі, тягнулися довгим, рівномірним ланцюгом над запустілими, ніким не ходженими полями.

Артилерійський вогонь на подібній відкритій місцевості, де можна вільно пересуватися, має цілком інший фізичний і моральний вплив, ніж у населених пунктах чи на позиції. Отож, я вмить переметнувся через лінію вогню і опинився в Монші, вкритому суцільним шрапнельним градом. Злива куль, вигорілих снарядів й запальників із сичанням періщила по гіллі фруктових дерев у здичавілих садах, ляскала об мури.

У бліндажі в одному з садів я побачив своїх ротних товаришів Зіверса і Фоґеля; вони розвели високе багаття і, схилившись, сиділи над очисним вогнем, щоб знешкодити дію хлору. Я склав їм товариство у цьому занятті, аж поки вогонь не згас, а тоді траншеєю № 6 рушив допереду.

Пробираючись поволі, я розглядав дрібну живність, що, вбита газом, у великих кількостях лежала на дні траншеї, і думав собі: «Зараз, напевно, знов почнеться загороджувальний вогонь, і якщо ти й далі так плестимешся, то сидітимеш тут без прикриття, як миша в мишоловці». Та все одно піддався своїй невиправній флегмі.

І справді, так і сталося: всього за п'ятдесят метрів від ротного бліндажа я потрапив під новий, ще несамовитіший вогонь, при якому здавалося абсолютно неможливим навіть цей коротенький відрізок подолати неушкоджено. На щастя, тут же поряд я помітив нішу, що їх викопували в стінах траншей для звістових. Три штольневі рами — що ж, небагацько, та все ж ліпше, ніж нічого. Тож я втиснувся в нішу і перечікував, доки негода мине.

Я, здається, вишукав найвітряніший закуток. Легкі снаряди й важкі кульові міни, пляшкові міни, шрапнель, «калатала», гранати всілякого роду — годі було вже відрізнити, що там реве, гарчить і бахкає. Згадався той простодушний капрал в лісі під Лез Епаржем і його вигук: «Що то за штучки такі?»

Час від часу вуха геть закладало від суцільного, супроводжуваного вогняними спалахами пекельного гуркоту. А по тому безперервне різке сичання знову створювало враження, що сотні фунтів заліза свистять одне за одним з неймовірною швидкістю. Іноді з коротким, важким поштовхом влітав «сліпець» — нерозірваний снаряд, — так що земля довкола стрясалась. Шрапнелі лускали тузінями, ніжно, мов хлопавки, розсипаючи свої кулі густими хмарками, а вигорілі оболонки з шипінням опадали за ними. Коли поблизу влучав снаряд, осипалось і кришилось сміття, а осколки зі свистом врізалися в землю.

Та ці звуки легше описати, ніж витримати, бо кожен окремий звук шкваркого металу сприйняття пов'язувало з ідеєю смерті, тож я сидів у своїй норі, затуливши долонями очі, в той час як в уяві проносилися усі можливі способи ураження. Мені здається, я знайшов порівняння, що досить влучно передає особливе відчуття того становища, в якому я, як і кожен солдат цієї війни, так часто опинявся: уявіть, що вас дуже міцно прив'язали до стовпа, і якийсь чолов'яга, розмахуючи важезним молотом, постійно погрожує вам. Молот то віддаляється при замаху, то свистить майже над самою головою, потім гатить у стовп так, що аж тріски летять — достоту це відповідає тому відчуттю, яке переживаєш, опинившись поза укриттям в осерді важкого обстрілу. На щастя, в мене завжди було якесь підспудне відчуття певності, оте «все якось владнається», що його відчуваєш у грі, і яке, навіть нічим не виправдане, все-таки діє заспокійливо. Тож і цей обстріл закінчився, і тепер я міг з неабияким полегшенням продовжити свій шлях.

На передовій люди були зайняті тим, що, відповідно до стільки разів тренованої «поведінки під час газової атаки», змащували свої рушниці, цівки яких геть почорніли від хлору. Фенрих із жалем показав мені свою новісіньку портупею, що втратила сріблястий полиск і прибрала зеленаво-чорного вигляду.

Позаяк у противника все залишалося спокійно, я знов відійшов з моїми підрозділами. В Монші ми побачили багато отруєних газом, що сиділи перед відділком: вони стискали руками боки, стогнали й задихалися, а з очей у них лилась якась патока. Справа була аж ніяк не невинна, бо декотрі через кілька днів сконали в жахливих муках. Нам випало витримати газову атаку чистим хлором — отруйним газом, що роз'їдає і випалює легені. Від того дня я постановив більше ніколи не виходити без протигазу, бо досі часто з неймовірною легковажністю залишав його в бліндажі, використовуючи бляшанку з-під нього як контейнер для бутербродів. Щойно побачене стало для мене добрим уроком.

На зворотному шляху я зайшов щось купити до їдальні другого батальйону й застав там засмученого молодого підсобника посеред купи понівеченого добра. Снаряд пробив стелю і вибухнув у крамниці, перетворивши її скарби на місиво з мармеладу, витеклих консервів та зеленого мила. З прусською ретельністю він саме підбивав втрати у розмірі 82 марки, 58 пфеніґів.

Увечері мою чоту, що досі лежала відгалужено на другій позиції, через небезпечне бойове становище переправили в село й розмістили в копальні. Ми намостили собі в численних нішах ложа й розвели велетенське вогнище, дим від якого виходив крізь шахту колодязя, на превелике роздратування деяких ротних кухарів, що мало не душилися нагорі, піднімаючи відра з водою. Оскільки нам видали міцний ґроґ, ми посідали навколо вогнища на крейдяних брилах, співали, пили й курили.

Опівночі на бойовій дузі під Монші розпочався пекельний спектакль. Бамкали десятки сигнальних дзвонів, торохкотіли сотні гвинтівок, безперервно злітали зелені та білі ракети. Відразу після цього почався наш заслінний вогонь, бахкали важкі міни, тягнучи за собою шлейфи вогненних іскор. Скрізь, де тільки в цьому сум'ятті руїн причаїлася людська душа, розлягався протяглий крик: «Газова атака! Газова атака! Гази! Гаази! Гааази!»

У сяйві ракет сліпучий потік газу сочився крізь чорні зубчасті обриси кам'яних руїн. Сильний запах хлору відчувався теж і в копальні. Ми розклали на входах великі солом'яні багаття, ядучим чадом котрих нас мало не викурило із нашого прихистку, так що ми змушені були очищувати повітря, вимахуючи шинелями й брезентом.

Наступного ранку ми були просто-таки приголомшені слідами, залишеними газом. Велика частина рослин зів'яла, навколо все було всіяне мертвими слимаками й кротами, а в коней зв'язкових вершників, що стояли в Монші, з морд та очей текла мутна рідина. Розсіяні скрізь патрони й осколки снарядів укрилися шляхетною зеленою патиною. Навіть в Душі далася взнаки ця хмара. Цивільне населення, налякане такими справами, зібралося перед ставкою полковника фон Оппена й вимагало протигазів. Їх посадили на вантажівки й завезли подалі в тил.

Наступну ніч ми знову провели в копальні; увечері я дістав повідомлення, що о 4:15 мають привезти каву, бо один англійський перебіжчик сповістив, нібито о п'ятій почнеться атака. І справді, щойно вранці нас побудили люди, які верталися з кавою, як почувся уже знайомий нам крик: «Газова атака!» Надворі в повітрі витав солодкавий запах; як ми довідалися згодом, цього разу нас вирішили пригостити фосгеном[13]. По всій дузі Монші лютував сильний ураганний вогонь, який, втім, незабаром ущух.

Бадьорий ранок прийшов на зміну цій тривожній годині. З 6-ї траншеї на сільську вулицю вийшов лейтенант Брехт, з рукою, обмотаною скривавленими бинтами, в супроводі якогось чоловіка з насадженим багнетом і полоненим англійцем. У штаб-квартирі «Захід» Брехта тріумфально зустріли, й він розповів ось що:

О п'ятій англійці пустили на нас хмари газу й диму, а опісля щільно обстріляли окопи снарядами. Наші, як звичайно, повистрибували з прикриття ще під вогнем і втратили при цьому понад тридцять убитими. Потім, приховані хмарами диму, виринули два потужні англійські патрулі, один з яких проник в окоп і забрав зі собою пораненого підофіцера. Другий же перестріляли ще перед загородженням. Єдиного, кому вдалося перелізти через дріт, Брехт, який перед війною вів життя плантатора в Америці, схопивши за горлянку, привітав словами «Come here, you son of a bitch!»[14] Цього єдиного тепер почастували вином, і він напівперелякано-напівздивовано поглядав на щойно порожню сільську вулицю, яка тепер кишіла солдатами, що йшли по їжу, санітарами з ношами, з вістовими й просто цікавими. То був високий, зовсім молодий чоловік зі золотаво-русявим волоссям і свіжим дитячим личком. «Яке лихо, що доводиться вистрілювати таких парубків», — подумав я, дивлячись на нього.

Незабаром на перев'язочний пункт прибула ціла валка нош. Багато поранених надходило також із Монші-Півдня, бо ворогові вдалося здійснити нетривалий прорив на відрізку «Е». Серед цих вторгненців мав бути один якийсь геть відчайдух. Він непомічений застрибнув до окопу й бігав позаду постових, що на своїх місцях спостерігали за переднім краєм. По черзі наскакував зі спини на обмежених протигазами в полі зору захисників і, заваливши якусь їх частину булавою чи прикладом, так само непомітно повернувся на англійську лінію. Розчищаючи окоп, ми знайшли вісьмох постових з роздробленими потилицями.

Приблизно п'ятдесят нош, на яких лежали, стогнучи, люди з білими, просякнутими кров'ю пов'язками, виставили перед кількома спорудженими з хвилястої бляхи арками, під якими із закасаними рукавами порався лікар.

Якийсь молодесенький хлопчина з посинілими губами, що лихим передвістям проступали на білому, як сніг, лиці, скімлив: «Мене надто сильно… я вже не… я — вми — раю». Товстун-санітар співчутливо дивився на нього і раз по раз мурмотів утішне: «Ну-ну, товаришу!»

Хоч цю невеличку атаку, що мала зв'язати наші сили на користь наступу на Соммі, англійці готували численними обстрілами й газовими атаками, до рук їм потрапив лише один, до того ж поранений полонений. Зате перед нашим дротом лежало чимало їхніх убитих, щоправда, й наші втрати були значні: на той день вони становили для полку понад сорок загиблих, серед них три офіцери, і багато поранених.

По обіді наступного дня ми нарешті на кілька днів повернулись у наше любе Душі. Ще того ж вечора ми відсвяткували щасливий перебіг цієї акції кількома ще й як заслуженими пляшками.

1 липня нам припало скорботне завдання поховати на церковному подвір'ї частину наших полеглих. Тридцять дев'ять дерев'яних трун, з виведеними на необтесаних дошках олівцем іменами, опустили поряд у яму. Парох говорив, що «вони змагалися добрим змагом», розпочавши словами: «Ґібралтар — ось ваш знак, і, воістину, ви стояли, як скеля в бурхливому морі!».

В ці дні я навчився цінувати людей, з якими мені судилося провести ще два роки війни. Тут ідеться про одну акцію англійців, навряд чи навіть згадувану у військових повідомленнях, але з якою нам довелося мати справу на відрізку, не розрахованому на великий наступ. При цьому для залоги йшлося, властиво, лише про те, щоби зробити кілька кроків, а саме — подолати коротку відстань, що відділяє пости від входів до штольні. Та зробити ці кроки слід було саме в мить найзапеклішого вогню, що готує наступ, і відчути її хіба що інтуїтивно. Ця темна хвиля, що в ті ночі часто й без наказів, віддавати які не було змоги, крізь лютий вогонь напливала до бруствера, залишилася в моїм серці прихованим символом людської відданості.

З особливою силою вкарбувався в моїй пам'яті образ розтерзаної, оповитої димом позиції, якою я проходив відразу після атаки. Денні пости були вже на своїх місцях, але окопи ще не прибрані. Тут і там помости були вкриті полеглими, а поміж ними, ніби проростаючи з їхніх тіл, уже стояла під багнетами нова зміна. Ця картина викликала дивне заціпеніння — так ніби на якусь мить зникла різниця між життям і смертю.

Увечері 3 липня ми знову повернулися на передову. Було відносно спокійно, втім, невеличкі ознаки свідчили про те, що в повітрі щось витає. Біля млина щось невпинно гуркотіло й грюкало, так ніби обробляли метал. Часто ми перехоплювали загадкові, скеровані на передову якомусь англійському саперному офіцеру, телефонні розмови про якісь газові балони та вибухівку. Від світанку й до останнього променя сонця англійські літаки щільною повітряною заслоною загороджували обоз. Обстріл окопів був значно сильніший, ніж звичайно; відбулася також дуже підозріла зміна мішені, так ніби пристрілювалися нові батареї. Тим не менше, 12 липня нас без якихось особливих прикрощів підмінили, й ми залишались в резерві у Монші.

13-го ввечері наші бліндажі в садах обстріляли з 24-сантиметрових корабельних гармат, велетенські снаряди яких гуркотіли по суворо пласких траєкторіях. Вони розліталися з воістину жахливим громом. Вночі нас розбудили жвавий вогонь і газова атака. Отож ми сиділи в бліндажі довкола грубки, у натягнутих протигазах, усі, крім Фоґеля, який не міг знайти свого і, зазираючи в усі кутки, бігав туди-сюди, в той час як зловтішні побратими, яких він ганяв на муштрі, сповіщали, що запах газу посилюється. Врешті-решт я віддав йому свою другу дихальну капсулу, й він цілу годину сидів навпочіпки за грубкою, що диміла немилосердно, заткавши носа й сопучи крізь свій патрубок.

Того ж дня я втратив пораненими в селі двох людей з моєї чоти: Гассельманові рушницею прострелили руку, а Машмаєра шрапнель поранила в шию.

Тієї ночі нападу так і не було; та все ж, полк знову втратив двадцять п'ять бійців убитими й багато пораненими. 15-го і 17-го нам довелося витримати чергові дві газові атаки. 17-го нас змінили, й ми потрапили в Душі під два важкі обстріли. Один з них застав нас зненацька у фруктовому саду під час офіцерської наради під головуванням майора фон Яроцкі. Попри небезпеку, дуже смішно було бачити, як товариство дременуло навсібіч, шпортаючись, з неймовірною спритністю продираючись крізь живопліт, і блискавично поховалося в усіх можливих шпарках. Одним снарядом в саду моєї квартири вбило маленьку дівчинку, що порпалася у вигрібній ямі.

20 липня ми заступили на позицію. 28-го ми з фенрихом Вольґемутом і єфрейторами Бартельсом та Біркнером умовилися на патрулювання. У нас не було ніякої мети, хіба що трохи посновигати між загородженнями й поглянути, що там нового на нічийній землі, бо на позиції вже поступово робилося нудно. По обіді до мене в бліндаж навідався офіцер шостої роти, лейтенант Браунс, що прийшов мене підмінити, й приніс доброго бургундського. Коло півночі ми перервали посиденьки; я пішов у окоп, де в темному закутку траверса вже зібрались мої супутники. Вишукавши кілька сухих ручних гранат, я в чудовому гуморі переліз через загороду, а Браунс гукнув мені навздогін: «Кулю в шию і в живіт!»

Невдовзі ми вже підкралися до ворожої загороди. Тут же перед нею, у високій траві, нами був виявлений досить міцний, добре ізольований дріт. Мені ця знахідка здалася важливою, і я дав команду Вольґемуту відрізати шматок і забрати з собою. Доки він, за відсутності іншого інструменту, мучився з цим за допомогою ножиць для сигар, просто перед нами у дроті щось дзенькнуло; виринуло кілька англійців і взялися до роботи, не помічаючи наших втиснутих в траву фігур.

Пам'ятаючи лиху науку з попередньої вилазки, я майже нечутно видихнув: «Вольґемут, гранатою їх!»

— Пане лейтенанте, може, хай ще трохи попрацюють!

— Це наказ, фенриху!

Навіть в цій пустелі ця формула не втратила свого несхибного впливу. З фатальним відчуттям чоловіка, що пускається в непевну пригоду, я почув поряд сухе потріскування запальника й побачив, як Вольґемут, намагаючись якомога менше висуватися, пустив гранату просто по землі. Вона зупинилася в чагарнику, майже поміж англійцями, які, здавалося, так нічого й не помічали. Минуло кілька секунд найвищої напруги. «Бааабах!» Спалах освітив постаті, які порозліталися навсібіч. З криком: «You are prisoners!»[15] ми, як тигри, кинулись у білу хмару. Безжальне дійство розгорнулось за лічені долі секунди. Я наставив пістолет просто в чиєсь лице, що блідою маскою мерехтіло з темряви. Якась тінь з пронизливим скриком впала навзнак в загородження. То був жахливий крик, щось ніби: «Уаааг!» — який вихоплюється хіба в людини, що перестрілася з привидом. Зліва від мене Вольґемут розрядив весь пістолет, в той час як Бартельс у замішанні жбурнув наосліп гранату поміж нас.

При першому ж пострілі обойма вискочила з руків'я мого пістолета. Я стояв, горлаючи, перед англійцем, який з жахом втискався спиною в колючу загороду, й знову й знову намарно натискав на спусковий гачок. Не лунало жодного пострілу — це було, наче у в'язкому сні. В окопі перед нами заметушилися. Залунали окрики, затарахкотів кулемет. Ми кинулись назад. Я ще раз зупинився в якійсь вирві й скерував пістолет на тінь, що наступала мені на п'яти. Цього разу відмова пістолета виявилась благословенням, бо то був Біркнер, а я думав, що він давно вже попереду.

Отож ми щодуху помчали до нашого окопу. Біля нашого загородження кулі свистіли вже так, що мені довелося застрибнути в залиту водою і захаращену колючим дротом мінну вирву. Гойдаючись на хисткому колючому дроті над поверхнею води, я чув, як кулі велетенським бджолиним роєм проносяться наді мною, а дротяне потороччя й металеві осколки шмагають по укосах вирви. Через пів години, коли вогонь ущух, я перебрався через наше загородження і під радісні вітання застрибнув до окопу. Вольґемут і Бартельс уже були там; ще за півгодини повернувся й Біркнер. Всі раділи зі щасливого кінця і шкодували лише, що такий жаданий бранець і цього разу вислизнув. Те, що ця пригода ще й як подіяла на нерви, я помітив лишень, коли, клацаючи зубами, лежав на койці в бліндажі й, попри виснаження, ніяк не міг заснути. У мене було радше відчуття найвищої і найнапруженішої бадьорості, так ніби десь у тілі невпинно дзеленчав електричний дзвіночок. Наступного ранку я ледь звівся на ноги, бо через усе коліно, на якому вже було кілька історичних близн, тягнулася довга подряпина від дроту, а в другій стирчав осколок пожбуреної Бартельсом гранати.

Ці короткі вилазки, в яких треба було міцно тримати себе в руках, були добрим засобом загартувати волю і перебити одноманітність окопного існування. Солдат передусім не має нудитися.

11 серпня перед сільцем Берль-о-Буа гасав вороний рисак, якийсь ополченець скосив його трьома пострілами. Англійський офіцер, від якого утік кінь, мабуть, скривився на цей вид. Вночі стрільцеві Шульцу в око влетів осколок піхотного снаряду. Помножилися втрати й у Монші, бо скошені артилерійським вогнем мури давали все менше захисту від наосліп випущених кулеметних черг. Ми взялися обкопувати село ровами, а в найнебезпечніших місцях ще й зводили нові мури. У здичавілих садках дозріли ягоди, і смакували вони тим солодше, що ласувати ними можна було тільки під дзумкіт сліпих куль.

12 серпня — довгоочікуваний день, коли вдруге за цю війну я міг поїхати у відпустку. Та тільки-но я вдома трохи відігрівся, як навздогін мені вже примчала телеграма: «Негайно повертатися, докладніше про все в комендатурі Камбре». Через три години я вже сидів у потязі. Дорогою до вокзалу повз мене неквапно пройшли три дівчини у світлих сукенках, з тенісними ракетками під пахвою — осяйне прощальне вітання життя, яке я згадуватиму ще довго.

21-го я знов був у добре знайомій місцевості, на дорогах якої внаслідок відкомандирування 111-ї та прибуття нової дивізії аж кишіло від люду. Перший батальйон розквартирувався в селі Екус-Сен-Мен, руїни якого через два роки ми знову захопимо штурмом.

Мене зустрів Пауліке, дні якого теж уже були полічені. Він повідомив, що молоді люди з моєї чоти вже з десять разів питалися, чи я ще не повернувся. Ця звістка підбадьорила мене й додала сил; я раптом зрозумів, що в ті гарячі дні, що чекають на нас, можу розраховувати на підтримку не тільки через своє звання, але й тому, що маю певний особистий капітал.

На ніч мене та ще вісьмох офіцерів розташували на горищі спорожнілого будинку. Увечері ми ще довго не лягали спати й пили, за браком чогось міцнішого, каву, яку нам в сусідньому домі готували дві француженки. Ми знали: тепер вже почнеться така битва, якої ще не бачив світ. І рвались у бій не менше, ніж ті війська, що два роки тому перетнули кордон, але були небезпечніші за них, бо ж досвідченіші в бою. При цьому ми перебували в найкращому, найвеселішому гуморі, й такі слова, як «ухилятися» були нам чужі. Хто бачив учасників цих радісних посиденьок, мусив визнати: позиції, їм довірені, можуть бути втрачені тільки тоді, коли поляже останній оборонець.

Так воно й сталося.